Глава 43. Бути справжнім

Іноді байдужість — це не черствість, а крик душі, замаскований настільки майстерно, щоб ніхто не помітив, як всередині все руйнується.

Все сталося так швидко, що сама реальність здригнулася й спотворилася, мов тонкий аркуш паперу, який безжально зім'яли й кинули в полум’я, де він миттєво перетворився на попіл.

Ден, звісно, був готовий до будь-якого розвитку подій, особливо після попередніх пригод, але те, що сталося зараз, нагадувало смертоносний вихор, що зносив все на своєму шляху.

Летючих монстрів, з якими вони вже зустрічалися на другому поверсі та яких без особливих зусиль здолали, навряд чи можна було б вважати серйозним випробуванням, якби не одне «але» — незнайомець, що сидів на троні й, здавалося, керував усім цим безладдям. Ден, звичайно, збирався вступити з ним у переговори, але той миттєво перетворився на саме втілення пекла, спрямувавши на них крилатих монстрів, наче кару за всі гріхи світу.

Але що ж стало причиною? Можливо, незнайомця образило, що Ден назвав його Іншилотом? Цілком можливо, адже саме після цього все й сталося. Прокляття! І хто його взагалі тягнув за язик? Коли він почне спочатку думати, а потім говорити? Ідіот!

Згораючи від злості на самого себе, Ден миттю кинувся в атаку, прикриваючи собою Ксюшу. Лезо його меча, спалахнувши в хиткому світлі тремтливих свічок, одним розмашистим ударом зачепило відразу кількох тварюк, що рвонули на них згори. Втративши деякі частини тіла, вони з огидним вереском розлетілися врозтіч, поступаючись місцем іншим. Злітаючись зусібіч, потвори намагалися зачепити їх крилами й іклами, немов рій розлючених бджіл, що відчули загрозу для свого гнізда. Кружляючи вихором, наче хмара з пітьми, вони розтинали повітря й перетворювали простір довкола на густу, ворожу матерію.

Ден почув крик Ксюші, який пройняв його сильніше за будь-який удар, і, ледь обернувшись, побачив, як над нею вже нависла паща з гострими, довгими зубами. На щастя, сила не змусила себе довго чекати: подругу відразу ж обійняло сріблясте сяйво, зробивши її готовою до атаки.

Вона стиснула в руках загострену палицю й, вклавши в рух усю свою рішучість, встромила її прямісінько в око потворі. Ден пам’ятав про нестабільність її здібностей як охоронця, а також про те, що варто йому опинитися у безпеці — й сила може зникнути так само швидко, як і з’явилася. Тепер його головним завданням було відволікти чудовиськ на себе, дозволяючи Ксюші якомога довше користуватися своєю силою.

— Тримайся біля мене й уникай атак! Просто захищайся! — крикнув він, намагаючись перекричати виття, що гулом стояло в повітрі.

— Не думай про мене! Зараз я у десять разів сильніша за тебе, придурок! — огризнулася подруга, відкинувши двох одразу з такою силою, що їх віднесло на кілька метрів й вгатило в стіну, змусивши обвалитися деякі елементи декору.

— Ти ж не безсмертна! Припини геройствувати!

— Стули писок! І взагалі, краще дивись за собою!

Що ж, порозумінням між ними й близько не пахне. Ксюша рухалася в шаленому ритмі, демонструючи нетипову для себе швидкість і відбиваючи потвор з такою легкістю, наче вони були лише слабкими противниками в добре вивченій комп’ютерній грі. Один мах через плече — і тварюка гепнулася на підлогу, забризкавши килим кров’ю; ще один удар ногою — і відразу троє з криком відлетіли аж під самісіньку стелю. Ксюша відбивала атаки не лише в свій бік, а й ті, що летіли на нього, ніби прагнучи знищити якомога більше чудовиськ. І коли вона встигла навчитися таким прийомам?

Ден також орудував мечем на максимальній швидкості та водночас не зводив очей із запальної подруги, яку, здавалося, бачив уперше. Коли один монстр таки пробився до нього крізь вихор блискавичних ударів, Ден дозволив його гострим зубам роздерти власне плече — аби тільки той не дістався до Ксюші.

