Глава 49. Надія, боротьба і жертовність.

Інтуїція все знає наперед. Вона лягає на серцем важким каменем й повільно стискає зсередини, залишаючи тягуче відчуття невідворотності. І в цьому німому, ледь вловимому передчутті вже чути тихе потріскування майбутнього болю, ніби сама доля робить перший, обережний крок по тонкому льоду.

Душа Нуари боліла ще задовго до того, як небо розітнула блискавка й буря почала повільно розливати свій гнів по землі, немов сама природа відгукувалася на її внутрішню тривогу. Очікування майбутньої дуелі, розгубленість перед тим, що робити далі й туманне нерозуміння власних почуттів сплелися всередині в болісний клубок, що застряг десь у горлі й не давав дихати.

Вона, як повноправна королева своєї планети, роздавала доручення підданим і обговорювала з Дайроном подальшу долю Землі так, ніби справу вже було зроблено — за винятком незначної дрібниці на кшталт перемоги над повелителем. У якийсь момент Нуарі навіть почало здаватися, що її єдине справжнє бажання — здобути абсолютну владу: не лише над Гораном, а й над Землею і, звісно, над самим повелителем. Любить він її чи ні — час, як завжди, розставить усе по своїм місцям, треба лише зберегти терпіння й не дозволити почуттям втрутитися в те, що має вирішуватися силою та волею.

І хоча Дайрон продовжував наполягати на негайній смерті Алана після дуелі, Нуара не збиралася ані підкорятися, ані дозволяти йому поводитися так, ніби його слово й досі визначає перебіг подій. Час його правління давно лишився в минулому, а влада й велич по праву перейшли до неї — єдиної вцілілої спадкоємиці. Брати й сестри, які могли б стати їй на заваді — померли ще століття тому, так і не зумівши розвинути власну силу й зберегти життєву енергію, молодість та красу. Нуара була єдиною, хто зумів зрівнятися могутністю з власним батьком, хоча той і далі тримався ілюзії своєї переваги та потай плів інтриги за її спиною, не раз стверджуючи, що вона потрапила в пастку власних почуттів і втратила здатність мислити тверезо. І хоч вона не могла повністю заперечити його правоту, відчуваючи це ясніше, ніж будь-коли раніше — все ж уперто переконувала себе, що все під контролем. Настане ще мить, коли вона здобуде перемогу не лише над самим Аланом, а й над його серцем, змусивши його добровільно стати її особистою власністю.

Коли погода різко зіпсувалася, а вітер почав здіймати у повітря грудки землі, сухі гілки й навіть трупи мертвих воронів — вона, нарешті, збагнула: щось загрозливе відбувається не тільки в її душі, а й у самій реальності. Це «щось» перестало обережно стукати в підсвідомість слизькою тривогою — воно увірвалося туди без стуку, з криком сповіщаючи, що трапилося щось жахливе, чого вона ніяк не могла передбачити, занурена в очікування прийдешньої дуелі.

— Він уже не безсмертний, — розтягнув губи в огидній посмішці Дайрон, помітивши її стривожений погляд у вікно. Вони обоє вже понад годину сиділи в просторій світлій залі правого крила замку й складали список гостей, які спостерігатимуть за битвою не через трансляцію, а наживо.

— Що? — Усередині враз похололо, хоча Нуара вперто продовжувала приховувати свій стан.

— Невже ти сама цього не бачиш? — Батько звузив очі в хитрому прищурі й кивнув на розбурхану стихію за вікном. У шибки раз за разом вдарялися дрібні камінці та сухі, відірвані гілки, погрожуючи розтрощити старе скло. Нуара подумки дорікнула собі за надмірну задумливість, через яку проґавила самий початок бурі.

