***

– І все-таки, скажи мені, Вчителю, – тихо звернулася вона, – хто ж ти направду такий? Чому люди так люблять тебе?

– Я Світло для світу піднебесного, – відмовив він.

– Хіба може людина бути Світлом?

– А чом би й ні, Маріам? – він засміявся. – Адже істинне Світло неможливо побачити, його можна лише відчути. Воно сяє в душі кожної людини. Ті, хто не відчувають його в собі, не можуть самостійно освітлювати свій Шлях і губляться. Відтак вони шукають собі духовних «поводирів», які б казали їм: «Туди йти можна, а туди – ні; так чинити добре, а так – лихо».

– Але ж, Учителю, те, що добре для одних, зле для інших.

– Поняття ці доволі хиткі, дівчино. Вони створені, аби підкреслювати одне одного, адже якби не було зла, ми б не відали, що таке добро, і навпаки.

– Якщо так, то де ж істина, Вчителю?

– Істина не там, де люди її шукають: вона не в хорошому і не в лихому, не в світлі й не в темряві, вона ось тут, – він вказав на її сонячне сплетіння.

– В серці?

– В душі.

Вона похилила голову, роздивляючись те місце, на яке він показав.

– Як звуть тебе, Вчителю? Ти маєш ім'я?..

Він звернув на неї усміхнене обличчя і довгий золотий кучер впав на його чоло.

– Усе, що було кимось створено, має ім'я; та не кожен, хто чує це ім'я, може його збагнути.

Вона взяла його голову у свої долоні, вивчаючи найменші її деталі: кучеряве волосся кольору сонця, невеличку борідку і чарівні блакитні очі. «О, які очі, – подумала вона. – Хіба в них не увесь Всесвіт, не всі Небеса і тверді, не всі душі світу?..»

– Дозволь мені збагнути його.

– Єгошуа, – прошепотів він.

Вона відсахнулася.

– Майже як Єгова! – скрикнула, впавши проти нього на коліна.

Та він тільки засміявся, підхопивши її на руки.

– Ніколи не роби так, Маріам. Хіба не знаєш ти: хто Богові поклоняється – грішний той? Бо вклоняючись Богові небесному, ми не помічаємо Бога всередині нас. 

– Ти – єдиний Бог всередині мене, – відказала вона, – і не хочу я знати інших Богів, окрім тебе. 

Зіскочивши на землю, вона прудко побігла поперед нього. А потому спинилася коло оливного дерева, вщент усипаного дрібненькими білими квіточками. Наздогнавши її, Єгошуа зірвав заквітчану гілочку оливи і заклав за її вухо. 

– Ти прийдеш сюди завтра на світанку? – боязко озвався.

Вона лиш обдарувала його дзвінким переливом сміху і ген-ген удалині скрикнула:

– Чекай на мене, Вчителю!