Глава 48. Сила повелителя

Коли біль випалює зсередини до самісінького дна, в ньому вже немає місця для страху. Залишається тільки ненависть — холодна, жива й готова заплатити за помсту будь-якою ціною.

Ксюшу паралізувало від жаху, коли клинок Норвела з моторошною точністю ввійшов у груди Дена, мов давно спланований, вирішальний постріл. Здавалося, серце розкололося навпіл, подих застряг у грудях, а перед очима нависла багряна пелена, немов увесь її світ потонув у крові. Жорстоке усвідомлення навалилося, мов обвалена скеля, перетворивши все всередині на розтрощене місиво — він уже не виживе. Смерть стрімко й невідворотно простягла до нього свої холодні пальці, щоб остаточно зімкнути їх на його шиї. Ден більше не зможе прокинутися після смерті, ніби нічого не сталося — колишні дива скінчилися і поблажок більше не буде. Він піде назавжди, так і не встигнувши здійснити нічого з того, до чого так довго готувався і заради чого жив останнім часом.

Ця думка вдарила сильніше за будь-який крик і, здавалося, світ раптом утратив опору, розсипався й поплив, немов її штовхнули в порожнечу без права вхопитися бодай за щось. Звуки довкола стихли, наче хтось опустив їй на голову важкий скляний ковпак, відділивши від усього живого. І в цій дивній, мертвій тиші існував лише Ден — лежачий на холодному камені, стікаючий кров’ю, ледве живий… і вже приречений.

Її тягнуло до нього, розривало зсередини, та цей покидьок Норвел створив між ними невидиму стіну, крізь яку Ксюша не могла прорватися. Їй залишалося лише одне — бити кулаками по неіснуючому склу, захлинатися власним плачем і дивитися… Дивитися, як помирає той, заради кого вона жила. Той, чия присутність робила майбутнє можливим, яскравим і бажаним, з ким навіть страх і небезпека здавалися не такими жахливими. І тепер його власний батько — той, хто колись подарував йому життя — відбирав його з насолодою вбивці, не відчуваючи нічого, крім переможного тріумфу й задоволення.

Ден помирав — повільно, болісно, несправедливо, беззвучно благаючи її тікати, не в змозі приховати такого невластивого для нього відчаю. І разом з його останніми хвилинами руйнувалося і її життя, її душа, уся її сутність, тоді як сила, дарована Тонішилом для захисту повелителя перетворювалася всередині на якусь темну, буремну енергію, що рвалася назовні. Можливо, Морлан не брехав, коли казав, що вони зможуть розвинути цю здатність. Ксюша відчувала — ще трохи і вона знесе Норвела разом із його огорожею до біса.

— Ну що, крихітко, розважимося? У нас сьогодні унікальний глядач — сам повелитель! Зробимо його останні хвилини трохи цікавішими?

Слова Норвела ледь пробилися крізь шалену лють, що захопила її з головою. Ксюша побачила його погляд, тепер спрямований на неї — голодний, мов у хижака, який дивився на свою здобич, розмірковуючи, що відкусити в першу чергу. В ту мить будь-який страх зник, ніби його вирвали з корінням, не лишивши й сліду. Їй стало байдуже, що з нею буде, чи виживе вона і який біль ще доведеться пережити.
Усередині не лишилося місця ні сумнівам, ні обережності, ні бажанню врятуватися — тільки холодна ненависть, роздираюча лють і прагнення негайної помсти.

— Бачу, тікати, як благав твій коханий, ти не плануєш! А шкода, хотілося пограти в кішки-мишки. — Норвел розчаровано підняв брову, спостерігаючи за нею крізь створену ним же огорожу. Він прибрав чобіт з голови Дена і відштовхнув його самого вбік, наче ганчір'яну ляльку.

Ксюша повільно випрямилася, наче виринула з глибини власного відчаю — і в ту мить тремтіння в колінах змінилося дивною, навіть лякаючою стійкістю. З грудей вирвався дикий, надривний крик і прокотився залою, мов руйнівна стихія, вдарився об склепіння, стіни й колони, змусивши простір здригнутися. І раптом там, де ще секунду тому стояла невидима перешкода, спалахнули тисячі мерехтливих частинок, які повільно осипалися вниз, мов дивний, ілюзорний сніг.

