Розділ 14 . Чорна крейда пана директора

Денис залишився в школі пізніше за всіх — він шукав свій забутий щоденник. Коридори були занурені в напівтемряву, а звук його кроків здавався занадто гучним. Проходячи повз старий кабінет історії, який зазвичай був зачинений, хлопець помітив, що двері прочинені.

​Всередині не було парт. Лише одна величезна дошка, яка займала всю стіну від підлоги до стелі. Вона була не зелена і не чорна — вона була матово-сіра, наче зроблена з попелу. На підставці лежав маленький шматочок вугільно-чорної крейди, яка ніби диміла на повітрі.

​Денис не втримався. Він підійшов до дошки й намалював невелике вікно. Щойно він закінчив лінію, він відчув дивний запах — запах сирої землі та моху. Раптом «вікно» на дошці стало об'ємним. Денис побачив у ньому... самого себе, але зсередини дошки. Той «інший» Денис малював на своєму боці двері.

​— Не зупиняйся, — прошелестіли стіни кабінету. — Домалюй ключ.

​Хлопець, наче під гіпнозом, притиснув чорну крейду до поверхні. Щойно він намалював срібний ключ, його пальці відчули не холод дошки, а холодний метал. Ключ став справжнім і випав із дошки йому в руки.

​Але за кожну намальовану річ дошка забирала щось натомість. Колір на руках Дениса почав зникати, шкіра ставала сірою, як попіл. З «вікна» на дошці почали виходити постаті. Це були діти, які колись теж знайшли цей кабінет. У них не було облич — лише білі кола, на яких чорною крейдою були намальовані сумні очі.

​— Ми теж хотіли намалювати собі краще життя, — прошепотіли вони хором. — Але тепер ми частина стіни. Твоя черга малювати двері для нас.

​Постаті почали простягати до Дениса руки, які залишали на його одязі чорні сажові сліди. Хлопець зрозумів: якщо він зараз не зітре дошку, він назавжди залишиться в цьому кабінеті як черговий малюнок.

​Денис схопив стару ганчірку, але вона була сухою і тільки розмазувала чорну крейду, роблячи портал ще більшим. Тоді він згадав: мама завжди казала, що справжню темряву може перемогти лише те, що йде від серця.

​Він не став стирати малюнок. Він схопив чорну крейду і почав швидко малювати... сонце. Але не просто коло з променями, а те сонце, яке він бачив сьогодні вранці, коли йшов до школи.

​Чорна крейда почала чинити опір, вона пекла пальці, наче розпечене вугілля. Але щойно останній промінь був завершений, сонце на дошці спалахнуло справжнім сліпучим світлом.

​— НІ-І-І! — закричали тіні, зникаючи в глибині порталу.

​Світло було таким сильним, що Денис заплющив очі. Коли він їх відкрив, він стояв посеред порожнього коридору. Кабінет історії був зачинений на важкий замок, а його руки були чистими. Тільки в кишені він намацав щось тверде.

​Він дістав це. Це був маленький шматочок звичайної білої крейди.