Глава 52. Поклик серця

Поки серце не зламається, воно не дізнається, скільки сили здатне втримати в своїх тріщинах.

Ксюша мовчки сиділа біля крихітного вікна душної, похмурої кімнати, загубленої так глибоко в лабіринті дому, що випадково знайти її було практично неможливо — мабуть, одне з найбезпечніших місць у всьому маєтку. Останні два дні вона слугувала їм прихистком, а також була зручною відправною точкою до мережі тунелів за стінами, які могли швидко й відносно безпечно привести їх у потрібне місце.

Спостерігаючи, як Максим, завмерши за кілька кроків від старої консервної бляшанки, намагався зрушити її силою думки, вона лише беззвучно зітхала, поволі втрачаючи віру у власні здібності, як вчителя. На обличчі товариша читалося болісне напруження, чоло вкрилося потом, а пальці мимоволі стискалися в кулаки щоразу, коли бажана сила так і не з'являлася. У кімнаті панувала така тиша, що було чути лише його важке дихання та мирне цокання старого годинника на стіні. Еріка й Боря нерухомо сиділи на своїх брудних від часу матрацах і не видавали ані звуку, боячись відволікти Макса від його безуспішних спроб.

— Трясця! У мене нічого не виходить! Як змусити цю залізяку рухатися?! Що зі мною не так?! — Він відчайдушно махнув кулаком, ніби прагнув розірвати повітря, а тоді повернувся до Ксюші, не в змозі приховати люті й розчарування.

— Це ти маєш питати не в мене, а у самого себе. — Вона лише знизала плечима, не відриваючи погляду від своїх зношених кедів. — У Борі он все з першого разу вийшло — і точно не завдяки моїм порадам.

— Та що ти, Ксю! Якби не твій неймовірний майстер-клас, я б навряд чи щось зміг. — Боря, почувши своє ім’я, одразу ж сором’язливо розплився в усмішці й почухав за вухом. Напевне, йому було ніяково перед товаришем через свої вражаюче швидкі успіхи. Мало того, що він без проблем зрушив усі бляшанки з місця, так ще й зміг одним лише поглядом змусити їх злагоджено літати кімнатою — те, що навіть у Ксю не завжди виходило.

— Тут повинна бути якась фішка! Я просто чогось не доганяю. Не може ж бути, що я настільки безтолковий!— Максим у розпачі смикнув себе за волосся й скривився від болю.

— Я розповідала, що допомогло мені й Дену пробудити свою силу. У нас обох це був розпач, нестримна лють і відчайдушне прагнення захистити найдорожче. Це було схоже на лаву, що роками накопичувалася десь глибоко всередині, повільно нарощуючи тиск, доки одного дня не досягла межі й не вирвалася назовні, вивільнивши всю свою руйнівну силу. Мабуть, ти ще не пізнав подібних відчуттів, що, ймовірно, навіть на краще. Коли настане той самий момент — у тебе точно все вийде. — Ксюша, насилу приховуючи роздратування, намагалася відповісти якомога спокійніше, хоча їй нестерпно хотілося якнайшвидше закінчити цей довгий і абсолютно безглуздий урок. Максим витратив уже понад годину дорогоцінного часу на нескінченні спроби й, здавалося, так нічому й не навчився. Ймовірно, Ксю перебувала не в тому душевному стані, щоб бути терплячою.

— Схоже, Боря знає якийсь інший спосіб. Якщо гарно попросиш, може й поділиться з тобою.

— Ну-у… — Рудоволосий товариш відвів очі, ніби намагаючись сховатися від наполегливого погляду Макса, який чекав його відповіді, як манни небесної. — Особисто мені допомагає цілковита концентрація, швидке абстрагування від реальності та повне занурення у завдання. Тобто якщо ти дивишся на бляшанку, то маєш бачити лише її, не відволікаючись ні на що інше. Впевнений, у тебе ще все вийде!

— Та ти просто монстр, чувак! Клятий геній, який не просто так став одним із найкращих хакерів і фахівцем зі зламування замків. Навряд чи я колись зможу бодай трохи дотягнутися до твого рівня! — Не було зрозуміло, чи говорив Максим зі щирим захопленням, чи все ж із ноткою сарказму. Його голос звучав трохи надривно, ніби він насилу стримував емоції, а на губах з'явилися крива посмішка.

