Глава 50. Кохання і ненависть

Іноді одне-єдине почуття здатне відчинити в душі стільки дверей, про існування яких раніше й думки не виникало. І чим глибше воно проникає в серце, тим більше нових меж відкриває — ніби всередині завжди жив цілий неосяжний всесвіт, терпляче чекаючи тієї миті, коли справжнє кохання нарешті запалить у ньому світло.

Здавалося, Нуара пізнавала себе заново, намагаючись допомогти Алану одужати. Вона подбала про те, щоб її слуги перенесли його до правого крила замку, помили й перевдягли в чистий одяг, поклавши на її власне ліжко. Його рану перев’язали, обробивши найкращими цілющими мазями з Горана, а за самим ним вівся цілодобовий нагляд, у якому й сама королева брала безпосередню участь. Вона розуміла, що саме в її особистих покоях йому не загрожує небезпека від батька, який, як з’ясувалося, і був ініціатором усього, що сталося. Норвел, мов останній продажний пес, діяв за його вказівкою, забувши навіть про власну кровну спорідненість з Аланом. Нуара усвідомлювала, що Дайрон будь-якої миті може підкрастися до хлопця й скористатися його станом, щоб позбавити життя. Саме тому вона не дозволяла йому залишатися на самоті, засинаючи й прокидаючись поруч із ним. Вона, мов одержима, годинами сиділа біля його ліжка, боячись пропустити бодай найменшу зміну в його стані, навіть ледь помітний рух повік. Її до нестями лякала думка, що йому може стати ще гірше і затяжна гарячка, яка не піддавалася жодним лікам, остаточно здолає його, не залишивши жодного шансу.

У тьмяному світлі свічок обличчя Алана здавалося ще молодшим: зблідле після втрати крові, обрамлене вологими пасмами темного волосся, що прилипли до скронь, з тими правильними, впертими рисами, які завжди викликали в ній гримучу суміш ненависті й любові, а тепер ще й болісної, тривожної ніжності. Іноді Нуара ловила себе на тому, що подовгу вдивляється в кожну лінію його обличчя — вигин губ, тінь від вій на щоках, ледь помітну складку між бровами, що час від часу з’являлася, ніби він навіть уві сні продовжує свою невпинну боротьбу за життя. Часто її пальці мимоволі торкалися його шкіри, змушуючи одразу ж відсмикувати руку й виправдовуватися перед собою, що це лише для того, щоб перевірити температуру.

Дихання Алана досі було важким, нерівним й часто збивалося, гублячи ритм. Гарячка не відпускала його вже другу добу, попри всі її спроби бодай трохи стабілізувати стан. Нуара щоразу прикладала до його лоба прохолодну вологу пов’язку — так обережно, наче боялася завдати болю навіть найлегшим дотиком. Вона повторювала це знову й знову: міняла тканину, змочувала її холодною водою, проводячи пальцями по його волоссю, щоб прибрати пасма з розпеченого чола. Коли ж втома поволі долала свідомість, вона тихо лягала поруч, обіймала його, намагаючись зігріти теплом власного тіла і провалюючись у тривожний хворобливий сон.

Хто б міг подумати! Роками її називали холодною й безсердечною, казали, що її серце вилите з криги, а одного її погляду достатньо, щоб змусити змовкнути цілу залу придворних. А зараз, у сонній тиші її покоїв, де чулося лише тихе потріскування свічок й завивання вітру за шибками, вона здавалася собі найслабшою й найуразливішою дівчинкою, нездатною втихомирити власне серце — таке чутливе й крихке, мов тонкий кришталь.

Раптом, занурена у власні думки, Нуара відчула слизький дотик гидкого, зловісного передчуття, яке в ту ж мить почало втілюватися в реальність. Тиша в кімнаті, досі густа й майже відчутна на дотик, здригнулася — ніби крізь повітря прокотилася холодна хвиля. Полум’я свічок ледь помітно затремтіло і вже за мить простір наповнив важкий, гнітючий прилив темної енергії, знайомий Нуарі надто добре.
Серце різко стиснулося від раптового страху і королева рвучко підвелася з ліжка. Її насторожений погляд заметався напівзатемненою кімнатою, як у того хижака, що відчув наближення небезпечнішого звіра. Енергія перед нею швидко згущувалася, наче тінь, що відокремилася від стін. За мить із цієї хиткої, димчастої імли поволі вималювався людський силует — високий, нерухомий, огорнутий важким оксамитовим плащем. Лорд Вільгам Дайрон — власною персоною. Інакше й бути не могло.

Сиве волосся старого короля спадало на плечі рідкими, сріблястими пасмами, а довга, охайно підстрижена борода надавала його обличчю суворого, майже мармурового вигляду. У його постаті не було й тіні шляхетної старості — навпаки, кожна риса здавалася холодною, різкою, мов витесаною з каменю. Глибоко посаджені очі дивилися важко й нерухомо і в їхньому тьмяному блиску не читалося нічого доброго — лише холодний розрахунок і та сама прихована жорстокість, яку Нуара знала ще з дитинства. Уся його постава випромінювала неприємне, лиховісне відчуття — ніби разом із ним до кімнати увійшла сама темрява.

Кілька секунд Вільгам мовчки дивився на неї довгим, пронизливим поглядом і від нього Нуару мимоволі пройняв холод. Та згодом очі старого короля повільно ковзнули через її плече — до ліжка, де лежав Алан. Злобна, відразлива посмішка спотворила його обличчя, здійнявши в її душі майже неконтрольований спалах ненависті. Вона рвучко ступила вперед, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що ні за що не дозволить йому нашкодити.

