Глава 47. Помста

Найнебезпечніший ворог — той, хто довго мовчить. Він не марнує ненависть на слова, а зберігає її до миті, коли удар стане фатальним. У мовчанні він стає схожим на приціл, у якому ціль уже відмічена, хоча пострілу ще немає.

Злість накрила Дена не спалахом — вона повільно й невідворотно розгорялася всередині, ніби хтось підкинув жарин у довготліюче багаття. Напруга все більше стискала м'язи, дихання стало різким і поверховим, а думки — простими й небезпечними. У цю мить Норвел перестав бути просто настирливою, огидною перепоною на їхньому шляху — він став ціллю, єдиною мішенню, до якої сходилося все.

Перед очима раптом спливло минуле — те, на яке Ден уперто заплющував очі весь цей час, аби не перетворитися на копію самого Норвела. Це був той фатальний день, коли він дізнався всю правду від матері й про те, що з нею зробив цей мерзотник. Він уже не пам’ятав її слів, повних болю й відчаю, але не міг забути люті під ребрами, холод, що не минав день за днем і жагу знищити того, хто був причетний до цієї історії.

Ден хотів стерти його зі світу, як стирають бруд зі шкіри. І хоча розум у догоду справедливості чіплявся за факти, що це була не особиста ініціатива Норвела, а задум Тонішила, який, мов справжній ляльковод, смикав за нитки, вибудовуючи схему й розставляючи фігури, аби народився повелитель — ненависть усе одно вперто не корилася логіці. Норвел не просто виконав це — він узявся за завдання з неприхованою насолодою і здійснив його грубо й жорстоко, зламавши психіку бідної дівчини. Цей покидьок не заслуговував ані на найменшу поблажливість, ані права й далі отруювати світ самим фактом свого існування.

Усі ці заховані вглиб емоції спалахнули з новою силою, змішавшись з теперішнім: з його огидною усмішкою, погрозами, вимовленими з підкресленою зловтіхою, а також з його хтивими поглядами в бік Ксюші, що доводили Дена до сказу. У грудях щось хруснуло, ніби ламалася остання перегородка між стриманістю й люттю. Бажання розправитися з Норвелом перестало бути відкладеною помстою й стало нагальною потребою, без якої подальший шлях здавався неможливим. Зараз або ніколи. За матір, за Ксюшу і за всіх, хто колись постраждав від його рук.

— О так, так! Це саме те, що зараз потрібно — твоя одержимість, нестримна лють, всепоглинаюча ненависть! — крикнув Норвел, не припиняючи посміхатися, наче живився його розпаленими почуттями. — Я давно хотів схрестити з тобою клинки й довести насамперед тобі самому, хто ти такий і де твоє справжнє місце. Ти всього лише жалюгідна підробка мене, що не успадкувала й крихти моєї безмежної сили. Лише іграшка в руках скинутого короля й Нуари, а ще шахова фігура на дошці, якою керують інші, більш впливові фігури. Сам по собі ти був і залишишся ніким, Алане.

Ден не відповів. Слова більше не мали сенсу — ані його власні, ані чужі. Усе, що могло бути сказано, вже згоріло в ньому, перетворившись на непохитну визначеність наступного кроку. Образи Норвела більше не чіпляли, не дряпали свідомість — вони розчинилися, мов шум, позбавлений будь-якого сенсу.
Пальці самі лягли на руків’я меча, і холод металу відгукнувся знайомим, майже заспокійливим відчуттям. Ден витяг клинок повільно, без ривка, ніби дозволив собі останню крихту контролю — а вже за мить світ звузився до одної-єдиної цілі.

Алл лише здивовано підняв брову, спостерігаючи за його мовчазною рішучістю, ніби шкодуючи, що діалог не продовжився. Та вже в наступну секунду Ден рвонув уперед різким, вивіреним рухом, наче робив це сотні разів, не дозволяючи собі ані зайвого кроку, ані марного замаху.