Вона зробила крок уперед — і шматок мармуру під її ногами здригнувся, відірвався від підлоги й піднявся у повітря. За ним — ще один, і ще... Потім уламки колон, щепки меблів, розсипи скла та фрагменти ліпнини закружляли навколо неї в повільному, зловісному танці, наче сама стихія визнала в ній свою володарку. Ксю не торкалася їх, не робила різких рухів, не промовляла жодного слова — достатньо було одного погляду, одного імпульсу, одного бажання, щоб невидимий потік зірвався з ланцюга.

В очах Норвела вперше майнуло не пихате зверхництво і не холодна насмішка, а коротке, майже дитяче здивування. Ксюша витягнула руку — і вся зала вибухнула рухом. Стільці, столи, зірвані карнизи, шматки стелі й важкі уламки колон рвонули вперед із завиванням урагану, з люттю, у якій змішалися її біль, розпач і ненависть.
Норвел спробував створити ще один захисний бар’єр, але той одразу тріснув й розсипався, мов тонке скло під ударом молота — і наступний потік обрушився на нього.

Ксюша сміливо рушила до Алла, впевнена, що вб’є його без вагань, особливо після того, що той вчинив з Деном. Навколо неї лютував живий смерч із пилу, каміння й світла, волосся розліталося в невидимому вітрі, а в кожному її вдиху відчувалася рішучість помститися й розтрощити цього виродка вщент. Вона стиснула долоню і повітря навколо Норвела зімкнулося, перетворившись у невидиму клітку й підняло його над підлогою, притисло до стіни, позбавивши будь-якої можливості чинити опір. Тронна зала тріщала й осипалася, колони повільно кришилися, підлога була вкрита уламками й брудом, та Ксюша бачила лише одне — бліде обличчя Дена, його вологі очі, зламаний погляд і кров, яка, здавалося, вже була всюди. У ту мить вона зрозуміла: дороги назад більше немає, бо тепер її лють — це сила, а її любов — зброя, що більше не знатиме страху.

Ксю ще відчувала, як у грудях пульсує гаряча, нестримна енергія, як повітря й далі кориться її волі — аж раптом щось вдарило в бік з такою нищівною силою, ніби в неї врізалася сама блискавка. Світ миттєво перевернувся, розсипався, потонув у спалаху болю й сліпучого світла. Наступної миті вона вже лежала на холодній розбитій підлозі — приголомшена, дезорієнтована, не розуміюча, де верх, де низ і що взагалі відбувається. На її шиї зімкнулося щось жорстке, крижане, безжальне, перекриваючи кисень й стискаючи горло так, ніби сама смерть поклала на неї свою долоню.

Ксюша судорожно вдихнула — і не змогла. Повітря не проходило, легені пекли, а серце зірвалося в шалений, панічний ритм. Вона широко розплющила очі, вдивляючись у запилену, напівзруйновану стелю і не могла збагнути, як це взагалі можливо. Як ще мить тому вона здавалася собі такою могутньою, майже невразливою, коли Норвел був втиснутий у стіну, розчавлений її гнівом, зламаний її силою й перетворений на жалюгідну тінь самого себе? І як тепер усе це зникло, ніби було лише обманом, спалахом ілюзії? Що він, в біса, зробив?!

Минуло кілька секунд, перш ніж вона усвідомила, що сталося. Алл якимось дивом відбив її атаку і вже за мить опинився над нею, притиснувши до підлоги вагою свого тіла й повністю позбавивши змоги рухатися. Його пальці, мов холодні кайдани, зімкнулися на її горлі. Тієї ж миті залою рознісся божевільний регіт цього мерзотника — гучний, різкий, істерично-тріумфальний. Він луною прокотився під склепіннями, змішуючись з тріском обсипаного каміння й перетворюючись на зловісну музику його перемоги.

— Ти справді думала, що все так просто? — викарбував він крізь сміх, схиляючись ближче. Ксюша дивилася на нього в повному, паралізуючому шоку, не в змозі поєднати те, що відбувається з тим, що було ще мить тому. Як вона зовсім нещодавно керувала стихією, ламаючи реальність одним рухом — а тепер не могла й пальцем поворухнути?

