Розділ 2 . Кіт, що знав забагато

​У будинку, де жила маленька Ліза, була одна дивна квартира під номером тринадцять. Двері там завжди були пофарбовані в колір нічного неба, а з-за них ніколи не доносилося звуків телевізора чи шуму води. Тільки іноді пахло сушеними травами та гарячим воском.

​Сусідки на лавці шепотілися: «Там живе справжня відьма! Не дивіться їй в очі, бо зачаклує». Ліза не дуже в це вірила, поки одного дня не зустріла Його.

​На підвіконні в під’їзді сидів величезний вугільно-чорний кіт. У нього були очі кольору стиглого аґрусу, а на шиї висіла маленька срібна монетка на шовковій стрічці. Кіт не тікав, коли Ліза підійшла ближче. Навпаки, він уважно подивився на неї, наче вивчав, чи можна їй довіряти.

​— Привіт, котику, — прошепотіла Ліза, простягаючи руку.

​Кіт видав дивний звук — це не було звичайне «мяу», це було схоже на коротке, хрипке «так». Він потерся головою об її долоню, і в ту ж мить двері квартири №13 повільно відчинилися.

​На порозі стояла жінка. Вона зовсім не була схожа на відьму з мультфільмів: на ній був затишний зелений светр, а волосся було зібране у високий вузол. Але була в ній одна особливість — її тінь на стіні не повторювала рухів жінки. Поки сусідка стояла нерухомо, її тінь... поправляла невидимий капелюх.

​— Мурчик рідко підходить до незнайомців, — сказала вона голосом, що нагадував дзвін маленьких дзвіночків. — Схоже, у тебе в кишені є щось, що йому подобається.

​Ліза перевірила кишеню і здивовано витягла маленьку скляну кульку, яку знайшла вранці в пісочниці. Кулька раптом спалахнула м’яким синім світлом.

​— Заходь, — запросила жінка. — Мене звати Марта. І нам з Мурчиком потрібна допомога дівчинки, яка вміє знаходити загублені речі. Тільки не бійся: у моєму домі речі іноді оживають, але вони просто хочуть, щоб з ними погралися.

​Кіт Мурчик підморгнув Лізі і першим забіг у квартиру, де замість люстри під стелею літали справжні світлячки, а книжки на полицях самі перегортали свої сторінки.

Коли Ліза переступила поріг, двері за нею зачинилися самі собою, але не гучно, а з м’яким звуком, наче закрилася обкладинка старої книги. У квартирі Марти пахло дощем та апельсиновою цедрою. На столі в кухні стояв чайник, який сам наливав чай у порцелянові чашки, що весело дзвонили одна об одну.

​— Мурчик — не просто кіт, — промовила Марта, знімаючи з плити печиво, яке вистрибувало з дека прямо на тарілку. — Він — Хранитель Перехресть. Бачиш дзеркало в передпокої?

​Ліза поглянула на величезне дзеркало в різьбленій рамі. Замість того, щоб показувати передпокій, воно відображало квітучий сад, хоча на вулиці була осінь. Мурчик підійшов до скла, торкнувся його лапою, і по поверхні пішли кола, наче по воді. Одним легким стрибком кіт пірнув прямо всередину дзеркала і зник.

​— Ой! Куди він? — вигукнула Ліза.

​— У кожному дзеркалі є коридор, — пояснила відьма. — Мурчик ходить ними, щоб збирати загублені сни та дитячі казки, які люди забули записати. Але сьогодні сталася халепа. Одне дзеркало в цьому будинку — на сьомому поверсі — затягнуло в себе не сон, а справжню річ. Маленький срібний ключ від скрині, де я тримаю Скарби Сутінків.

​Марта присіла поруч із Лізою. Її очі тепер здавалися то золотими, то темно-синіми.

— Я не можу увійти в дзеркало, я занадто «важка» для магії відображень. А Мурчик не може взяти ключ зубами, бо срібло лоскоче йому вуса, і він чхає так сильно, що в дзеркальному світі починається шторм. Мені потрібна твоя допомога, Лізо.

​Дівчинка подивилася на дзеркальну воду.

— А я не потону? — запитала вона, міцно стискаючи в кулаці ту саму синю кульку з кишені.

​— Твоя кулька — це Полярна Зірка мандрівників, — посміхнулася Марта. — Вона не дасть тобі заблукати. Просто йди на звук мурчання.

​Ліза набралася хоробрості й торкнулася дзеркала. Воно було прохолодним і м'яким, як шовк. Вона зробила крок, і раптом світ навколо перекинувся. Тепер вона стояла на стежці, викладеній зі старих фотографій, а над нею замість неба були тисячі скляних шибок.

​— Мяу! — пролунало десь зверху.

​Мурчик сидів на хмаринці, що була схожа на цукрову вату, і тримав лапкою маленький срібний ключ, який намагався полетіти геть, наче метелик. Але найдивніше було те, що в цьому світі тінь Лізи нарешті відділилася від її ніг і почала весело танцювати з тінню кота.

​— Ми маємо спіймати ключ, поки він не залетів у Дзеркало Забудькуватості! — пролунав голос кота прямо в голові дівчинки.

​Ліза зрозуміла: у цьому світі вона може майже літати. Вона відштовхнулася від фото-стежки й підстрибнула неймовірно високо.

​У дзеркальному світі все працювало інакше. Щойно Ліза підстрибнула, вона відчула себе легкою, наче повітряна кулька. Вона пролетіла повз скляні дерева, на гілках яких замість листя висіли кришталеві дзвоники, що тихо видзвонювали мелодію колискової.

​— Лови його, Лізо! — вигукнув Мурчик, спритно перестрибуючи з однієї летючої фотографії на іншу.

​Срібний ключ справді поводився як живий: він тріпотів вушком-кільцем, наче крильцем, і спритно ухилявся від рук дівчинки. Раптом ключ різко пірнув униз, прямо в димар дивного будиночка, що був схожий на старий черевик.

​Ліза та Мурчик приземлилися біля порога. Над дверима висіла вивіска: «Майстерня Тіньового шевця. Лагоджу ходу, підбиваю п’яти тіням».

​Всередині було затишно, але темно. Скрізь на гвіздочках висіли... тіні. Тут була тінь парасольки, тінь велосипедного колеса і навіть тінь великого торта. За верстатом сидів старий чоловік у круглих окулярах. Він не мав тіла — він сам був зроблений із густого сірого туману.

​— Охо-хо, — прогарчав шевець, тримаючи срібний ключ своїми туманними пальцями. — Який гарний екземпляр! Якраз підійде, щоб завести мій механічний годинник, який показує час для снів.

​— Вибачте, пане Шевцю, — ввічливо сказала Ліза, ховаючи руки за спину. — Але цей ключ належить Марті. Без нього вона не зможе відкрити скриню зі Скарбами Сутінків, і в нашому світі ніч стане занадто довгою.