Розділ 15 . Опівнічний перепис котів

Аня помітила це  в вівторк .  Її шість котів — Анніса, Ружик, Мурзя, Нікіс, Пушок і Пушинка — поводилися дивно. Зазвичай увечері вони гралися або спали, але сьогодні вони всі як один зібралися в коридорі перед старим великим дзеркалом.

​Вони не рухалися. Шість пухнастих спин утворили ідеальне півколо. Їхні вуха були притиснуті, а погляди прикуті до темного кутка над дзеркалом, де, як здавалося Ані, просто висіла павутинка.

​— Ну що ви там побачили? — засміялася Аня, підходячи ближче.

​Але коли вона зазирнула в дзеркало, її сміх обірвався. У відображенні котів було не шість. Їх було сім.

Сьомий кіт у дзеркалі був абсолютно чорним, наче зробленим із густого диму. У нього не було зіниць — лише суцільне фіолетове сяйво. Він сидів прямо посеред її улюбленців, і що найстрашніше — Нікіс і Пушок терлися об нього, ніби відчували його присутність у реальному світі.

​Раптом чорний кіт у дзеркалі повернув голову і подивився прямо на Аню. У ту ж мить у всій хаті згасло світло.

​— Мяу... — пролунав низький, майже людський голос із темряви.

Аня відчула, як щось холодне і пухнасте торкнулося її ніг. Вона включила ліхтарик на телефоні й побачила, що її коти почали виходити з кімнати один за одним, прямуючи до вхідних дверей. Вони йшли дивною, синхронною ходою, наче солдати.

​За ними йшла Тінь. Тепер Аня бачила її без дзеркала — напівпрозорий силует великого кота, який ставав дедалі більшим.

​— Він забирає їх, — зрозуміла дівчинка. — Він збирає свій «перепис» для потойбічного світу.

​Тіньовий кіт зупинився біля порога і прошепотів:

— Шість живих, шість тіней... щоб коло замкнулося, мені потрібна їхня господиня.

​Аня знала, що силою Тінь не перемогти. Вона згадала, що коти люблять найбільше. Вона вибігла на кухню, вхопила нову пачку ласощів і... своє старе дитяче брязкальце з дзвіночком.

​Вона почала калатати дзвіночком, створюючи звук, який розрізав липку тишу.

— Тінь, — гукнула вона. — Тобі не потрібні мої коти. Тобі потрібна увага. Ти просто забутий дух старого будинку, про якого ніхто не піклувався сто років.

​Вона висипала ласощі не котам, а прямо в центр тіньового силуету. І сталося диво: Тінь почала жадібно «вбирати» запах їжі. Її фіолетові очі стали меншими, а димчасте тіло — щільнішим.

​Аня підійшла і, перемагаючи страх, простягнула руку. Вона відчула не холод, а легке поколювання, наче від статичної електрики. Вона почухала Тінь за прозорим вухом. Почулося гучне, вібруюче муркотіння, від якого задзвеніли шибки у вікнах. 

Тіньовий кіт не зник. Він просто став частиною дому. Тепер Аня знає: якщо вночі вона чує зайве муркотіння або бачить сьому тінь на стіні — це просто «Вартовий Кошачого Кола». Він більше не хоче нікого забирати. Він просто хоче, щоб його теж вважали частиною родини.

​Але іноді, коли до Ані приходять гості, які їй не подобаються, Тіньовий Кіт сідає їм на плечі, і ті раптом починають дуже поспішати додому...

Минуло кілька днів після того, як Тіньовий Кіт оселився в будинку. Аня назвала його Сутінком. Він став частиною Команди котів , але з ним прийшли нові, ще дивніші події.

Одного вечора, коли Аня розчісувала Пушинку, вона помітила, що Сутінок не просто сидить поруч — він намагається щось намалювати лапою на запітнілому склі вікна. Це був символ, схожий на котяче око, всередині якого була зірка.

​Щойно він закінчив, скло перестало бути прозорим. Воно перетворилося на сріблясту поверхню, крізь яку Аня побачила... іншу версію своєї кімнати. Там все було навпаки: стіни були темними, а її коти — білими, як сніг.

​— Там небезпека... — пролунав голос Сутінка в її думках. — Білі Тіні прокидаються. Вони хочуть помінятися місцями з твоїми друзями.

Раптом із дзеркальної поверхні вікна почали витягуватися довгі білі лапи. Вони намагалися схопити Нікіса, який нічого не підозрюючи грався з м'ячиком.

​Аня кинулася на допомогу, але її рука пройшла крізь білу лапу, наче крізь холодний туман. Звичайні речі не діяли на істот із "того боку".

​— Сутінку, що робити?! — крикнула вона.

​Чорний кіт вистрибнув на підвіконня. Його фіолетові очі спалахнули так яскраво, що освітлили весь двір.

— Тільки серце, що б'ється в унісон із шістьма, може закрити двері! — прошепотів він. —  Збирай коло!

Аня сіла на підлогу і покликала всіх: Аннісу, Ружика, Мурзю, Нікіса, Пушка і Пушинку. Вони, відчуваючи тривогу, притиснулися до неї. Сутінок сів їй на плечі, замикаючи коло.

​— Співайте, — прошепотіла Аня котам.

​І вони почали муркотіти. Всі одночасно. Це не було звичайне муркотіння — це була потужна вібрація, від якої повітря навколо них почало золотитися. Цей звук створював захисний купол, який відштовхував Білі Тіні назад у вікно.

​Символ на склі почав танути. Білі лапи з криком (схожим на шипіння розпеченого металу у воді) втягнулися назад.

Коли остання іскра згасла, вікно знову стало звичайним склом. Сутінок важко зітхнув і знову став маленьким димчастим котиком.

​— Ми перемогли? — запитала Аня, обіймаючи своїх пухнастиків.

​— Цього разу — так, — відповів Сутінок. — Але тепер ти — Охорониця Порогу. Поки в цьому домі звучить муркотіння шести сердець, жодна тінь не зможе увійти без дозволу.

​Аня подивилася на своїх котів. Вони вже спокійно вмивалися, ніби нічого не сталося. Але дівчинка знала: тепер її обов'язок — стежити, щоб "Команда котів " завжди була разом.