Норвел зустрів його коротким, сухим смішком — і повітря здригнулося, згорнувшись у спалаху світла, миттєво набувши форму клинка — блискучого, матеріального й майже живого. Звісно ж, Алл був готовий до його атаки, тож без жодних зусиль створив собі гідну зброю, яка, ймовірно, мала не менше переваг, ніж його подарований кристалом меч.

Перше зіткнення відгукнулося в руках Дена важкою вібрацією, що пробрала до кісток. Зовні він залишався холодним та непохитним, та зсередини душу роздирала сліпа, нестримна лють. Норвел же дедалі більше скидався на безумця з азартом в очах, ніби чекав на цю мить усе своє свідоме життя. Його бойові навички вражали майстерністю й силою: рухи були точні й економні, немов кожна секунда бою була передбачена, вивчена й вкладена в сувору схему. Він був найсильнішим противником, з яким Дену коли-небудь доводилося мати справу, до того ж володів силою енергії, яку міг застосувати будь-яким чином і у найнесподіваніший момент.

Денис розумів, що кожна рана може коштувати йому життя, але йшов уперед, ніби цього знання не існувало: атакував стрімко й точно, змінював траєкторії ударів, вивчаючи реакцію Норвела, і планомірно заганяв його в оборону, не залишаючи ні секунди для зволікання. Його лють не виривалася назовні — вона стискалася в грудях щільним, обпікаючим згустком, який не заважав, а навпаки, додавав ясності та жорсткості кожному рішенню. Вона не сліпила й не штовхала на безрозсудність, а слухалася, перетворюючись на паливо, яке він витрачав рівно стільки, скільки було потрібно. І хоча ще зовсім недавно сумніви розривали душу Дена зсередини, знову й знову переконуючи у власній нікчемності — тепер реальність перевернулася, ніби весь його шлях вів саме до цього бою, якого він жадав понад усе і до якого виявився цілком готовим.

Норвел відступив на крок, відбиваючи черговий удар, і посміхнувся, явно насолоджуючись тим, що відбувається.

— Оце так, — протягнув він з підкресленою лінивою отрутою. — Такий зосереджений, вмілий і точний… Яка краса! Але як довго протримаєшся у такому темпі? Без енергетичної сили ти швидко виснажишся, а моя витримка буде постійно відновлюватися й зростати. Хочеш перевірити свою витривалість, чи дійсно віриш, що здатен мене перемогти?

Ден не відповів. Замість слів він зробив стрімкий крок уперед, майже на межі безрозсудності, і їхні клинки знову схрестилися, обсипавши повітря росою гарячих іскор, що спалахнули й згасли швидше, ніж встиг пролунати дзвін металу.
Удари Норвела були швидкими й вмілими, але й Ден не відставав — бився з такою концентрацією, якої не відчував у жодному попередньому бою. Вібрації від потужних зіткнень клинків пронизували руки аж до плечей, проте він не відступав — навпаки, скоротив дистанцію, вступаючи з Норвелом у ближній бій. Противник гмикнув, явно оцінивши маневр, і дозволив енергії ковзнути по своїй зброї: клинок на мить спалахнув холодним світлом, через що повітря між ними здригнулося. Наступний його удар пройшов швидше за попередній, ніби простір сам підштовхнув лезо вперед. Ден відстрибнув на півкроку, пропустивши атаку всього в кількох сантиметрах від грудей, і відповів серією коротких стрімких випадів — не на силу, а на точність у пошуку слабких місць противника.

— Непогано, — захоплено протягнув Норвел, упевнено відбиваючи удари. — Навіть занадто непогано для того, хто мав зламатися ще до початку бою. Мабуть, я й справді недооцінив твою майстерність володіння мечем. От тільки не думаю, що в тебе є бодай найменший шанс перемогти одного з найкращих мечників на Горані. Так-так, мій хлопчику, я зараз навіть не користуюся силою енергії і веду бій за твоїми правилами — настільки цікаво побачити все, на що здатен повелитель!

