Розділ 5 . Таємниця зачиненої крамниці

Софія обожнювала дощові дні. У той час як інші діти сиділи вдома, вона одягала свої яскраво-жовті гумові чоботи й бігла міряти калюжі. Але сьогодні дощ був незвичайним — він пахнув м’ятою і старим папером.

​Блукаючи вузькою вуличкою, якої вона раніше ніколи не помічала, Софія наштовхнулася на дивну крамницю. Вивіска на ній була зроблена з чистого срібла й нагадувала хмаринку. Над дверима висів напис: «Крамниця втрачених речей та випадкових чудес».

​Коли Софія зайшла всередину, задзвонив маленький дзвіночок, але замість звичного «дзинь» він промовив: «Добрий день!». У крамниці не було продавця, зате на полицях відбувалися дивні речі. Чайні чашки самі наливали собі чай, а книги на полицях перешіптувалися між собою, обговорюючи сюжетні повороти.

​Раптом з-під стелі спустилася чорна парасолька з ручкою у формі голови кота. Вона почала кружляти навколо Софії, ніби обнюхуючи її.

​— Гей, ти що робиш? — засміялася дівчинка.

— Шукаю власницю, — почувся тихий голос. Парасолька розкрилася, і Софія побачила, що на внутрішній стороні купола мерехтять справжні зорі, наче це був шматочок нічного неба. — Я парасолька для мандрівок у мрії. Але щоб мною користуватися, ти маєш віддати щось натомість. Не гроші, а... один свій сон.

​Софія замислилася. Вона мала багато снів, і один, про те, як вона їсть величезну хмару цукрової вати, їй був зовсім не потрібен. Вона погодилася. Щойно вона торкнулася ручки парасольки, підлога крамниці перетворилася на туман, а стеля зникла.

​Парасолька різко смикнула Софію вгору, і через мить вони вже летіли над дахами будинків. Але Софія помітила щось дивне: тіні від будинків внизу не стояли на місці. Вони відривалися від стін і махали їй руками, ніби просили про допомогу. Один з тіньових силуетів був дуже схожий на її друга, який захворів і вже тиждень не виходив у школу.

​Дівчинка зрозуміла — ця крамниця не просто продає речі. Вона збирає те, що люди гублять разом зі своїми снами. І тепер їй треба розібратися, куди летить ця чарівна парасолька і як повернути тіні їхнім власникам.

Вони приземлилися на дивний брукований майдан, де замість ліхтарів світилися величезні кульбаби. Софія склала парасольку, і та одразу перетворилася на маленьку брошку у формі котика, яка зачепилася за її куртку.

​Місто навколо виглядало точнісінько як її рідне, але все було ніби намальоване аквареллю, що трохи розмилася від води. Перехожі тут рухалися дуже повільно, наче уві сні, а головне — вони не мали кольорів. Люди були сірими й напівпрозорими, як туман.

​— Вони втратили свої найяскравіші спогади, — прошепотіла брошка-кіт прямо Софії в плече. — Тепер вони просто блукають тут, поки хтось не поверне їм те, що вони віддали в Крамниці.

​Софія побачила свого однокласника Артема. Він сидів на лавці й намагався прочитати книгу, але сторінки були абсолютно білими. Коли дівчинка підійшла ближче, вона помітила, що від Артема до високої вежі в центрі міста тягнеться тонка золотиста нитка. Такі ж нитки тягнулися від усіх мешканців цього дивного місця.

​— Це нитки пам'яті! — здогадалася Софія. — Вежа забирає їх собі!

​Раптом з-за рогу виїхав дивний екіпаж, запряжений механічними метеликами. З нього вийшов чоловік у довгій срібній мантії, на якій висіли сотні ключів. Це був Колекціонер Втрат. Він тримав у руках великий сачок, яким намагався ловити кольорові сни, що іноді вилітали з вікон будинків.

​— О, нова гостя з парасолькою! — вигукнув він, і його голос пролунав як шелест сухого листя. — Сподіваюся, ти принесла мені свій сон про цукрову вату? Я якраз шукав щось солодке для своєї вечері.

​Софія зрозуміла: якщо вона просто зараз не знайде спосіб перерізати ці золоті нитки, вона теж стане сірою і прозорою, забувши, як її звуть і де її дім.

Софія відступила на крок, відчуваючи, як брошка-кіт на її куртці застеріжно завібрувала. Колекціонер Втрат повільно наближався, брязкаючи своїми срібними ключами.

​— Мій сон про цукрову вату дуже липкий, — сміливо вигукнула Софія, намагаючись виграти час. — Якщо ви з'їсте його просто зараз, ваші ключі склеяться, і ви не зможете відімкнути жодні двері!

​Колекціонер на мить зупинився, підозріло мружачи очі. Цього моменту вистачило: Софія розвернулася і побігла в бік високої вежі. Але вулиці міста почали змінюватися. Будинки розтягувалися, як гумові, а замість поворотів з'являлися величезні замкові щілини, що літали в повітрі.

​— Швидше! Торкнися брошки! — прошепотів голос кота.

​Софія притиснула долоню до металевого котика, і парасолька знову миттєво розкрилася в її руках. Але цього разу вона не полетіла вгору. Парасолька почала обертатися, як чарівний щит. Кожного разу, коли Колекціонер намагався накинути на дівчинку свій сачок, парасолька відбивала його, розсипаючи навколо різнокольорові іскри.

​Нарешті Софія опинилася біля підніжжя вежі. Вона була зроблена не з каменю, а зі стародавніх годинників, які цокали не в такт. Замість входу дівчинка побачила тисячі маленьких дверцят, і на кожних було написано ім'я. Вона кинулася шукати знайомі написи: "Артем", "Мама", "Сусід по парті"...

​— Тобі не відкрити їх без ключа! — зареготав Колекціонер, наздоганяючи її. — А всі ключі — у мене на поясі!

​Софія подивилася на парасольку, потім на свою тінь, яка тут, у цьому місті, була яскраво-синьою. Вона зрозуміла: якщо це місто мрій, то тут діють правила мрій.

​— Мені не потрібен залізний ключ, — сказала вона і міцно заплющила очі, згадуючи найтепліший спогад у своєму житті — як мама обіймає її після школи.

​Вона уявила, що цей спогад перетворюється на світло. Софія простягнула руку до дверцят з написом "Артем", і її пальці пройшли крізь дерево, наче крізь воду.

Софія відчула легке поколювання в пальцях, і дверцята з іменем її друга розчинилися, затягуючи її всередину. Колекціонер Втрат лишився зовні, люто брязкаючи ключами об стіни вежі.

​Всередині вежа була схожа на величезний калейдоскоп. Стіни постійно оберталися, а замість східців у повітрі висіли прозорі бульбашки. У кожній такій бульбашці було зачинено щось кольорове: червоний сміх дитини, золотаве тепле слово, зелений спогад про першу весняну травичку.