— Неймовірно! Ти змогла опанувати енергію — здібність, яка по праву належить тільки горянам! Не думав, що той пришелепуватий старий міг когось наділити такою силою! Та май на увазі, крихітко — навіть найнебезпечніша здатність може обернутися проти тебе, якщо ти не вмієш нею керувати. Новачкам щастить, але не довго. Шкода, що я не дам тобі змоги навчитися, хоча ти, безумовно, рідкісний діамант.

— Відпусти! — прошипіла Ксюша, хапаючись за його руки, що стискали їй горло. Вона спробувала повернути силу, зосередитися — та всередині було зовсім порожньо, ніби хтось вирвав із неї джерело, висмоктав його до останньої краплі, залишивши лише втому, слабкість і неосяжну порожнечу.

— О ні, я надто довго чекав на цю мить! — Він облизав губи й ковзнув поглядом по її шиї. — У мене на тебе давно були плани, особливо тепер, коли мій виродок може бачити, але не здатен допомогти. Ну хіба може бути щось драматичніше за цей момент?! О-о-о, я більше не можу стримуватися. Почнемо ж негайно, моє сонечко!

— Ні! Не чіпай її! Не смій! Я вб’ю тебе, сволото!!!

Голос Дена сколихнув простір таким відчаєм і болем, що в її грудях похололо. Ледве зумівши повернути голову в його бік, Ксю побачила, як він із останніх сил повзе холодною мармуровою плиткою, залишаючи на підлозі криваві розводи. Від цього видовища її серце розбивалося на друзки.

Сміх Норвела огидним відлунням доповнив шалений крик Дена. Він зловтішався, божеволів від захвату, перебував на межі нервового збудження. Його пальці ковзнули нижче, чіпляючись за тканину її одягу, грубо зминаючи її в долоні, ніби вона була лише річчю, трофеєм, здобиччю. Ксюша смикнулася, з останніх сил намагаючись вирватися, та тіло не слухалося — слабкість скувала кожен рух, перетворивши її на безпорадну ляльку.

— Знаєш, ти ще з самого початку мене зацікавила. Така зібрана, сильна — і така… любляча. Мій виродок, клятий щасливчик, не заслужив такого скарбу! Зараз же ти тільки моя, маленька. Ну ж бо, поцілуй татка!

Вона відчула його подих біля своєї щоки — липкий, важкий, огидний. Він нахилився ближче, майже торкаючись губами її шкіри, і від цього дотику по ній пробігла хвиля крижаного жаху. Хотілося закричати, зникнути, розчинитися, перестати існувати.

— Ні… — зірвалося з її вуст ледь чутним шепотом. В очах потемніло, серце забилося так швидко, ніби от-от вискочить із грудей. Цей монстр хоче зґвалтувати її просто на очах власного вмираючого сина! Це й буде його головна, найжорстокіша помста.

— Не чіпай її! Забери від неї свої брудні руки! Я знищу тебе!!!

Крізь сльози й пелену жаху Ксюша бачила лише його — Дена, лежачого на холодному мармурі, залитого кров’ю, тремтячого від болю й безсилля, з обличчям, спотвореним такою глибокою, нелюдською мукою, ніби з нього наживо виривали душу, ламали її на шматки, змушуючи дивитися, як руйнується все, заради чого він жив. Його груди судомно здіймалися й опускалися, кожен подих перетворювався на хрипкий, надривний стогін, пальці шкребли по підлозі, хапаючись за порожнечу, ніби він намагався вчепитися за саму реальність, аби не зникнути, не здатися, не померти просто зараз. А очі — ті колись сильні, живі, сповнені світла очі — були залиті відчаєм, жахом й розриваючою серце провиною, ніби в них не залишилося жодної надії. Тільки божевільний біль того, хто бачив як у нього на очах ламають кохану дівчину, і розумів, що він живий, він поруч, він усе ще дихає — та водночас абсолютно безсилий.

— Не хвилюйся… — тихо схлипнула Ксюша, сподіваючись, що він почує, й відчуваючи, як руки Норвела зривають з неї одяг. — Моєї душі він не дістане… Мені все-одно.

