Глава 51. Мотиви Айріс

Іноді найважливіше відбувається ще до самої події — у тихих годинах очікування, у напруженій тиші, у думках, що заздалегідь вибудовують кожен крок. І саме там, у цій невидимій праці зароджується результат, який згодом здається зумовленим.

У Дена тепер було достатньо часу, щоб налаштуватися на поєдинок і розробити план дій, що здавався йому найправильнішим. Він і далі не хотів битися з Нуарою, розуміючи, що багато чим їй завдячує, але чим більше думав і планував, тим чіткіше усвідомлював — дуелі не уникнути. Надто багато стояло на кону — безпека Землі, усього людства і, зокрема, його друзів. Якими б не були їхні стосунки з Нуарою — вона й далі лишалася його противницею, яка прагла змусити його танцювати під свою дудку. І не має значення, які в неї почуття до нього — влада і власна корона для неї понад усе. Ден чомусь був переконаний у цьому.

Зрештою, після довгих годин безперервного аналізу й роздумів він нарешті дійшов остаточного рішення, від якого не мав наміру відступати. І чим більше він розмірковував і планував, тим дужче міцніла його впевненість у власній стратегії. Тепер він точно знав, що робити.

Втім, яким упевненим не був Ден у своєму плані, залишалася одна невелика прикрість — рана під ребрами, яка, попри всі маніпуляції, заживала надто довго. Денис розумів, що покладатися на самопочуття точно не варто, інакше він не встигне відновитися до двобою. Ігноруючи напади лихоманки, запаморочення та болісні простріли в грудях, він намагався вставати, ходити й навіть виконувати деякі вправи, щоб підтримувати себе в тонусі.

Нуара подбала про те, щоб йому доставляли сніданок, обід і вечерю, певно, з найкращих ресторанів Землі, а також радували різноманітними солодощами, екзотичними фруктами й іншими вишуканими стравами. Відтоді як він опритомнів, минуло вже три дні. Королева, як і обіцяла, жодного разу до нього не навідалася, втім, як і сам Дайрон.

За вікном підготовка до дуелі кипіла повним ходом і Ден використовував час свого одужання, щоб спостерігати за цим дійством і подумки вносити правки до свого плану. Він вивчив кріплення трибун, арену та місце, де, на його думку, мав би сидіти лорд Дайрон. Організація самого заходу й досі лишалася для нього загадкою, але Ден уперто прораховував у голові кожен можливий розвиток подій, намагаючись заздалегідь підготуватися до найгіршого.

Як же зараз йому бракувало Ксюші та її мудрих, повних розсудливості порад! Чим більше Ден про неї думав, тим сильніше відчував тривогу й біль, адже й досі не знав, де вона, як оговталася після домагань Норвела і чи взагалі знає, що він живий. Хотілося обійняти її, пригорнути до серця й розповісти про все, що виснажувало його душу. А ще друзі… Як вони без сили, їжі й розуміння, що робити далі? Звісно, Ден не сумнівався в мудрості й кмітливості Макса, в знаннях і винахідливості Еріки й у дивовижних талантах Борі. Але як же зараз не вистачало бодай якоїсь звістки від них, хоча б крихітного розуміння, де вони і що змушені переживати!

Раптом у його думки увірвався тихий, невпевнений стукіт у двері, ніби той, хто стояв за ними, вагався, чи варто взагалі його турбувати. Ден попросив увійти, припускаючи, що йому принесли довгоочікуваний обід. Двері одразу ж відчинилися і до кімнати тихо увійшла вже знайома йому служниця — дівчина приблизно його віку, яка весь час ретельно доглядала за ним, приносячи цілющі мазі та їжу. Вона на мить затрималася на порозі, ніби даючи собі секунду зібратися і лише тоді ступила до нього.

Ден знав про неї зовсім небагато, адже за весь час вона говорила виключно за потребою та ще й з настільки вираженим горянським акцентом, що інколи йому доводилося перепитувати, аби точно зрозуміти значення слів. Невисока, худа, з напруженою поставою, вона справляла враження людини, доведеної до бездоганної дисципліни — ніби кожен її рух був заздалегідь відміряний і закріплений роками навчання.

