Розділ 7 . Мисливиця за впалими зорями

Майя жила в будинку на самій околиці, де ліхтарі світили тьмяно, а небо здавалося величезним оксамитовим покривалом. Усі діти в її дворі збирали наклейки або рідкісні монети, а Майя збирала... звуки неба. Вона вірила: якщо вночі панує повна тиша, можна почути, як зорі шепочуться між собою.

​Одного разу, після сильної грози, небо стало надзвичайно чистим. Дівчинка вийшла в сад і помітила дивне сяйво в старій іржавій бочці з водою. Це не було віддзеркалення. На самому дні, під товщею води, пульсувало щось маленьке, гостре і неймовірно яскраве.

​Майя засунула руку в холодну воду і дістала камінчик. Але він не був схожий на звичайний граніт. Він був теплим і злегка лоскотав долоню, а його колір постійно змінювався від ніжно-блакитного до яскраво-жовтого.

​— Ой, ти справжня? — прошепотіла Майя.

— Справжнішої не буває, — раптом відповів тоненький голосок прямо з її долоні. — Тільки не стискай так сильно, бо я згасну.

​Майя ледь не впустила знахідку. Зоря — а це була саме вона — виглядала як маленький шматочок кришталю, що світився зсередини. Вона розповіла, що впала, бо Колекціонер Темряви почав розвішувати над містом «невидимі сіті», щоб ловити світло і робити ночі назавжди чорними.

​— Якщо я не повернуся на небо до світанку, — тихо сказала Зоря, — це сузір'я назавжди зникне, а люди забудуть, як це — мріяти, дивлячись угору.

​Майя поглянула на небо і побачила там величезну діру — чорну пляму серед сяючих цяток. Це було місце, де раніше жила її нова подруга. Але як підкинути камінь так високо?

​Раптом з темряви лісу випливла дивна постать. Це був високий чоловік у плащі, який здавався витканим із сажі. У руках він тримав величезний порожній сачок, а замість очей у нього були дві холодні чорні дірки. Він не йшов, він ковзав по землі, поглинаючи світло від ліхтарів навколо себе.

​— Віддай... — просичав він. — Мені бракує саме цього кольору для моєї колекції вічної ночі.

Майя міцно стиснула Зорю в кулаці, відчуваючи, як її тепло передається пальцям. Вона знала: якщо вона розтисне руку, Колекціонер Темряви побачить сяйво і одразу її знайде.

​Дівчинка кинулася до старого парку. Там було багато дерев, і вона сподівалася загубитися серед їхніх густих крон. Але Колекціонер не поспішав. Кожен його крок гасив світло: спочатку згас вуличний ліхтар, потім зникли вогні у вікнах сусіднього будинку. Темрява за її спиною ставала густою, як смола, і вона повільно наповзала на п'яти.

​— Тобі не втекти від ночі, — пролунав голос Колекціонера звідусіль і нізвідки водночас. — Світло втомлює. Темрява — це спокій. Віддай мені Зорю, і ти зможеш спати вічно, не знаючи тривог.

​Майя забігла вглиб парку. Раптом Зоря в її руці почала дрижати.

— Він розставив пастки! — пискнула вона. — Дивись під ноги!

​Майя зупинилася за міліметр від тонкої чорної нитки, натягнутої між двома дубами. Ця нитка була такою чорною, що здавалася тріщиною в самому повітрі. Якби дівчинка торкнулася її, вона б миттєво забула, куди йде і хто вона така. Навколо було сотні таких ниток — справжнє павутиння, яке Колекціонер сплів, щоб ловити дитячі мрії.

​— Як мені пройти? — прошепотіла Майя.

— Світи! — відповіла Зоря. — Не бійся його. Темрява боїться не сили, вона боїться правди.

​Майя розкрила долоню. Світло Зорі вдарило в чорні нитки, і вони почали плавитися, перетворюючись на звичайну ранкову росу. Але це світло стало маяком для переслідувача. Колекціонер змахнув своїм величезним сачком, і з нього вилетіли сотні маленьких чорних кажанів, зроблених із чистого диму. Вони почали кружляти над головою дівчинки, намагаючись закрити небо своїми крилами.

​Майя побачила попереду старий оглядовий майданчик на пагорбі. Це була найвища точка в окрузі.

— Туди! — крикнула вона Зорі.

— Але він перекрив дорогу до сходів! — Зоря засяяла тривожним червоним кольором.

​Прямо перед сходами на пагорб Колекціонер Темряви виріс із землі величезною стіною. Він підняв свій сачок, і Майя побачила, що всередині нього вже нудяться десятки інших зірок — вони були тьмяними, майже згаслими, і тихо плакали.

Майя зупинилася перед стіною з чистого диму. Колекціонер Темряви навис над нею, і холодне повітря навколо почало щипати щоки. Сачок у його руках хитався, і крізь дрібну чорну сітку Майя бачила слабкі вогники — зірки, які вже втратили надію.

​— Ти бачиш їх? — прошепотів Колекціонер. — Вони більше не хочуть світити. Світло — це відповідальність, це праця. А в моєму сачку вони просто сплять. Віддай свою зорю, і ви теж знайдете спокій.

​Майя відчула, як зоря в її руці стає холодною. Вона почала вірити йому. Може, дійсно легше просто заплющити очі й не боротися?

​— Не слухай його! — тоненько вигукнула Зоря. — Він не дарує спокій, він дарує забуття! Майя, згадай, як ти дивилася на небо минулого літа. Згадай те відчуття, коли здається, що весь світ належить тобі!

​Дівчинка згадала. Вона згадала запах скошеної трави, теплий вітер і те, як вона загадувала бажання на падаючу зорю. Це була не просто картинка в голові — це було тепло, що розлилося по всьому тілу.

​Майя зробила те, чого Колекціонер зовсім не очікував. Вона не кинула зорю вгору і не побігла. Вона притиснула її до свого серця і почала... співати. Це була проста пісня без слів, яку їй колись співала мама, коли Майя не могла заснути.

​Щойно мелодія злетіла в повітря, Зоря в руках дівчинки спалахнула сліпучим білим світлом. Спів Майї підхопили згаслі зірки всередині сачка. Їхні слабкі вогники почали міцнішати, резонуючи з голосом дівчинки.

​— Що ти робиш?! Припини! — закричав Колекціонер, закриваючи обличчя-діру руками.

​Від спільного сяйва сітка сачка почала тріщати. Одна за одною зірки виривалися на волю, перетворюючись на вогняні стріли. Вони не тікали на небо — вони почали кружляти навколо Майї, створюючи захисний кокон зі світла. Кожна зірка, що пролітала повз Колекціонера, обпікала його димове тіло.

​Стіна темряви перед сходами на пагорб розсипалася. Шлях до оглядового майданчика був вільний, але Колекціонер, розлючений втратою своєї здобичі, почав перетворюватися на величезний чорний торнадо, що мав намір поглинути весь пагорб разом із Майєю.