— Цей світ — творіння кристала, якщо ти забула, — з обізнаним виглядом провадив Дайрон. — Якщо вважаєш, що тут усе під твоїм контролем, то мушу тебе засмутити, доню. Усю нашу могутність та енергію ми вклали в Червону ніч, яка захопила цей світ на невеликий проміжок часу. На більше ми поки що не здатні. Творець кристала і його повелитель — єдині, кому зараз під силу істотно впливати на устрій Комп’ютерної мережі Землі. Коли щось іде не за планом — відбуваються аномальні природні зміни, які волають про те, що сталося непоправне. В такому разі нам слід бути готовими до того, що цей світ переживе ще один апокаліпсис — але вже справжній.

Батько говорив це таким буденним тоном, ніби все, що відбувалося, було чимось цілком природним і заздалегідь ним передбаченим.

— Ви пускали мені пил в очі, так? — Нуара різко підвелася з місця. Її груди стиснула колюча хватка страху, а серце зробило болісне сальто. — Уся ця підготовка до дуелі була лише брехливою грою з вашого боку?!

— Чому ж? — Дайрон знизав плечима. — Я не вмію передбачати майбутнє, тому припускав, що щось може піти не за планом. Алан — хлопець непростий, і йому цілком вистачило б сил уникнути ретельно спланованого замаху, якби він не був таким відчайдушним. У такому разі мені довелося б шукати інший спосіб, який усе одно привів би до потрібного результату. Але, як бачиш, усе виявилося навіть простішим, ніж я гадав. Отже, не такий уже він і особливий, правда?

Нуара зірвалася з місця й кинулася до виходу, забувши про батька, список і навіть про власне вміння переміщатися в просторі. Лише їдкий голос Дайрона їй вслід прорізав пелену відчаю, остаточно вибивши землю з-під ніг:

— Можеш не поспішати. Він усе одно вже майже мертвий.

***

Дайрон мав рацію — Норвел, як справжній боягузливий пес і зрадник, смертельно поранив Дена, пішовши всупереч усьому: пророцтву, плану дуелі й їй самій. Коли Нуара прийшла — вона застала його останні секунди життя, що спливали так невблаганно швидко, мов пісок крізь розтиснуті пальці. Вона вже одного разу бачила його смерть — і тоді це видовище пронизало груди тягучим, незвичним болем, який вона пізнала тільки після зустрічі з ним. Але тоді Алан завжди повертався до життя і ця незмінна закономірність заспокоювала її, даруючи крихку, але таку необхідну впевненість у завтрашньому дні.

Тепер же не лишилося нічого. Ані надії, ані завтра, ані його самого. Усе скінчилося саме сьогодні — так швидко, так несправедливо й стрімко, ніби сама доля одним холодним рухом стерла все, що ще мить тому здавалося непорушним. Усередині щось обірвалося й полетіло в прірву. Немов лід, що століттями стискав її груди, раптом дав тріщину, утворивши чорну глибоку діру. Світ ураз втратив опору, розсипався, мов ретельно зведений картковий будиночок, залишивши по собі лише тонку, дзвінку порожнечу. Алан був її єдиною слабкістю, єдиним теплим острівцем серед безкінечної зими.

Вона дивилася, як стрімко гаснуть його сині, такі красиві очі, як губи поволі втрачають колір, і не могла збагнути — як це можливо? Як це сміє відбуватися без її дозволу і чому взагалі відбувається? Свідомість відмовлялася приймати цю реальність. Усе навколо ніби сповільнилося — рухи, звуки, навіть биття її власного серця. Здавалося, воно ладно було зупинитися в ту мить, коли він упав на підлогу й завмер, віддавши останні життєві сили на дуель з Норвелом.

Його подруга кричала від болю, звинувачуючи її в бездіяльності, тоді як сама Нуара не могла поворухнутися від шоку. Ні, вона не була готова до цього гострого болю під ребрами, до цієї безнадії й світу без нього. Яка тепер ціль її існування? Знову довгі роки самотності, зла й сліпого прагнення до влади? І чи є в усьому цьому бодай крихта щастя?

Минула довга, просякнута безвихіддю хвилина. Нуара клацнула пальцями — і в залі з’явилося кілька її вірних слуг із Горана, що зовсім недавно прибули до цього світу, допомагаючи готуватися до дуелі. Вони покірно схилили голови, виказуючи цілковиту покору.

