Глава 46. Таємний план

Чим вищі надії, тим глибша прірва, в яку ти впадеш, якщо виявишся не тим, за кого тебе приймали. І найстрашніше не саме падіння, а усвідомлення того, що весь світ бачив у тобі те, чого насправді не було.

Ден довго дивився, як у густому тумані зникають найдрібніші крупинки попелу. Вони зависали в повітрі, кружляли в потоках слабкого вітру, ніби шукаючи опори, а потім розчинялися остаточно. Хотілося затримати їх між пальцями бодай на мить — не тому, що він не міг відпустити Тонішила, а тому, що його зникнення було надто стрімким і несподіваним, ніби той лише випробовував його. Ден не був готовий до цього беззахисного відчуття самотності, яке навалилося на нього відразу ж, як старого не стало. Наче в одну мить він втратив когось важливого й значущого, когось близького, про кого дізнався надто пізно, але любив упродовж усього життя. Ніби його справжнім батьком був зовсім не Норвел, а саме Морлан Тонішил.

Сумніви й відчуття власної нікчемності згущувалися, немов грозові хмари, перетворюючи його на загнаного звіра, якому не пощастило опинитися в самому серці рухливого, безжального міста. Крок ліворуч — власна смерть, крок праворуч — загибель когось іншого. Ніби зовсім не він був тим обраним, над створенням якого Тонішил працював роками і в якого так безмежно вірив. Ден зовсім не відчував тієї невідомої сили, яку бачив у ньому Тонішил, скоріше — всепоглинальну втому й слабкість, що заповнювали кожен закуток його розуму й тіла. А що, коли все це — лише безглузда помилка, збіг обставин і особиста параноя Тонішила, який до останнього вірив у створення унікальної людини? Навряд чи він володіє бодай крихтою тих дивовижних можливостей…

— Ти здатен на значно більше, ніж сам про себе думаєш, Дене, — тихо пролунало поруч. Ксюша непомітно підійшла ближче й взяла його за руку. Вона знову виявилася надто точною у своїх здогадах, ніби його думки були для неї відкритою книгою. Невже він настільки передбачуваний? На відміну від Нуари, яка закохалася, так і не розібравшись у його думках і почуттях, Ксюша знала його настільки глибоко, що будь-яка спроба обману була приречена ще на початку.

— Звідки така впевненість? — досить різко заперечив Ден, кинувши на неї колючий погляд. — Я жодного разу не зміг здолати Норвела, не кажучи вже про Нуару! Усі мої бойові вміння — не більше ніж навички, відшліфовані роками. А тепер порівняй це з силою енергії, якою володіють горяни!

— Ще кілька годин тому ти просив мене вірити в тебе до останнього. Ти знав, що здатен перемогти, — тихо відповіла Ксюша, і від цих слів його серце болісно стиснулося. Адже це правда — зовсім недавно він і сам вірив, що зможе захистити всіх і вийти переможцем. Що ж змінилося після того, як уся правда вийшла назовні?

— А що, якщо він обрав мене лише тому, що я, на відміну від інших, зумів закохати в себе королеву? Ти ж чула, як він багатозначно зробив наголос на цих словах? — Дена мало не знудило від власних припущень. Смішно й гидко: ніби його цінність зводилася до кокетливої забаганки королеви, а не до того, ким він був насправді.

— Не мели дурниць! — розлютилася Ксю, струснувши його за плече. — Нагадаю, вона закохалася в тебе через твою силу, яку відчуває на ментальному рівні, а ще тому, що їй так і не вдалося тебе зламати. Гадаєш, кожен зміг би зберегти таку витримку й силу духу? Також згадай стрілу «Кірина», від якої ти вмирав довше за найсильнішого горянина! В тобі справді прихована якась сила, і, можливо, зовсім скоро ти зможеш її в собі розкрити. Але навіть без неї ти особливий — повір мені.

— І ти в мене особлива… Краща за всіх. — Ден миттєво розтанув від раптового напливу ніжності, яку відчув поруч із Ксюшею. Вона вірила в нього більше, ніж він сам. Якби не її підтримка — він би вже давно зламався. Не в змозі чинити опір цим почуттям, Ден міцно обійняв її, як найбільшу цінність у своєму житті.
Ксюша, здавалося, розгубилася від його несподіваного пориву, та вже за мить притислася ще сильніше, ніби саме цього їй бракувало понад усе.

— Знаєш, насправді я вдячна Тонішилу за те, що він обрав саме тебе. Бо якби не він — я б ніколи тебе не пізнала. — Її голос тремтів, а гаряче дихання обпікало його шкіру. Це було, мабуть, одне з найкращих відчуттів, які він коли-небудь переживав у своєму житті…

— Ти впевнена? — Він ніжно торкнувся її щоки й зазирнув у великі, вологі очі горіхового відтінку. — Думаю, без мене ти зараз жила б звичайним безтурботним життям підлітка: зустрічалася б із якимось місцевим красенем і міркувала, в якій сукні піти на випускний. Тобі не довелося б жити в постійному напруженні, боротися за власне виживання й хвилюватися за безпеку інших. Я не можу припинити думати про те, що це я втягнув вас у всю цю історію й змусив пережити цей треш.