— Зате який ти в нас красунчик — хоч картини пиши! Дивишся на тебе — і так хочеться зацілувати, — грайливо промуркотіла Еріка, від чого Максим одразу ж почервонів до самих кінчиків вух.

Ці двоє нещодавно стали парою, що, втім, не завадило Еріці й надалі підколювати його за кожної слушної нагоди. А Максим і досі не навчився відповідати їй з тією ж уїдливістю, щоразу мліючи від кожного її погляду. З одного боку, це розчулювало Ксюшу, а з іншого — змушувало її відчувати себе ще більш самотньою в цьому світі. Адже її єдиний друг і коханий — той, кого вона так само могла люблячи піддражнювати й у кому шукати підтримку та опору — більше не був поруч. Вона бачила, як він помер, але до кінця так і не змогла в це повірити. І саме ця нездатність відпустити його змушувала її чіплятися за життя, ніби все ще не було закінчено.

— Згадай хто ти є, — тихо сказала Ксюша, підводячись на ноги й прямуючи до картини, за якою знаходився прохід у тунелі за стінами. — Відмінник, спортсмен, красень... Наш лідер, зрештою! Ти ще обов'язково знайдеш свій спосіб пробудити силу енергії. Просто вчись бути терплячим і не порівнювати себе з іншими.

— Я он взагалі не переймаюся відсутністю будь-яких сил, — додала Еріка й дістала з кишені кинджал, який нещодавно знайшла під час чергової вилазки в тунель. Зрідка вона його чистила й вправно крутила в руці, спрямовуючи на невидиму здобич. — Покладаюся лише на свої тренування та витривалість — як колись Ден.

— Ден взагалі був машиною — факт! Справжнісінький повелитель! — завзято доповнив Боря, але знітився, зустрівшись поглядом з Ксю.

— Ти взагалі куди зібралася? — Тон Еріки змінився, ставши підкреслено серйозним.

— Не можу сидіти тут. Можливо, мені ще вдасться щось дізнатися. — Ксюша й сама не помітила, як її голос зірвався й охрип, а руки охопило нервове тремтіння. Щоразу, коли хтось із товаришів згадував про Дениса, її серце розколювалося на частини, наче хтось живцем різав його ножем. Ніби вона й без того не думала про нього кожну секунду свого життя.

— Знову все хочеш робити сама? Занадто крута стала? — втомлено зауважила Еріка, закотивши очі. — Чорт забирай, Ксю, та ти копія свого хлопця! Хіба не ти нещодавно казала, що нам потрібно все робити разом?

— Це я говорила до того, як Ден... — Ксюша метнула в її бік попереджувальний погляд і тут же урвала себе. — Неважливо! Я повинна хоча б щось розвідати! У крайньому разі пошукаю їжу, якщо нічого не дізнаюся.

— Підвал взагалі-то за кілька кімнат звідси. Там, загалом, непогані консерви та бобові. Не варто вкотре ризикувати життям! — не витримав Максим, підійшовши до неї ближче. — Учора тебе ледь не спіймали. Якби не ми...

— Я й сама впоралася б! Постійно ховатися по закутках, наче перелякані миші — це, по-твоєму, гідне заняття для охоронців?

— Ми ж домовилися, що поки просто чекатимемо, збиратимемо інформацію та розвиватимемо свої здібності. Коли дізнаємося хоч щось — розробимо план дій. Поки що нам відомо лише те, що підготовка до дуелі триває, кількість нових горян у замку зростає і всі стурбовані майбутньою трансляцією. — Максим насупився й скоса глянув на майже догорілу свічку, що самотньо жевріла на старому, поточеному часом столику.

— І навіть це доводить, що Ден живий, інакше в цій ретельній підготовці немає жодного сенсу! — голосно нагадав Боря, кинувши на Ксюшу співчутливий погляд. Він завжди розумів її настрій і потаємні думки, поспішаючи сказати щось таке, що могло б її втішити й підтримати. Відтоді як їх залишилося четверо, саме Боря став для Ксю чи не молодшим братом, який хвилювався та переживав за неї більше, ніж будь-коли раніше.