І в цю мить щось сталося: повітряний простір розірвався тихим, зловісним тріском, а реальність здригнулася й зламалася, не витримавши його болю. Навколо тіла Дена спалахнуло дивне сяйво — не полум’я, а жива, нестримна енергія, схожа на розплавлене світло, в якому змішалися багряний, фіолетовий і чорний — як кров, ніч і безодня. Воно піднімалося хвилями, обіймало його, поглинало страждання і перетворювало його на силу.

А потім він розплющив очі — і в них спалахнуло те саме дикувате, нестримне полум’я, немов у хижака, очі якого палали у темряві. Червоне й крижано-синє сяйво закрутилося в шаленому вирі, немов у глибині його очей зіткнулися кров і лід, лють і безжальний розум. Цей вогонь не просто горів — він жив, дихав, пульсував разом із його серцем, сповіщаючи про народження сили, якої ще ніхто ніколи не бачив.

***

Ще хвилину тому Ден був упевнений, що відтепер пекельний душевний біль — це форма його існування, яка не зникне навіть після смерті. Здавалося, саме полотно світу повільно й методично стирало його з реальності, водночас залишаючи достатньо свідомості, щоб він міг бачити й відчувати все, що відбувається.

Він лежав на підлозі — розпластаний, зламаний, майже мертвий, і водночас занадто живий, щоб спостерігати, як за кілька метрів від нього людина, яку він ненавидів усім своїм єством, безсоромно, хижо й з насолодою нищить найдорожче, що в нього було. Він бачив, як пальці Норвела ковзають по тілу його коханої, як грубо зминають тканину її одягу, зриваючи останні залишки захисту — і кожен цей рух відгукувався в ньому не просто болем, а відчуттям, ніби хтось повільно вириває з його грудей серце, роздирає його на шматки, топче, кидає назад — і знову рве, знову ламає, знову знищує.

Щоразу, коли Норвел нахилявся до неї ближче, Ден відчував такий гострий, всепоглинаючий відчай, що йому здавалося — ще мить, і його свідомість просто розірветься, не витримавши цього видовища. Він бачив, як вона тремтить, як її губи беззвучно шепочуть «ні», як у її очах блищить паніка, а він сам просто лежить на холодній землі, стікає кров’ю й не може зробити нічого, щоб її захистити.

З горла принизливо виривалися хрипи, крики, майже благання, щоб усе це припинилося, але Норвел, здавалося, лише живився його безпорадністю, продовжуючи свою брудну справу. Світ Дена руйнувався повільно, по крихтах, висмоктуючи залишки здорового глузду. Всередині ніби не залишилося нічого, крім руїн і відчаю, який убивав не лише його душу, а й увесь світ навколо. Біль пропалював нутрощі, нищив здоровий глузд і, здавалося, занурював його свідомість у самі витоки зла, де вже не лишалося нічого від нього колишнього. Це був той біль, від якого сходять з розуму, ламаються, гинуть фізично й втрачають останні рештки всього, що ще тримало на поверхні. І саме тоді, коли він сягнув останньої межі відчаю і люті, потонувши у власній темряві — всередині раптом прокинулася якась нестримна, зловісна енергія.

Спершу Ден відчув дивний спалах, схожий на моторошну, неприродну ясність, ніби в одну мить з голови зник увесь шум — біль, страх, слабкість, розпач — і на їхньому місці залишилася прозора, кришталево чиста порожнеча. І саме в ній раптом почала стрімко й невблаганно формуватися нова сила, збираючись із пережитого шоку, приниження, крику, з кожної краплі крові й роздираючого душу жаху. Ця сила не вривалася — вона підіймалася зсередини, з самої глибини його єства, ніби пробуджувалося щось первісне, що спало в ньому роками, чекаючи саме цієї межі. Межі, коли колишня сутність помре назавжди, поступаючись місцем новій — тій, що готова стати зброєю його власної волі, розтрощити все і всіх, хто наважився бодай пальцем торкнутися найдорожчого.

