Глава 44. Змінити правила

Кохання стирає межі часу: воно здатне перетворити хвилину на вічність, а вічність — на хвилину. І, здається, навіть безкінечності буде замало.

Ден і Ксюша перестали рахувати секунди. Коли їхні губи злилися у поцілунку — весь світ навколо враз затьмарився, втративши будь-яке значення: місія, Іншилот, кристал і навіть друзі, які покладали на них надію. Почуття захопили настільки, що вони й не помітили, як сповзли вздовж стіни додолу й продовжили цілуватися вже сидячи, цілковито забувши про час і простір. Це було абсолютне щастя, яке хотілося втримати якомога довше, увібрати в себе всі відтінки почуттів поруч одне з одним і вилити всю свою любов, ніби другої нагоди може більше не трапитися.

Якими б не були подальші події, Ден чомусь відчував — невдовзі вони з Ксюшею вже не будуть поруч. Наче вирок давно винесено і його неможливо змінити. Зараз у них залишилась остання нагода побути разом і відкрити одне одному найпотаємніше.

Коли Ден нарешті зумів відірватися від Ксю, то глянувши на наручний годинник, зрозумів — минуло більше півгодини. Як таке взагалі можливо? Він ладен був присягнути, що за відчуттями пролетіло лише кілька хвилин. Ксюша, так само як і він, повністю розчинилася в цих митях і не хотіла розплющувати очей, знову й знову тягнучись до нього припухлими й такими бажаними губами. Ден усміхнувся й м’яко поцілував її у лоба, заохочуючи швидше повернутися до реальності. Ксю скривилася й неохоче відкрила очі. В її погляді виразно читалося невдоволення тим, що він зупинив їх.

— Щоб ти знала — ми вже сорок хвилин цілуємося, — хрипким голосом повідомив Ден, усе ще торкаючись її шиї і вдивляючись у затуманені, щасливі очі подруги.

— Ну і до біса все! — роздратовано кинула вона, а потім раптово зиркнула на нього приголомшеним поглядом. — Скільки ти сказав? Сорок хвилин?!

— Я й сам шокований, — усміхнувся Ден. — Але мушу визнати, крихітко — цілуєшся ти неперевершено!

— Та хто б казав! — відмахнулася вона, надувши губи в показному обуренні, та вже за мить кутики її вуст зрадницьки здригнулися, і на обличчі розквітла грайлива усмішка.

Ден пригорнув її ще міцніше, немов боявся, що вона може зникнути, і вони ще кілька хвилин сиділи так, розчиняючись у теплі та близькості одне одного.

— Я не хочу, щоб ці миті закінчувались, — майже пошепки видихнула Ксюша. Вона затримала подих, і в голосі пролунав судомний схлип, наче сльози ось-ось вирвуться назовні. — Не хочу, щоб ти знайшов кристал і зустрівся з тим Іншилотом. Не хочу дуелі! Я не готова до цього, Дене…

— Я теж не готовий, — чесно зізнався він. — Відверто кажучи, у мене немає ні плану, ні стратегії… Лише розуміння, що це головна місія мого життя, якій я не можу опиратися та й не хочу. Але повір, я зроблю все можливе, щоб не загинути самому й урятувати всіх вас. Не знаю, звідки, але в мене є впевненість, що я зможу це зробити. Тільки би ти… вірила в мене. — Ден запнувся на останніх словах, згадавши заперечення Ксюші на його прохання. Він не міг змусити її змінити думку та й сам не знав, як би вчинив у схожій ситуації. Хоча… Звідки він взагалі взяв, що здатен перемогти?

— Я віритиму в тебе, обіцяю, — всупереч його очікуванням, запевнила Ксюша. — Сподіваюся, ти боротимешся за своє життя до останнього, хоча б заради мене.

— Ти — головна причина. — Ден ніжно провів пальцями по її щоці, вдивляючись у карі бездонні очі. — Щоб знову побачити твою усмішку, здається, я й гори зверну.

— Ловлю тебе на слові, — замуркотіла подруга, притискаючи його руку до свого обличчя ще міцніше, ніби боялася, що він її прибере.

— Я кохаю тебе, Ксю. Лише тебе одну. Як би світ не намагався мене зламати і що б Нуара не робила — я завжди залишуся тобі вірним, до останнього подиху. Не знаю, що нас чекає далі й чи матиму я ще одну можливість розповісти про свої почуття, тому хочу, щоб ти це знала.

Ден хотів забрати всі турботи, розвіяти тривогу, повернути спокій і надію на завтрашній день. Його серце готове було розірватися від цих всепоглинаючих почуттів.

— «Сльози в цукрі! Мене зараз знудить». Щось подібне точно сказав би колишній Ден. — Ксюша дивилася на нього очима, сповненими щастя і сліз. — Як же ти змінився! Забираю свої слова назад і хочу вибачитися за всі свої сумніви й страхи. Я так поводилася через незнання й почуття невизначеності. Бачила, як зсередини ти згораєш від болю, але боїшся це показати. Дякую, що відкрився мені, Дене. І я теж кохаю тебе і завжди кохала. Просто зрозуміла це лише тут.

