Глава 45. Вершитель доль

Правда не руйнує — вона звільняє. Просто спершу треба пережити руйнування всього фальшивого, аби збагнути, за що варто триматися.

Ден і Ксюша з тривогою перезирнулися, розуміючи, що розповідь Морлана, можливо, докорінно змінить їхнє уявлення про світ. У правдивості того, що вони ось-ось почують, не виникало й тіні сумніву. Тонішил виглядав і говорив так, ніби був утіленням самої істини — беззаперечної й вічної. У ньому не було ні добра, ні зла — лише якась вища, холодна справедливість, незворушна перед емоціями чи особистими мотивами. Його погляд, наче теплий і доброзичливий, насправді відображав непохитну силу, впевненість і владність як у справжнього господаря становища.

Недовго думаючи, вони наслідували його приклад й обережно опустилися на м’які крісла, створені ніби з самого повітря. Спочатку здалося, що це лише хитромудра пастка, та приклад самого Тонішила змусив їх відкинути зайві сумніви й зосередитися на розповіді.

Зовні, як і раніше, блукали лілові сутінки, відтінені холодним блакитним сяйвом кристала, від чого всередині круглого простору башти стояв фіолетовий напівморок, що дивився на них зусібіч крізь величезні видовжені вікна. Атмосфера згущувалася, наповнюючись тривожним передчуттям, ніби сама тиша шепотіла на вухо.

Ден відчув, як серце б’ється дедалі швидше, а долоні стають вологими. Він стиснув кулаки, намагаючись приховати хвилювання, але холодне сяйво кристала, здавалося, бачило його наскрізь, нагадуючи, що шляху назад уже немає. Ксюша, що сиділа поруч, помітно зблідла, дихаючи глибоко й уривчасто, немов перед вирішальним забігом.

— Свою розповідь я хочу почати з однієї важливої деталі, яка визначила не лише мій життєвий шлях, а й ваш, і всіх, хто причетний до цієї історії. — Тонішил по черзі обвів Дена й Ксюшу поглядом, сповненим жалю і глибокої поваги. — Ця деталь стала для мене найбільшим болем, що переслідував мене щодня, щомиті, породжуючи безліч сумнівів і тривог, які з часом тільки поглиблювали мій і без того зламаний душевний стан.

Мова йде про мій особливий дар, чи, можливо, навіть прокляття, з яким я народився. Окрім вродженої величезної енергетичної сили, я мав ще дещо, що допомогло мені не тільки здобути владу, а й тривалий час підтримувати порядок і стабільність на Горані. А саме: здатність теоретично визначати майбутнє людини, місця чи навіть події, лише спрямувавши думку в потрібному напрямку. Це була унікальна здатність бачити не тільки реальне майбутнє речей і живих істот, а й гіпотетичне — те, яке могло б статися, якби хтось втрутився у долю або в певний момент ухвалив інше рішення.

Наприклад, я міг поєднати у своїй уяві незнайомих між собою людей, обраних мною навмання — і одразу побачити їхнє спільне майбутнє та навіть дітей, які могли б у них народитися. Так само я міг передбачити наслідок будь-якого рішення чи вибору в житті, знаючи наперед, що станеться далі й чим усе може закінчитися.

Щоправда, справжнім господарем становища я все ж таки не був, адже цей дар не поширювався на моє власне майбутнє, а також на тих, хто перебував зі мною у кровній спорідненості. Але навіть попри це, безкінечні образи різних життів — уявних і реальних — безперервно заповнювали мій розум, через що я врешті став таким, як зараз — чудовиськом, змушеним жити в ізоляції від зовнішнього світу. Хоча, звісно, це сталося не одразу, а лише тоді, коли я почав користуватися своїм даром на повну, змінюючи перебіг історії так, як вважав за потрібне.

— Зачекайте! — Ден раптом відчув нестачу повітря від блискавичної здогадки, що пронизала його, як тільки він уявив дар Тонішила в дії. — Хочете сказати, що я народився внаслідок ваших так званих припущень? В цьому сенсі ви — мій творець?