— Заберіть це набридливе дівчисько та замкніть її в підвалі на деякий час. Потім я вирішу, що робити з нею далі… коли трохи прийду до тями.

Троє чоловіків у плащах з символікою Горана відразу ж кивнули й рушили до дівчини. Та, здавалося, була настільки розчавлена горем, що не одразу збагнула, як її схопили під руки.

— Ні! Відпустіть мене! Д-е-е-н!!!

Нуара байдуже спостерігала, як її тягнуть на нижні поверхи. Попри крики й ридання, дівчина майже не пручалася, ніби втратила всі сили разом із надією.
Правду кажучи, вона й сама відчувала теж саме. Ноги підкошувалися, в очах темніло і якби не крижана дисципліна, вбита в кістки роками влади, вона впала б просто там — на холодний камінь, розділивши участь Алана. Усередині повільно відмирали почуття. Не лишилося ні люті, ні сліз, ні відчаю — тільки глуха, чорна порожнеча, в якій навіть біль здавався зайвим. Усе, що колись робило її живою — вигоріло в полум'ї безнадії й осіло холодним попелом десь на дні душі.

Її байдужий, майже неживий погляд знову зупинився на нерухомій фігурі Алана, простягнутій у блискучій калюжі крові. Щось усередині тихо відгукнулося — коротко й глухо, мов віддалений удар зсередини. Її очі ковзнули по нерухомій, майже безтурботній красі його юних рис і те живе світло, що ще не встигло згаснути на його обличчі — так болісно й жорстоко контрастувало з нещадною пітьмою смерті. Нуара спробувала виштовхнути це крихке почуття з себе, розуміючи, що воно може остаточно зруйнувати її зсередини, придушити будь-яке бажання жити. Адже вона мусить попри все залишатися тією холодною королевою, якою й була завжди.

І саме в цю мить, ледь помітно й майже оманливо, груди Алана здригнулися коротким, ламким вдихом, ніби саме життя в ньому, що відступило майже до краю, зробило впертий крок назад. Нуара, забувши про все на світі, різко кинулася до нього, впала на коліна, обережно підняла його голову й намагалася вловити те крихке, зникаюче дихання. Сили небесні — невже він досі живий?!

Не тямлячи себе від шоку й радості, Нуара торкнулася його грудей і заплющила очі, намагаючись зібрати всі внутрішні сили воєдино й застосувати на ньому здатність, яку, мабуть, ніхто з жадібних, егоїстичних горян ніколи не застосовував — вдихнути в нього власні життєві сили.

Ледь помітний подих Алана враз розчинився у холодному повітрі, але в цій майже згаслій боротьбі ще відчувалася вперта, ледь жива іскра — ніби він вперто чіпляється за останні миті. Так, він був при смерті, але ще не мертвий остаточно — а значить, вона може спробувати.

Нуара повільно видихнула і з її долоні розсипалося біле сяйво, холодне й яскраве водночас, чиста енергія — її найбільша цінність. Як правило, настільки тяжкі поранення вже неможливо вилікувати — навіть з її здібностями. Але якщо існує бодай один-єдиний шанс — хоча б крихітний, майже неможливий — вона була готова заплатити за нього всім, що мала, навіть якщо ціна виявиться надто високою.

Кожна секунда забирала в неї роки її власного життя, але Нуарі було байдуже; важливіше було втримати його бодай на межі, щоб він зачепився за цю ниточку й намагався вижити. І, здавалося, це спрацювало: поступово його груди почали підніматися рівніше, вдихи ставали глибшими й впевненішими, а колір обличчя набув іншого, більш живого відтінку.

Нуара зітхнула від полегшення, але в наступну мить знову здригнулася від приступу паніки й хвилювання, що спалахнули всередині з новою силою — а чи зможе він вибратися, втративши стільки крові? Здавалося, цей маленький промінчик надії знову повернув її до життя, зробивши такою слабкою, вразливою, емоційною, ніби разом з Аланом ожила і її власна душа. Втім вона вірила — справжній повелитель ніколи не здасться!