— Як же довго я тупив, каюсь. Поруч зі мною завжди була така неймовірна дівчина, а я вперто її не помічав. Ну не ідіот же? — Ден ніжно перебирав її волосся й ніяк не міг припинити безглуздо всміхатися. Тільки зараз він зрозумів, чому закохані завжди здавалися йому смішними й занадто сентиментальними. Він і сам ставав таким поряд із Ксюшею. Це було незвично і зовсім по-новому, та чомусь йому зовсім не хотілося повертатися до себе колишнього. Ніби тільки зараз він наважився не душити ці почуття глибоко в собі, наче ганебну слабкість, а дозволити собі бути справжнім.

— Говориш так, ніби взагалі когось помічав! Може, саме тому я теж так довго не усвідомлювала своїх почуттів до тебе, — засміялася Ксюша. Вона дивилася такими закоханими й ніжними очима, що до його горла почали підкочуватися зрадливі сльози. Ніколи ще між ними не було таких трепетних і ніжних моментів. Та й узагалі — кохати, виявляється, так приємно, хвилююче й радісно. Напевне, він ще ніколи не був настільки щасливим.

— Якщо я й помічав когось у цьому житті — то тільки тебе, всі ці роки. Ти була єдиною, за кого я віддав би життя, не роздумуючи.

Ксюша знову притягла Дена до себе й припала до його губ. Він відповів їй уже вправніше й ніжніше, ніж уперше. І знову хвилини полетіли, розчиняючись у безмежжі, де час уже не мав жодного значення.

***

Як би не хотілося відтягнути момент зустрічі з кристалом та Іншилотом, Ден і Ксюша розуміли, що цього не уникнути. Вони досі перебували в світі, де смерть слідувала за ними по п'ятах, загрожуючи миттєвою розправою в найнесподіваніший момент, тож незабаром знайшли в собі сили рушити до башти, що невидимою могутньою силою тягнула їх у темряву.

Спіральні сходи, вузькі й надзвичайно круті, вели їх усе вище в серце башти, а тихі кроки глухим відлунням відбивалися під склепіннями. Кожен новий виток ніби наближував їх до чогось неминучого, тривожного, від чого хололо в грудях і пересихало в горлі. Кам’яні стіни, вологі від сирості, ніби стискалися все тісніше, і навіть рідкісні свічки в золотих канделябрах не розганяли темряву, а лише підкреслювали її в'язку, задушливу густоту. Ден відчував, як пульс поступово прискорювався, а в загрозливу тишу вплітався ще якийсь звук — наче приглушене дихання невидимої істоти, що супроводжувала їхній підйом.

І ось нарешті після нескінченного підйому, коли ноги налилися свинцем, а пальці оніміли, ковзаючи по холодному металу перил — вони піднялися до останнього прольоту, де перед ними відкрилося невелике кругле приміщення башти. Високі вікна порожніли в темряві, оточуючи зусібіч, і крізь них неохоче пробивалися світло-фіолетові сутінки — ніби сама ніч застигла тут, не наважуючись остаточно вступити у володіння.

Посеред маленького залу стояв невисокий столик, а на ньому — розкрита, вже знайома Дену скринька, з якої виривалося м’яке, переливчасте сяйво. Всередині покоївся камінь, і в його глибинах повільно пливли крихітні зірки, утворюючи подобу безмежного всесвіту, замкненого в крихітному кришталевому серці.

Але не камінь і не скринька в першу чергу привернули увагу Дена й Ксю. Біля самісінького вікна, наче вирізана з темряви, височіла кремезна постать у довгому фіолетовому плащі, і вітер, проникаючи крізь щілини рам, грав складками важкої тканини, змушуючи її шелестіти й колихатися, немов живе полотно. Незнайомець стояв спиною до них, нерухомий, мов тінь, і від цієї тиші та спокою ставало ще моторошніше, ніби вони самі, як покірні жертви, прийшли прямісінько в лігво хижака.

Ден закрив собою Ксюшу, щоб у разі атаки прийняти удар на себе. Його серце готове було проламати ребра від сильного, наростаючого хвилювання перед зустріччю з тим, хто, як той ляльковод, керував усім у цьому похмурому світі, непомітно підкорюючи кожну живу істоту своїм невідомим правилам.

— Морлан Тонішил? — прочистивши горло, тихо спитав Ден, міцніше стискаючи рукоять меча. — Я — Алан Норвел, повелитель кристала. Мабуть, моє ім’я повинно вам про щось говорити, якщо, керуючись волею пророцтв, я опинився тут, перед вами.

Постать біля вікна слабо здригнулася, наче її торкнувся порив чужого дихання, і повільно, з холодною величчю почала повертатися до них. Плащ зашурхотів, ковзнувши по кам’яній підлозі, і в напівтемряві виринуло обличчя з білою маскою — гладке й без виразу, наче у стародавньої статуї, що століттями зберігала мовчання. Кілька секунд ця безлика фігура дивилася на них — холодно й відсторонено, ніби вирішуючи, чи гідні вони її уваги, чи варто знищити їх з тією ж байдужістю, як ще годину тому.

— Що ж, ласкаво прошу до моїх володінь, повелителю, — раптом пролунав глибокий, оксамитовий і владний голос, від чого Ден і Ксюша здригнулися. — Це воістину легендарна зустріч — повелитель і його творець! Багато років я чекав на цей момент, мій хлопчику.

— Творець? — перепитав Ден, відчуваючи легке поколювання в грудях.