— Я не помилився у тобі, коли сказав, що ти надзвичайно кмітливий, — з усмішкою помітив Тонішил. — Вже наперед прорахував, до чого я веду і що збираюся розповісти далі. Але все ж таки я не хочу забігати наперед, не розкривши перед цим власного минулого, яке значною мірою визначило майбутнє. Тому наберись терпіння, мій хлопчику.

Ксюша непомітно підсунула своє крісло ближче й взяла Дена за руку, ніби запевняючи його у своїй постійній підтримці. Цей ніжний жест допоміг йому трохи заспокоїтись і налаштуватися прийняти будь-яку інформацію про себе, хай навіть вона виявиться вкрай шокуючою.

— Як ви вже, напевне, здогадалися, я — перший король планети Горан, який перебував при владі не одне століття поспіль, але зрештою втратив усе, бо захопився Землею. А ще — став жертвою власної довірливості та самовпевненості. Завдяки своєму особливому дару я міг без зусиль знаходити способи посилювати власну енергетичну силу й подовжувати собі життя, а набутим досвідом щедро ділився з нащадками, щоб вони могли створювати кращі умови на нашій планеті.

— Яким таким досвідом? Вбивати інших горян, висмоктуючи їхню силу? — Ден підняв брову, надаючи словам отруйної насмішкуватості та цинізму.

— Знав би ти, як щиро я шкодую, що мої послідовники почали використовувати ці знання неправильно, як тільки скинули мене з престолу. — В очах Тонішила промайнув такий смуток, що серце Дена мимоволі стиснулося, ніби йому й справді було небайдуже до цього пана. — Мій дар дозволяв мені бачити різні шляхи, як посилювати власні здібності, використовуючи, наприклад, природні стихії. І так, завдяки ньому я справді дізнався, що силу можна черпати з інших — і тим самим розширювати власні можливості та подовжувати життя. Навчивши цьому інших, я встановив закон, який дозволяв забирати енергію лише у тяжко хворих близьких родичів за взаємною згодою — наприклад, як дар або спадок.

Я завжди розумів, що саме добро є рушієм прогресу й істинною силою, тому тримався за нього до останнього. Я намагався привити ці цінності своїм підлеглим, але з часом усе змінилося, варто було моєму жадібному братові незаконно захопити владу. Але це сталося вже після того, як я дізнався про вашу планету і всім серцем полюбив її.

— Отже, Флер усе-таки говорила неправду, запевняючи нас, що саме завдяки супутнику й появі інтернету горяни дізналися про існування нашої планети, — тихо зауважила Ксюша, очевидно звіряючи розповідь Тонішила з інформацією, яку мала до цього.

— Чому ж неправду? Вона лише не уточнила деякі деталі, адже я запрограмував її саме на ту інформацію, яку вам належало знати на той момент. Загалом вона сказала правду, за винятком того, що горяни вже були поінформовані про існування Землі з моїх розповідей. Але саме завдяки супутнику вони дізналися її точні координати й змогли на неї потрапити. Тоді вони й зрозуміли причину моєї одержимості цією планетою, побачивши її красу та умови життя на власні очі. От тільки моїх дружніх намірів щодо неї вони, на жаль, не розділили, вирішивши розв’язати війну.

— Так, хвилиночку, — різко обірвав його Ден, не приховуючи роздратування в голосі. — Ви ж стверджуєте, що здатні бачити реальне майбутнє будь-чого або будь-кого. Невже не передбачили такого повороту?

— Гарне питання. Але є маленьке уточнення: саме через ймовірність війни я й дізнався про існування Землі. Одного разу, прогулюючись долиною неподалік мого палацу, я подивився вдалечінь і чомусь захотів побачити це місце у ХХ столітті, приблизно за чотириста років до появи інтернету — абсолютно випадкове бажання, яке й стало роковим поворотом.
Тоді я узрів величезне військо своїх співвітчизників, які готувалися рушити війною на одну з планет, про яку дізналися з якогось там супутника. Я не бачив, хто керуватиме цією операцією і якою в ній буде моя роль, чи моїх дітей та родичів, адже не здатен бачити власне майбутнє. Але навіть цього випадкового видіння мені вистачило, щоб впасти в справжнісінький шок, оскільки я завжди був проти будь-яких війн.