Ден відчував, як по жилах розливається не жар і не холод, а щільна, жива енергія, ніби замість крові в ньому тепер тече щось важче, більш усвідомлене і справжнє. Те, що змушує кожен м’яз наповнюватися прихованою міццю, кожну кістку — дзвеніти від напруження, кожну клітину — прокидатися, згадувати своє призначення й готуватися до удару. Біль більше не паралізував — він перетворювався на чіткий, точний сигнал, на джерело контролю, що дозволяло відчувати своє тіло до останньої молекули й керувати кожним рухом ще до того, як той виникав у свідомості. Думки вибудовувалися в суворий, бездоганний порядок, немов усередині нього запустився невидимий механізм, що відсіював усе зайве, залишаючи тільки ціль, шлях і необхідність захищати й знищувати.

Ден відчував себе центром напруженого простору, навколо якого згущувалося все. Таємниче сяйво невідомого походження пульсувало навколо нього й аж ніяк не здавалося ілюзією — навіть сам Норвел відвернувся від Ксюші й завмер від подиву, дивлячись, як Ден упевнено підіймається на ноги й бере в руку меч.

— Що це за світло навколо тебе? Нічого подібного ще не бачив. Невже та хвалена сила повелителя? — вирвалося з нього хрипким вигуком. Навіть Ксю, яка ще хвилину тому задихалася від безсилля, ніби прозріла й дивилася на Дена, мов на восьме диво світу.

— Зараз побачиш, — спокійно відповів він і в ту ж мить кинувся на Норвела, мов блискавичний вихор, готовий змести все на своєму шляху.

Здавалося, сама атмосфера під ним тріснула і розійшлася в сторони, не встигаючи за його рішучістю. Одним різким, майже нелюдським ривком Ден врізався в Норвела, відкинувши його геть від Ксюші, ніби той був не живою істотою, а порожньою оболонкою, позбавленою ваги й опору. У ту ж секунду вони злилися у смертоносному смерчі ударів, спалахів енергії й відблисків сталі, у яких вже неможливо було розрізнити, хто є хто. І ні — Ден не опанував силу енергії, не підкорив її, як Норвел, горяни чи навіть Ксюша. Він ніби сам став цією енергією — живою, сліпучою силою без меж, що раптом набула тілесної форми. Він не бився у звичному розумінні, а проривався крізь реальність, мов потік живого світла й люті, втіленої в м’язах, нервах і рухах. Його тіло більше не підкорялося звичній логіці: за одну мить він встигав опинитися збоку, зверху, за спиною, знову перед обличчям ворога, ніби світ навколо розсипався на нескінченні кадри, які він міг переставляти за власною волею.

Кожен удар Норвела народжувався ще до того, як той встигав усвідомити його сам — і Ден уже був там, де потрібно, зустрічаючи атаку холодною дугою клинка й відбиваючи енергетичні хвилі так, ніби це були лише пориви вітру. Згустки темряви, спалахи руйнівної сили — усе це летіло в нього від розлюченого Норвела, обрушувалося, вибухало поруч, але жоден удар не досягав цілі. Ден бачив атаки наперед, відчував їх у нервовому шепоті дійсності, у мікроскопічних коливаннях реальності, у тремтінні, що пробігало по кістках Алла перед черговим викидом енергії. І щоразу — ухил, поворот, випад. Меч у його руці перетворився на продовження думки, що народжувалася з немислимою швидкістю — удари сипалися один за одним, зливалися в безперервний потік, де не було пауз, перепочинку й права на помилку.

Норвел ще намагався триматися. Він гарчав, вивергав прокляття, підривав простір вогняними хвилями, відкидав Дена на крок, на два, на десять — та той одразу повертався, мов тінь смерті й сама неминучість, від якої неможливо сховатися. З кожним новим зіткненням енергія Норвела танула, втрачала міць й плуталася між собою, холостими спалахами розтинаючи повітря й при цьому не досягаючи цілі. Невдовзі все тіло кривдника вкрилося глибокими колотими ранами, разом із якими він втрачав не лише кров, а й віру у власну непереможність.

А Ден все не зупинявся. Він бив так, ніби в кожному русі жила пам’ять про Ксюшу — про її крик, безпорадність, сльози, про її хвилювання за нього до кінця, навіть не межі власного знищення. Кожен його змах був вироком, жорстокою помстою, присягою перед самим собою. Він хотів знищити цього покидька, завдавши йому стільки ж болю й приниження, скільки той завдав Ксюші.