— Саме так! Адже саме я створив не лише тебе як повелителя, а й кристал, книгу пророцтв і світ, що вас оточує. Радію нашій зустрічі, мій любий.

Ден і Ксюша забули, як дихати, міцно тримаючись за руки. Вони аж ніяк не очікували, що знайома їм фігура, яка, здавалося, була виведена з самого мороку, заговорить людським голосом, та ще й їхньою рідною мовою без жодного горянського акценту.

Незнайомець граційно підняв руки в чорних рукавичках, неквапом зняв спочатку маску, а тоді й важкий каптур плаща — і перед ними постав той, кого Ден не раз бачив не лише на старовинних портретах у замку, а й у своїх забутих снах. Це було дивне обличчя з невизначеним віком: у ньому читалися і шість десятків років, і більше ста, наче сама старість заплуталась у його рисах, не наважившись остаточно забрати до себе. Колись чорне волосся було густо прорізане сріблом й спадало на плечі, а пишні вуса й борода надавали йому вигляду благородного й мудрого чоловіка. Але саме очі — глибокі, темно-зелені, холодні й тривожно ясні — приковували погляд і не бажали відпускати. У них читалось усе: тягар прожитих віків, прихована сила, таємниця, велич і водночас небезпека, що відчувалась сильніше за будь-які слова. А сітка зморшок на обличчі лише підкреслювала цю суперечність, немов кожен злам шкіри зберігав не тільки історію прожитих літ, а й нескінченний ланцюг чужих життів, колись загублених чи врятованих його рукою.

— Я й досі лякаю вас, мої любі? — тепло запитав Морлан, схиливши голову набік і привітно усміхнувшись, ніби давно чекав їх у гості.

— Зважаючи на те, що ви керували тими летючими чудовиськами та згустками темряви поверхами нижче — сумніваюся, що ви розраховуєте почути протилежне. — Ден намагався говорити шанобливо й м’яко, з огляду на високе становище пана, який так довго ховався у сутінках. І хоча він досі відчував дивне тепло й трепет при погляді на нього, мимоволі повертаючись у пам’яті до своїх давніх снів — розумів, що перед ним стоїть холоднокровна, жорстока й суперечлива особистість, яку остерігається навіть свита Нуари.

— Розумію й щиро шкодую, — відгукнувся пан, не в змозі приховати тінь глибокого смутку в погляді. — Колись я навмисне створив цей світ, намагаючись уберегти мешканців Землі від самого себе… Та навіть у моїх розрахунках час від часу трапляються збої.

— Ви хочете сказати, що цей світ не є побічним явищем такого наукового відкриття, як інтернет? Саме так сказала нам Флер, коли розповідала про його походження, — вирішила уточнити Ксю, проігнорувавши тихе прохання Дена тримати язик за зубами. — Та й Жаклін, безпосередня очевидиця всіх подій, на власні очі бачила, як їхній замок у мить опинився серед дикої природи, немов перемістившись у просторі якраз тоді, коли інтернет набув сили. Хочете сказати, що все це — неправда?

— Ну чому ж неправда, моє миле дитя? — Морлан подарував їй добру, майже батьківську усмішку. — Коли стаєш учасником подій, а не творцем — усе сприймається інакше, адже ти бачиш лише наслідок, а не суть. Чи ви справді тоді повірили, що цей світ, книга пророцтв і сам кристал були створені якимись вищими силами?

— А чому ми, на вашу думку, повинні були вірити? — обурився Ден, ледь стримуючи роздратування. Якщо цей Тонішил досі вважає його тим маленьким наляканим хлопчиком, якому легко було напускати пил в очі — він глибоко помиляється. — Тоді Флер була єдиною, хто удостоївся ознайомити нас з подіями, хоча більшість відповідей нам усе ж таки довелося шукати самостійно. Про ваше існування ми й близько не здогадувалися, адже вам було простіше запрограмувати штучний інтелект під виглядом дівчини, щоб керувати нами, як тими ляльками на ниточках, і запудрювати нам мозок залякуваннями й відвертою брехнею. Чи, може, вийти з тіні ще на початку цієї історії й чітко пояснити наше завдання було б принизливим для вашого статусу?

Ден хотів говорити м’яко й шанобливо, але його непростий упертий характер знову давав про себе знати, розриваючи зсередини сотнями питань.

— Ні, синку, це було б надто небезпечно — насамперед для твоїх друзів, які не захищені силою кристала. Чи ти ще не зрозумів, на що я часом здатен? — Незважаючи на зухвалість Дена, Тонішил не розлютився, а відповів ще одним доброзичливим поглядом.

— Ви що, не усвідомлюєте своїх дій?Або ж у вас роздвоєння особистості? — не повірив Ден, уважно заглядаючи в його знайомі, надзвичайно добрі очі. — Чи може, час від часу у вас вселяється нечисть, і тому ви прагнете все розтрощити до біса?

— Бачиш, синку, надто довге життя і величезний запас енергії та можливостей не кращим чином впливають на мозок, поступово пошкоджуючи його клітини. На жаль, це вже незворотний процес, який я не в змозі зупинити. — Морлан поглянув кудись убік, намагаючись приховати відтінки провини в очах.

— Тобто ви дійсно втрачали контроль, коли намагалися нас знищити? — Ден недовірливо насупив брови.