— Саме так! — погодилася з ним Еріка. — Годі вже виснажувати душу сумнівами й поводитися, як відчайдушна сміливиця, що втратила здоровий глузд! Ден точно не схвалив би твоїх вчинків. Гадаю, він буде дуже обурений, коли повернеться й дізнається, що весь цей час ти відокремлювалася від нас і сама блукала тунелями, ризикуючи життям!

— Бо я знаю, що тепер точно можу за себе постояти! На відміну від вас! — не витримала Ксюша. Звісно, вона зовсім не хотіла акцентувати увагу на своїх здібностях, натякаючи на те, що інші поки що й близько не досягли її рівня. Але, чорт забирай, коли ж вони зрозуміють, що таким чином вона, навпаки, їх захищає?

— А чи не забагато ти на себе береш? — Еріка, втім, не образилася, а лише криво всміхнулася й склала руки перед собою. Вона дивилася на неї з викликом і з якимось... захопленням, чи що?

— Хіба не ти казала, що підготовка до дуелі може бути фарсом, черговим шоу для горян? — різко перевела тему Ксюша, згадавши, як два дні тому вони підслухали розмову Дайрона з одним зі своїх підданих, коли блукали старим замком за стінами. Еріка змогла перекласти їхній діалог, але точної відповіді на те, чи живий Ден, вони так і не отримали.

Підготовка до дуелі, звісно, вселяла надію, але не давала гарантії, що він вижив і що все це не робилося з якоюсь іншою метою. Втім, сама Ксюша сварила себе за те, що втратила надію й ніяк не могла прийти до тями, хоча намагалася. Та й Нуару вони ні разу не бачили в жодній з кімнат, що ще більше посилювало тривогу. А що, якщо вона десь зачинилася від усього світу, бо, як і Ксюша, втратила того, кого любила? Сумніви нещадно гризли її зсередини, не залишаючи навіть секунди спокою. Ксю бачила як згасало життя Дена, але її свідомість навідріз відмовлялася це приймати, вперто запевняючи, що все має скінчитися добре. Та й її товариші... Цікаво, якби вони самі стали свідками тієї жахливої сцени, чи залишилося б у них стільки надії? Чи вони й далі переконували б її, що він неодмінно вижив, адже є повелителем?

— Навіщо ти знову все ускладнюєш? — Еріка роздратувалася через її запитання, зрозумівши, що Ксюша знову потонула в сумнівах. — Думаєш, вони б стали так морочитися заради шоу без повелителя? Чи може вирішили перетворити його на переможний бал на кістках, підтримуючи інтригу?

— Ти так переконливо це сказала, що я й сам майже повірив. — Максим помітно зніяковів, але зустрівшись поглядом із Ксюшею, вмить схаменувся. — Та ми всі знаємо, що це не так! Якби повелитель був мертвий, навряд чи б ми володіли силою енергії й мали можливість її розвивати!

— Якщо, звісно, Тонішил не передбачив цього й не вирішив залишати нас абсолютно беззахисними в цьому світі... — задумливо відповіла Еріка й спохмурніла так, ніби на мить розділила сумніви Ксюші.

— Я піду до своєї кімнати. Хочу побути сама. — Ксю, борючись з болісними спазмами в грудях, скоса глянула на двері. Їй необхідно було усамітнитися, поки сумніви щодо того, чи Ден живий, не почали пускати коріння дедалі глибше.

— Ксю...

— Та закрили вже тему! Нікуди я сама не піду, просто хочу побути наодинці! Не треба мене контролювати! — гаркнула вона, помітивши, як Максим розхвилювався й, очевидно, вже збирався її відмовляти. А потім зникла за дверима.

***

Кімната зустріла її важким запахом вогкості й пилу, якого неможливо було позбутися щоденним прибиранням. Крізь тріщину в забитому дошками вікні пробивалася тонка смужка лілового мороку, вихоплюючи з темряви облуплені стіни та дерев’яний стілець, вкритий товстим шаром багаторічного бруду.
Невелике ліжко посередині кімнати, здавалося, прогнулося під невидимим тягарем, але Ксюша вже звикла до нього, розуміючи, що це набагато краще, ніж вологий підвал, у якому друзі ховалися до того, як зустріли її.

