Розділ 12 . Скляні очі лісу

Оля завжди знала, що ліс за їхнім новим будинком — непростий. Місцеві діти ніколи не бігали туди гратися, а дорослі, проходячи повз, завжди пришвидшували крок і ніби ненароком торкалися хрестиків на шиї.

​Одного вечора, коли Оля вигулювала свою собаку, золотисту ретриверку Ладу, біля самої межі дерев, Лада раптом завмерла. Вона не гарчала, не гавкала — вона просто дивилася в гущавину, схиливши голову набік.

​— Ладо, до мене! — покликала Оля.

​Але собака не ворухнулася. З туману, що низом стлався між дубами, вистрибнуло щось маленьке. Це було схоже на біле кошеня, але з надзвичайно довгими вухами та очима, які світилися холодним блакитним світлом, наче дві скляні намистини.

​Істота поклала до ніг Олі невеликий предмет — стару металеву свистульку, покриту дивними рунами. Як тільки Оля взяла її в руки, ліс навколо раптом затих. Навіть вітер перестав шелестіти листям.

​Тієї ж ночі Оля прокинулася від дивного звуку. Це не був голос, це був високий, майже нечутний свист, що йшов з-під її подушки. Свистулька вібрувала.

​Вона визирнула у вікно і побачила жахливу картину: всі коти та собаки з їхньої вулиці стояли в ряд перед лісом. Вони стояли нерухомо, наче статуї, і дивилися в темряву. Серед них була і Лада.

​Оля зрозуміла — свистулька не була подарунком. Вона була манком. Той, хто живе в лісі, збирав собі «армію друзів», і він не збирався їх відпускати.

​Дівчинка вибігла на ґанок і щосили свиснула у металевий пристрій. Але замість того, щоб налякати істоту, звук розірвав нічну тишу, і з лісу почали виходити вони — сотні білих істот зі скляними очима. Вони рухалися абсолютно беззвучно, оточуючи будинок.

​На ганку з’явилася висока постать у довгому плащі з гілок та моху. Замість обличчя у неї було велике кругле дзеркало, в якому Оля побачила... не своє відображення, а себе, але через десять років.

​— Ти покликала нас, — прошепотів Дзеркальний Лісник. Його голос звучав одночасно з усіх боків. — Тепер ти маєш віддати нам одне око, щоб бачити те, що бачимо ми. Або залишити свою собаку нам назавжди.

Оля відчула, як холод від дзеркального обличчя Лісника пробирає її до кісток. Лада стояла поруч, немов загіпнотизована, і дівчинка розуміла: часу на роздуми немає. Потрібно діяти хитро.

​Оля повільно витягла металеву свистульку. Руни на ній тепер не просто світилися, вони пульсували в такт серцебиттю Лісника.

​— Постривай! — вигукнула вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Навіщо тобі моє око чи моя собака, якщо ти можеш отримати те, що керує всіма нами? Ця свистулька — це не просто манок. Це ключ до голосів усіх істот, які колись жили в цьому лісі.

​Лісник схилив свою дзеркальну голову набік. У його відображенні Оля побачила, як дерева за її спиною почали в’янути.

​— Ти пропонуєш мені мій же інструмент? — прошелестів він.

​— Ні, — Оля зробила крок вперед, міцно стискаючи метал у долоні. — Я пропоную тобі тишу, яка всередині неї. Якщо я свисну в неї тричі навпаки (втягуючи повітря, а не видихаючи), вона забере всі звуки твого лісу. Ти станеш абсолютним володарем німої порожнечі. Хіба не цього ти хочеш? Щоб ніхто не міг порушити твій спокій?

​Лісник завагався. Для істоти, що жила в вічному шепоті та звуках туману, абсолютна тиша була вищою магією. Він протягнув свою довгу руку, схожу на суху гілку.

​— Давай її сюди... — прохрипів він.

​Оля простягнула свистульку, але щойно пальці Лісника торкнулися холодного металу, вона прошепотіла таємне слово, яке встигла прочитати на звороті свистульки, поки бігла з дому: «Віддзеркалення».

​Виявилося, що свистулька була зроблена з того ж металу, що і рама дзеркала Лісника. Щойно вони торкнулися одне одного, виник резонанс. Жахливий, пронизливий звук, схожий на крик тисячі дзеркал, що розбиваються одночасно, розірвав ніч.

​Маленькі істоти зі скляними очима почали розсипатися на дрібні друзки. Дзеркальне обличчя Лісника вкрилося павутинкою тріщин.

​— Ти... обдурила... — встиг промовити він, перш ніж його постать почала затягувати всередину самої свистульки.

​Через мить усе закінчилося. Лісник зник, а свистулька в руці Олі стала неймовірно важкою і чорною, як вугілля. Всі домашні тварини на вулиці ніби прокинулися від глибокого сну. Лада радісно гавкнула і кинулася лизати обличчя господині.

​Оля подивилася на ліс. Тепер він здавався звичайним, тихим і зовсім не страшним. Але вона знала: тепер у неї в кишені зачинений той, хто більше ніколи не повинен вийти на волю.

​Вона пішла додому, але на порозі зупинилася. У вікні вона побачила своє відображення. Одне її око на мить спалахнуло тим самим холодним блакитним світлом, як у лісових істот.

​«Можливо, ціна все ж була сплачена», — подумала вона, зачиняючи двері.

Щоранку, підходячи до дзеркала у ванній, Оля завмирала. Її ліве око більше не було карим. Воно набуло дивного, кришталево-блакитного відтінку. Батьки думали, що це просто таке освітлення, але Оля знала правду: вона почала бачити більше.

​Тепер, дивлячись на людей, вона бачила не лише їхні обличчя. Вона бачила їхні тіні, які іноді жили своїм життям. Тінь вчительки математики потайки малювала на стіні цифри, а тінь її однокласника Сашка постійно намагалася втекти від нього в інший бік.

​Але найстрашніше почалося, коли чорна свистулька, яку Оля сховала в металеву коробку під ліжком, почала грітися.

​Одного разу на уроці, коли в класі панувала повна тиша, Оля чітко почула шепіт. Він йшов не від когось із учнів. Він йшов зсередини її власної голови.

​— Відкрий... — шелестів голос Лісника. — Твоє око — це моє вікно. Ти бачиш світ моїми очима, Олю. Скоро ти зрозумієш, що люди — це лише крихкі скляні фігурки...

​Оля затиснула вуха руками, але шепіт став лише гучнішим. Вона відчула, як її рука сама собою тягнеться до сумки, де сьогодні (чомусь вона не змогла залишити її вдома) лежала та сама чорна свистулька.