Він миттю змінив ритм: з оборони — в атаку, з плавних рухів — у хижі, різкі. Клинки зійшлися так близько, що Ден відчув жар енергії, ніби та намагалася пропалити метал наскрізь. Норвел навалився, притискаючи його зброю донизу, і їхні погляди зустрілися на відстані витягнутої руки.

— Відчуваєш? — прошепотів він, звузивши очі, як той хижак. — Це межа, до якої ти ніколи не дотягнешся.

Ден стиснув зуби й замість того, щоб відступити, дозволив тиску посилитися, приймаючи його всім тілом. А тоді різко провернув меч, вислизнув із захвату й ударив руків’ям у передпліччя Норвела. Той відступив на півкроку — зовсім трохи, але цього вистачило, щоб усмішка на його обличчі стала ще ширшою й лютішою.

— Оце вже цікавіше, — розсміявся він. — Продовжуй, хлопчику. Даю тобі ще кілька хвилин. Потім цей етап гри буде завершено.

Відповіддю став новий натиск. Ден рухався майже на інстинктах: ухил, парирування, контратака — все злилося в єдиний, жорсткий потік. Він не давав Норвелу простору для розгону енергії, збивав темп, вривався туди, де той звик почуватися господарем становища. Щоразу, коли клинки сходилися — залою котився металевий дзвін, змішаний з глухим тріском сили, і здавалося, що сам простір між ними не витримує цього напруження.

Норвел перестав бавитися. Його удари стали коротшими й смертоносними, енергія спалахувала ривками, намагаючись прорвати захист Дена під несподіваним кутом. Але він тримався, не дозволяючи собі жодної миті вагань і йшов уперед, крок за кроком, ніби відступ просто перестав існувати як варіант.

— Упертий, — кинув Норвел крізь стиснуті зуби, відбиваючи черговий випад. — Хочеш побити власний рекорд?

І все ж, коли їхні клинки знову зімкнулися, стало очевидно: цей бій уже перестав бути для Норвела розвагою. Йому кортіло покінчити з цим — і байдуже, з яким результатом.

Увесь час Ксюша, що стояла неподалік від них, намагалася докричатися до Дена. Вона навіть трохи зірвала голос, перекрикуючи дзенькіт сталі й глухі удари енергії.

— Дене! Я можу допомогти! — Її слова виривалися уривками, сповненими водночас паніки й рішучості.

— Ні! — Він відбив удар, ступив убік і знову нав’язав Аллу ближній бій, ніби сам факт її втручання був для нього небезпечнішим за будь-яку атаку. Ксюша зробила крок уперед, простягнула руку — і в її долоні здригнулося щось нове, незвичне, лякаюче своєю силою.

— Ти не розумієш! — відчайдушно крикнула вона. — Я здатна на більше, ніж ти можеш собі уявити. Просто повір мені!

— Назад! — гаркнув Ден, не приховуючи роздратування. — Не лізь!

Норвел, помітивши це, посміхнувся і, не втрачаючи ні секунди, посилив тиск, змушуючи Дена прийняти удар на межі власних сил. Клинки знову зіштовхнулися, і йому не лишилося нічого, крім як повністю зануритися в бій, відсікаючи все зайве — навіть саму Ксю і її голос.

Денис зник з лінії удару і за мить опинився збоку, стрибнувши ривком, що нагадував рух хижака. Їхні клинки схрестилися на короткій дистанції, метал пронизливо завив, і Норвел не встиг перелаштуватися — удар прийшовся точно в руків’я. Пальці розтиснулися і меч противника, описавши дугу, з гуркотом полетів геть, іскрами подряпавши підлогу.

На коротку мить світ втратив обриси, поступившись пекучій потребі помсти. За маму, за всіх загиблих у цьому домі, за те, що він посмів кидати в бік Ксюші хтиві погляди. Цей покидьок не заслуговував на життя. Ден уже бачив це — крок уперед, короткий змах, бризки крові, передсмертні хрипи, кінець. Усе, що накопичилося всередині за довгий час, рвалося назовні: лють, пам’ять, біль, ненависть. Клинок здригнувся в руці, зупинившись у якихось жалюгідних сантиметрах від шиї Норвела. Ден змусив себе видихнути, ніби вириваючи з грудей розпечений цвях. Чи готовий він стати вбивцею? Чи правильний це шлях?