— Більшу частину часу я й справді був не в собі, мій хлопче. І, напевне, так би й залишалося, якби не твоє щире бажання пожертвувати собою, захищаючи свою кохану. Саме такі яскраві прояви людяності й доброти, свідком яких я ненароком став — а вони зовсім не властиві горянській расі — мають дивовижну здатність утримувати мою свідомість колишньою або ж повертати мені ясність розуму й пам’яті, що здебільшого замкнені всередині чудовиська, котре прагне крові, смерті та страждань. Проти своїх коренів, на жаль, не попреш, як би не намагався зберігати свідомість ясною. Я вже занадто старий. Але зараз я справді щасливий, що можу говорити з тобою при ясному розумі, як колись давно — у твоїх дитячих снах…

Ден похитнувся, на мить знову відчувши себе тим маленьким хлопчиком, який завжди потребував батька. Морлан Тонішил хоча й спочатку лякав його дитячий невинний розум — згодом став справжнім другом, навіть батьком, проводячи з ним час у його снах. Зараз перед ним стояв той самий пан — щирий, добрий і відкритий, нагадуючи про ті поховані в пам’яті моменти з тим, хто зміг стати йому близьким.

— Я мало що пам’ятаю, — одразу відмахнувся Ден, намагаючись відгородитися від власних почуттів до цього пана.

— Ти й не повинен, — з жалем зітхнув чоловік, наче визнаючи власну помилку. — Колись я вирішив частково запечатати твої спогади, щоб наприкінці ти зробив правильний вибір, не керуючись почуттями прив’язаності. Це було б справедливо і чесно.

— Як би там не було, зараз мене більше хвилює інше питання. А саме — чому, чорт забирай, я повинен танцювати під вашу дудку? Ви колись спеціально визначили повелителя, щоб обробити його дитячий розум у снах і підкорити своїй волі? Адже деякі речі я все ж таки зміг згадати саме перед останньою місією. Випадковість? Не думаю. Грати на чужих почуттях і таким чином мати можливість керувати ними в своїх цілях — це ж нечесно, хіба ні?

— Розумієш, любий, ти не той, хто стане щось робити, маючи глибокі сумніви в душі з цього приводу. Я спеціально визначив повелителя — сильну особистість, якій неможливо нав’язати свою позицію. Якщо ти тут — значить, впевнений у своїх діях і не відчуваєш мук совісті. А отже, твоє серце прийняло мою волю. — Глибока впевненість Тонішила зачепила Дена значно сильніше, ніж він того очікував: у грудях закипіло, руки затремтіли, а кров гарячим потоком вдарила в голову. Він говорив про нього так, ніби знав досконально, тим самим сильніше підкреслюючи свою владу.

— У мене не було іншого вибору! Ви ж навмисне написали пророцтва так, щоб я не мав змоги прийняти інше рішення! Тим самим ви зробили мене своїм рабом!

— І яка ж моя справжня ціль, синку? Ти замислювався над цим? — Тонішил дивився на нього напрочуд прихильно, як люблячий батько на непутящу дитину. Це збивало Дена з пантелику й вводило в ступор.

— Думаю, ви хочете повернути свою владу. Припускаю, що колись ви мали повноваження на Горані, але згодом їх утратили. Задумавши кристал і книгу пророцтв, ви навмисне створили вигідні умови дуелі для своїх співвітчизників, аби переконати їх, що це єдиний правильний шлях до того, щоб заволодіти Землею. При цьому ви затаїлися в тіні, аби залишатися невпізнаним — інакше вас могли б викрити та перестати слухатися. Але будьте чесні: ви водночас переслідуєте власну ціль, тоді як я, Нуара та лорд Дайрон — лише ваші маріонетки у її досягненні. Як фігурки на шаховій дошці, що воюють одна з одною, але керує ними хтось інший. Хіба я не маю рації?

Тонішил кинув на Дена довгий, пронизливий погляд, сповнений застиглої туги. У його глибоких очах мерехтіли зірки — відображення кристала, сповненого величезної сили, що лежав прямо перед ними.

— Ти досить розумний і проникливий, але занадто недовірливий, мій любий. Твоє серце вже давно зробило вибір, а розум обрав єдиний правильний шлях, але ти все одно боїшся. Боїшся прийняти не лише мою волю, а й свою власну…

— Я не ваша маріонетка! Може, досить говорити про мене так, наче знаєте мене краще, ніж я сам? — Ден показово закотив очі, намагаючись переконати Тонішила, що не збирається жити за його сценарієм. Втім, той досі виглядав занадто впевненим і прихильним, що неабияк дратувало Дена.

— Напевно, я не коментуватиму твоїх здогадів. Ти маєш на них повне право. — Тонішил схилив голову набік, з розумінням всміхнувшись. — Щодо твоїх слів про владу, то тут ти помиляєшся, любий. Як вже казав — я занадто старий для таких амбіцій, адже мій час уже добігає кінця. Невдовзі я залишу цей світ, звільнившись нарешті від надто важкого тягаря. Проживши не одне життя, я страшенно втомився від незліченної кількості знань, які довелося пізнати й пережити, а також від сили, що постійно зростала в мені, накопичувалася й перетворювалася на смертоносний вихор. На жаль, мій розум уже давно остаточно пошкоджений, і це незворотний процес, який затягує мою справжню сутність дедалі глибше в трясовину безумства. Якщо цього не спинити — я стану чистісіньким злом, енергія якого сягне таких масштабів, що зможе одним помахом знищувати цілі поселення. На моїх руках і так занадто багато невинної крові, від якої мені ніколи не відмитися. Уся моя надія — лише на тебе, Алане...