Це було реальне майбутнє, яке я побачив, тож вирішив якнайшвидше дізнатися більше про Землю й зрозуміти, навіщо взагалі знадобиться війна й таке величезне військо. І, звісно ж, моєю головною метою була аж ніяк не цікавість, а запобігання глобальної трагедії.

Тоді за вашим часом йшло лише XV століття, і знань про влаштування Всесвіту в мене було вкрай мало, бо я й не прагнув до цих пізнань — був зосереджений на добробуті власного народу. Звістка про майбутню війну вразила мене до глибини душі, змусивши використовувати свій дар значно ширше. Саме тоді й розпочався мій довгий шлях вивчення світу за межами рідної планети й самої Землі, аби зрозуміти, що ж стане головною причиною війни.

— Ще скажіть, що саме ви стали тим, хто зробив відкриття, що Земля кругла, — з насмішкою кинув Ден, на що Тонішил, на його подив, ствердно кивнув.

— За Землю не буду казати, а от за Горан відповім впевнено. На вивчення й дослідження мені довелося витратити ще одне століття, зміцнюючи власну силу й вибірково зазираючи у майбутнє своїх співвітчизників та їхніх нащадків, не пов’язаних зі мною однією кров'ю. Видіння настільки далеких часів давалися нелегко — це були випадкові уривки й спалахи, які я потім довго складав докупи, щоб отримати більш цілісну картину. Згодом у мене з’явився хронічний біль у голові, але я навчився не звертати на нього уваги, адже загроза війни була важливішою.

Поступово я дізнався більше про устрій Землі і про те, що з часом ми навчимося створювати діру в просторі, що даватиме змогу миттєво переміщуватися в будь-яку точку Всесвіту. Ось тоді я й вирішив випередити час й освоїти цей навик швидше — і врешті досяг успіху.

Вперше на Землю я зміг потрапити у XVII столітті. Тоді я й зрозумів, що спровокує моїх родичів на такі криваві задуми: надлишок чистої води й їжі, сонце, світанки та заходи, безліч чистих річок і зелених лісів… Нашій сірій, убогій планеті, що кишіла чудовиськами й отруйними рослинами, про такий рай лишалося тільки мріяти.

Залишок часу до XX століття я вирішив провести на Землі, щоб більше дізнатися про неї та знайти альтернативу війні. Відговорити своїх співвітчизників від майбутньої катастрофи, зберегти мир і можливість співпраці з Землею — я відтоді вважав своїм головним призначенням. Я вірив, що завдяки своїм знанням буду здатен відтворити на нашій планеті подібні умови, а використовуючи владу та вплив, зможу переконати інших не йти шляхом кровопролиття.

Спершу я шукав нових вражень і досвіду, тож багато років мандрував між планетами, встигаючи пожити на кожній. Зізнаюся, у мене були жінки і на Горані, і на Землі, бо встояти перед земними красунями було вкрай важко. Щоправда, вони швидко старіли й помирали, що засмучувало мене, але аж ніяк не зупиняло від нових шлюбів і дітей. Ох, це, справді, були мої найкращі роки! Багато моментів збережено на картинах, які, думаю, ви бачили кількома поверхами нижче.

Тонішил раптово змовк, поринувши в спогади. Здавалося, в одну мить на його втомленому обличчі проступило ще кілька зморшок, ніби він раптом постарів років на десять.