Норвел негайно підняв руки, наче намагаючись переконати його, що здається. У його погляді не було страху — лише уважна, майже професійна цікавість і щось ще. Щось, чого Ден так і не зміг упіймати, осягнути й зрозуміти до кінця.

— Це було потужно, — зазначив Алл, помітивши його коротке вагання. — Визнаю свою поразку — давно не тренувався, втратив хватку. Усе ж розвивати силу енергії для мене було важливіше, ніж навички мечника. А ти в цій сфері справді сягнув неймовірних висот. Молодець!

Його посмішка стала широкою, огидно задоволеною, ніби він і справді віддавав йому належне. Ден не відводив меча від його горла, та водночас не був готовий убити.

— Перший раунд можна вважати закритим. Рахунок — один-нуль на твою користь. — Алл виглядав так, наче щойно провернув вдалий хід, а не залишився без зброї. — Далі буде веселіше. Я вже зачекався. Хочеш розпочати другий раунд, синку?

— Досить марнувати мій час! Я не в ігри з тобою граю, жалюгідний ти шматок лайна! — Ден не прибирав меча. Лезо залишалося в міліметрі від сонної артерії супротивника, та він ніяк не міг наважитися на останній, остаточний удар. Усередині щось здригнулося: крок за цю межу означав не просто смерть ворога, а втрату частини самого себе — тієї тонкої, впертої людяності, за яку він і досі тримався і яку не хотів зраджувати.

— Невже? Якби ти не в ігри зі мною грався, то вже б скористався нагодою, щоб покінчити зі мною. А так ти всього лише навчився розмахувати мечем, аби мірятися силою, мов дитина в пісочниці, а для справжнього вбивства в тебе, на жаль, кишка затонка. Що ж, у такому разі перейдемо до другого раунду, де місця дитячим іграм уже не буде.

Очі Норвела хижо блиснули, і повітря на мить стало густішим. Ден не встиг підготуватися до наступної миті, хоча Ксюша вже кинулася на Норвела, ніби зрозуміла все швидше за нього.

Удар був миттєвим. Спершу в стіну за його спиною врізалася Ксюша, яку відкинув потужний енергетичний потік. Потім щось невидиме рвонуло клинок із його руки, викрутивши зап’ястя, і тієї ж секунди тіло Дена зірвалося з місця й вдарилося об тверду поверхню недалеко від Ксю. Камінь глухо хруснув і з легень миттю вибило все повітря.

Норвел уже не дивився на загублений меч. Його рука була витягнута вперед, і навколо долоні стрімко згущувалася енергія, збираючись у чітку, смертоносну форму. Секунда — і в його руці спалахнув новий клинок, що світився зсередини блакитним полум’ям, майже як сяйво самого кристала. Він не замахувався — просто відпустив щойно створену зброю, мов убивчу стихію. Меч рвонув уперед із різким свистом, розриваючи повітря і вже за секунду врізався Дену в груди, прибивши його до стіни спалахом болю й осліплюючого світла. Все сталося так швидко, що він ледь встиг усвідомити: протистояння набуло зовсім іншого оберту — того, до якого він був не готовий.

— Ну а тепер — один-один! Другий раунд виявився навіть коротшим, ніж я припускав. Нудно й передбачувано…

Регіт Норвела луною рознісся залою. Ні! Він не міг дозволити собі завдати такого удару. Адже Ден смертний і його життя надто важливе для проведення дуелі. Цей покидьок не міг піти проти власної королеви, проти пророцтва, проти взагалі всього! Ймовірно, Дену лише здалося — супротивник просто налякав його і не більше.