***

Ксюшу тягнули вниз по сходах, грубо заламуючи руки й часом вимовляючи якісь прокляття на горянській мові. У ній не залишилося й краплі сил для боротьби — лише тяжкість безвиході та нескінченна втома від життя. Здавалося, душа застрягла в чорній, задушливій порожнечі, що робила її дерев’яною, майже нерухомою, немов пам’ять про дотики й біль поступово стиралася. Не хотілося ні боротися, ні жити, ні існувати — лише забутися десь в обіймах небуття, розділивши долю Дена. Там, мабуть, немає цієї пекучої, нестерпної болі, що повільно випалювала усе всередині, мов тліюче пекельне полум’я.

І, можливо, вона й далі тонула б у цій безвиході, якби не помітила, що буря за вікном стихла. Небо посвітлішало, розігнавши хмари і навіть звичні похмурі сутінки трохи розсіялися, поступаючись місцем теплим, незвичним для цього світу відтінкам. І хоча сонця, що давно згасло в цьому темному, мертвому світі вона так і не дочекалася — у душі все одно запалилася крихітна іскра надії. Ніби ще не все втрачено і варто боротися попри все. Хіба Ден колись здавався? Навіть на межі смерті й відчаю він знаходив сили вставати, захищати її та перемагати. Вона не повинна ні за що опускати руки.

Ксюша різко втягнула повітря, ніби разом з ним намагалася зібрати себе заново. Біль і лють сплелися всередині в тугий, пекучий вузол і в цьому сплетінні раптом з’явилася дивна ясність — холодна, спокійна, рішуча. Страху дійсно не залишилося. Він вигорів у ту саму мить, коли Ден перестав дихати. Ксю заплющила очі й спробувала зосередитися, вишукуючи в собі рештки тієї могутньої енергії. І це, на диво, спрацювало!

Спершу вона відчула ледь помітне тремтіння, ніби в кожній клітині прокидається крихітне джерело світла, потім по тілу пробігло тепло, що швидко переросло в силу. Енергія піднімалася хвилями, наповнюючи плечі, руки, пальці, розтікаючись по венам замість крові. Її сила впевнено поверталася. Навіть коли Дена не було поруч, навіть після того, як він упав там і, здавалося, помер… Вона й досі охоронник повелителя і її сила досі жива! Невже Ден не загинув? Чи, можливо, ця енергія віднині стала її частиною — її власним захистом?

Коли Ксю боляче штовхнули й сильніше заломили руки — вона не стала стримувати різкий спалах гніву. Її сила стрімко вирвалася назовні й невидима хвиля зірвалася з її тіла, мов порив вітру в замкненому просторі. Руки горян смикнулися, хватка на долю секунди ослабла — і цього було цілком достатньо. Ксюша рвонулася, відштовхнувшись плечем від одного з них, майже не відчуваючи власного руху, ніби сила сама жбурнула її вперед. Приземлившись рівно на ноги, вона миттєво стала в бойову позицію, витягнувши руку.

Горяни перезирнулися і вперше в їхніх байдужих очах майнуло щось схоже на подив. Вони синхронно рушили до неї, але вона й не думала відступати. Енергія продовжувала наростати, ставала важчою, щільнішою, ніби саме повітря довкола почало густішати. Кам’яні стіни озвалися глухим відлунням, а десь угорі поволі посипалася пилюка.

Ксю різко смикнула рукою і перша-ліпша картина зірвалася зі стіни й зі свистом полетіла вперед, врізавшись в одного з горян. Удар був таким сильним, що його відкинуло на кілька метрів, та навіть тоді він не видав ані звуку — лише повільно підвівся й знову рушив до неї, мов тінь.

— Бачу, тобі замало?! Що ж, самі напросилися! — зловтішно всміхнулася Ксюша, відчуваючи жар енергії в жилах. Їй хотілося трощити все навколо, ламати, нищити — стерти до біса цей проклятий світ, який відібрав у неї Дена.