— Збагачуючи свої знання новими відкриттями, я поступово зберігав їх у кристалі, який колись спеціально для цього й створив, — за хвилину продовжив він, прочистивши горло від старечого хрипіння. — Цей винятковий камінь поглинав у себе всі цінні відомості, діючи як магніт для нових знань — я сам наділив його такою здатністю, аби жодна дрібничка не загубилася й не була забута. І так, ви все правильно почули, мої любі — цей безцінний артефакт не виник сам собою разом із появою інтернету, як, мабуть, сказала вам Флер. Але саме після запуску супутника й створення мережі він набув такої могутньої сили, що навіть я не здатен її контролювати. Він, немов та губка, миттєво всмоктав у себе всі знання, що потрапили в мережу, і став найпотужнішим інструментом, ласим шматочком для горян, давши мені змогу придумати для горян нові умови, які б могли відвернути війну. Та, на жаль, їхню жагу до влади, ненаситну жадібність й підступність я недооцінив — так само, як і підлість рідного брата, який був при владі на Горані під час моєї відсутності. З часом мій авторитет та вплив почали слабнути, тоді як брат зміцнився на троні настільки, що мої слова й дії перестали мати для нього будь-яку вагу.

— Вибачте, але ви просто легковірний ідіот!— не витримав Ден, обурений його довжелезним і дещо наївним монологом. — Спроби всидіти на двох стільцях ніколи ні до чого хорошого не приводили! Чи може ви й справді думали, що він назавжди залишиться вашим колишнім добродушним братиком, скуштувавши смак влади?

— Ти маєш рацію, — погодився Тонішил і приречено зітхнув, кинувши на Дена такий шанобливий погляд, ніби той щойно розв’язав якусь неймовірно складну загадку. — За роки моєї відсутності Дайрон та його дочка Нуара зробили чимало ганебних вчинків й подбали про те, щоб я назавжди втратив свою владу, а шлях додому був для мене остаточно закритий. Спершу вони вбили всіх моїх дітей — законних претендентів на трон, а потім влаштували й мені публічну страту, як зрадникові, коли я в черговий раз повернувся додому. І хоча мені вдалося телепортуватися на Землю, я ненавмисно став причиною загибелі багатьох горян, впавши в безумство й наславши на них своїх крилатих друзів. Тоді до мене прийшло остаточне усвідомлення, що всі, кому я довіряв раніше, ступили на хибний шлях.

Тож я приймаю твої зауваження, синку. Мабуть, я завжди прагнув бачити у всіх лише хороше, і мені так боляче про це згадувати! Боляче за брата, якому довіряв, і особливо за Нуару — світлу дівчинку, яка залишилася в моїй пам’яті справжнісіньким ангелом з добрим серцем. Шкода, що й вона зламалася, обравши шлях лиходійки, але я вірю, що в її душі залишилася хоча б крихта того тепла й світла, якою вона була в юності! Тоді ніхто так не радів кожному моєму поверненню на Горан і новим знанням про Землю, які вона так полюбляла слухати. Я обожнював її, як власну доньку.

Тонішил зробив довгу паузу й важко зітхнув, спрямувавши тужливий погляд у вікно. В його очах відбивався біль — такий сильний і глибокий, що Ден відчув його десь під шкірою, як свій власний. Хотілося запевнити його, що Нуара ще не зламалася остаточно і в ній досі залишилось щось добре — але чи вірив він сам у це?

— І що ви зробили далі? Невже не виникло бажання помститися, обдуривши всіх і все? — не втримався від докору Ден. Іноді його дратував власний характер, але навряд чи він залишився б собою, якби просто так повірив у цю історію.

— Невже ти справді думаєш, що той, хто прожив кілька життів і знаходився при владі понад сто років, буде керований такими дріб’язковими почуттями? — Морлан щиро здивувався його припущенню, і Ден миттєво відчув себе ще тим впертим бовдуром. — Тоді мене хвилювали зовсім інші питання — не особисті, а глобальні. Усі мої старання запобігти війні зазнали краху, а спроби зазирнути в майбутнє показували лише одне — кровопролиття й численні смерті… Війна все одно мала відбутися у шістдесятих роках XX століття, невдовзі після виникнення інтернету, і вона забрала б мільйони життів з обох боків. Мої багаторічні зусилля зійшли нанівець, так і не змінивши майбутнього, але я розумів, що не маю права здаватися і опускати руки.

— Ясно! Тоді й народилася така собі божественна воля — звалити все на плечі повелителя, придумавши надзвичайно захопливу казку про вищі сили та закон справедливості? — Ден підвівся з крісла й обійшов його ззаду, сперши лікті на різьблену спинку. Усередині утворилася дивна порожнеча, ніби він сам не справжній, а лише фігурка на шахівниці — самотня і покірно очікуюча наступного ходу.