Добре, що згодом вони вирішили ризикнути й вибратися на поверхню, зайнявши кілька особливо занедбаних кімнат, які ще за життя колишніх господарів використовували радше для схованки, ніж для постійного перебування. Звісно, побоювання, що їх знайдуть, нікуди не зникло, але спати на ліжках усе одно було приємніше, ніж на старих ганчірках у підвалі. До того ж неподалік знаходилася маленька вбиральня, де все нагадувало про роки занедбаності: потемнілі умивальники, потріскані унітази та вкриті іржею крани, з яких ледве сочилася брудна вода невідомого походження. Підлітки, звісно, використовували таблетки для очищення, прихоплені з дому, але все одно спершу почувалися зле від її споживання.

Ксюша зробила кілька кроків і, відчувши слабкість в ногах, повільно опустилася на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни. Лише тепер, опинившись далеко від чужих поглядів, вона дозволила собі перестати бути сильною. Перший схлип вирвався сам собою, за ним — другий, а за кілька секунд сльози вже невпинно котилися по щоках, а груди болісно стискалися з кожним судомним вдихом. Вона ж знала — знала краще за інших, на власні очі бачила, як обірвалося життя Дена. Бачила це надто чітко, щоб потім переконувати себе, ніби все могло виявитися страшною помилкою.

Пам’ять знову й знову повертала її до тієї страшної миті, раз у раз нагадуючи побачене й не дозволяючи відчайдушній надії спотворити правду, яку Ксю знала надто добре. Та попри все, вона вперто жевріла десь глибоко всередині, відмовляючись згасати. І все ж щоразу, коли Максим чи Еріка починали говорити про те, що Ден міг вижити, що Тонішил, напевно, щось передбачив, що вони ще не знають усієї правди, Ксю ловила себе на тому, що відчайдушно чіпляється за кожне їхнє слово, наче потопельник за випадково кинуту у воду гілку. І це було не тому, що вона сама вірила — зовсім ні. Мабуть, саме Ксюша вірила найменше, але надія інших чомусь здавалася міцнішою за її власну. Поки її поділяли інші, поки ніхто з них не вимовляв уголос страшного, остаточного: «Ден мертвий» — у неї ще залишалося право не ставити крапку. Можна було й далі жити так, ніби останню сторінку цієї історії ще не перегорнуто.

Напевне тому їхні сумніви так боляче її ранили. Щоразу, коли Максим замислено замовкав, а Еріка наводила суперечливі аргументи, Ксюша відчувала майже фізичний страх. Їй хотілося негайно припинити розмову, піти, аби тільки ніхто не договорив до кінця. Аби тільки ніхто не визнав уголос того, що вона бачила на власні очі. Бо якщо одного дня вони перестануть вірити, якщо опустять руки — тоді їй більше не буде за що хапатися, щоб жити далі.

За кілька хвилин Ксюша знайшла в собі сили перестати плакати й підвестися на ноги. Ні, вона не може просто ридати й чекати, поки здібності друзів розкриються! Не може сидіти, склавши руки, поки не дізнається напевно, де Ден і що сталося з його тілом після того, як слуги Нуари забрали її звідти. Вона мусить докопатися до правди і бажано зробити це самій, не наражаючи інших на небезпеку. Нехай краще думають, що вона відпочиває у своїй кімнаті й не намагаються захищати її, не маючи для цього необхідних сил. І хоча це буде маленькою зрадою щодо них — вона повинна продовжувати пошуки, попри все.

Важко видихнувши й витерши залишки сліз, Ксюша дістала зі старої шафи чорний плащ, який позавчора відібрала в одного з горянських охоронців. Тоді вона діяла під впливом емоцій, намагаючись пробратися до правого крила замку і встигла при цьому знешкодити кількох горян, які охороняли вхід. На щастя, все обійшлося без наслідків і згодом їх навіть не стали шукати, зате від інших Ксю добряче наслухалася докорів. Проте коли їй вдалося в новому вбранні пройти повз кількох підданих Нуари й не викликати жодних підозр, друзі, хоч і продовжували засуджувати її за відчайдушну сміливість, зрештою визнали, що воно було того варте.

Якщо удача й надалі буде на її боці, вона зможе пробиратися туди, куди навряд чи потрапила б, пересуваючись тунелями і, можливо, здобуде нову інформацію. Накинувши плащ, Ксюша вийшла в темний просторий коридор. Після смерті Дена вона не знала більше страху, тож тепер просто впевнено рушила до верхніх поверхів, наче мала на це повне право.

