Розділ 1. Він приходить на скрип

Маленька Кіра ненавиділа сутінки. У їхньому старому будинку, де стіни були просякнуті запахом вогкості та пилу, сутінки означали одне — початок полювання.

​— Не плач, а то Бабай почує, — суворо казала бабуся, коли Кіра розбивала коліно.

— Не виходь у коридор після десятої, бо Бабай забере до себе під підлогу, — застерігав батько.

​Кіра виросла з цими словами. Вони стали частиною її життя, як чищення зубів чи сніданок. Але в одинадцять років вона вирішила, що це просто зручний спосіб тримати її в слухняності. До цієї суботи.

​Батьки пішли до сусідів, а Кіра залишилася доглядати за будинком. Вона ввімкнула скрізь світло, але лампочка в коридорі раптом тріснула й згасла. Утворився довгий темний тунель, що вів від її кімнати до вхідних дверей.

​Кіра стояла на порозі своєї спальні, коли почула це.

​Хрусь.

​Наче хтось наступив на суху макаронину. Звук долинав із темряви коридору. Дівчинка примружилася. Там, біля вішака з куртками, щось ворухнулося. Це не був протяг — куртки висіли нерухомо. Але між ними з'явилася додаткова тінь.

​— Мам? Це ти? — голос Кіри здригнувся.

​Відповіді не було. Натомість із темряви пролунав звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Це був глибокий, хрипкий вдих, наче легені тієї істоти були наповнені сухим листям.

​Тінь почала виходити на світло. Вона була високою, під саму стелю, з неприродно довгими руками, які звисали нижче колін. У неї не було яскравих очей чи іклів — лише бліде, обтягнуте сухою шкірою обличчя без губ.

​Кіра хотіла відступити назад у кімнату й замкнути двері, але зрозуміла, що її ноги наче приклеїлися до підлоги. Вона побачила, як істота повільно підняла одну довгу руку й приклала довгий, тонкий палець до того місця, де мав бути рот.

​— Ш-ш-ш... — прошелестіло коридором.

​Це був той самий звук, яким бабуся заспокоювала її в дитинстві. Тільки тепер він означав не спокій, а те, що кричати вже пізно. Бабай не прийшов її лякати. Він прийшов, бо вона нарешті стала достатньо дорослою, щоб зрозуміти: він завжди був тут. Просто раніше він дозволяв їй думати, що це лише казка.

​Істота зробила перший крок у коло світла, і мостина під її вагою не просто заскрипіла — вона тріснула.

​Кіра нарешті змусила свої м'язи підкоритися. Вона відсахнулася назад, залетіла в кімнату й щосили штовхнула двері. Але вони не зачинилися з гучним гуркотом, як вона очікувала. Щось м'яке, але міцне, наче стара гума, застрягло між дверима та одвірком.

​Кіра подивилася вниз. У щілину просунулися ті самі довгі пальці. Вони не намагалися відштовхнути двері назад — вони просто тримали їх, повільно перебираючи фалангами, ніби пробуючи дерево на смак.

​— Іди геть! — закричала дівчинка, впираючись плечем у полотно дверей. — Я зараз зателефоную татові!

​Вона кинулася до тумбочки, де лежав смартфон. Екран спалахнув, засліпивши її на мить. Пальці тремтіли так сильно, що вона тричі помилилася в паролі. Нарешті — «Виклики». «Тато».

​Кіра притиснула телефон до вуха, не зводячи очей із дверей. Пальці в щілині раптом завмерли.

​У слухавці замість гудків вона почула дивне клацання. А потім — голос. Це був голос її батька, але він звучав так, ніби його пропустили через зламаний динамік:

— Не виходь у коридор... бо Бабай забере... — слова повторювалися механічно, з тією ж інтонацією, що й сьогодні вранці. — Не виходь... не виходь...

​Телефон у її руці раптом став крижаним. Екран почав швидко мерехтіти, і Кіра побачила, що номер, на який вона дзвонить, — це її власний номер.

​З-за дверей почулося тихе, горловий звук, схожий на приглушений сміх. Двері повільно, сантиметр за сантиметром, почали відчинятися. Сила, з якою істота тиснула з того боку, була нелюдською.

​— Будь ласка... — прошепотіла Кіра, відступаючи до вікна.

​Світло настільної лампи затріщало. Вона побачила голову істоти. Вона була лисою, з синюватою шкірою, а замість очей були глибокі темні ями, затягнуті тонкою плівкою. Бабай не дивився на неї — він прислухався. Він реагував на кожне її швидке зітхання, на кожен удар серця.

​Кіра зрозуміла: він бачить не очима. Він бачить її страх.

​Вона забилася в куток між шафою та стіною, сподіваючись стати невидимою. Але Бабай уже повністю зайшов у кімнату. Його довге тіло дивно згиналося, наче в нього було забагато суглобів. Він повернув голову в її бік і раптом почав рости, випрямляючись і торкаючись верхівкою голови стелі.

​Його рука повільно потягнулася до вимикача на стіні.

​— Ти вже не маленька, Кіро, — прошелестіло по кімнаті. Це не був голос. Це був звук тертя сухої шкіри об шкіру. — Тобі вже не потрібне світло.

​Клац.

​Кімната занурилася в абсолютну, непроглядну темряву. І в цій темряві Кіра почула, як Бабай зробив свій наступний крок. Просто до неї.

​У темряві почуття загострилися до болю. Кіра не бачила Бабая, але вона відчувала його. Від нього пахло старою сухою травою та пилом, який роками накопичувався під підлогою.

​Дівчинка затиснула рот долонями, намагаючись не дихати. Вона чула, як він пересувається: це не були кроки людини. Це був звук сухих гілок, що волочаться по килиму. Шурх-шурх. Шурх-шурх.

​— Я знаю, де ти, Кіро, — прошелестіло зовсім поруч. — Я чув твій страх ще тоді, коли ти була в колисці. Ти думала, я зник, бо ти перестала плакати? Ні... я просто чекав, поки ти станеш достатньо великою, щоб твій крик став гучнішим.

​Кіра відчула, як щось торкнулося її волосся. Ледь-ледь, наче павутинка. Вона різко пригнулася і проповзла вздовж стіни, навпомацки пробираючись до виходу. Її пальці наткнулися на ніжку стільця. Вона обережно відсунула його, сподіваючись відволікти істоту.

​Грюк. Стілець впав.

​Тієї ж миті в тому місці, де вона щойно була, пролунав важкий удар. Бабай не просто ходив — він кидався на звуки з неймовірною швидкістю. Кіра зрозуміла: якщо вона видасть ще хоча б один звук, усе скінчиться.