— Саме так, синку, я був автором цієї божевільної, але дієвої ідеї по врятуванню світу. І знаєш, не існувало завдання складнішого, ніж створити ідеального повелителя, плутаючись у нескінченних пошуках найкращих генів і поєднуючи безліч різних пар, заглядаючи в їхнє гіпотетичне майбутнє. Подекуди я навіть почав сумніватися, що таке взагалі можливо, і я так і залишуся єдиним живим створінням, наділеним унікальною силою і талантом. — Тонішил розтягнув губи в тій переможній усмішці, що була властива тільки тим, хто неабиякими зусиллями досягнув мети. — Ох, скільки ж можливих повелителів я бачив, яким так і не судилося народитися! А скільки різних сценаріїв, що ніколи не закінчувалися нічим хорошим! І лише коли я з’єднав в уяві одного з найсильніших горян і твою матір — побачив такий цінний екземпляр, який зміг не лише закохати в себе королеву, а й заплутати мене, так і не давши побачити результат дуелі. — Він знову окинув Дена оцінювальним поглядом, як художник, що з захопленням розглядав власну картину.

— А ви впевнені, що це перевага, а не прокляття? — криво всміхнувся Ден, схрестивши руки на грудях.

— Звісно ж ні, любий, але це точно краще, ніж абсолютна поразка, яка невідворотно чекала інших повелителів. Ти й справді маєш величезну силу, яку одного дня зможеш осягнути повною мірою. І повір, навіть я сам не знаю, на що ти здатен, не кажучи вже про інших горян. Мої гени разом із генами твого батька проявляються в тобі надзвичайно сильно, а це вибухова суміш, яка одного разу може рвонути так, що ніхто не зможе завадити.

— Тобто ваші гени?! — перепитала Ксюша, очевидно помітивши як Ден зблід, втративши здатність говорити.

— Терпіння, любі діти. Все поступово, — ніби насолоджуючись їхнім замішанням, продовжив Морлан.— Саме тоді я й написав пророцтво з чіткими інструкціями, включаючи час і місце — аби гарантовано народився ти, як і передбачало гіпотетичне майбутнє. На щастя, на це повеління мої співвітчизники клюнули одразу, вирішивши, що краще здолати одного повелителя-напівкровку, ніж величезне військо людей. А оскільки вони самі нічого не тямили в будові Всесвіту, включаючи Землю, то одразу ж повірили в дію вищих сил, що, втомлені від постійного втручання людей у природу, охоче пішли їм на зустріч. Флер вони довгий час вважали божеством і справжнім хранителем земної інформації, тому слухали її з повагою та готовністю йти на зустріч. Геніальна маленька брехня, чи не так?

Морлан, здавалося, забув про докори сумління, які так наполегливо демонстрував раніше. Тепер він скидався на людину, яку власний задум п’янив так, що від скромності не лишилося й тіні. У Дена всередині стався раптовий вибух — і лють неконтрольовано вирвалася назовні.

— Але чому?! Чому саме моя мати? Вона ж була ще зовсім дитиною, коли завагітніла мною! Який же зіпсований розум треба мати, щоб навіть в уяві поєднати дитину й того маніяка, не говорячи вже за конкретні дії! Та ви нічим не кращий за свого брата!

— Розумію, моє побажання обернулося для неї трагедією, але інакше тебе просто не існувало б, Алане. Ти був найкращим з усіх, кого я побачив у майбутньому, тож свій вибір я зробив без вагань. А чому саме твоя мати… — Він замовк і звучно видихнув. — Справа в тому, що коли мені не вдавалося створити гідного повелителя, поєднуючи горян і людей, я вирішив піти на невелику хитрість. А саме — спробувати поєднати в уяві горян і людей із моїми власними генами. Знаєш, моїх нащадків у цьому світі — як піску в морі. Вони чистокровні люди, за винятком того, що в їхньому роду колись були мої гени. Твоя мати — одна з них, хоча після стількох поколінь між нами вже немає явного кровного зв’язку. Тому я без жодних труднощів зміг побачити саме тебе — мого ідеального повелителя.