Він відчував спину подруги зовсім поряд і чув її короткі різкі вигуки, у яких читалися рішучість, упертість і відчайдушне прагнення бути корисною в бою. Кожен удар її палиці супроводжувався тріском роздертої шкіри й пронизливим вереском, коли загострене вістря дерева врізалося в живіт чи горлянку потвори.
І нехай її рухи часом були незграбними й не настільки відточеними, як у нього, проте в кожному з них відчувалася сила — наче вона сама перетворилася на зброю.

Кров летючих чудовиськ густими краплями падала на кам’яну підлогу й розплескувалася в блискучих калюжах. Ден відчував, як дихання збивається обривками, як м’язи палають від напруження, а тіло пульсує від втоми, втім не дозволяв собі сповільнитися. Біль то тут, то там пронизувала його тіло різкими поштовхами, коли якась із летючих потвор таки проривалася крізь захисні атаки й зачіпала його — чи то зубами, чи то шпаркими ударами загострених крил. Ксюша теж отримала кілька кровоточивих подряпин, на що, як і він, не звертала жодної уваги.

Серед цього вируючого хаосу й реву Ден не забував кидати позирки туди, де над залом здіймався величезний, темний трон. Адже саме звідти виходив наказ, джерело цієї смертоносної м’ясорубки — той, хто ховався у темряві й керував крилатими чудовиськами на свій лад.

І раптом важкий скрип розірвав гул битви — такий низький і протяжний, що на мить здалося: сама кам’яна кладка залу зрушилася з місця. Трон, який до цього стояв спиною, повільно повернувся до них передом і завмер. Його рух був неприродно плавним, наче ним керувала не механіка, а сама зловісна сила.

Не забуваючи відбиватися від монстрів, Ден намагався розгледіти того, хто керує цим хаосом, розуміючи, що його справжня ціль зовсім не чергова безглузда бійня, а той, хто ховається за зовнішньою небезпекою — будь-то згустки енергії чи скажені чудовиська. Увесь трон був оплетений ліловими, в’язкими шматками енергії, наче клубами живого диму, у яких мерехтіли крихітні іскорки, схожі на згасаючі зірки. В глибині цієї темряви хтось дійсно сидів — нерухомий, важкий силует, чия присутність відчувалася сильніше, ніж атака крилатих створінь. Темрява надійно приховувала обличчя, постать і весь зовнішній вигляд спостерігача, але дотик його погляду був надто явним: Ден відчував, як цей пильний зір пропікає його та Ксюшу до кісток — холодний і байдужий, мов хижак, що бавиться здобиччю. Здавалося, їхній бій з монстрами був не більше, ніж перевіркою, забавою, випробуванням сили й волі для тих, хто наважився ступити в цей зал, тоді як справжній господар мороку весь цей час сидів за крок від них, спостерігаючи з тіні й очікуючи моменту, щоб відкритися.

Відбиваючись від летючих потвор, Ден несвідомо відволікався, вихоплюючи його обриси з темряви в надії розгледіти бодай якусь підказку, як зупинити це божевілля. З кожним ударом меча здавалося, що зграя рідшає і визволення зовсім близько, аж раптом сталося щось по-справжньому жахливе, до чого ні він, ні Ксю зовсім не були готові. Фігура на троні змахнула рукою, і сценарій змінився абсолютно несподіваним чином: одна зі скалічених тварюк вигнулася в повітрі, широко змахнувши цілим крилом, і з чорної перетинки, наче з нізвідки, з огидним тріском відокремився довгий кістяний шип. Він немов постріл із пронизливим свистом пронісся повз Дена й влучив у колону позаду. Каміння вибухнуло крихтами й пилюкою.

— Що це в біса таке?! — вражено видихнула Ксюша, коли наступний шип зі свистом зірвався з крила іншої потвори й влучив у підлогу за кілька сантиметрів від її ноги.