У дівчини були великі сіро-блакитні очі та коротке кучеряве волосся пшеничного відтінку, зібране в акуратний пучок. Вона, уникаючи дивитися прямо, лише на мить підіймала очі, зустрічалася з ним поглядом — і одразу ж опускала їх, ніби цей короткий контакт здавався їй надто відвертим. Дівчина була вбрана в просту форму служниці й нічим не вирізнялася від інших підданих Нуари — той самий скромний крій, приглушені кольори й темний плащ на плечах, що приховував силует і робив її ще менш помітною, ніби вона й сама прагнула загубитися у складках тканини.
У руках служниця тримала тацю, бережно притискаючи її до себе, ніби боялася впустити чи видати зайвий звук. Невеликі скляні посудини з ліками тихо дзенькнули, коли вона підійшла ближче й зупинилася біля маленького круглого столику біля ліжка.

— Вам потрібно прийняти ліки та обробити рану, — промовила вона вивчену напам’ять фразу, яку повторювала щоразу, приходячи до нього.

— А я-то думав, ти з обідом завітала. Впевнений, він приніс би мені більше користі, ніж якісь мазі… — Ден не зміг приховати щирого розчарування. У животі зрадницьки забурчало і це змусило дівчину на мить засумніватися.

— Якщо ви дуже голодні, можу повідомити персонал. Вони якраз вирушили на Землю за вашим улюбленим борщем і пиріжками з м’ясом.

— Серйозно? Нарешті не ресторанна, а звичайна домашня їжа! — Ден, мов та дитина, не зміг приховати радісної, задоволеної усмішки. — В такому разі я наберуся терпіння.

— Як забажаєте, — усміхнулася дівчина, але одразу ж стримала себе, ніби їй було заборонено проявляти емоції. — Я можу подбати про вас?

— Так, звісно. — Ден неохоче відсунув ковдру й трохи підняв сорочку, дозволяючи їй нанести цілющу мазь. — Тебе ж Айріс звати? Можу я так звертатися до тебе?

— Ви запам’ятали моє ім’я? — Дівчина виглядала настільки враженою, що не стрималася й подивилася йому прямо в очі.. — Гадаю, це зайве. Я всього лише обслуговуючий персонал.

— А ще ти та, завдяки якій я вижив і впевнено йду на поправку. — Ден розумів, що потрібно налагодити контакт з Айріс, адже саме вона відповідала за його безпеку, ситість і шлях до одужання. А ще в нього був план, у якому вона могла б допомогти.

Дівчина обережно, з ледь помітним тремтінням у пальцях, обробляла його рану, що вже встигла зарубцюватися, залишивши нерівний шрам: спочатку неквапно нанесла мазь, а тоді дбайливо наклала м’яку пов’язку. Його слова, здається, застали її зненацька — щоки одразу ж залив густий рум’янець. Зараз вона здавалася звичайною сором'язливою дівчиною, а не бездушною горянкою.

— Ти відрізняєшся від своїх співвітчизників, — зауважив Ден, спостерігаючи за її стараннями. — Гадаю, у тебе добре серце. Майже всі горяни, з якими мені доводилося мати справу, були жорстокими та злими, а ще мали маніакальні схильності. Навіть дві маленькі дівчинки якось намагалися мене прирізати, хоча їм лише доручили передати мені подарунок.

Ден мимоволі здригнувся, згадавши близнят, які колись переслідували його в лікарні, де він лежав після дуелі з Сіарою. Та й остання, попри заборону його вбивати — мало не відправила його в могилу. Айріс мовчала, як і раніше побоюючись підняти на нього очі.

— Та годі тобі! Поговори зі мною! Набридло цілісінькі дні сидіти в цій кімнаті наодинці!

— Мені заборонено вести з вами тривалі розмови, — тихо вимовила Айріс, хоча в її голосі чулися нотки нерішучості. Зробивши невелику паузу, вона майже пошепки додала: — Але дякую за ваше спостереження. Мені приємно.

— Ого! Ти дякуєш мені за те, що я звернув увагу на твою доброту! Подібний комплімент уже смертельно образив би іншого горянина, адже в них у пошані зло й жорстокість.

— Ви поспішаєте з висновками! — квапливо заперечила Айріс, помітно злякавшись його слів. Йому, ймовірно, варто було двічі подумати, що говорити чистокровній горянці. — Ваш обід уже, мабуть, доставили. Я подбаю про це!