— Отже, відбір людей на роль матері повелителя здійснювався зовсім не за принципом «сама доброта»? — із ноткою докору в голосі запитала Ксюша.

— Ну, чому ж, — трохи розгубився Тонішил, перевівши на неї погляд. — Я справді надавав перевагу людям з добрим серцем, аби повелитель успадкував тільки найкращі риси. Але основну увагу я приділяв силі, бо без неї навіть наймилосердніший повелитель ніколи б не здобув перемоги. Та й мої гени… Вони проявлялися лише в поодиноких випадках і людях, тому пошуки зайняли багато років… значно більше, ніж я планував.

— Але це не чесно, чорт забирай! Якщо навіть моя мати мала ваші гени — це вже перевага в бік вашої нації! І чому саме такий повелитель повинен вирішувати долю Землі?! — не міг заспокоїтися Ден, ледве стримуючи себе, щоб не перейти на крик.

— Є така приказка: мета виправдовує засоби. Це значно краще, ніж війна і велика кількість жертв, чи не так?

— Ви можете скільки завгодно виправдовувати свої маніпуляції, але факт залишається фактом — ви хитрий і підступний лис, який уявив себе богом! Про який закон справедливості може йтися, якщо ви змінюєте події, як заманеться, хоча й права на це вам ніхто не давав? — заперечив Денис, а потім, втомлено зітхнувши, махнув рукою. — Але, втім, не мені вас судити. Продовжуйте...

— Дякую тобі за надзвичайне терпіння, любий, — відзначив Морлан, і далі поглядаючи на Дена з глибокою пошаною й захватом. — Коли настало це доленосне XX століття, я вирішив записувати все, що повинно було статися до шістдесятого року, аби впорядкувати власні думки. Ці сувої згодом і стали книгою пророцтв, яку я щодня доповнював новими спостереженнями — майже як щоденник.

Невдовзі почалася Перша світова війна, а слідом за нею і Друга. Це приголомшило мене й оголило справжню сутність багатьох землян. Якщо раніше я прагнув їх захистити, то після всіх цих кровопролить усвідомив: вони так само не заслуговують жити на цій прекрасній планеті, адже сіють довкола хаос, жорстокість і смерть. І мені стало байдуже, в чиїх руках зрештою опиниться Земля — аби тільки не було ще однієї війни. Але діяти самотужки я не зміг би, тож вирішив піти іншим шляхом, вигадавши вже відомий вам план, який також почав занотовувати в книгу пророцтв, хоча тоді це було лише гіпотетичне майбутнє, яке могло б здійснитися, якщо мій задум спрацює. І так — горяни прийняли мої умови.

Тоді вони ще нічого не знали про влаштування Землі та загалом Всесвіту, так само як і я ще задовго до виникнення Інтернету. Якими б героями вони себе не уявляли — потреба в керівництві в них була величезна, бо вони були подібні до сліпців без палиці. Навіть земляни вже зробили крок уперед у наукових питаннях, на відміну від моїх співвітчизників, які давно користувалися не розумом, а лише набутою силою.

І знаєш, відтоді я жодного разу не пошкодував, що змінив перебіг історії, обравши повелителя! Адже потім війна так і не розпочалася у шістдесятих роках, хоча це було реальне майбутнє Землі, яке мені вдалося змінити. І хоча народження обраного вони чекали багато років, але врешті-решт цей час настав.

— Ні про що не шкодуєте, значить? А хіба не через вас мешканці замку були замкнені в цьому світі, а потім загинули страшною смертю? Ви не тільки не захистили їх від своїх же співвітчизників, а ще й брали участь у їхніх убивствах, якщо вірити словам баті. Хоча про що це я! Вже той жахливий шлях, який ви обрали, аби я народився, говорить про те, що ви, як і вони, підете по головах заради досягнення цілі! — Ден стиснув кулаки до неприємного хрускоту в пальцях. Згадавши Жаклін, Кайлу та всіх інших, хто був втягнутий у цю історію не зі своєї волі, він відчув, як у грудях знову піднімається хвиля люті. Як би він у душі не ставився до Тонішила — цього він не міг ні зрозуміти, ні пробачити.