Спостерігаючи за маєтком з тунелів за стінами, вона дізналася чимало корисного. Підготовка до дуелі тривала повним ходом, а нові горяни все прибували й прибували, час від часу блукаючи коридорами. Це був ще один обнадійливий знак, який схиляв до думки, що Ден усе ж таки радше живий, ніж мертвий. Та все це аж ніяк не спростовувало припущень, що Дайрон може влаштувати на трансляції якесь брехливе шоу — наприклад, показати замість повелителя когось іншого. Ксюша тут же відігнала від себе ці думки, відчайдушно намагаючись вірити, що Ден якимось дивом вижив. У будь-якому разі їй потрібно було з'ясувати, де він зараз, або хоча б дізнатися, де його тіло. Вона мусила розірвати це жорстоке коло невідомості й надії, щоб хоча б зрозуміти, як жити далі.

Назустріч їй кілька разів траплялися горяни в таких самих темних плащах. Одні спускалися вниз, перемовляючись між собою, інші несли якісь згортки та ящики, треті поспіхом звертали в сусідні коридори, зайняті своїми справами. Ніхто з них не зупинився й навіть не затримав на ній погляду довше, ніж на випадковій тіні, що майнула в напівтемряві. Це дивним чином додавало їй упевненості. Ксюша вже зрозуміла, що тут ніхто не звик вдивлятися в обличчя. Достатньо було лише впевненої, поспішної ходи та чорного довгого плаща.

Вона звернула до кам’яного підйому й почала підніматися, намагаючись придушити наростаюче хвилювання. Сходинки тягнулися вгору, гублячись у похмурих сутінках, а звук її кроків глухо відлунював у порожнечі. Нижні поверхи поступово залишалися позаду разом із шумом, голосами та метушнею новоприбулих горян, поступаючись місцем загрозливій тиші.

Ксюша досі сумнівалася в правильності своїх дій. Чи треба їй повертатися до кристала, якщо вона все-одно не може до нього доторкнутися? Чи варто взагалі сподіватися на якусь підказку? Втім, якийсь внутрішній голос тягнув її туди, ніби обіцяв відкрити важливу таємницю. Та й інших місць для пошуків вона поки не бачила, а праве крило могло становити серйозну небезпеку.

До четвертого поверху вона добралася за сорок хвилин, минувши безліч занурених у темряву коридорів. Час промайнув непомітно, але дорога нагору виявилася складнішою й довшою, ніж вона припускала. Відчуття невидимої небезпеки більше не стояло в повітрі — не те, що тоді, коли охоплений божевіллям Іншилот прагнув знищити все на своєму шляху. Тепер цей глибоко нещасний і втомлений від життя король нарешті знайшов спокій, якого так довго прагнув. Добре, що тепер він не знає, що відбувається після смерті, адже навряд чи був би задоволений тим, як усе склалося.

Останні сходинки вивели Ксюшу до високих дверей тронної зали. Вона штовхнула одну зі стулок і безшумно ковзнула всередину, на мить завмерши на порозі. Зала виглядала незвично чистою. Темна кам’яна підлога блищала, наче її нещодавно ретельно відмили від бруду й крові, а на її гладкій поверхні відбивалися високі вікна та багряна імла, що пробивалася крізь них. Кілька масивних колон так і залишилися обвугленими, нагадуючи про останню сутичку з Норвелом, а в повітрі, здавалося, досі стояв важкий запах смерті й пороху.

Ксюша мимоволі затамувала подих, відчувши, як гострий біль пронизав груди й миттю перекрив кисень. Це було місце, де Ден прожив свої останні хвилини. Місце, де його сила повелителя вперше відродилася, щоб на кілька хвилин продовжити його життя та подарувати можливість захистити найдорожче.

У самому кінці зали, на підвищенні, пустував перекинутий трон, наче хтось із ненавистю штовхнув його ногою. Саме за ним знаходився вузький прохід, що вів до сходів на горище. Ксюша вже збиралася рушити туди, коли помітила вдалині ледь помітні темні постаті, що стояли біля самого входу. Звісно! Наївно було сподіватися, що шлях до кристала залишать вільним. Але ж до нього все одно ніхто не міг доторкнутися — від кого ж тоді його охороняти? Чи не означало це, що Ден усе-таки вижив?