Після цих слів дівчина стрімко вилетіла з кімнати, ніби боялася залишитися з ним ще бодай на мить. Ден розчаровано зітхнув. Хоч Айріс дійсно разюче відрізнялася від інших горян, йому, ймовірно, бракувало проникливості, щоб налагодити з нею контакт. Та й не виключено, що в неї не виникнуть проблеми через подібне спілкування з ним.

На щастя, Айріс невдовзі повернулася з повною тацею їжі. Вона мовчки підійшла ближче й прийнялася накривати столик біля ліжка. Поки Ден підводився на ноги й розминався, вона виклала пиріжки на тарілку й налила йому борщу, ненароком забруднивши скатертину. Довелося запевнити її, що нічого страшного не сталося і не варто перейматися через таку дрібницю. Втім Айріс усе одно виглядала схвильованою й засмученою через власну необережність. Ден вмовив її скласти йому компанію.

— Візьми пиріжок і налий собі теж борщу. Ти дуже худа! Мені здається, ти недоїдаєш, — зауважив він, на що дівчина перелякано замотала головою. — Ну ж бо! Чи я настільки страшний, що ти боїшся сидіти поруч зі мною?

Айріс насупилася, але все ж тремтливою рукою потягнулася до пиріжка. Від борщу вона рішуче відмовилася, зауваживши, що він надто схожий за кольором на кров. Що ж, вона багато втрачає, позбавляючи себе такої смакоти, але він не став наполягати.

Мимоволі думками Ден знову повернувся до Ксюші та інших — до того, де вони зараз, у якому стані, чи вдалося їм знайти хоч якусь їжу, чи, може, вони десь мерзнуть і голодують, перебиваючись випадковими крихтами. Від цих уявних картин їжа в його руках раптом здалася чужою й навіть зайвою, ніби кожен шматок нагадував, що він у теплі й ситості, тоді як вони, можливо, лишилися ні з чим. Йому потрібно якнайшвидше вибратися звідси й спробувати їх знайти. І хоч в безкрайньому замку це здавалося майже неможливим — він не міг просто сидіти склавши руки.

Деякий час вони їли мовчки. Ден з важкими думками доїдав борщ, а його нова знайома із неприхованою насолодою смакувала пиріжок. І чому він раніше не запропонував їй поїсти разом? Було очевидно, що її ніхто не пригощав тими ж стравами, що й його.

— У вас на Горані так не готують? — запитав Ден за кілька хвилин, аби розвіяти затягнуту, ніякову тишу.

— Ні. — Айріс обережно озирнулася й ковзнула поглядом по кімнаті, ніби перевіряючи, чи ніхто за ними не стежить, а тоді полегшено зітхнула й усміхнулася. — У нас сіра мука з рослини «тенелист», з якої пиріжки не виходять такими пишними й м’якими. А м’ясо наших тварин має специфічний смак… Земля неймовірно багата на рослини й тварин, які можна вживати в їжу. Для нас це справжнє диво!

— Ти хотіла б жити на нашій планеті?

— Чим більше дізнаюся про вашу планету, тим більше цього бажаю. Але ціна надто висока.

— Що ти маєш на увазі? — Ден намагався пом’якшити голос, щоб вона не відчувала від нього зайвого тиску.

— Ну… просто… — Вона важко зітхнула й стиснула долоні в кулаки. — Щоб це стало можливим — ви маєте загинути. Але я не хочу цього.

— Все ж таки ти дуже добра до мене. Чому? — Ден щиро здивувався її словам. — Сумніваюся, що тебе можна підкупити одним пиріжком…

— Звісно ж ні! Я вірна своїй пані до останнього подиху! — гаряче вигукнула Айріс. — Так уже склалося, що я не народилася бездушною і ви мені дійсно сподобалися. Та й моя пані, як бачу, не бажає вам смерті й щиро піклується про вас. Але це не єдина причина…

— Справді? І яка ж є ще?

— Ох, це таке особисте… — Дівчина всміхнулася й одразу ж ніяково опустила очі. Ден не відводив від неї запитального погляду, тому Айріс зрештою здалася. — Річ у тім, що я зацікавилася вами ще задовго до нашого знайомства і це теж одна з причин, чому я тут. У нас на Горані ви справжня знаменитість, і, окрім ненависників, у вас є й свої шанувальники. Я якраз належала до останніх і завжди мріяла познайомитися з вами ближче та пізнати вас як особистість.