Та за цією бурею, за цим сліпучим руйнуванням ховалася інша тиха, невблаганна правда — його рана під грудьми не затягувалася й не зникала під дією незбагненної сили. Кров і далі стікала вниз, залишаючи на підлозі розсип темних крапель — ніби відлік його останніх хвилин. Ден відчував, як слабкість повільно й підступно підіймається зсередини, як поступово ноги втрачають опору, як у грудях починає пекти вже не лють, а порожнеча, що віддала все до останку. Дихання ставало уривчастим, світ помалу втрачав контури, та замість страху в ньому зростала тиша — спокійна, холодна, незворотна.

Ден усвідомлював: це кінець його життя, але він не буде поразкою, а стане остаточною крапкою в його історії. Зібравши залишки сили, болю, волі й люті в єдиний згусток, він рвонув уперед востаннє — як утілений вирок, від якого неможливо ухилитися. Він прорвався крізь чергову хвилю атак Норвела, мов крізь дим, збив його одним махом ноги, а тоді серією різких випадів почав калічити ворога, перетворюючи його тіло на криваве місиво.

Норвел не встиг навіть скрикнути, як уже впав на коліна, захлинаючись кров’ю, з широко розплющеними очима, в яких досі тліла невіра, ніби світ щойно зрадив його найжорстокішим чином. Ден стояв перед ним, важко дихаючи, залитий потом і кров’ю, з тремтячими пальцями й мечем, що досі сяяв залишками енергії й відчуваючи, як останні сили залишають його тіло. Він уже переміг — хоча ціною стало його власне життя.

— Ти не вб’єш мене так легко, маленьке породження пекла, — нерозбірливо прохрипів Норвел, усміхаючись уже беззубим, закривавленим ротом. — Я знайду в собі сили постати навіть із попелу й добити всіх, кого ти залишиш у цьому світі після своєї смерті.

— Не знайдеш! — раптом пролунав збоку владний й водночас просякнутий розпачем голос, що врізалося у вуха Дена віддаленою луною. Хапаючись за останні крихти життя, він на мить повернувся в туманну реальність й побачив, як тіло Норвела охопив синій вогонь, який за кілька секунд перетворив того на попіл.

Це була Нуара. Вона з'явилася раптово, ніби з самої темряви і завдала останнього удару своєму вірному слузі, очевидно усвідомивши, що той накоїв. Проте вона запізнилася — життя вже майже покинуло Дена, занурюючи його свідомість у темряву.

***

Ксюша усвідомила все ще до того, як Ден упав. Не тоді, коли Норвел, спалахнувши незрозумілим полум’ям, несамовито закричав і розсипався на попіл і коли напівзруйнована зала на мить занурилася в дивну, неприродну тишу.

Чітке, болісне розуміння того, що відбувається прийшло за кілька хвилин до цього. Саме тоді, коли Ден, продовжуючи битися на межі сил, хоч вже і не був огорнутий ореолом загадкового полум'я, як у перші секунди свого пробудження, та в його очах і далі жеврів тривожно-прекрасний відблиск — яскраве аметистове сяйво, ніби в глибині його зіниць палав чужий, холодний вогонь, який не дозволяв йому впасти й опустити руки.

Він бився, падав, знову підіймався, зривався в шалені ривки, наче кожен рух давався йому ціною ще одного уламка, вирваного з власної душі. І весь цей час аметистове світло в його погляді тремтіло, пульсувало, то спалахуючи, то майже згасаючи, та ніколи не зникаючи остаточно. Немов останній знак того, що сила ще тримає його, не відпускає, не дозволяє впасти, не завершивши цього смертоносного бою.

