Розділ 8 . Дівчинка з іншого боку скла

Уляна завжди вважала, що дзеркала — це просто скло. Але сьогодні, коли вона чистила зуби перед школою, сталося дещо дивне. Вона підняла праву руку, щоб поправити волосся, а її відображення... підняло ліву.

​Дівчинка завмерла. Вона повільно опустила руку, але відображення продовжувало тримати свою біля голови ще кілька секунд, перш ніж теж опустити. Уляна підійшла ближче до дзеркала, майже торкаючись його носом.

​— Ти мене чуєш? — прошепотіла вона.

​Відображення кивнуло. Але воно не було просто копією. Уляна помітила, що в кімнаті «по той бік» на стіні висить інший плакат, а на ліжку лежить іграшка, якої в Уляни ніколи не було — механічний метелик із прозорими крилами.

​Раптом відображення приклало долоню до скла. Там, де пальці дівчинки торкнулися поверхні, скло стало м’яким і теплим, наче желе.

​— Допоможи мені, — пролунав тихий голос, що йшов не з кімнати, а ніби зсередини стіни. — Колекціонер Кольорів забрав усі фарби з нашого світу. Залишилося тільки дзеркальне срібло. Якщо ти не поміняєшся зі мною місцями на одну годину, я зникну зовсім.

​Уляна подивилася на дівчинку в дзеркалі. Та виглядала точно як вона, але її очі були тьмяними, а обличчя — майже прозорим. За спиною «дзеркальної» Уляни по кімнаті повзли дивні істоти, схожі на величезні чорні плями, які поглинали все світло.

​— Тільки на одну годину? — запитала Уляна, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

— Тільки до того, як годинник проб'є вісім, — відповіло відображення. — Тобі потрібно просто пройти крізь скло.

​Уляна заплющила очі й зробила крок вперед. Замість твердої поверхні вона відчула прохолодну вологу, ніби пірнула в озеро. Коли вона відкрила очі, вона вже стояла у дзеркальній кімнаті. Все навколо було сріблястим і тихим. А інша  Уляна тепер дивилася на неї з іншого боку дзеркала — з безпечної, яскравої ванної кімнати.

​— Дякую! — вигукнуло відображення, і його очі миттєво налилися кольором. — Шукай метелика! Він знає дорогу до серця дзеркала!

​І дівчинка-відображення побігла геть з ванної, залишаючи Уляну одну в холодному, срібному світі, де чорні плями вже почали скребтися у двері.

​Уляна спробувала відчинити двері ванної, але ручка була не справа, а зліва. Коли вона нарешті вийшла в коридор, голова пішла обертом: у цьому світі все було дзеркальним. Написи на картинах читалися задом наперед, а годинник на стіні йшов проти годинникової стрілки.

​Сріблястий світ був надто тихим. Кожен крок Уляни відлунював металевим дзвоном. Раптом вона помітила, що чорні плями, які вона бачила крізь скло, тепер стали об’ємними. Вони нагадували живі калюжі чорнила, що повільно пересувалися по стінах, залишаючи за собою брудні сліди.

​— Вони шукають те, що ще має форму, — прошепотів механічний метелик, злітаючи з ліжка. Його крила виблискували, як алмази. — Колекціонер Кольорів перетворив мешканців на безформні плями. Якщо вони торкнуться тебе, ти теж розпливешся і станеш частиною підлоги.

​Уляна відскочила від стіни, по якій якраз проповзала одна з плям.

— Де Колекціонер? — запитала вона, намагаючись не дивитися на свої руки, які в цьому світі теж почали ставати трохи прозорими.

​— Він у Залі Відображень, — відповів метелик, сідаючи їй на плече. — Він випиває кольори з нашого світу, щоб підживлювати свою власну красу. Тобі треба знайти його дзеркало-джерело. Але будь обережна: у цьому світі не можна дивитися на власне відображення у дзеркалах, інакше ти застрягнеш тут назавжди, навіть якщо година мине.

​Уляна йшла за метеликом через довгу вітальню. Раптом вона почула дивний звук — ніби хтось плакав. Це була маленька пляма, яка забилася в куток під кріслом. Вона була не зовсім чорною, в ній ще жевріла крапля рожевого кольору.

​— Це чиясь посмішка, яку Колекціонер не встиг доїсти, — сумно сказав метелик.

​У ту ж мить двері вітальні розчинилися, і в кімнату ввійшов Він. Колекціонер Кольорів виглядав як високий чоловік у костюмі, пошитому з тисячі різнокольорових клаптиків шовку. Але його обличчя... воно було абсолютно порожнім, як чисте полотно, на якому ще нічого не намалювали.

​— О, гостя з того боку! — вигукнув він, і з його порожнього обличчя почувся сміх. — Твоя сукня... вона така яскраво-червона. Мені якраз бракує червоного для моєї колекції заходів сонця!

​Він простягнув руку, і з його пальців вирвалися чорні стрічки, схожі на щупальця кальмара.

Уляна відскочила за диван, відчуваючи, як чорні стрічки Колекціонера зрізали повітря зовсім поруч. Срібляста кімната навколо затремтіла, наче була зроблена з тонкої фольги.

​— Твоя червона сукня... вона горить у моєму сірому королівстві, як справжнє сонце! — Колекціонер робив повільні кроки, і кожна чорна пляма в кімнаті тягнулася до нього, підсилюючи його силу. — Віддай мені її, і я зроблю твоє зникнення безболісним.

​Уляна подивилася на свої руки. Срібло цього світу вже почало підбиратися до її ліктів. Вона зрозуміла: Колекціонер не просто краде кольори, він краде емоції, які ці кольори викликають. Червоний — це сміливість, синій — це спокій, жовтий — це радість.

​— Метелику, що мені робити? — прошепотіла вона.

— У нього немає власного обличчя, — затріпотів крилами механічний метелик. — Він лише порожнє полотно. Він боїться того, що не може відобразити!

​Уляна раптом згадала, що в її кишені залишилася маленька пачка яскравих наклейок-зірочок, які вона збиралася роздати подругам у школі. Тут, у дзеркальному світі, вони світилися так сильно, що майже обпікали крізь тканину.

​Дівчинка вихопила одну наклейку — яскраво-зелену — і кинула її просто в обличчя Колекціонера. Щойно наклейка торкнулася його порожнього полотна замість носа, Колекціонер скрикнув. Зелений колір почав розповсюджуватися по його білій шкірі, перетворюючись на справжній живий плющ.

​— Що це?! Це... це справжність! Прибери це від мене! — він почав шалено терти обличчя, але плющ ріс далі.

​Уляна зрозуміла свою перевагу. Вона почала діставати наклейку за наклейкою: сині волошки, жовті соняшники, помаранчеві рибки. Вона не просто кидала їх — вона згадувала літо, запах дощу і смак апельсинів.