— У мене на Горані є шанувальники? Невже не всі мріють мене здихатися? — для Дена зізнання Айріс стало справжньою несподіванкою. Лише тепер він почав усвідомлювати, як мало знає про Горан і його мешканців, замкнений у цьому світі, мов у чотирьох стінах.

— Ні, що ви! Дехто бачить у вас надію на світле майбутнє! І таких горян досить багато.

— Але ж моя перемога вам зовсім не на користь. Якщо я виграю — горянам доведеться забути про надію жити на Землі.

— Розумієте, прості горяни без якихось великих енергетичних здібностей зовсім не мріють про життя на Землі. Багатьом просто хочеться спокійного існування в тих умовах, які в нас є, без тиску з боку багатих і сильних. Ми живемо в постійному пеклі, де наші життя — лише витратний матеріал для тих, хто має більше сили й влади.

— Невже і з вашими співвітчизниками так погано поводяться? — Ден, звісно, здогадувався про це, але до такої відвертості явно не був готовий. Правду кажучи, доля простих горян хвилювала його найменше.

Айріс знітилася на стільці, судомно стиснувши пальцями тканину сукні. Здавалося, ще мить — і вона не витримає й вибухне зсередини, не в змозі стримати власний біль.

— Хіба можна очікувати чогось іншого від народу, чия влада зробила зло своїм богом? У будь-яку мить до нашого дому може увірватися хтось зі знаті й відібрати наше життя, ніби воно нічого не варте — лише для того, щоб подовжити власне існування. І повірте, їм за це нічого не буде! — зрештою вигукнула вона, очевидно програвши внутрішню боротьбу, яку вела з собою весь цей час. — Бо зрештою всі вони паразити — вбивають без жалю й співчуття, вважаючи, що якщо вони сильніші — їм усе дозволено, а ми не маємо права жити на власній же планеті! Так, коли королем був Морлан Тонішил — за подібне карали смертю, але за правління Вільгама Дайрона на це просто заплющували очі, вважаючи негідним уваги. Та хіба тільки це! Скільки болю й страждань звалилося на наші голови, коли нам заборонили любити, проявляти доброту й милосердя, допомагати одне одному і просто радіти життю! Коли змусили виконувати найбруднішу, принизливу роботу, задовольнятися рідкісними подачками від влади й просто ізолюватися від інших, замкнувшись у власних домівках! З його правлінням зникло все — дружба, взаємопідтримка, свобода вибору, право жити так, як хочеться. Ми стали ніким — лише сміттям, зайвим баластом, якого легше позбутися, використавши заради добробуту багатих, ніж терпіти на планеті як непотрібний тягар!

Айріс не витримала — схлип зірвався раніше, ніж вона встигла його стримати. Плечі здригнулися і вона закрила обличчя руками, ніби намагалася сховатися від власного болю, від усього, що надто довго носила в собі. Усе, що накопичувалося в ній днями й ночами — страх, втома, безсилля — вирвалося назовні разом, без залишку. Вона ніби обрушила на нього всю свою тривогу, весь відчай, у якому жила, намагаючись здаватися сильною.

— Але ти ж кажеш, що вірна Нуарі. Хіба вона не продовжувала політику свого батька? — Ден наблизився до неї, поклавши руку їй на плече. Від дотику Айріс здригнулася й витерла гарячі сльози.

— Вибачте, я не хотіла… — Вона одразу випросталася й різко похитала головою, ніби намагаючись відігнати надмірну чутливість. — Її величність королева Нуара набагато краща за свого батька. Вона завжди захищала простий народ і ніколи не ставилася до нас, як до сміття. Саме вона створила деякі закони, що йдуть нам на користь, хоча цього все одно замало. Так, вона підтримує політику свого батька, бо до кінця не усвідомлює силу його впливу на неї, але в глибині душі вона інша. Це й є ще одна причина, чому багато горян симпатизують повелителю, адже саме завдяки йому її високість змінюється на краще. Багато хто каже, що вона має до нього якісь почуття і навряд чи захоче вбити його на дуелі, в чому я й сама мала змогу переконатися. А отже, чутки правдиві — вона, всупереч планам батька, хоче зробити вас своїм, вигравши дуель. Як би хотілося, щоб це виявилося правдою, адже ваша смерть зробить мене нещасною!

