Розділ 6. Годинник, що рахує кроки

Катя знайшла цей годинник на старому горищі серед розбитого посуду. Він був не на руку, а на довгому ланцюжку, із кришкою, що нагадувала око. Коли дівчинка натиснула на кнопку, годинник не просто пішов — він видав дивний звук, схожий на глибокий вдих.

​У ту ж мить світ навколо Каті застиг. Мама, яка якраз наливала чай, завмерла з чайником у руках, а струмінь води перетворився на нерухому скляну паличку. Муха зависла в повітрі, як приклеєна. Навіть пилинки в променях сонця перестали танцювати.

​Катя злякано озирнулася. Все було тихим і мертвим, крім одного — цокання годинника в її руках. Але воно було дивним. Кожен крок Каті по кімнаті змушував стрілку рухатися вперед.

Крок — секунда. Ще крок — ще одна.

​Дівчинка вийшла на вулицю. Там було порожньо і дивно. Люди стояли як статуї: хтось посеред кроку, хтось із роззявленим ротом під час розмови. Катя підійшла до своєї подруги, яка завмерла біля гойдалки, і торкнулася її руки. Рука була холодною, наче з мармуру.

​— Гей, ти мене чуєш? — запитала Катя, але її власний голос пролунав глухо, ніби під водою.

​Раптом вона помітила щось, що рухалося. Далеко в кінці вулиці, біля старої пошти, з'явилася висока постать. Вона не була застиглою. Постать рухалася короткими ривками, і щоразу, коли Катя робила крок, ця істота ставала ближче.

​Катя подивилася на годинник. На зворотному боці кришки з'явилися слова, вигравірувані старовинним шрифтом:

«Не зупиняйся. Поки ти йдеш — час іде. Якщо зупинишся — Він наздожене».

​Дівчинка зрозуміла: вона випадково вимкнула час для всього світу, крім себе і «Того», хто тепер полює на її рух. І тепер, щоб повернути все назад, їй потрібно дійти до міської ратуші, не зупиняючись ні на мить. Але до ратуші було цілих три квартали, а ноги вже почали втомлюватися.

Катя прискорила ходу, і стрілка на годиннику в її руках закрутилася швидше, наче божевільна. Світ навколо залишався нерухомою декорацією: застиглий собака, що завмер у стрибку за м’ячем, велосипедист, який тримав рівновагу на одному колесі, і навіть дим із димаря, що застиг у повітрі сірим кучерявим стовпом.

​Кожен крок дівчинки відлунював у порожнечі занадто гучно. Вона обернулася. Та постать у кінці вулиці тепер була значно чіткішою. Вона нагадувала високого чоловіка у довгому сірому пальті, обличчя якого було схоже на циферблат годинника без стрілок — лише гладка шкіра з поділками. Щоразу, коли Катя робила крок, він робив ривок вперед, долаючи десятки метрів за мить.

​— Треба бігти! — прошепотіла Катя собі під ніс.

​Але бігти було важко. Повітря у застиглому часі стало густим, наче желе. Пробиватися крізь нього було фізично боляче, ніби вона йшла проти сильного вітру. Раптом шнурок на її кросівку розв’язався. Дівчинка автоматично зупинилася, щоб нахилитися...

​В ту ж мить світ навколо почав знебарвлюватися. Кольори вимивалися, стаючи сірими, а годинник у руках почав пекти шкіру, як розпечене вугілля.

​— Не стій! — почула вона хрипкий голос, що долинав ніби з-під землі.

​Катя кинула погляд на істоту в пальті. Вона була вже за десять кроків. Постать простягнула довгу тонку руку, і повітря навколо її пальців почало тріскатися, як старе скло. Катя, не зав'язавши шнурок, рвонула вперед, ледь не впавши. Тільки-но вона зробила цей хаотичний стрибок, кольори миттєво повернулися, а холодний жах трохи відступив.

​Вона вибігла на площу перед ратушею. Попереду були величезні сходи. На самій вершині, під головним міським годинником, сидів старий чоловік у формі наглядача парку. Він був єдиним, хто, як і Катя, не застиг повністю — він повільно, дуже повільно моргав.

​— Сходи... — видихнула Катя. — Мені треба піднятися нагору.

​Але в цей момент вона відчула, як розв’язаний шнурок потрапив під підошву іншої ноги. Дівчинка похитнулася прямо на першій сходинці.

Катя вхопилася за перила в останній момент, не даючи собі зупинитися. Вона знала: якщо вона впаде і завмре хоча б на секунду, світ навколо назавжди залишиться сірим і нерухомим.

​Вона почала підніматися. Кожна сходинка давалася з неймовірними зусиллями. Один, два, три... Ноги гули від напруги. Наглядача в сірому пальті вже не було видно за спиною, але Катя відчувала його присутність — повітря за її спиною ставало крижаним, а звук його ривків нагадував удар металевого молота по каменю.

​Коли дівчинка дісталася середини сходів, вона знову поглянула на старого наглядача нагорі. Він повільно простягнув руку і вказав на великий годинник ратуші. Його стрілки стояли на дванадцятій, але вони тремтіли, наче намагалися вирватися з оков застиглого часу.

​— Час... не ворог... — прохрипів старий, і з його рота вилетіла маленька золотиста хмаринка пари. — Він просто... хоче повернутися... на місце.

​Раптом сходи під ногами Каті почали змінюватися. Вони стали дзеркальними. Тепер вона бачила в них не лише себе, а й усі ті моменти, коли вона кудись поспішала, не помічаючи краси навколо: як вона пробігла повз квітучу яблуню, як не дослухала розповідь бабусі, як роздратовано чекала, поки закипить чайник.

​— Зупинись і подивися! — прошепотіла дзеркальна копія Каті зі сходинки.

​Але дівчинка пам’ятала напис на годиннику. Це була пастка. Постать у сірому пальті вже стояла на першій сходинці. Його «обличчя-циферблат» почало повільно обертатися, видаючи звук, від якого в Каті затряслися руки.

​Вона заплющила очі, щоб не бачити спокус у дзеркальних сходах, і почала рахувати вголос: «Чотири, п’ять, шість...». На кожному парному числі вона відчувала, як годинник у її руках стає легшим, а повітря — прозорішим.

​Коли вона відкрила очі, до вершини залишалося всього кілька кроків. Але прямо перед нею, на останній сходинці, виросла стіна з годинникових стрілок, що переплелися, як гострі мечі.

Катя відчула, як холодний подих Колекціонера Кроків торкнувся її потилиці. Його довгі пальці, схожі на тонкі годинникові стрілки, були вже зовсім поруч. Стіна з гострих мечів-стрілок на останній сходинці перекривала шлях до порятунку.