— Ти маєш рацію, я справді припустився жахливої помилки, і це ще одна причина, чому зараз у мені переважає темна, зла сутність, яку я вже не можу контролювати. — Морлан поклав руку на груди й понуро схилив голову. — Справа в тому, що спочатку я планував замкнути в цьому світі лише одного Джона Райлі, а не ще шістдесят людей, як сталося зрештою. Майбутнє показало мені, що якби цей чоловік продовжив свій життєвий шлях на Землі, то з часом створив би зброю, яка підштовхнула б людство до третьої світової війни. Цей чоловік справді був небезпечним генієм, чиї відкриття не завжди йшли б на користь людству.

Я передбачив, що в той день, коли інтернет уперше запрацює, кристал, поглинувши надмірну кількість інформації, перетвориться на могутній артефакт і створить довкола себе захисний цифровий простір у вигляді цього світу. Звісно ж, я втрутився в цей процес і прикрасив цей світ по-своєму, створивши дивовижний райський сад — те, чим мене вразила Земля під час першого знайомства і чого так бракувало Горану. Але я зовсім не очікував, що в той доленосний день поруч із Райлі опиниться його родина та друзі, адже спочатку він збирався випробувати мережу самотужки. Так-так, ви правильно зрозуміли — я цього не передбачив заздалегідь, так як не хотів зловживати своїм даром і руйнувати власний мозок. І це виявилося фатальною помилкою, яка й призвела до того, що в цьому світі опинилося більше людей, ніж планувалося.

А оскільки вже тоді я страждав роздвоєнням особистості й час від часу міг перетворюватися на божевільного вбивцю, то усвідомлював, що не маю права залишатися в Комп'ютерній мережі поряд із невинними людьми, так як міг втратити самоконтроль і заподіяти їм шкоди.

Тоді я й прийняв рішення, що буду стежити за Комп’ютерною мережею ззовні, спорудивши собі величезний будинок серед безкрайніх полів і лісів — подалі від населених пунктів. Але, на жаль, насолодитися життям в ізоляції я довго не зміг. Спочатку все дійсно йшло непогано і родина Райлі змогла добре пристосуватися до нових умов життя. П'ятнадцять років земного часу вони жили в мирі і злагоді, аж поки в їхній дім не прийшов Норвел. І як ви думаєте, що я змушений був зробити далі?

— Повернулися назад, так? Якщо вірити словам Алла Норвела, то це ви допомогли йому вбити тих, хто був ще живий. Тобто ви тоді теж були в замку! — вигукнула Ксюша, як і Ден, напевне, відчуваючи ще те збентеження.

Тонішил спохмурнів на очах, а його мудрі, виразні очі наповнилися вологою.

— Ти маєш рацію, дівчинко. Як тільки я дізнався, що на маєток напали — одразу ж повернувся, щоб врятувати мешканців, які ще були живі. Втім, побачивши кров і понівечені тіла, я знову впав у яму безумства і навіть допоміг Норвелу добити решту. Знали б ви, скільки ночей я кричав від розпачу та ненависті до себе через це! Досі не можу себе пробачити. Тоді я вирішив повернутися у свій будинок на Землі, щоб заспокоїтися, відновитися і хоч трохи забути трагедію, що сталася в маєтку.

Втім, вашу планету горяни теж не залишили без уваги й почали на ній запроваджувати свій лад, вступаючи у зв’язки з людьми, через що народжувалися напівкровки. Горяни їх не приймали і вбивали всіх, хто був причетний до їх появи. Тоді я збагнув, що доля сама кинула мені останню рятівну мотузку — можливість повернути собі хоч якусь подобу людяності, спокутувавши свої гріхи не словами, а діями.

— І ви вирішили побудувати притулок, щоб рятувати таких дітей, правильно? — знову озвалась Ксюша, і в її голосі промайнула ледь чутна нотка співчуття до Тонішила.