— Та годі тобі! — не витримав Ден і навіть підвівся зі свого місця, ігноруючи біль у рані. — Невже нікому не спало на думку, що повелитель — не іграшка, щоб комусь належати?

— Це зовсім не те, про що ви, ймовірно, подумали! — одразу ж поспішила виправдатися вона. — Багато простих горян поважають вас і шанують як видатну людину. Неважливо, виграєте ви чи програєте — вони хочуть бути вам вірними.

— Чорт забирай! Та звідки горяни, що живуть на іншій планеті, взагалі знають, що тут відбувається, і тим більше — що між мною і Нуарою? Ви що, ясновидці?

— Річ у тім, що ще до вашого прибуття в Комп’ютерну мережу Землі лорд Дайрон потай від королеви створив тут своєрідне енергетичне поле, яке могло транслювати тутешні події — щось на кшталт прихованої камери. Таким чином він хотів контролювати Нуару та всі її дії, побоюючись, що вона може припуститися помилки. І хоч доступ до перегляду мали лише представники знаті, наближені до нього самого, дещо все ж просочилося в «горасферу» — це те саме, що у вас інтернет.

— Але з якої, власне, причини ви взагалі вважаєте, що я зможу вирішити ваші проблеми? Я що, месія? Звідки вам знати, що в мене в голові? А раптом я ще гірший за Дайрона? — Ден не знав, сміятися йому, чи плакати. Розмова набирала доволі дивного оберту.

— Ну, у нас окрім «горасфери», різних форумів і гуртків за інтересами, є ще очі, вуха та вміння спостерігати й аналізувати. Так само, як і у вас, людей, — вона злегка підняла брову, ніби вперше дозволивши собі щось на кшталт іронії. — До того ж багатьох горян спеціально відправили на Землю, щоб стежити за вами й оберігати від тих, хто міг би завдати вам шкоди. І так, не всі робили це з однаковими намірами. Хтось хотів зберегти вас до дуелі, щоб подивитися, як Нуара вас зрештою уб’є. А хтось, як, наприклад, мій батько, вірив, що ви особливий. Він неодноразово підкреслював вашу доброту, розум і видатні здібності, а ще хотів, щоб ви стали нашим новим королем разом з її величністю Нуарою, таким чином схиливши її на світлий бік. Можливо, ви навіть колись його зустрічали…

Айріс одразу заходилася перебирати складки сукні, явно щось шукаючи. За хвилину вона дістала з невеликої кишені маленьку, складену навпіл фотографію й упевнено простягла її Дену. Він важко зітхнув і розгорнув світлину.

— Та невже, — протягнув він із ледь прихованим сарказмом, розглядаючи знімок, де була зображена сім’я Айріс: мама, тато й вона маленька. — То це твій батько? Непогано зберігся, однак. І так, я його пам’ятаю. Чесно кажучи, я ледь не набив йому пику перед поїздкою в табір. Він стежив за мною і моєю подругою та дивно посміхався. Вибач, але тоді я подумав, що він божевільний сталкер… Дивно, що після тієї зустрічі в нього залишилося гарне враження про мене.

— Ох, мій тато дуже добрий і бачить людей наскрізь. До того ж він стежив за вами не один рік, навіть кілька разів затримував зловмисників-напівкровок, які хотіли вас убити. Він служив королеві Нуарі вірою і правдою всі ці роки. Саме від нього я стільки про вас чула і, чесно, завжди мріяла познайомитися з вами особисто. Завдяки проханню мого батька її високість Нуара й узяла мене на цю роботу — доглядати за вами. Тепер я ще більше переконана, що хочу допомагати вам і служити від щирого серця.

— В такому разі змушений тебе розчарувати, — розвів руками Ден. — Я ні за яких обставин не збираюся ставати чиєюсь власністю — ані якщо програю, ані якщо виграю. Та й сумніваюся, що зможу якось допомогти горянам — я й сам заручник обставин, цього світу й пророцтва. А ще, як виявилося — учасник вашого реаліті-шоу, така собі розвага для горянських панів. Якщо чесно, у разі перемоги я радше втік би кудись до моря на якийсь час, забувши цей жах, а не вирішував чиїсь проблеми. Вибач за егоїзм і приземленість. Мабуть, ти надто мене ідеалізуєш.