Втім, пекучий біль під ребрами й повільно згасаюча свідомість почали говорити протилежне — поранення було. Ден повільно опустив погляд, сповзаючи вздовж стіни вниз і встиг помітити лише червону пляму, що невпинно розросталася біля серця. Меч Норвела розчинився просто на очах, ніби був лише ілюзією, чого не скажеш про глибоку рану під ребрами. І ні, Ден не помилився у своїх блискавичних, жахливих здогадках — це було смертельне поранення, від якого, зазвичай, не виживають. Невже це кінець? Ось так безглуздо й швидко?

— Ні! Боже, ні, ні, ні! — заревіла Ксюша, яка все ще намагалася відновити дихання після удару об стіну. Нажаль, вона теж дивилася на рану Дена, як на смертельний вирок. А отже, йому не здалося — Норвел справді пішов на цей відчайдушний крок.

— Не очікував, еге ж? Як кумедно все складається! Повелитель став смертним і відкинув копита саме тоді, коли вважав себе найважливішою та найвагомішою фігурою. Який несподіваний поворот!

Ден майже не відчував під собою підлоги. Холод від каменю відступав, розчиняючись десь на межі свідомості, а на його місце приходила в’язка гнітюча порожнеча, наче хтось повільно спустошував його зсередини. Кожен удар серця відгукувався тупим поштовхом під ребрами і з кожним таким поштовхом сили танули, витікаючи з тіла разом з теплом. Повітря ставало надто густим, дихання — уривчастим, наче тіло забувало, як правильно це робиться.

Важкі кроки Норвела пролунали зовсім поруч — неквапливі, впевнені, як у людини, що нікуди не поспішає, бо результат вже відомий. Різкий ривок — і біль спалахнув з новою силою, коли пальці Норвела зіткнулися на його шиї. Світ смикнувся вгору, підлога зникла з-під ніг і Ден насилу втримав свідомість, повиснувши, мов зламана лялька у руці Алла. Рана одразу ж нагадала про себе новою хвилею агонії й звуком крапель, що розбивалися об підлогу. Норвел наблизив обличчя, з подвійною силою стиснувши йому горло й не дозволяючи відвести очі. Ця хватка не залишала простору для спротиву, а погляд видавав лише спокійну, майже зневажливу впевненість.

— Ну що? Як тобі відчуття близької загибелі без жодного шансу повернутися? Чи, може, ти й досі вважав себе настільки важливою персоною, яка не здатна померти так принизливо? — Погляд Норвела був жорстокий і темний, сповнений холодного тріумфу.

— Що… що це все озна… означає? — вирвалося з Дена хрипом, більше схожим на передсмертний стогін. Він вчепився в його широке зап'ястя, мов за останню опору, щоб не задихнутися. Питання було дурним, безглуздим, недоречним у цю мить — і все ж саме на нього він понад усе хотів почути відповідь. Померти тут і тепер — так раптово й абсурдно — здавалося найжорстокішим вироком за власну сліпу самовпевненість. Не героїчна смерть, не усвідомлена жертва, а тупий кінець, вибитий з-під ніг одним хибним кроком. Від цієї думки все стискалося всередині в крижаний вузол.

— Відпусти його, паскудо! Я тебе знищу! — увірвалася в їхнє протистояння Ксюша, яка ледь знайшла в собі сили подолати біль від удару об стіну й підвестися на ноги. Її очі блищали від сліз і люті, а руки тремтіли, стискаючи в долонях загострену палицю.

— Відпочинь поки, крихітко. Тебе я приберіг на десерт — наберися терпіння. — Норвел змахнув другою рукою в її бік і Ксюша, зробивши лише крок, врізалася в невидиму стіну, не маючи змоги наблизитися. Вона одразу ж почала гатити кулаками по уявному склу, але й так було ясно — прорватися не вдасться. Це була та сама енергетична пастка, яку Сіара використовувала в дуелі з Деном.

— Тільки смій її хоч пальцем тор… торкнутися, — прохрипів Ден, намагаючись зібрати в собі останні крихти сил, аби не знепритомніти. Він мусив щось зробити. Мусив зупинити його, щоб у подруги бодай з’явився шанс утекти. Рукою він намагався показати Ксюші, щоб вона бігла, та навряд чи вона його послухається.