Ксюша сховалася за колоною й спробувала вирівняти збите дихання. Їх було не так багато, щоб вона не змогла пробитися силою, але достатньо, аби здійняти шум, що їй зараз було зовсім ні до чого. Вона залишилася в тіні біля входу, обережно спостерігаючи за охоронцями з-під капюшона й гарячково перебираючи в голові всі можливі варіанти дій. Заговорити з ними вона не могла, адже не знала ні їхньої мови, ні їхніх порядків. Битися — легко, особливо після всього, через що їй довелося пройти і скількох знешкодити. Сила Ксю міцніла з кожним днем, корилася їй і розкривалася з нових боків.

Вона ще кілька секунд спостерігала за горянами, після чого наважилася діяти. Іншого способу непомітно дістатися горища Ксю не бачила. Піднявши руку, вона сформувала в долоні кручений вихор з повітря й спрямувала його вгору, в протилежний бік від охоронців. Різкий порив вітру вдарив в одну з численних старих люстр під стелею і та тут же з гуркотом обвалилася на підлогу. Скло розлетілося навсібіч, змішавшись з пилом і дрібними уламками каміння. Горяни тут же замовкли й миттєво перезирнулися. Один щось вигукнув, а потім всі четверо кинулися до місця падіння у пошуках того, хто міг спричинити таке неподобство.

Ксюша не стала гаяти часу. Вислизнувши з-за колони, вона тихенько перебігла до наступної, дочекалася, поки всі відвернуться і знову рушила далі. Так, ховаючись за колонами й завмираючи щоразу, коли охоронці починали озиратися, вона поступово скорочувала відстань до перекинутого трону. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його було чути на іншому кінці зали. Останній ривок — і Ксюша ковзнула за трон, опинившись лише за кілька кроків від сходів. Вона завмерла й тривожно озирнулася, побоюючись видати зайвий звук.

Горяни все ще метушилися біля розбитої люстри, зайняті пошуками невидимого порушника. Ксюша всміхнулася своїй удачі, досі не вірячи, що план спрацював. Невже горяни й справді настільки слабкі, тупі та неорганізовані? Якщо це дійсно так, то й назад вона зможе пробратися непоміченою, якщо нікому не спаде на думку рушити слідом за нею. Втім, думати про це було вже запізно, тож Ксюша поспіхом ковзнула в чорний проріз й тихенько почала підніматися. Гвинтові сходи здіймалися вгору, закручуючись навколо кам’яного стовпа і Ксюша майже бігцем подолала останні щаблини, намагаючись не думати про те, що будь-якої миті знизу могла початися погоня.

Опинившись нагорі, вона зупинилася у дверному проході, намагаючись заспокоїти збите дихання. У центрі невеликого округлого приміщення на тому самому місці лежав кристал, огортаючи все м’яким сяйвом і створюючи дивну ілюзію спокою.
Усередині прозорої оболонки повільно переливалося глибоке синє світіння — настільки чисте й заворожливе, що здавалося, ніби всередині ув’язнений крихітний шматочок нічного неба з далекими зорями, що мерехтіли десь у бездонній глибині.

Ксюша мимоволі усміхнулася — він не просто сяяв так само заворожливо, як і раніше, а й став ще яскравішим. Так, наче нічого поганого не відбувалося і Ден ніколи не помирав. Невже це був добрий знак? На кілька секунд у грудях стало майже спокійно і вона дозволила собі цю безглузду, крихку надію, яку так старанно ховала навіть від самої себе. Може, кристал вкаже їй правильний шлях? Дасть якусь підказку? Важко видихнувши, Ксюша зробила перший крок йому назустріч. Звісно, торкатися його вона й не думала, розуміючи, що це означало б вірну смерть. Але що, якщо його могутня енергія підкаже їй, що робити далі?