Ден і Ксюша завмерли, приголомшені зізнаннями Морлана. Виходить, він справді зібрався померти, переклавши обов'язок по захисту Землі на їхні плечі?

— Сумніваюся, що наші з вами погляди на майбутнє бодай у чомусь збігаються. Зважаючи на те, що й пророцтва ви написали, віддавши всі можливі переваги в руки своїх співвітчизників і залишивши землян без жодного права вибору. — Ден ніяк не міг забути виставу в ляльковому театрі з маріонеткою, яка грала на піаніно. Ймовірно, тоді Тонішил був у одному зі своїх смертоносних образів, про які тепер, можливо, навіть не пам’ятав.

— Я дав право вибору тільки тобі, мій хлопчику, бо ти — моє найкраще творіння. В іншому випадку війна все одно була б неминучою і завдала б надто багато руйнувань і смерті для обох сторін. Я люблю Землю не менше, ніж свою батьківщину, але, на жаль, не міг дозволити людям дедалі більше нищити природу в нескінченній гонитві за науковим прогресом. Так само й не міг допустити, щоб мої земляки повбивали багатьох людей у спробі заволодіти земною інформацією.
Зараз я на стороні добра, справедливості й миру — байдуже, з якого боку надходить ініціатива. Так, земляни, як і горяни, не вміють цінувати дари всесвіту, чого, на жаль, не змінити. Я не Бог, аби перейматися ще й цим. Єдине, що мені хотілося б залишити після себе — це мир і відсутність війни.

— Про який мир може йти мова, якщо горяни у своїй переважній більшості злі, бездушні й жорстокі?! Вони ніколи не зупиняться, якими б не були ваші бажання! — вигукнула Ксюша, повністю озвучивши думки Дена.

— Не все так однозначно, як може здатися на перший погляд, — похитав головою Тонішил. — Гадаю, я мушу розповісти вам свою історію від самого початку, аби ви прийняли остаточне рішення і більше не картали себе докорами сумління щодо свого вибору. Сідайте зручніше й вислухайте мене, перш ніж укласти з кристалом останній договір.

Морлан змахнув рукою, і немов із порожнечі навколо столика з кристалом виникли два розкішні крісла, що так і запрошували присісти й перепочити. Що ж, очевидно, розповідь буде довгою.

***

Еріка, Максим і Боря чудово розуміли, що Норвел розлютиться, виявивши клітку порожньою, особливо після втечі Кості. Напевно, він задіє всі свої можливості, аби якнайшвидше відшукати їх і повернути назад — у місце майбутніх катувань. Цілком імовірно, що, осліплений гнівом, він узагалі вирішить убити їх, не чекаючи дуелі. Від цього мерзотника, що звихнувся від ревнощів і алкоголю, тепер чого завгодно чекати можна. Та попри це друзі намагалися не втратити голову від почуття свободи й, для початку, відшукати надійне укриття в замку — якнайдалі від колишньої в’язниці.

Спершу вони вийшли до старих підвалів із безліччю розгалужень у різні боки, де легко було заблукати. Вибравши на колективну думку найлогічніший напрямок, друзі рушили в підземні лабіринти в надії знайти хід на другий поверх. Після довгих блукань темними тунелями вони натрапили на іржаві сходи з вузьким проходом під самою стелею. Оскільки повертатися було пізно й небезпечно — лишалося тільки повзти цим тісним підземним лазом, сподіваючись, що він виведе їх бодай на перший поверх.

Час від часу мертву тишу довкола розривало відлуння криків Норвела, який, очевидно, все ж таки вирушив на їхні пошуки в глибини підземелля. Це була ще одна причина обраного шляху відступу, що, ймовірно, в усіх викликав напади клаустрофобії та відчуття нестачі повітря.

— Мені здається, ці стіни ось-ось зімкнуться, — не витримала Еріка, відчайдушно намагаючись приховати тремтіння в голосі. Як би їй не хотілося виглядати перед хлопцями сильною та непохитною, фобія тісних замкнених просторів дедалі більше давала про себе знати.

— А мене непокоїть можливий обвал. Таке відчуття, ніби ці стіни настільки старі, що просто не витримають нашої присутності, — погодився з нею Боря і закашлявся від сирості, що роз’їдала легені. Тунель, здавалося, ставав дедалі вужчим, а світло ліхтариків ледь розганяло густу темряву.

— Все буде добре. Ми зараз перебуваємо в одному з лабіринтів, які колись прокладали між стінами замків на випадок втечі, якщо маєток намагалися захопити. Я читав про це в багатьох історичних книгах. Ці ходи дуже міцні й надійні. — Максим зупинився й припав поглядом до вузенької щілини, намагаючись розгледіти простір зовні. Еріка недовірливо прослідкувала за ним очима, а тоді зробила теж саме. І справді! У цих вузьких прорізах почали вимальовуватися контури покинутих залів, коридорів і забутих кімнат. Вони й справді ніби перебували всередині самої стіни — у пастці кам’яних лабіринтів.