І лише тоді, коли Ден опинився над Норвелом — знесилений, задиханий, з нечітким поглядом, але все ще готовий завдати останнього, вирішального удару — Ксюша раптом із жахом помітила, як це загадкове світло зникло. Не згасло поступово, а обірвалося в одну мить, ніби хтось усередині нього клацнув невидимим вимикачем.
Його очі більше не сяяли, але й колишня, жива блакить у них не повернулася. Замість неї залишилася дивна, моторошна порожнеча — вицвіла, нежива, скляна, мов погляд людини, яка вже наполовину перейшла межу, втратила зв’язок із самим життям і тримається в цьому світі лише за інерцією, за останньою, стоншеною до прозорості обіцянкою не зникнути просто зараз.

Ксюша, ще переповнена захватом від сліпучої битви, надією й водночас тихим, здавленим жахом — уважніше подивилася на його тіло — туди, де під розірваною, просякнутою кров’ю тканиною все ще чорніла жива, пульсуюча рана — і в ту ж мить у ній щось остаточно обірвалося. Вона ясно побачила: рана нікуди не зникла. Сила, що прокинулася в Денові й на мить подарувала їй ілюзію порятунку, зовсім не зцілила його, не зупинила кров, не переписала жорстокий вирок долі. Вона лише дала йому останній шанс завершити бій і здобути справедливу перемогу — та майбутнього, на жаль, не подарувала. Кров і далі стікала по його тілу, встеляючи краплями підлогу й збираючись в маленькі, тремтливі калюжі, ніби відраховувала останні секунди його життя.

— Ні… — видихнула Ксюша, майже не чуючи власного голосу, бо серце в грудях билося так гучно, що заглушало все інше. — Будь ласка… тільки не помирай…

Вона спробувала підвестися з холодної підлоги й покликати колишню силу, та тіло зовсім не слухалося, ніби налилося свинцем. Хапаючись руками за уламки меблів і розкидане сміття, Ксю почала повзти ближче до Норвела й Дена, намагаючись відігнати нав’язливі думки про можливу смерть останнього. Серце стискалося від жаху й пекельного душевного болю, а свідомість гарячково чіплялася навіть за примарну надію, що ще не все втрачено.

І лише зараз вона помітила, що зі світом за вікнами коїться щось незрозуміле. Небо розтинала страшна блискавка, дощ люто бив у каламутні, подекуди розбиті шибки, вітер із кожною секундою посилювався, переходячи в глухий рев, від якого тремтіли стіни. Дерева за склом гнулися майже до землі, жалібно скрипіли й ламалися, немов теж переживаючи те, що сталося з Деном. Для цього світу така буря була неприродною, чужою, незвичною — і тому вдвічі страшнішою. Черговий спалах із оглушливим тріском розірвав темряву — і разом з цим холодним, безжальним сяйвом повітря здригнулося і в світлому розломі постала витончена постать дівчини в довгій блискучій сукні з білим волоссям, яким грав вітер.

Висока, пряма, велична, огорнута ледь помітним мерехтінням сили, Нуара виглядала як завжди прекрасною, майже неземною, ніби сама доля нарешті зглянулася й надіслала сюди ту, хто ще здатен зупинити смерть. Ксюша нервово всміхнулася, спіймавши себе на думці, що ще ніколи так не раділа її появі. Адже якщо хтось і міг урятувати Дена, вирвавши його з лап смерті — то це лише вона.

Очевидно, королева вже знала, що сталося щось страшне і поспішила з’явитися без зволікання, щоб зупинити неминуче. Вона рвонула вперед і кожен її рух був просякнутий гострим, майже істеричним хвилюванням, як у вовчиці, що почула плач свого дитинчати і миттєво примчала на допомогу. Все це було зовсім не властиво її звичній королівській грації: погляд метався, відчайдушно хапаючись за кожну тінь, за кожен звук, у надії побачити Дена — досі живого, дихаючого, що продовжував відчайдушно триматися за власне життя. Здавалося, вона готова була схопити його руками й утримати між життям і смертю, зробити все, аби повернути йому надію.

А потім вона таки знайшла його поглядом: він стояв над Норвелом ледве тримаючись на ногах, поранений, з очима, в яких ще тремтіла слабка іскра життя, але повільно згасала, немов жаринки в догорілому багатті. На мить Енджел завмерла — і здавалося, ніби весь світ стиснувся навколо цього видовища, несучи болісне чітке усвідомлення: саме Норвел став причиною цієї жахливої трагедії, цієї непоправної втрати. Її погляд надовго затримався на рані Дена — і в ньому прочиталося безсилля, страх, відчай і трагічна безнадія. Ксюша відчула це всім своїм єством і серце в грудях нещадно стиснулося. В тому погляді було стільки болю, що, здавалося, у ньому відбивається не лише поразка Дена, а й неминучий, безповоротний кінець, який уже неможливо виправити.

