Розділ 10 . Книга, що читає тебе

Ліза жила в містечку, де всі будинки були схожі на маленькі камінці, а бібліотека була старішою за саме місто. Її мама працювала там архіваріусом, тому дівчинка знала кожну шпаринку між стелажами. Але була одна полиця, затягнута густим павутинням, куди ніколи не падало світло ліхтарів.

​Одного дня, коли мама затрималася в сховищі, Ліза почула дивне шурхотіння. Це не були миші. Це був звук сторінок, які перегорталися самі собою. Дівчинка підійшла до занедбаної полиці й побачила книгу в обкладинці з темної деревини, на якій не було жодної назви.

​Щойно Ліза торкнулася корінця, павутиння розсипалося золотистим пилом. Книга розкрилася, але замість літер на її сторінках почали з’являтися... малюнки її власного ранку. Ось вона п’є чай, ось вона йде до школи, а ось вона стоїть зараз у бібліотеці.

​— Ця книга не про минуле, — пролунав голос з-за спини.

​Ліза здригнулася. Перед нею стояв Колекціонер Порожніх Сторінок. Він виглядав як чоловік, повністю зроблений із паперу, а його пальці були гострими, як пір’я для письма. Замість плаща на ньому висіли тисячі вирваних аркушів із чужих щоденників.

​— Вона пише твоє майбутнє, — прошепотів він, і з його паперових губ полетіли дрібні літери. — Але якщо я заберу цю книгу у свою колекцію, твоє «завтра» ніколи не настане. Ти залишишся тут, у цій секунді, як засушена квітка між сторінками.

​Колекціонер простягнув свою тонку руку, і повітря в бібліотеці наповнилося запахом старого паперу та чорнила. Ліза зрозуміла: якщо вона зараз віддасть книгу, вона втратить не просто річ, а всі свої майбутні мрії.

​— Я ще не дописала свій сьогоднішній день! — вигукнула Ліза і, притиснувши важку книгу до серця, кинулася вглиб бібліотечних лабіринтів.

Ліза бігла повз високі стелажі, а за її спиною шелестіли тисячі паперових крил — це Колекціонер Порожніх Сторінок розпустив свій плащ, перетворюючи аркуші на хижих птахів.

​Дівчинка забігла в найнайвіддаленіший куток бібліотеки, де стелажі сходилися під гострим кутом. Книга в її руках раптом стала теплою, а її сторінки почали світитися м’яким блакитним світлом.

​— Читай вголос! — почула вона шепіт, що йшов ніби від самої деревини обкладинки.

​Ліза розкрила книгу на випадковій сторінці. Там не було тексту, лише пляма чорнила, яка на очах почала розростатися. Дівчинка не злякалася, вона просто торкнулася плями пальцем і прочитала єдине слово, яке раптом проступило крізь чорноту:

«Прорости».

​В ту ж мить із підлоги бібліотеки почали пробиватися паперові паростки. Вони росли з неймовірною швидкістю, перетворюючись на гігантські білі дерева, листя яких було вкрите віршами та казками. За лічені секунди звичайний коридор перетворився на густий паперовий ліс.

​Колекціонер зупинився. Його паперові птахи заплуталися в густих кронах нових дерев. Він розлючено зашипів:

— Ти не маєш права змінювати текст! Ти лише персонаж!

​— Я — автор! — вигукнула Ліза, відчуваючи, як слова в книзі підкоряються її думкам.

​Але Колекціонер був хитрим. Він дістав зі своєї кишені величезну гумку, зроблену з темного каменю. Там, де він проводив нею по повітрю, дерева зникали, залишаючи після себе порожнечу. Він почав стирати ліс, наближаючись до дівчинки. Кожен його крок робив світ навколо Лізи білим і порожнім.

​Дівчинка зрозуміла: якщо він зітре все навколо, вона залишиться на самоті в нескінченному білому нічому. Вона знову подивилася в книгу. Наступна сторінка була чистою, чекаючи на її дію.

Ліза дивилася на білу порожнечу, яка невблаганно наближалася. Колекціонер Порожніх Сторінок уже заніс свою кам’яну гумку над останнім паперовим деревом. Світ навколо ставав беззвучним, наче з нього викачали все повітря.

​— Бачиш? — усміхнувся Паперовий Чоловік, і його голос прошелестів, як старий пергамент. — Порожнеча ідеальна. У ній немає помилок, немає сумних фіналів. Віддай книгу, і я зроблю тебе частиною цієї ідеальної білини.

​Ліза відчайдушно шукала, чим написати хоч слово на чистій сторінці. Вона зазирнула в кишені — порожньо. Вона подивилася на підлогу — лише білий туман. Раптом вона відчула тепло на своїй щоці. Це була сльоза. Але не від страху, а від образи за всі ті історії, які цей Колекціонер уже встиг стерти.

​Коли сльоза впала на чисту сторінку книги, вона не висохла. Вона перетворилася на маленьку блискучу краплю срібла. Ліза зрозуміла: ця книга пишеться не ручкою, а почуттями.

​Дівчинка вмочила палець у цю срібну краплю і почала малювати прямо на сторінці. Вона малювала не меч і не щит. Вона намалювала сонце.

​Як тільки останній промінь був завершений, зі сторінки вирвався стовп справжнього, гарячого золотого світла. Воно було таким яскравим, що Колекціонер закричав і закрився своїми паперовими руками. Його плащ із вирваних сторінок почав тліти, а літери на них — розлітатися, наче злякані мухи.

​— Світло... воно занадто гучне! — волав він.

​Але Ліза не зупинялася. Вона почала малювати далі: стрімку річку, яка розмила порожнечу, і вітер, який підхопив обривки паперових птахів. Білий простір почав наповнюватися кольорами, які дівчинка згадувала: кольором маминого чаю, кольором старої бібліотечної палітурки, кольором весняної трави.

​Однак Колекціонер не збирався здаватися. Він відкинув свою гумку і почав сам перетворюватися на величезну чорнильну пляму — чорну, густу і липку.

— Якщо я не можу тебе стерти, — прохрипів він, — я тебе заплямую!

​Він кинувся на Лізу, намагаючись залити чорнилом її і книгу, щоб назавжди перекреслити все, що вона встигла створити.

Чорнильна хвиля Колекціонера піднялася до самої стелі бібліотеки, закриваючи світло намальованого сонця. Все навколо почало тонути в липкій, чорній темряві, яка пахла старою сажею та забуттям.

​Ліза відчула, як чорнило торкнулося її взуття, і воно миттєво стало важким, наче чавун. Колекціонер у формі величезної плями вирував навколо, намагаючись просочитися між сторінок книги.