Розділ 13 . Квиток до станції Нікуди

Андрій повертався додому останньою електричкою. Вагон був майже порожній, лише в кутку дрімала стара жінка з великим кошиком, накритим вишитим рушником. Коли потяг проїжджав повз старий яр, світло в вагоні блимнуло, а за вікном замість знайомих станцій з'явився густий білий туман, що світився зсередини.

​Раптом двері в сусідній вагон відчинилися, хоча Андрій точно знав, що його вагон — останній. У проході з’явився контролер у старій формі минулого століття. Його обличчя було блідим, а замість квитка він тримав у руках... засушену квітку папороті.

​— Ваші квитки на нічний рейс, — промовив він голосом, що нагадував шелест сухого листя.

​Андрій заціпенів. Він глянув у вікно і побачив, що потяг їде не по рейках, а по верхівках величезних сосен. Стара жінка в кутку раптом прокинулася і зняла рушник з кошика. Там не було пиріжків — там лежали сотні срібних дзвоників, які почали самі собою дзвонити.

​— Не дивись йому в очі, синку, — прошепотіла вона. — Контролер збирає не гроші, а хвилини життя. Якщо в тебе немає квитка — він забере твій завтрашній день.

​Контролер підійшов ближче. Його очі були порожніми, як чорні тунелі.

— Квиток, — повторив він, простягаючи руку, шкіра на якій нагадувала стару кору дерева.

​Андрій гарячково почав порпатися в кишенях. У нього не було квитків, лише телефон, ключі та... старий мідний ґудзик, який він знайшов вранці біля порога бабусиної хати.

​— Ось! — вигукнув він, простягаючи ґудзик.

​Контролер завмер. Він взяв мідь, підніс до очей і раптом посміхнувся — його рот був повний дрібних гострих зубів, як у щуки.

— Рідкісна монета... монета зі світу, де ще пам'ятають казки. Проходь. Але на наступній станції ти маєш вийти.

​Потяг почав різко гальмувати. Андрій відчув, як його тягне до дверей. Станція виглядала як звичайна платформа, але замість ліхтарів на стовпах висіли великі гарбузи, що світилися . 

Андрій ступив на перон, і двері електрички зачинилися за його спиною з глухим стукотом, який відлунив у тумані, наче постріл. Потяг рушив далі, зникаючи в білому мареві, а хлопець залишився стояти на дошках, що підозріло скрипіли під ногами.

Станція була дивною. Замість назви на табличці було порожнє місце, а навколо розкинувся ліс, дерева в якому були срібними навіть без місячного світла. Гарбузи-ліхтарі на стовпах хиталися, хоча вітру не було.

​— Ну що, ще один «заєць» прибув? — пролунав скрипучий голос зверху.

​На даху невеликої каси сиділа жінка в залізничній жилетці, одягненій поверх довгої сукні з пташиного пір'я. В її руках була величезна коса, але не звичайна, а зроблена з блискучої сталі — точно такої, як залізничні рейки.

​— Ви «рейкова відьма»? — запитав Андрій, намагаючись не дивитися на гарбузи, що здавалися живими.

​— Я та, хто стежить, щоб ніхто не затримувався на станції «Нікуди», — вона спритно зістрибнула вниз. — Потяг прийде лише через сто років. Або... якщо ти зможеш перекласти стрілку на колії назад у свій світ.

​Вона повела його вглиб перону, де з-під землі стирчав іржавий важіль. Навколо нього кружляли нічні метелики розміром із долоню, а крила в них були вкриті інеєм.

​— Стрілка застрягла, — сказала відьма. — Її тримає Тінь Забуття. Вона живиться тими, хто заблукав. Якщо хочеш повернутися, ти маєш віддати їй щось, що зв'язує тебе з домом, але не річ. Ти маєш віддати їй звук.

​Андрій замислився. Звук? У його рюкзаку був старий програвач, а в пам'яті — голос мами, яка кликала його вечеряти, і гавкіт собаки на подвір'ї.

​Тінь почала підніматися з-під рейок. Вона була схожа на густу нафту, що набувала форми людини без обличчя. Вона простягнула лапи до горла Андрія.

​Хлопець зрозумів: йому треба «випустити» звук. Він згадав найсвітліший спогад — як вони з друзями сміялися біля багаття минулого літа. Він відкрив рота і замість крику випустив цей сміх.

​Звук сміху розірвав тишу станції. Тінь здригнулася, наче від удару блискавки. Вона не виносила щирої радості. Андрій схопився за важіль і з усієї сили натиснув на нього. Почулося гучне «КЛАНГ!», і колії під ногами почали світитися золотим світлом.

​— Біжи по золоту! Не озирайся! — крикнула Рейкова Відьма, розмахуючи своєю сталевою косою, відбиваючи напад Тіні.

​Андрій біг, поки легені не почали пекти. Раптом він перечепився і впав... прямо на підлогу своєї електрички. Світло блимнуло, туман зник. Потяг стояв на станції «Рідне місто».

​Він вискочив на перон, серце калатало. У кишені він намацав той самий мідний ґудзик. Тепер на ньому був викарбуваний маленький потяг, що летів над деревами.

​Андрій пішов додому, але тепер він знав: якщо електричка затримується хоч на хвилину, краще не заходити в останній вагон.