— Що ж, схоже, ти маєш рацію. Я почуваюся жалюгідною мишею, яка ховається в щілинах, боячись бути поміченою. — Еріка нервово стисла в долоні край Максимової кофти, наче шукаючи захисту. Правду кажучи, їй було ніяково навіть перед собою за цю несподівану потребу бути слабшою. Ніби це була вже не вона. Лише тепер Еріка почала краще розуміти Ксюшу, яка, закохавшись у Дена, втратила хватку крутої бойової дівчини, якою, очевидно, вважала себе раніше. Ні! Еріка не хотіла ставати такою ж самою.

— Дивіться! Попереду якось світлішає, наче там є хтось зовні. — Боря показав пальцем у темряву, де справді пробивалося слабке, тремтливе сяйво, більше схоже на міраж. Еріка відразу відігнала похмурі думки і подивилася в потрібному напрямку. Що ж, здається, незабаром вони натраплять на щось важливе. Обмінявшись тривожними поглядами, підлітки поповзли туди.

Каміння довкола було нерівне й холодне, а в очі час від часу потрапляла вікова пилюка. Все навколо зберігало запах плісняви й затхлості, наче тут жодного разу не було жодної живої душі. Але самі ходи були продумані — подібні до сітки, що з'єднувала одне крило з іншим, наче стіни мали власні жили, якими можна було пробиратися непомітно, залишаючись усередині каменю.

Слабке сяйво попереду то гасло повністю, то знову наростало, ніби закликаючи швидше рухатись вперед. Лабіринт у замку жив власним життям: ходи розгалужувалися, звертали під дивними кутами й тягли все глибше за тьмяним примарним світлом. Кожна нова щілина відкривала різні картини того, що знаходилось зовні: порожні коридори, покинуті покої зі старими меблями, зали з розкиданими на підлозі вицвілими тканинами, архаїчними дрібничками та іншим мотлохом.

Нарешті примарне сяйво, яке раніше час від часу обривалося в темряві, стало стійким і заблищало яскравіше, зазиваючи до себе ближче. З глибини донеслося ледь чутне відлуння — незрозуміле, глухе, але досить розбірливе: хрипкий, скрипучий чоловічий голос перегукувався з жіночим — мелодійним і водночас владним.

— Чорт забирай! Це ж кляте праве крило, — відразу здогадалася Еріка, відчувши прилив пекучої ненависті. Хоч Максим і остудив її запал — бажання помститися цьому мерзотнику Норвелу не зникло й продовжувало роз’їдати зсередини, як смертельна отрута.

— Може, краще повернутися назад і пошукати інший хід — на другий поверх, наприклад? — обережно запропонував Боря, намагаючись вгамувати задишку після інтенсивного руху.

— Було б непогано, але в мене назрів інший план. — Максим повернувся до них обличчям. Еріка не бачила його міміки в темряві, але по тону голосу здогадалася, що він схвильований. — Можемо простежити за Нуарою звідси і спробувати дізнатися, чим дихає ворог зсередини.

— Сподіваєшся на мої знання горянської мови? — Еріка хмикнула, прислухаючись до розмови десь зовні. Звісно — Нуара про щось говорила зі своїм батьком рідною мовою.

— Ти і її знаєш? — захоплено округлив очі Макс. Еріка не змогла стримати усмішку, зрозумівши, що у цього відчайдушного сміливця насправді й плану не було. Як же багато спільного в них з Деном! Просто Максим, на відміну від свого найкращого друга, вміє робити вигляд, що знає, з чим має справу.

Втім, повертатися було запізно, тож Еріці нічого не залишалося, як погодитися. Домовившись зберігати мовчання, вони якомога тихіше підповзли до зручного місця, щоб мати змогу одночасно слухати розмову ворогів і спостерігати за ними крізь широку щілину.

По той бік вони розгледіли простору кімнату з вишуканим, дорогим і незвичним інтер’єром. Вогники сотень свічок відбивалися в полірованих до блиску бокалах і золотих візерунках на меблях, ніби виплітаючи сяйливу павутину, що огортала весь простір. У центрі за довгим столом сиділа королева Нуара у білосніжній сукні, розшитій розсипом діамантів, які мерехтіли, немов зірки, що впали прямо на її плечі. Розпущене сріблясто-біле волосся каскадом спадало на груди та спину, підкреслюючи холодну й витончену красу, від якої так і перехоплювало подих.

Поруч, у важкому плащі, прикрашеному гербами й темними вишивками, сидів старезний дідуган із владним обличчям і пронизливим поглядом. Його сиве волосся додавало образу суворої величі, а орлині очі палали ледь прихованим роздратуванням. Обоє пили густе червоне вино й вели жваву розмову, але за інтонаціями й різкими жестами було зрозуміло: їхні погляди розходяться, а в повітрі так і стоїть напруга, наче невидима іскра, готова спалахнути в будь-який момент.

Максим, помітивши напруження Еріки, тут же стиснув її долоню, завіряючи в своїй підтримці. Боря в тривожному очікуванні поглядав то у щілину, то на Еріку, наче тільки вона могла розшифрувати їхню розмову.