Усвідомивши це, Ксюша схопилася за серце, зігнувшись навпіл від фізичного, нестерпного болю, а Нуара вибухнула лютим, оглушливим криком — таким, на який здатна лише людина, що зіткнулася з неможливістю врятувати того, кого любить.

— Ні-і-і! — Її крик розірвав повітря, відбившись луною від стін і змусивши темряву тремтіти, ніби сама реальність здригнулася від відчаю. У ту ж мить Ксюша відчула, як її остання надія стрімко розбивається об жорстоку правду. Охоплена істеричною люттю, Нуара випустила з долоні темну, майже чорну енергію — мов вирвану з самого серця смерчу. Вона вдарила в напівживого Норвела й миттєво спалила його, не залишивши нічого, окрім порожнечі та запаху гару, ніби саму пам’ять про нього вирвали зі світу за одну секунду.

Ксюша закам’яніла від шоку: Нуара не вагалася ані на мить і знищила свого колишнього коханця, наче він був для неї порожнім місцем. Невже її почуття до Дена були настільки сильними, що вона готова знищити всіх і все заради нього? Чи може в її серці просто не залишилося місця для жалю і навіть багаторічний зв’язок не мав жодної цінності, якщо хтось наважувався піти проти її волі?

Та на жаль це нічого не змінило: вже за мить Ден мертво впав на холодну підлогу, і здавалося, що зупинилося все — дихання, час і навіть серця Ксюші та Нуари, стиснуті гострим, нестерпним болем. Він лежав в калюжі власної крові, серед бруду, руїн і шматків зламаних меблів — прямо перед очима тієї, яка була готова знищити весь світ заради нього — перед очима Нуари. Все сталося так, як передбачав Норвел годину тому і чого так відчайдушно бажав — побачити абсолютне падіння свого сина. Ден більше не дихав, його губи різко побіліли, а очі, ще недавно такі живі та вперті, остаточно згасли й повільно закрилися, ніби відмовляючись триматися за цей світ.

— Ні, будь-ласка, ні!!! — Ксюша, задихаючись від власного крику, нарешті знайшла в собі сили піднятися й кинутися до Дена, відштовхнувши заціпенілу Нуару. Вона схилилася над ним, обіймаючи востаннє і з жахом усвідомлюючи: він справді більше не дихає.

— Чого ти стоїш? Зроби бодай щось! Ти ж можеш його врятувати! Ти — всемогутня королева, чорт забирай! — гаряче крикнула Ксюша, не розуміючи, як Нуара могла залишатися нерухомою й просто спостерігати. Вона виглядала як закам’яніла, зламана статуя, не здатна навіть вдихнути, зі спустошеним поглядом, прикутим до тіла Дена, наче разом із ним розсипався весь її темний, жорстокий світ.

— Не існує жодної сили, що здатна повернути мертвого до життя, — нарешті видихнула вона охриплим, чужим голосом, ніби сама не вірила власним словам.

— Ні! Ти брешеш, ти все підло спланувала! Як ти могла допустити, щоб він помер?! Де була твоя любов?!— Біль пронизав Ксюшу зсередини, вирвавши з неї крик — дикий, зірваний, некерований, сповнений відчаю та безсилля. Крик, в якому змішалися любов, ненависть, гірка втрата й гнів на саму долю. Вона кричала, задихаючись від сліз, відчуваючи, як серце розривається на шматки, як руйнується все, у що вірила.

І крізь пелену болю вона бачила, як Нуара мовчки стоїть поруч, не вимовляючи жодного слова, з широко розплющеними скляними, майже мертвими очима, з яких безупинно котилися сльози. У той момент Ксю з гіркотою усвідомила: зараз між ними не існує більше суперництва — лише одна спільна, бездонна порожнеча, у якій вони обидві втратили того, кого любили понад усе.