Розділ 4 . Колекціонер тіней

Денис був звичайним хлопцем, який любив засиджуватися в телефоні допізно. Батьки завжди сварили його за те, що він не вимикає настільну лампу, коли лягає спати. Але Денис знав те, чого не знали вони: у повній темряві його кімната ставала «чужою».

​Того вечора лампа раптом почала тріщати. Світло ставало то яскравим, то тьмяним, і тіні на стінах почали дивно розтягуватися. Денис помітив це, коли підняв руку, щоб поправити окуляри. На стіні його тінь зробила те саме, але... із запізненням у секунду.

​Хлопець завмер. Його рука вже лежала на коліні, але тінь на стіні все ще повільно підносила пальці до обличчя. Денис різко встав, і тінь на стіні теж підвелася, але вона була вищою за нього на голову. У неї були занадто довгі руки, а пальці закінчувалися гострими кігтями, хоча у Дениса були звичайні короткі нігті.

​Раптом світло згасло повністю. Денис затамував подих, боячись поворухнутися. Коли через мить лампа знову спалахнула, хлопець ледь не закричав. На стіні було дві тіні. Його власна — тремтяча і маленька, і інша — величезна, нерухома постать, яка стояла прямо за його спиною, хоча в кімнаті нікого, крім нього, не було.

​Найстрашніше було те, що ця друга тінь почала повільно нахилятися до Денисової тіні, ніби збиралася її схопити.

Він смикнув ручку. Двері відчинилися з дивним звуком, схожим на зітхання. Денис вискочив у коридор, сподіваючись побачити світло з кухні або двері в кімнату батьків, але замість цього опинився у повній темряві.

​Він клацнув вимикачем — нічого. Хлопець увімкнув ліхтарик на телефоні. Промінь світла вихопив стіни, але вони були не в шпалерах, як зазвичай, а оббиті старою, брудною тканиною. Коридор став нескінченним. Денис біг повз десятки ідентичних дверей, і за кожними з них чувся один і той самий звук: шкрябання нігтів по дереву.

​Раптом він зупинився. Промінь ліхтарика впав на підлогу. Його тіні не було. Взагалі. Під ногами була порожнеча, хоча він відчував тверду підлогу.

​— Твоя черга бути другим... — почувся сухий шепіт з-за спини.

​Денис різко розвернувся і побачив те, від чого кров застигла в жилах. У кінці коридору стояло «щось», що виглядало як він сам, але повністю чорне, ніби вирізане з картону. Ця істота тримала в руках Денисову тінь, як зім'яту ганчірку, і повільно натягувала її на себе, наче новий одяг.

​Коли істота підняла голову, Денис побачив, що на її плоскому «обличчі» з'являються його очі. Справжні, живі очі, повні жаху.

Денис кинувся в бік, заштовхнувши себе в найближчі двері, аби тільки не бачити, як те чорне «щось» краде його обличчя. Двері зачинилися самі, відрізавши шепіт і холод.

​Кімната була завалена старими скляними банками. Вони стояли на полицях від підлоги до стелі. Денис посвітив ліхтариком на найближчу банку і ледь не впустив телефон. Всередині, у густому сірому диму, щось ворушилося. Коли дим трохи розсіявся, хлопець побачив... посмішку. Просто рот, який беззвучно сміявся, хоча очі поруч у сусідній банці плакали.

​Це був склад. Тут не було дітей, тут були лише їхні частини, які Колекціонер тіней забирав собі: чийсь дзвінкий сміх, чиїсь веснянки, чиїсь щасливі спогади.

​У кутку кімнати Денис помітив невелике дзеркало, завішене чорною вуаллю. З-під тканини долинало тихе схлипування. Коли він наважився підійти й відхилити край, він побачив там хлопчика на ім'я Артем — свого однокласника, який зник минулого місяця. Усі думали, що він переїхав, але Артем був тут. Вірніше, те, що від нього залишилося.

​— Він уже близько, — прошепотіло відображення Артема, притискаючи прозорі долоні до скла. — Коли він забере твою тінь повністю, ти станеш просто малюнком на стіні. Тобі треба знайти його серце. Воно не в нього в грудях...

​Раптом полиці в кімнаті почали дрижати. Банки з гуркотом падали на підлогу, розбиваючись, і з них виривалися сотні вкрадених голосів, які злилися в один нелюдський крик. Двері в кімнату почали повільно розчинятися, і крізь щілину просунулися ті самі чорні пазурі.

Денис відступив до самої стіни, стискаючи в руках уламок розбитої банки. Чорні пазурі вже шкрябали по одвірках, залишаючи глибокі борозни.

​— Де його серце?! — відчайдушно крикнув Денис до відображення Артема.

— Дивись на те, що не змінилося! — встиг вигукнути той, перш ніж дзеркало вкрилося чорною паволокою.

​Денис озирнувся. Навколо було лише старе сміття, пил та розбите скло. Але серед цього хаосу, на старій дерев’яній полиці, лежав предмет, який виглядав тут абсолютно чужим. Це був маленький плюшевий ведмедик з відірваним вушком — точно такий самий, якого Денис викинув на смітник ще в першому класі, вважаючи себе «дорослим».

​Ведмедик не був запиленим. Він тихо пульсував, і від нього виходило слабке, хворобливе тепло. Денис зрозумів: Колекціонер тіней живився не просто страхом, а речами, які діти зрадили або забули.

​В ту саму мить двері злетіли з петель. У кімнату зайшла істота. Вона вже не була просто чорним силуетом — вона мала куртку Дениса, його зріст і навіть його родимку на щоці. Але замість рота у неї була лише рівна шкіра. Істота простягнула руку до ведмедика, і її обличчя почало спотворюватися від люті.

​— Віддай... — просичало «щось» прямо в голові Дениса. — Це моє... Ти сам його віддав!

​Денис схопив іграшку за мить до того, як чорні пальці зімкнулися на його горлі. Він відчув, як ведмедик забився в його руках, наче живий птах. Це і було серце чудовиська — створене з дитячих образ та покинутих спогадів. Денис підняв уламок скла, готовий розірвати іграшку, але в цей момент очі «двійника» спалахнули знайомим світлом. Він побачив у них не монстра, а маленького хлопчика, яким колись був сам.

Денис відчув, як пальці двійника на шиї слабшають. Чудовисько більше не стискало горло — воно тремтіло, дивлячись на старого ведмедика в руках хлопця.

​Денис заніс гострий уламок скла над плюшевим серцем, але раптом зупинився. Він згадав, як колись цей ведмедик допомагав йому заснути, коли було страшно. Він зрозумів: монстр — це не хтось чужий. Це все те, що Денис відштовхнув від себе, коли захотів стати «дорослим» і «холодним».