У школі напівкровок справді був предмет з вивчення горянської мови, і Еріка, як найкраща учениця, знала її досить добре. Правда, вже з тих обривків розмови вона зрозуміла, що їхній акцент трохи відрізняється від того, до якого вона звикла, але, на щастя, слова були цілком зрозумілі.

— А я попереджав! Відразу відчував, що це погана ідея! — підвищеним тоном говорив Дайрон, наповнюючи свій бокал новою порцією вина. — Споконвіків єдиним дієвим знаряддям у досягненні цілей була війна. Жодних хитрощів, маніпуляцій чи обхідних шляхів. Лише кровопролиття, хаос і численні жертви — ось справжні рушії прогресу.

— Невже ви злякалися, батечку? — Єдиною ознакою хвилювання Нуари було ледь помітне тремтіння в пальцях. Решта її вигляду залишалася холодною і впевненою, як у справжньої королеви, яка знає собі ціну.

— Як ти смієш, бісова дівко! — раптом спалахнув колишній король і вдарив кулаком по столу. — Мені боятися ідей цього божевільного? Його час минув ще два століття тому. За всі ці роки я став могутнішим, ніж він у будь-якому зі своїх втілень!

— Тоді до чого ці розмови про інший варіант розвитку подій? — Королева граціозно відкинула пасмо білого волосся за плече. — Ви змінили свою думку лише після того, як здогадалися, хто стоїть за пророцтвами, чи не так?

— У мене теж є зустрічне питання: чому ти не змінила умови, знаючи, що тебе намагаються обвести навколо пальця? Я лише вирішив прислухатися до своєї нетямущої доньки, яка розписала золоті перспективи! Пройдисвітка! Без докорів сумління змогла одурити бідного старого батька, який вклав у неї всю душу й довірив владу. І як я відразу не здогадався, хто за всім цим стоїть? Ганьба! Покажи мені, де той кристал, і я знищу його власними руками! Так само, як і того хлопчиська, заради кого ми й влаштували всю цю виставу!

— Тихіше, батечку. Може, вам заспокійливе прийняти? На Землі придбала, до речі... Непогано допомагає втихомирити нерви. — У погляді Нуари читалося щось на кшталт зверхності. Наче вона натрапила на слабке місце батька й тепер намагалася ним маніпулювати. — Думаю, навіть якщо автор пророцтв дійсно Морлан Тонішил — умови він запропонував максимально вигідні для нас. Повірте, йти війною на Землю, маючи в запасі менше козирів — це неминучий програш. Я жила на цій планеті багато років і встигла добре вивчити людей. Попри слабкі фізичні можливості й відсутність енергії — вони досить розумні й винахідливі. І повірте — у них чималий досвід ведення війн на відміну від Горана. Проти їхнього створеного озброєння навіть сила енергії безсила. Треба бути розумнішим за власну гордість, щоб чесно визнати: ми нічого не знаємо про Землю, тож інформація, що зберігається в кристалі, а також пророцтва й повелитель — наші єдині надійні інструменти для досягнення цілей. Ми не можемо їх відкидати. Без знань про устрій Землі нам буде ой як несолодко. І, відверто кажучи, мені зовсім не хочеться знову бруднити руки людською кров’ю. Вже нецікаво якось. Чи вам досі так важливо вбивати й сіяти хаос, щоб зайвий раз продемонструвати свою владу?

— Як ти смієш говорити зі мною в такому тоні? Забула, завдяки кому стала королевою? — Дайрон був ладен спопелити Нуару поглядом, але вона трималася напрочуд твердо. Еріка впіймала себе на думці, що захоплюється нею.

— А це має якесь відношення до нашої розмови? — Королева відкинулася на спинку стільця, зобразивши повну байдужість. — Хіба не ви самі казали, що справжня королева завжди залишиться при своїх інтересах? Чому ж тоді ви намагаєтеся нав’язати мені свою точку зору? Повелитель ось-ось укладе з кристалом останню угоду. Підготовка до прямої трансляції вже майже завершена. Запізно давати задній хід чи про щось шкодувати, інакше ви зайвий раз продемонструєте свої слабкості. Хіба я не маю рацію?

— Ти — точна копія своєї матері, Нуаро, така ж свавільна! Саме тому я колись власноруч убив її і підвісив біля вікна своєї спальні. Чудовий урок, до чого може привести непокора.

— Ви зараз мені погрожуєте? — Нуара посміхнулася й зробила ще один ковток вина. Кісточки на її пальцях побіліли, стискаючи келих.

— У мене є справи важливіші за цей цирк. Дай відповідь мені лише на одне питання: ти навмисне не піднімалася на верхні поверхи всі ці роки? Чи просто воліла не помічати, що той мерзотник вижив і втягнув нас у свої ігри? — Дайрон різко повернувся до вікна так, що було важко збагнути його емоції.

— Які ще ігри, батечку? — спокійно, з ноткою образи мовила Нуара. — Нагадаю вам: мого дядька завжди вирізняла надмірна праведність. Він навряд чи буде діяти проти нас, навіть будучи не в собі. Думаю, він, як і раніше, прагнув стати вершителем справедливості. Але повірте: я достатньо сильна й упевнена в собі, щоб отримати перемогу на дуелі. Алан мені не суперник. Навіть граючи за правилами Тонішила, я ні в якому разі не програю.