Ден криво всміхнувся й почухав за вухом. Коли на нього покладали надто великі надії, підносили на п’єдестал і вихваляли — він відчував лише незручність і розгубленість. Коли ж, нарешті, всі навколо перестануть чекати від нього неможливого, вбачаючи в ньому рятівника й справжнього героя?
Щоб уникнути її погляду, Ден відійшов від столу й підійшов до вікна, знову спрямувавши погляд у далечінь — на майбутню арену бою. Там і далі тривала підготовка, лише тепер трибуни для глядачів значно розширили, готуючи їх прийняти кілька тисяч осіб.

Айріс із розумінням сприйняла його заперечення й не стала переконувати його в протилежному. Вона лише мовчки витерла сльози й за кілька хвилин підійшла до нього, ставши поруч. Тепер вона виглядала так, ніби скинула з себе важкий тягар, що заважав дихати: на губах грала легка усмішка, а в очах з’явилося тепле світло — полегшення, розуміння й колишня вдячність. Перед ним стояла справжня вона, без тієї вимушеної ролі, яку мусила грати увесь час.

— Не схоже, що ти надто засмутилася через мої слова, — кинув на неї короткий погляд Ден.

— Ви надто добрі, щоб я могла сприймати ваші відмовки серйозно. У вас же все в очах написано. — Вона широко всміхнулася й подивилася на нього майже закоханим поглядом. Ден навіть трохи зніяковів. — Ваша щирість і скромність зігрівають моє серце і це ще більше переконує мене, що я не помилилася у своєму кумирові. Чомусь через це я ще більше впевнена, що все буде добре і ваш вибір, яким би він не був, виявиться найправильнішим.

— Що ж… Я не надто нахабнітиму, якщо скористаюся твоїм ставленням до мене й попрошу про одну послугу? Звісно, лише якщо це не створить тобі проблем. — Ден більше не міг ходити довкола. Тепер, коли Айріс повністю відкрилася йому, він зрозумів: якщо комусь у цьому світі й може довіритися — то лише їй.

— Звісно! Я зроблю для вас усе можливе, мій любий пане. — Айріс навіть присіла в реверансі, виявляючи повагу.

— Називай мене просто Ден і звертайся на «ти», будь ласка. Навряд чи я старший за тебе.

— Як скажете, вельмишановний пане Ден... Тобто просто Ден. — Айріс ніяково всміхнулася, не знаючи, як ще виявити свою повагу.

— Ти не знаєш, наскільки пильно за мною стежать? Чи можу я вийти за межі цієї кімнати? Мені потрібне місце для тренувань перед поєдинком. Залишилося всього кілька днів. — Ден розумів, що якщо скаже прямо, що хоче спробувати відшукати друзів — не виключено, що Айріс може постраждати, тож вирішив піти іншим шляхом. Та й тренування йому зараз справді були необхідні. Справжня сила повелителя відкрилася йому лише раз — у поєдинку з Норвелом. Як би він потім не намагався знову віднайти в собі ту нестримну енергію — все було марно. Наче ця сила просто дрімала в ньому, не бажаючи прокидатися тоді, коли була так потрібна. А без неї шансів у нього майже не залишалося.

— Гадаю, мені вдасться домовитися з її величністю. Вона дуже хвилюється за вас і, думаю, виконає будь-яке ваше… твоє бажання.

— Скажи, ти не постраждаєш через нашу розмову?

— Я остерігалася, що за нами можуть стежити, але, на щастя, нічого підозрілого тут не виявила. Гадаю, у всіх зараз інші клопоти — як організувати якісну трансляцію та спорудити гідну арену. Уся знать Горана буде тут — спостерігати за дуеллю наживо. Навряд чи за ва… тобою сильно стежитимуть. Усе одно втекти ти не зможеш — всю територію замку охороняють морші. Думаю, ти значно вільніший у діях, ніж тобі здається...

— Що ж, тоді час братися за справу. — Ден із ентузіазмом потер долоні. Він неодмінно використає час, що залишився, якнайкраще — щоб знайти друзів і трохи потренуватися. У голові поступово вимальовувався чіткий план дій, і він сподівався, що зможе здійснити все так, як задумав.