— Тебе так само втягнули в цю історію, не спитавши згоди, це по-перше, — досить серйозно заперечила Ксюша, і в її погляді майнула тінь якоїсь непохитної впевненості й сили — саме того, чого йому зараз так бракувало. — А по-друге, ми можемо стати тими, хто зупинить війну й врятує мільйони життів. Це значно важливіше, ніж вибір сукні на випускний. І найголовніше — я поруч з тобою. А в ці хвилини я відчуваю таке щастя, якого не відчувала жодного разу за все своє свідоме життя.

Дена вмить накрило потужною світлою хвилею — такою всеохопною і теплою, що від надлишку почуттів потемніло в очах. Ніби всередині зненацька відчинилися двері, за якими весь цей час було тепло й спокійно, а він просто не знав, як туди потрапити. Дивна, майже фізична легкість розлилася всередині, а тягар, з яким він жив так довго, виявився нав’язаним і врешті-решт зісковзнув з його плечей.

— Дякую тобі… за те, що віриш у мене. Мені досі важко прийняти всю цю правду — так само, як і той факт, що моє життя мені не належить. Але я зроблю все, щоб з тобою і з іншими все було добре, — прошепотів Ден, лагідно погладжуючи Ксюшине волосся й спостерігаючи за чарівною грою світла всередині кристала.

За вікнами й далі розгулював гнітючий напівморок, але його колір непомітно змінився: ліловий серпанок почав розвіюватися та відступати, ніби хтось невидимий відсунув завісу. Внизу, вдалині, проступали темні силуети дерев — мертвий ліс, який раніше здавався лише безформною чорною масою, тепер набував чітких обрисів. Фіолетові сутінки зникли, ще виразніше підкреслюючи моторошні контури безжиттєвого світу та його гнітючу сірість. Це могло означати лише одне — Тонішил справді помер, а ліловий туман — його вічний супутник і дихання — розчинився, мов шматки пари в холодному повітрі.

— Що збираєшся тепер робити? — Ксюша обійняла його, тремтячими пальцями вчепившись у тканину футболки. — Морлан сказав, що ти можеш прийняти будь-яке рішення…

— Якщо ти думаєш, що я відмовлюся укладати з кристалом останню угоду, то помиляєшся, Ксю. Я прийняв це рішення вже давно. Я зроблю це — так, як і мав зробити від самого початку.

— Не хочу, щоб ти втрачав своє безсмертя. Я впевнена — ми можемо придумати якийсь інший план.

Її обійми стали міцнішими, а дихання більш уривчастим. Ден розумів, як їй важко — навіть важче, ніж йому самому, але якийсь внутрішній голос уперто повторював: іншого виходу просто не існує. Принаймні так буде справедливо й чесно, без пошуку легких шляхів. До того ж кристал кликав його, торкався своїм м’яким сяйвом найвіддаленіших куточків душі, шепотів десь на рівні підсвідомості, притягуючи до себе й запевняючи, що лише з ним він зможе досягти бажаного.

Ден ступив уперед — повільно, ніби йшов не по землі, а по тонкому льоду, і блискучий камінь, що лежав на постаменті, відгукнувся на його наближення м’яким, чарівливим мерехтінням. Ще мить — і він простягне руку, дозволить цим тихим, променистим хвилям енергії торкнутися його сутності, позбавити захисту й водночас дати згоду на дуель, яка нарешті розставить усе на свої місця.

Та щойно пальці Дена опинилися над гладкою поверхнею кристала, Ксюша рвучко сіпнулася вперед і вчепилася в його зап’ястя.

— Дене, зачекай… — Її голос зірвався, наповнюючись тривожним надломом, від якого всередині боляче кольнуло. — У мене… у мене погане передчуття. Ніби щось жахливе станеться одразу ж, як ти це зробиш. Ніби хтось чекає на цю мить десь зовсім поруч. Будь-ласка, не треба…

Він повернувся до неї, обережно обхопив її обличчя й поцілував у губи з болісним, різким надривом, ніби благаючи змиритися з його вибором і більше не чинити опір.

— Ксю, дівчинко моя, я мушу. Це єдиний шлях, — сказав він, із зусиллям відриваючись від її губ і відчуваючи, як по її щоках котяться сльози. — Чесна дуель — без переваг і подачок. Це не впертість і не самопожертва — це справедливість. Я знаю, що ти боїшся. Я теж боюся… Але мого рішення вже не змінити.

Він схилився до неї й торкнувся лобом її чола, заспокоюючи без слів, ніби прагнучи забрати тягар її думок та фобій.

— Усе буде добре. Я обіцяю тобі, що зроблю все можливе, аби завершити це протистояння й повернути нас усіх додому.

І попри її відчайдушний погляд, у якому сплелися любов, страх і гірке передчуття втрати, Ден знову повернувся до кристала — і його рука впевнено потяглася до сяйливої поверхні, ніби сама доля вела його до вибору, від якого він уже не міг відвернутися.