— Запам’ятай раз і назавжди: не існує інших правил, крім моїх власних. Ні твоїх, ні цього покидька. — Дайрон кинув на неї вбивчий погляд і демонстративно підняв келих, немов проголошуючи тост. Потім одним махом його осушив й спотворив губи в хижій посмішці.

Раптом двері скрипнули і в середину без стуку вдерся Норвел — злий, червоний, весь у поті, бруді й подряпинах, ніби заплутався в колючих кущах. Він явно був не в собі.

— Ваша високосте, вони втекли — прокляті щури! Але не хвилюйтеся! Скоро я їх знайду й поверну назад, — доповів він Дайрону, не дивлячись на Нуару. Виглядав він при цьому так, ніби був готовий до будь-якого покарання.

— Нуаро! — замість відповіді Дайрон знову звернувся до королеви. — Наша розмова з тобою закінчена. Готуйся до дуелі. Ти сама вибрала ці правила гри — нехай поки буде по-твоєму. Невипадково я наділив тебе владою — у тебе сильний дух. Іти шляхом найменшого опору — не зовсім погана тактика, в якій, безперечно, є свої переваги. Криваву розправу можна влаштувати і після дуелі, правда? Коли всі козирі будуть у руках, як то кажуть... Поки я послухаю тебе й прийму твої правила гри, але з єдиною умовою — вбий повелителя на дуелі. Він — головна фігура на шахівниці. Знищимо головний інструмент нашого ворога, а потім позбудемося й самого Тонішила. Бачиш, який я дбайливий і розуміючий батько?

Голос Дайрона набув якихось дивних солодкуватих відтінків. Кинувши на доньку раптово прихильний погляд, він схилив голову в жесті вибачення. Потім підвівся й, не глянувши на Норвела, який стояв з опущеною головою й винуватим виглядом, рушив прямо туди, де за товщею кам’яних стін ховались підлітки. Вони відразу затамували подих, побоюючись видати себе.

Нуара недовірливо глянула на батька й помітно напружилася, ніби відчула якусь загрозу. Еріка теж мимоволі стиснула плечі від дивного передчуття небезпеки. Із темряви на неї все ще дивилися очі хлопців, намагаючись прочитати її емоції від почутого. Вони поки не знали, про що говорять вороги, але, очевидно, теж передчували щось недобре.

— Ну що ж, сподіваюся, ми правильно зрозуміли одне одного. Щасти вам. — Енджел підвелася й ввічливо поклонилася батькові, навіть не глянувши на Норвела. Той, втім, був цілком зосереджений на Дайроні та власному страху через зникнення полонених. Старий терпляче чекав, поки вона піде, вдивляючись кудись у порожнечу. Дивний гарячковий блиск у його очах не віщував нічого доброго.

Спостерігаючи за ним, Еріку охопило тривожне передчуття наближення біди. Немов щось клацнуло в один момент — і реальність раптово змінилася, як несподівані титри посеред фільму.

— Я все виправлю — обіцяю, ваша величносте. Дістану з-під землі живими чи мертвими! — Норвел впав на коліна, схиливши голову до самісінької підлоги. Від відрази й ненависті до цієї помилки природи Еріку ледь не знудило.

— Скажи мені, Алле, яке твоє найпотаємніше бажання? — раптом солодкуватим голосом, ніби й не почувши попередніх слів, запитав Дайрон, кинувши на свого підданого пронизливий погляд. Здавалося, він читав його думки, сканував прискіпливим оком і бачив усе, що творилося в його голові.

— Що? — Норвел настільки не очікував почути щось подібне, що миттю підняв на короля розгублені очі.

— Озвуч мені вголос те, про що мрієш найбільше, синку, — спеціально виділив останнє слово Дайрон, даючи зрозуміти, що зникнення в’язнів його аж ніяк не хвилює.

— Ну-у... — Норвел почухав за вухом і скривив губи в потворній, дещо сором’язливій посмішці. — Думаю, для вас не секрет, що я мрію прикінчити мого виплодка. Змусити його страждати й благати про пощаду... Роздавити, як жалюгідну комаху, заподіявши стільки болю й мук, щоб він прокляв день, коли з'явився на цей світ. А ще... — Його обличчя набуло якоїсь моторошно мрійливої виразності, від якої ставало не по собі. — Хочу розважитись з його подружкою прямо на його очах. Ця запальна брюнетка мені припала до душі — цілковито мій типаж, окрім королеви, звісно. Хоча її величність теж не заперечувала, аби я дозволив собі ці маленькі пустощі.

— Невже тебе, як і мою доньку, на дітей потягнуло? Недобре, синку, ой як недобре! — Незважаючи на зауваження, Дайрону явно сподобалася заява Норвела. — Що ж! Я схвалюю й благословляю тебе, мій сину. Вперед до своєї відчайдушної мрії! Зроби це якнайшвидше, але краще після того, як повелитель укладе останню угоду з кристалом і втратить своє безсмертя.

— Тобто як?! Ви зараз серйозно? — Норвел був настільки неготовий до такого повороту, що завмер на місці від шоку. — Хіба Алана не треба зберегти для дуелі, ваше величносте? Він же повелитель!

— Треба. А може, й ні. Хто знає, хто знає… — Зловісний голос Дайрона пропалював простір навколо, немов хвиля жару після вибуху. Ця заява змінювала геть усе.