Він не мав права. Не мав права підвести друзів і залишити Ксюшу наодинці з цим чудовиськом. Не мав права зруйнувати сподівання Тонішила, який вірив у нього значно сильніше, ніж він сам. Не мав права просто зникнути, кинувши людство на поталу горянам. Паніка душила, розум метався, відчайдушно чіпляючись за життя, за будь-який шанс — навіть примарний. Він не повинен був померти. Не зараз. Не після всього… Чорт забирай, він просто не мав на це права!

— Можеш навіть не намагатися — тебе вже немає, щеня. Зізнаюся чесно, я остерігався, що щось завадить мені завдати цього удару, але, схоже, навіть я сам надто переоцінив твою важливість для нас. А це означає лише одне — твоя історія закінчена. Ти нам більше не потрібен. — Норвел говорив із підкресленою зверхністю, наче давно мріяв викласти всі карти на стіл. — Кристал — це шлях найменшого спротиву, без війни, без кровопролиття й мільйонів смертей. Нудно й нецікаво — зовсім не в дусі моїх співвітчизників. Шкода, що усвідомлення цього прийшло так пізно. Набагато цікавіше розв’язати нову криваву війну між горянами й людьми та здобути всі знання про устрій світу шляхом природного пізнання, а не завдяки кристалу, який обіцяв подати все на блюдечку. На щастя, такий варіант завоювання Землі вже розглядається — і дедалі більше голосів схиляються на його користь. Чи ти навіть не припускав такого сценарію?

Він повільно схилився ближче — так, що Ден відчув його подих з різким запахом перегару на шкірі. Посмішка спотворила губи: не широка, а вузька, отруйна. Норвел смакував свою владу над ним, свою очевидну перемогу.

— Те, що ти сказав… Це… це позиція Нуари? — Ден не міг повірити власним вухам. Шок від почутого на мить заглушив біль під ребрами й навіть думку про близьку смерть. Заява Норвела не стала для нього несподіванкою — раніше він припускав такий розвиток подій, але Тонішил переконав його в протилежному, вірячи в свій план до останнього.

— Нуара — лише жінка, яка заплуталася у власних почуттях і втратила здоровий глузд через своє хворе кохання. Історія ж свідчить: справжня влада завжди належала чоловікам. Його високість лорд Дайрон — єдиний король, чиї рішення щоразу давали найкращий результат. І вибір на користь природного завоювання Землі, без подачок у вигляді кристала, належить саме йому. А я тепер не лише з чистою совістю виконую його наказ, а й отримую від цього незабутню насолоду. Ніколи б не подумав, що вбивство власного виплодка може принести таке задоволення!

Ден на мить утратив зв’язок із реальністю. Перед очима нависла пелена, біль під ребрами різкими поштовхами прошив нутрощі, а свідомість скувала майже фізична мука. Він зрозумів: найімовірніше, Дайрон змінив свою позицію саме тоді, коли дізнався ім’я того, хто стояв за кристалом і книгою пророцтв — Морлана Тонішила. Банальна гординя й небажання бути маріонеткою в руках того, кого він сам скинув з престолу, підштовхнули цього мерзенного дідугана на такий вибір. І, чорт забирай, Ден міг його зрозуміти — бо й сам до кінця не погоджувався з правилами Тонішила. Та для нього це означало лише одне — кінець.

— Знаєш, коли Вона вкотре обрала тебе — я вже тоді для себе все вирішив. — Норвел понизив голос, переходячи майже на шепіт, який різав слух гірше за крик. — Ти позбавив мене прихильності єдиної жінки, яку я кохав і якій був відданий беззаперечно. Вона — єдине, що мені було потрібне в цьому житті. Ні кристал, ні влада, ні цілий світ — лише вона. Якщо я її більше не цікавлю, то навіщо мені щось інше? Я краще оберу шлях знищення всіх і всього, бо це єдина можливість, яку в мене ще не відібрали. Я довго терпів, довго сподівався, довго вірив — і що натомість? Вона віддала своє серце тому, хто був готовий убити її й розтоптати її почуття, мов набридливе сміття. Мені тепер абсолютно байдуже, чи переможуть горяни, чи програють, у чиїх руках опиниться кристал і що чекає на моїх співвітчизників. Вона не залишила мені вибору. І якщо вона справді пішла на це — я більше не буду її вірним слугою, що повзає за нею, мов відданий пес. Я стану тим, хто, одного разу давши життя її коханому — так само й забере його в нього. Все знову буде в моїй владі!