— Бачу, ви вже непогано проінформовані,— з усмішкою відповів їй Морлан. — Я дійсно вважав своїм обов'язком врятувати нещасних дітей від смерті. І я не тільки хотів таким чином спокутувати гріхи, але й створити новий ланцюжок для майбутнього, що приніс би користь.

Перших врятованих мною дітей я ховав у власному будинку. Потім зрозумів, що треба будувати щось значно більше, щоб дати змогу кожному з них мати кращі умови. На жаль, одного разу горяни випередили мене, вбивши велику кількість дітей, яких я не зміг врятувати. Але двом дівчаткам я все ж таки подарував шанс на життя. На тому місці я вирішив побудувати школу, встановивши навкруги захисний бар'єр, який би ні за що не знайшли горяни. Саме там зростали врятовані мною напівкровки, які з часом, подорослішавши, заснували свою власну ієрархію з чіткими переконаннями й вподобаннями, а ще сумлінно рятували наступні покоління напівкровок. Шкода тільки, що вони зненавиділи повелителя, а не навпаки, хоча я через книги давав їм інше керівництво.

— Навіщо ж тоді ви вписали в пророцтво Еріку, якщо спочатку вона мала план мене вбити? Не боялися, що ваш повелитель помре задовго до початку дуелі? — Ден відчував, що ще трохи — і його мозок вибухне від ланцюжка подій, спланованих Тонішилом.

— Я знав, що план Ореста зрештою провалиться. Та й мої співвітчизники були надто зацікавлені в успішній дуелі, тому захистили б тебе у будь-якому випадку. А завдяки знанням і здібностям Еріки вам було б значно легше вижити після настання червоної ночі — темної енергії, яку створив Дайрон, аби показати свої злі наміри, силу та владу.

— Отже, як я правильно зрозуміла, ви не причетні до цінностей врятованих вами напівкровок? — запитала Ксюша, яка виглядала так, ніби блукала у власних думках, не в змозі повернутися у реальність. — І не ви займалися їхнім вихованням потім? Чому ж ви їх залишили?

— На жаль, я був змушений їх покинути невдовзі, адже моя хвороба знову почала прогресувати і це загрожувало безпеці дітлахів. Я повернувся до маєтку Райлі. Це було єдине місце, де я не боявся комусь зашкодити, хоча, чесно, гнітюча енергетика цього місця і запах смерті, який не зміг вбити час, тільки посилювали моє самознищення. Поступово я все більше приймав подобу чудовиська. В рідкісні миті просвітлення я намагався вкладати дедалі більше настанов у Флер — штучний інтелект, який колись створив Джон Райлі. З роками вона ставала все більше схожою на людину: відповідала на запитання, вчилася давати чіткі вказівки. Я знав, що наближається час, коли пророцтво набуде сили й одного дня народишся ти. Тож саме Флер стала моєю правою рукою та провідником для тебе і твоїх друзів, любий. А я сам ховався в цьому домі, точніше — на четвертому поверсі, обмеживши свою територію темною енергією, аби ні Норвел, ні Нуара не змогли ні кроку ступити на мої поверхи.

— Коротше кажучи, ви обрали роль домовика чи привида, що живе десь під дахом — не надто почесне звання для колишнього короля. Тож легенда Норвела про Іншилота — монстра, який ховається в тіні, загалом має право на існування, — підсумував Ден, розуміючи, наскільки нешанобливо звучать його слова. — А Нуарі ви, як я розумію, навмисно не траплялися на очі, так як боялися завдати їй шкоди?

— Маєш рацію, присутність Нуари в замку завжди пригнічувала мою злу енергію, повертаючи мене до хвилин просвітління. Я не хотів навіть несвідомо завдавати їй шкоди, який би шлях вона не обрала. Як уже казав — я люблю її, мов рідну доньку.

Ден відчув болісний спазм всередині, природу якого не міг зрозуміти. Пригадуючи, що Тонішил прийшов до тями лише після того, як побачив його щире прагнення захистити Ксю, він мимоволі замислився. А що, якщо Морлан теж відчуває ту глибоко приховану доброту в серці Нуари, як і він сам?