Раптом позаду щось ворухнулося. Ксюша навіть не встигла вдихнути, як чиясь рука в чорній рукавичці миттєво опинилася біля її шиї, а наступної секунди сильний лікоть перехопив її поперек горла й різко смикнув назад. Ксю інстинктивно рвонулася вперед, але хватка лише сильніше стиснулася, не залишаючи їй ані можливості, ані часу закричати. Нападник рухався настільки тихо й стрімко, що вона навіть не почула його наближення. Невже тут хтось був? Чому вона не передбачила такого повороту?

Ксюша різко рвонулася із захвату, водночас викидаючи руку й спрямовуючи її на ворога. Згусток енергії зірвався з долоні, розітнувши повітря сліпучим спалахом й полетів прямісінько в горянина. Нападник з незвичайною для живої істоти швидкістю перемістився в протилежний бік. Він рухався настільки стрімко, що Ксюша ледве встигла розгледіти чорний плащ, що майнув перед очима. Здавалося, він ковзав простором, наче тінь — безшумно, невловимо й майже неможливо для людського зору. Треба ж! До цього вона й не здогадувалася, що серед горян є такі спритні бійці. Навіть Норвел не міг похизуватися такими вміннями, хоча в бойових мистецтвах був чи не найкращим серед своїх співвітчизників.

Ксю охопив невластивий для неї азарт. Вона різко розвернулася й вдарила знову. Енергія хльоснула по стіні, розкидавши кам’яну крихту, але противник пригнувся, ковзнув убік і опинився в неї за спиною раніше, ніж вона встигла зрозуміти, куди він подівся. Ксюша ледве встигла виставити руку, створюючи між ними новий спалах — і той миттю відсахнувся. Атакувати сам він чомусь не поспішав, можливо, перевіряючи, на що вона здатна. Ксю розуміла, що мусить якнайшвидше знешкодити його, як і інших, щоб знизу до нього не встигло прибути підкріплення.

Вони рухалися по колу, майже не залишаючи одне одному простору для маневру: Ксюша била потоками енергії, змушуючи повітря навколо тремтіти від сили ударів, а він відповідав швидкістю, точністю й якимось моторошним відчуттям того, куди саме вона збирається вдарити. Щоразу, коли енергія вже мала наздогнати його, незнайомець опинявся на пів кроку далі, пригинався, розвертався або блискавично відскакував убік.

Ксюша розуміла, що він навмисно тягне час, шукаючи, куди краще вдарити. Грався з нею, як з загнаною в пастку здобиччю, яка береться до повного виснаження. І раптом, після чергового маневру ворога Ксю на секунду завмерла, втрачаючи зв'язок з реальністю. Ці рухи... Чорт забирай, вона знала їх надто добре! Те, як він переносив вагу перед випадом. Як ухилявся від удару, ледь повертаючи корпус. Як раптово змінював напрямок, наче заздалегідь відчував, звідки надійде атака.

Серце болісно здригнулося. Ні, цього не може бути...

Вона не встигла проаналізувати цю думку. Нападник знову опинився поруч, скориставшись її раптовим замішанням. Ксюша спробувала вдарити його впритул, але він перехопив її зап’ястя, розвернув разом із власним рухом і ривком збив з ніг. Вона впала на спину, вдарившись об холодну кам’яну підлогу, а наступної миті він уже опинився зверху, притиснувши її до землі.

Рука в чорній рукавичці тут же зімкнулася на її горлі. Ксюша спробувала вдихнути й інстинктивно підняла долоню, збираючи енергію для останнього удару, але зупинилася.

З-під маски на неї дивилися яскраво-сині, до болю знайомі очі. Вони вп’ялися в неї так, що на одну мить Ксюша перестала бачити все навколо. Серце ніби пропустило удар, а потім забилося з такою силою, що біль від кожного поштовху мало не розірвав груди. Вона нестямно вдивлялася в ці очі й не могла навіть поворухнути рукою від шоку.

Нападник теж завмер. У метушні сутички її капюшон сповз із голови, відкривши обличчя, і тепер він уперше побачив, кого тримав під собою. Його погляд змінився миттєво. Враз зникли лють, настороженість і холодна готовність до наступного удару. Натомість у синіх очах спалахнуло таке саме неможливе, приголомшене впізнавання, яке, мабуть, зараз відбивалося і в її власних.

Його пальці на її шиї послабили хватку. Ксюша судомно вдихнула, не в змозі відвести погляд. Губи здригнулися самі собою:

— Ден?