— Ти… ти зрадив її… — Ден задихався від нестачі повітря й втрати крові. Норвел уперше не глузував, а виливав на нього весь той біль, на який тільки була здатна його чорна душа. Можливо, Ден навіть зміг би йому поспівчувати — якби водночас не мріяв задушити власними руками.

— Вона теж мене зрадила, сину. Не залишила мені вибору. Але я не настільки добрий, щоб пробачити й відпустити — моя помста буде солодкою. І для неї, і для тебе, любий. Ти помиратимеш повільно, втрачаючи сили разом із кров’ю, яку не зможеш зупинити. І ще ти бачитимеш… бачитимеш те, що вб’є тебе не лише фізично. Ось таким і буде твій найжорстокіший кінець.

Пальці Норвела раптово розтиснулися — і тіло Дена важко впало додолу. Він гепнувся грудьми об камінь і той відповів крижаним ударом прямісінько в місце поранення. Біль спалахнув так різко, що подих урвався, ніби його перерізали разом із життям, залишивши лише хрип і повільно зростаючу порожнечу. Ден спробував вдихнути — судомно, жадібно, наче повітря відбирали навмисне.

А потім зверху на нього навалився тягар — чобіт Норвела втиснув його голову в підлогу, ніби намагаючись роздавити череп. Жорстка підошва притиснула його обличчя до каменю і принизливий, гострий біль спалахнув із новою силою. Тиск наростав, позбавляючи повітря, руху й будь-якої можливості опиратися, стираючи його гідність разом із рештками сил. Світ звузився до глухого дзвону у вухах і рваного, неконтрольованого дихання. У грудях здійнялася лють — сліпа, відчайдушна — але вона захлинулася у власному безсиллі. Бути притиснутим, роздавленим, відчувати над собою чужу владу було гірше за смерть. Хоча й вона, здається, вже чатувала десь поруч.

— Я вб’ю тебе, падло! Відпусти його, або я не залишу від тебе живого місця! — Крик Ксюші болісними ударами врізався в його свідомість, ніби намагаючись утримати його на поверхні. Він не бачив її, але знав: вона з останніх сил намагається прорватися крізь невидимий бар’єр.

— Біжи… — прохрипів Ден. — Будь ласка, просто біжи…

Біль був таким нестерпним, що здавалося — він уб’є швидше за Норвела. Ден уже не сумнівався: цей покидьок добереться до неї, зробить щось жахливе, а потім уб’є так само легко, як і його. Від цього усвідомлення хотілося вити, кричати, благати — що завгодно, аби тільки він її не торкнувся. Смерті Ден не боявся. Він боявся іншого — залишити її саму поряд із цим чудовиськом.

— Не переймайся, синочку, — спокійно мовив Норвел. — Ти не знепритомнієш раніше часу. Я все розрахував, коли завдавав удару. За моїми підрахунками, у тебе приблизно тридцять хвилин до смерті від крововтрати. — Він зробив коротку паузу, ніби смакуючи кожне слово. — І весь цей час ми використаємо для третього, фінального раунду, про який я вже говорив. Твоя роль у ньому проста — дивитися. Повір, більш захопливого видовища ти ще не бачив.

Потім цей диявол перевів погляд на Ксюшу, розтягуючи губи в надто широку, хижацьку усмішку й повільно потираючи долоні.

— Ну що, крихітко, розважимось? — протягнув він, облизавши губи. — У нас сьогодні унікальний глядач — сам повелитель! Зробимо його останні хвилини трохи цікавішими?