— Бачу, твій ненаглядний і досі не віддав душу небесам? — Губи Дайрона скривилися в холодній, глузливій посмішці.

— Він не з тих, хто так швидко здається. — Нуара залишалася нерухомою, та в її поставі з’явилася жорстка, майже загрозлива зібраність. — І повірте, якщо ви ще раз спробуєте йому нашкодити — я забуду, що ви мій батько.

— Це погроза? — Він звузив очі й кинув їдкий смішок. — Дивлячись на тебе зараз, важко повірити, що ти здатна завдати мені бодай якоїсь шкоди.

Нуара ледь помітно ковзнула поглядом до дзеркала — і відображення безжально підтвердило те, що вона вперто ігнорувала весь цей час: віддана Аланові життєва сила ніби висушила її зсередини, залишивши свій невблаганний відбиток. Обличчя, хоч і зберегло юність та красу — все одно тепер здавалося змученим та надто блідим, з почервонілими очима, ніби вона не спала багато ночей поспіль. Її колись білосніжне волосся, що завжди грало холодним сріблястим блиском, тепер було пронизане тьмяними, безбарвними пасмами, мов передчасною сивиною, що зрадницьки виказувала її виснаження. Ще зовсім недавно таке відображення різонуло б її значно сильніше, адже власна бездоганна врода завжди мала для неї неабияке значення. Але тепер це здавалося таким мізерним і незначним — аби тільки Алан вижив.

— Подивися, що ти з собою зробила, намагаючись витягти цього жалюгідного хлопчиська! Куди поділася твоя холодна, чарівна врода, твоя безмежна сила? Заради чого все це, скажи?

— Маю сумніви, що ви зрозумієте, ваша високосте.

— Я не зрозумію? — Він зневажливо пирхнув. — Хіба не я був першим, хто сказав тобі, що те, що горяни не здатні кохати — це брехня? Як ти гадаєш, звідкіля я це знав?

Нуара кинула на батька запитальний погляд. Дайрон мав рацію — саме він колись відкрив їй очі на природу тих бурхливих почуттів до Алана. Саме після розмови з ним вона наважилася зазирнути у власну душу й розібратися в ній. І чому вона ще тоді не замислилася, звідки її батькові це взагалі відомо? І чому він говорив тоді так, ніби сам пережив щось подібне?

— Повір мені, кохання — це найогидніше, найжорстокіше й найневдячніше почуття на світі, — тим часом провадив Дайрон, змінюючи вираз обличчя з презирства на відразу. — Воно виїсть тебе зсередини, кине обличчям у бруд і розтопче без тіні жалю. Воно підступне, підле й огидне. Щойно я прийшов до влади, перше, що зробив — повністю змінив цінності своєї нації, переписав усі книги й закони. А ще роками втовкмачував співвітчизникам, що вони мають вирвати з корінням у себе будь-які зачатки цього почуття.

— Що вплинуло на вашу думку? Можливо, до цього причетний ваш брат — Морлан Тонішил? — Нуара боялася почути відповідь. У далеких спогадах почали виринати моменти з дитинства, які з часом стерлися.

— Гадаю, ти ж не думала, що я просто так відібрав у Морлана трон? Це була солодка помста за те, що він забрав у мене єдину жінку, яку я кохав. А ще я мріяв зайняти його місце поруч з нею. Блискучий, але занадто божевільний план. — Його обличчя спотворила дивна гримаса болю, якої Нуара ще ніколи в нього не бачила.

— Зачекайте! Ви маєте на увазі королеву Еларію? Невже вона наклала на себе руки через вас? — Енджел мимоволі схопилася за серце. В пам’яті одразу постала вродлива темноволоса жінка з добрими очима, яка завжди ставилася до неї з теплом і чуйністю. Нуарі постійно здавалося, що та уникає її батька, воліючи триматися від нього на відстані. Це виглядало досить дивно, адже Еларія вирізнялася товариськістю, добротою й відкритістю до всіх.

— Чому ти вирішила, що це було самогубство? — Очі Дайрона загорілися гарячковим блиском і Нуара відчула, як по спині пробігають мурахи.

— Як?.. Як ви могли?!

— Нерозділене кохання часом приводить до несподіваних поворотів. — Руки батька затремтіли, видаючи його нервове напруження. Ще ніколи Дайрон не виглядав таким схвильованим. — Я кохав Еларію з дитинства і щиро не розумів, чому вона завжди віддавала перевагу моєму старшому братові, який її впритул не помічав. Мій брат, на відміну від мене, завжди був легковажним бабієм і навряд чи пізнав усю глибину цього почуття. Еларія довго намагалася привернути його увагу і, зрештою, він скористався нею, як і іншими дівчатами, закоханими в нього. І це попри те, що він завжди знав про мої почуття до неї, та, вочевидь, не вважав їх вартими уваги. Одружилися вони через тиск батьків Еларії та її подальшу вагітність. А я так і лишився ні з чим — із розбитим серцем, яке завжди належало тільки їй. Шлюб з твоєю мамою був вимушеним і ніколи не мав для мене значення, адже кохав я тільки одну жінку. Коли Морлан почав роками зникати на Землі, я намагався зблизитися з нею, заповнити її тугу за ним і біль від його зрад із земними жінками. Та вона завжди залишалася вірною цьому мерзотнику. Коли ж брата оголосили зрадником батьківщини — я став повноправним королем.