Розділ 3 . Помилка в реальності

Максим знав кожен сантиметр своєї квартири. Він міг із заплющеними очима дійти від ліжка до кухні, обходячи кути та скрипучі мостини. Але того вечора, коли батьки пішли в кіно, квартира раптом «змінилася».

​Це почалося з коридору. Максим йшов у ванну, як раптом помітив, що коридор став довшим. Всього на кілька кроків, але цього було достатньо, щоб двері на кухню опинилися далі, ніж зазвичай. Хлопець зупинився, потер очі. Напевно, втома.

​Але коли він повернувся назад, то побачив те, чого не могло бути. Між дверима його кімнати та вітальні з’явилися ще одні двері. Старі, дерев’яні, з облізлою білою фарбою та круглою мідною ручкою. Таких дверей у їхній квартирі ніколи не було.

​Максим підійшов ближче. Від дверей пахло холодом — так пахне в підвалі взимку. Він потягнув ручку. Вона була крижаною. Двері відчинилися без жодного звуку, і за ними виявилася кімната, заставлена дзеркалами.

​Сотні дзеркал різного розміру стояли вздовж стін. У них відображався Максим, але з однією дивною детальністю: у кожному дзеркалі він робив щось інше. В одному він поправляв волосся, в іншому — дивився вбік, у третьому — просто стояв спиною, хоча сам Максим дивився прямо вперед.

​Раптом у найдальшому дзеркалі його відображення повільно підняло руку і приклало палець до губ.

— Ш-ш-ш... — прошелестіло по всій кімнаті, хоча Максим мовчав.

​Тієї ж миті вхідні двері в квартиру в коридорі клацнули. Батьки? Максим визирнув із «зайвої» кімнати, але в коридорі було темно. Тільки по підлозі повільно котилася маленька дитяча м’яка іграшка — старий затертий ведмедик, якого Максим викинув ще три роки тому. Ведмедик котився сам по собі, наче його хтось невидимий штовхав перед собою.

​Максим зрозумів: він не один у квартирі, яка раптом вирішила стати чужою.

​Максим хотів зачинити двері в дзеркальну кімнату, але ручка просто зникла. Замість неї була гладка деревина. Хлопець відступив у коридор. Ведмедик зупинився прямо біля його ніг.

​Раптом на кухні ввімкнулася вода. Максим чув чітке дзюрчання струменя об металеву мийку. Він набрався хоробрості й зазирнув туди. Кран був закритий, але мийка була повною води, що переливалася через край, хоча злив був відкритий. Вода була чорною, як чорнило.

​І тут він почув це.

​У вітальні хтось почав ходити. Важкі, розмірені кроки. Туп... туп... туп... Наче хтось у важких чоботях ходив колами. Максим знав, що батьки повернуться лише за дві години.

​Він схопив телефон, щоб подзвонити татові, але на екрані замість шпалер було лише відео: пряма трансляція з його власного коридору. На екрані він бачив себе зі спини. І за його спиною, прямо в дзеркальній кімнаті, стояла висока фігура в довгому пальті. Обличчя фігури було закрите дзеркальною маскою, в якій відображався переляканий Максим.

​Фігура на екрані почала повільно нахилятися до його плеча. Максим різко обернувся в реальності — нікого. Тільки порожній коридор і запах мокрого асфальту.

​— Це не по-справжньому, — прошепотів він. — Це просто глюк.

​Але тут кроки у вітальні припинилися. Настала така тиша, що Максим чув, як годинник на стіні цокає в іншому ритмі. Тік-так... тік... тік-так... Наче годинник намагався щось вистукати.

​З вітальні вилетіла подушка. Вона просто пролетіла повітрям і впала біля його ніг. А за нею почувся тихий, скрипучий голос, який не належав людині:

— Максиме, ти забув заправити ліжко...

Максим стояв посеред коридору, стискаючи телефон, на якому все ще мерехтіло відео зі спини. Голос, що назвав його ім’я, був схожий на звук тертя сухого пінопласту об скло. Хлопець зрозумів: якщо він зараз закриється в кімнаті, «це» просто знайде інший шлях. У квартирі більше не було безпечних місць.

​Він повільно зробив крок до вітальні. Кожен подих відгукувався свистом у легенях. Максим зазирнув усередину. Вітальня виглядала майже звичайно, якби не одна деталь: усе світло в кімнаті стало тьмяним, наче лампочки світилися лише наполовину.

​Він підійшов до великого вікна, щоб подивитися, чи не під’їхала машина батьків. Те, що він побачив, змусило його серце завмерти.

За склом не було вулиці. Не було ліхтарів, сусіднього будинку чи парковки. Там була лише порожнеча — густий, абсолютно нерухомий сірий туман, який впритул притискався до скла. Наче квартира відірвалася від землі й попливла в космосі, заповненому димом.

​Максим торкнувся скла. Воно було не просто холодним — воно було м’яким. Пальці трохи занурилися в поверхню, наче це було не скло, а густа прозора желеподібна маса.

​— Це не вихід, — пролунав той самий голос.

​Максим різко обернувся. На дивані сиділа постать. На ній був його власний домашній халат, але каптур був накинутий так низько, що обличчя зовсім не було видно. Тільки з-під рукавів стирчали руки, обмотані старою магнітофонною стрічкою, яка постійно ворушилася.

​— Хто ти? Що тобі треба? — вигукнув Максим, відступаючи до телевізора.

​— Я — те, що ти залишаєш у темряві, коли вимикаєш світло, — проскрипіла постать. — Ти занадто часто не зазирав під ліжко, Максиме. Там накопичилося багато... зайвого.

​Постать почала підніматися. Вона росла, стаючи вищою за шафу, її плечі дивно вигиналися під стелею. Раптом по всій квартирі почали відкриватися всі дверцята: кухонні шафки, шухляди столу, двері гардеробу. Звідусіль почали випадати речі, які Максим давно загубив: одна шкарпетка, зламаний олівець, стара ключниця.

​Всі ці речі не падали на підлогу. Вони зависли в повітрі й почали повільно обертатися навколо високої постаті, створюючи страшний вихор із непотребу.

​— Ти привів мене сюди, коли відкрив ті двері, — сказав голос. — Дзеркала не брешуть. Ти хотів побачити щось цікаве? Дивись.

​Постать простягнула руку до телевізора. Екран спалахнув білим шумом, а потім на ньому з’явилося обличчя Максима. Але це був Максим через десять років. Він сидів у цій самій вітальні, у тому самому кріслі, і просто дивився в порожнечу.