Розділ 16 . Привид застиглої бібліотеки

Яна шукала рідкісну книгу про забуті легенди для свого проєкту. Вона так захопилася, що не помітила, як бібліотекарка пані Марія пішла, тихо замкнувши важкі дубові двері. Коли Яна нарешті підняла голову від книги, у величезному залі панувала абсолютна тиша.

​Тільки це була не звичайна тиша. Здавалося, що повітря стало густим, як кисіль, а кожна книга на полицях почала ледь помітно пульсувати, наче маленьке серце.

​— Є хтось? — прошепотіла Яна.

​— Тут тільки ті, хто не дочитав свою історію... — пролунав голос з-за стелажа з класичною літературою.

З тіні вийшов хлопчик. Він був одягнений у шкільну форму, яку носили років п'ятдесят тому. Його шкіра була блідою, майже прозорою, а кінчики пальців були назавжди забруднені синім чорнилом.

​— Я — Лукаш, — сказав він. — Я привид недописаних розділів. Якщо ти тут після заходу сонця, ти стаєш частиною «Фонду Забуття». Бачиш ті порожні книги на верхній полиці? Одна з них чекає на твоє ім'я.

​Яна глянула вгору. Там справді стояли книги без назв. Одна з них почала повільно відкриватися, і дівчинка відчула, як її власні спогади — про дім, про друзів, про літо — починають витікати з голови, наче дим, і втягуватися в сторінки.

​— Постривай! Я не хочу бути книгою! — вигукнула Яна, намагаючись відійти, але її ноги ніби приросли до підлоги.

​— Тоді допоможи мені, — очі Лукаша блиснули відчаєм. — Сто років тому я вкрав у бібліотеці «Книгу Доль», щоб змінити свою оцінку з історії, і відтоді я застряг тут. Щоб вийти, треба повернути книгу на місце. Але її охороняє Букініст — тінь усіх знань, що були втрачені.

​З напівтемряви піднялася величезна фігура, зіткана з розірваних сторінок та старих газет. Замість обличчя у Букініста був розгорнутий словник, слова на якому постійно змінювалися.

​— Тихо... у бібліотеці має бути тихо... — прорипів Букініст, насуваючись на дітей.

Яна швидко зметикувала: Букініст — це втілення ідеального порядку та суворих правил. Кожне слово в його тілі було на своєму місці, за алфавітом і за логікою. Це була його сила, але це ж стало і його слабкістю.

Букініст уже підняв свої паперові руки, щоб загорнути Яну в сторінки старої енциклопедії. У залі стало так тихо, що було чути, як падає пил.

​— Тихо? Тобі потрібна тиша і порядок? — вигукнула Яна, набираючи в легені повітря. — Тоді слухай це!

​Вона згадала свій улюблений вірш, але почала викрикувати його, перекручуючи кожне друге слово:

— Реве та стогне Дніпр... широкий... ні, глибокий! Сердитий вітер... танцює! Додолу верби гне... високі!

​Букініст завмер. Слова на його обличчі-словнику почали хаотично обертатися. Помилки завдавали йому фізичного болю.

Яна не зупинялася. Вона почала вигадувати слова, яких взагалі не існує:

— Хлющ-барющ, дригом-бригом, парасолька-барасолька!

​Кожне безглузде слово виривало з тіла Букініста цілі сторінки. Він почав зменшуватися, розсипаючись на окремі літери. Лукаш, побачивши це, підхопив ініціативу і почав викрикувати неправильні дати з історії:

— Київ було засновано вчора! Перша людина полетіла на Місяць на велосипеді!

​Букініст видав звук, схожий на шурхіт мільйона розірваних газет, і розлетівся хмарою конфетті.

Щойно монстр зник, важкі двері бібліотеки здригнулися. На верхній полиці книга з ім'ям «Яна» зачинилася і впала, ставши звичайною старою читанкою.

​Лукаш підійшов до вікна. Його фігура почала світитися золотавим світлом.

— Ти зробила те, чого не міг зробити жоден відмінник, — посміхнувся він. — Ти впустила сюди життя. Тепер я вільний.

​Він простягнув їй маленьку закладку, зроблену з чистого срібла.

— Тримай. Це допоможе тобі завжди знаходити потрібну сторінку в житті. І... ніколи не бійся робити помилки. Вони роблять нас справжніми.

Зранку пані Марія відчинила бібліотеку і дуже здивувалася, побачивши Яну, що міцно спала на підвіконні, притискаючи до себе книгу легенд.

— Ой, дитино, як же ти тут залишилася? — сплеснула руками бібліотекарка.

​Яна розплющила очі й посміхнулася. Вона нічого не пояснювала, тільки міцніше стиснула в руці срібну закладку, якої раніше ніколи не мала. На підлозі між стелажами все ще лежало кілька папірців, схожих на конфетті, але для всіх інших це було просто сміття.