Розділ 17 . Дзвінок із позавчора

Максим сидів у своїй кімнаті й намагався розв'язати задачу з фізики. Вечір був тихим, аж раптом його телефон, який лежав на столі, завібрував. На екрані був його ж   номер .

​Хлопець здивувався, але натиснув «прийняти». У слухавці панувала тиша, крізь яку пробивався дивний тріск, наче десь далеко горіло багаття.

— Алло? — невпевнено сказав Максим.

— Максе, слухай уважно, — пролунав голос. Він був точнісінько як у Максима, але змучений і дуже наляканий. — Не виходь із кімнати о 21:15. Що б ти не почув у коридорі — не відчиняй двері.

​— Хто це? Це прикол? Саня, це ти через програму голос змінив? — Максим нервово засміявся.

— Це я... точніше, ти через дві години, — голос у слухавці зірвався на шепіт. — Я зробив помилку. Я вийшов попити води, і тепер... воно зайняло моє місце. Воно зараз сидить у твоєму кріслі, Максе. Тільки в моєму часі. Якщо ти не вийдеш — ланцюг розірветься.

​Зв'язок обірвався. Максим подивився на годинник. 21:10. До фатального моменту залишалося п'ять хвилин.

О 21:14 у коридорі почулися кроки. Вони були важкими, наче хтось волочив за собою щось гумове. Потім пролунав голос мами:

— Максиме, синку, виходь на кухню, я пиріг спекла. Твій улюблений, із вишнею.

​Максим уже підвівся, щоб піти на запах випічки, який раптом наповнив кімнату, але телефон знову завібрував. Прийшло повідомлення:

«НЕ ВІР ЗАПАХУ. МАМА ПРИЇДЕ ТІЛЬКИ ЗАВТРА. ТИ Ж ЗНАЄШ!»

​Хлопець похолонув. Мама справді поїхала у відрядження. Те, що стояло за дверима, просто знало його слабкості.

Максим гарячково схопив телефон. Ручка дверей уже смикнулася — повільно, впевнено. «Мама» за дверима почала скребтися нігтями по дереву.

— Максиме-е-е... — голос став тонким, як свист вітру. — Чому ти не відчиняєш? Пиріг холоне...

​Хлопець забарикадував двері важким столом і стопками підручників. Він знав: за законами фізики, дві однакові хвилі можуть знищити одна одну. Він натиснув на виклик свого власного номера.

У слухавці пролунав не просто гудок, а нестерпний ультразвук. Весь простір кімнати завібрував. Максим почув свій власний голос, але цього разу він лунав і з телефона, і з-за дверей одночасно:

— Я вже тут... я — це ти... віддай мені свій час!

​— Ні! — закричав Максим. — Ти — лише відлуння! Ти не маєш завтрашнього дня!

​Він почав викрикувати в телефон формули, які щойно вчив. Звук його голосу, посилений часовою петлею, став настільки потужним, що лампочка в кімнаті вибухнула. У повній темряві телефон спалахнув яскравим білим полум’ям.

Раптом усе стихло. Максим відчув, як його кудись підкинуло, а потім він знову опинився у своєму кріслі. На годиннику було 21:16. За дверима панувала ідеальна тиша. Запах вишневого пирога зник, змінившись на запах озону після грози.

​Він повільно підійшов до дверей і відчинив їх. Коридор був порожнім. На підлозі лежав лише маленький старий ґудзик (можливо, той самий із попередніх історій?), а його телефон був абсолютно холодним.

​Максим відкрив список викликів. Там не було жодного вхідного від нього самого . Але в папці «Нотатки» з’явився новий запис, зроблений його власною рукою, якого він не пам’ятав:

«Дякую, що не відчинив. Тепер у нас обох є майбутнє».

Максим сидів у тиші, вдивляючись у напис на екрані. Його пальці все ще тремтіли. Здавалося б, усе закінчилося, але щось у кімнаті змінилося. Він відчував це шкірою — повітря стало важким, наче перед великою бурею.

Максим вирішив лягти спати, сподіваючись, що ранок розвіє цей кошмар. Але щойно він заплющив очі, телефон знову пілікнув. Це було коротке відеоповідомлення від нього . 

​Він відкрив його. На екрані був він сам, але в іншому одязі — у тій самій куртці, яку мама обіцяла купити йому лише через місяць. «Майбутній» Максим стояв на фоні засніженого парку (хоча зараз була весна) і швидко говорив, постійно озираючись:

​— Максе, ти закрив двері в коридорі, але ти залишив відчиненим вікно у світ думок. Те, що не зайшло через поріг, спробує зайти через сни. Коли почуєш звук дзвоника — не прокидайся. Це пастка!

Максим провалився в глибокий, важкий сон. Йому снилося, що він стоїть посеред порожнього білого поля. Раптом з неба почали падати старі дискові телефони. Вони врізалися в сніг і відразу починали дзвонити. Тисячі дзвінків злилися в один нестерпний гул.

​— Прокинься, Максе! — почув він голос мами. — Ти запізнишся до школи!

​Він уже хотів розплющити очі, але згадав попередження: «Не прокидайся». Він зціпив зуби й заплющив очі ще міцніше. У сні він побачив, як «мама» схилилася над ним, але її обличчя було зроблено з телефонних кнопок та дротів. Вона тримала в руках срібний дзвоник.

— Ти не справжня! — закричав Максим усередині свого сну.

​Він уявив, що його рука — це слухавка. Він підняв її до вуха і почав набирати номер, який бачив на екрані ввечері. На останній цифрі світ навколо нього почав розсипатися на пікселі.

​«Мама-телефон» зашипіла статичними перешкодами й розчинилася. Максим відчув, як він стрімко падає вгору.

​Він прокинувся від того, що на його обличчя падало справжнє сонячне світло. На годиннику було 07:00. Жодного пирога, жодних голосів.

​Максим підійшов до вікна. Надворі цвіли вишні, але на підвіконні лежала одна-єдина свіжа сніжинка, яка не танула під сонцем. Вона була ідеальної форми, а в її центрі виднілася маленька цифра «18».

​Він зрозумів: це був знак. Його майбутнє все ще намагається з ним зв’язатися, але тепер він знає правила гри.

Максим взяв сніжинку з підвіконня. Вона не танула, ба більше — від неї по пальцях почав поширюватися справжній іній. Хлопець підійшов до великого дзеркала у вітальні, щоб краще роздивитися свою знахідку, але те, що він побачив, змусило його завмерти.

​Його відображення не тримало сніжинку. Відображення Максима стояло, засунувши руки в кишені тієї самої зимової куртки з майбутнього, а все дзеркало навколо нього було вкрите товстим шаром паморозі.