Ден відчув, як по спині пробіг холод, сильніший за будь-який удар. Тепер кожна поранена тварюка ставала не слабшою, а ще більш небезпечною, перетворюючись на живий арбалет, що зливав на них смертоносний дощ. Ця невідома здатність уже знайомих монстрів виглядала зараз, як та насмішка, наруга з їхньої надії зупинити це божевілля. Повітря наповнив свист і шипи полетіли зусібіч — швидкі, довжелезні, гострі, наче ножі, що оберталися з нереальною швидкістю.

— Сховайся за мене! Ти не зможеш відбити цю хрінь! — вигукнув Ден, ставши перед Ксюшею та відкидаючи мечем летючі знаряддя смерті. Удари сипалися один за одним, і кожен з них віддавав у його руках вібрацією і пронизливим скреготом.

Зграя кружляла навколо, і тепер кожна поранена тварюка плювалася шипами, наповнюючи зал смертоносним градом. Ден розмахував мечем, описуючи блискучі дуги й відчуваючи нестерпний біль у м’язах, але не дозволяв собі сповільнитися — один промах міг коштувати Ксюші життя.

Проте подруга й не думала ставати жертвою: їй вдалося відбити кілька шипів одразу, одним рухом руки створивши невидиму перешкоду. Вона припинила відбиватися саморобною зброєю, зосередивши всю увагу на новій відкритій здатності. Невже їй вдалося опанувати силу енергії? Або ж його охоронці від початку володіли подібними навичками?

— Як ти це зробила? — не втримався від питання Ден, але Ксю лише нервово відмахнулася. А за мить на них знову накинулося кілька тварюк, не припиняючи випускати шипи. На жаль, втомлений від довгої боротьби Ден зміг відбити лише двох монстрів. Третій прорвався крізь невидимий бар’єр Ксюші, пробивши в ньому величезну діру. А ще за секунду він штовхнув подругу з такою силою, що вона відлетіла прямо до стіни, вдарившись спиною в одну з колон.

— Ні! — закричав Ден, зрозумівши, що Ксю може перетворитися на легку мішень. Вона справді з великими зусиллями приходила до тями після удару, намагаючись втримати ясну свідомість.

Відволікшись на неї, Ден припустився фатальної помилки — втратив пильність. Ще одна тварюка з ревом кинулося на нього, вибивши меч із рук й позбавивши найменшого захисту. А потім сталося те, що він не встиг не лише спланувати, а й передбачити: до Ксюші підлетіла ще одна потвора й відразу ж випустила черговий блискучий шип. Ден ще не встиг до кінця зрозуміти, що сталося, як його тіло одним різким, стрімким стрибком подолало кілька метрів і закрило собою Ксю.

Ще до того, як він встиг щось обміркувати, груди пронизав гострий біль. Він наче розірвав нутрощі різким стрімким розрядом, змусивши реальність похитнутися. Ідіот! Він не мав права припускатися такої помилки! Якщо він буде мертвим хоча б хвилину — це може стати фатальним для Ксю. Як він міг дозволити собі це поранення?!

Подруга лише здригнулася, побачивши перед собою його спину. Очевидно, вона не встигла помітити, як шип з неймовірною швидкістю увійшов йому прямісінько під ребра, позбавивши останньої надії. Ден навіть не встиг прошепотіти банальне «біжи», як упав на підлогу, стискаючи долонею товсте, гаряче вістря шипа, що стирчало з тіла.

— Дене! — закричала Ксю, з жахом усвідомлюючи, що сталося. Перш ніж він встиг зрозуміти, що відповісти, сталося ще одне дивне явище. Незнайомець на троні знову підняв руку у владному жесті — і птахи різко відступили, залетівши кудись за колони. Секунда — і настала цілковита тиша, наче платівку зірвали на ходу.

Висока постать у довгому фіолетовому плащі з дорогого атласу піднялася на ноги й випрямилася. Лілові згустки енергії покірно розступилися, і до туманного розуму Дена дійшло, що незнайомець збирається кудись йти. Його обличчя ховалося під безликою білою маскою без рота й очей, роблячи його схожим на привида.

Незнайомець коротко хмикнув, наче посміювався про себе, і, повернувши голову в бік Дена, підняв руку в чорній рукавичці, вказавши кудись за трон. Там, у глибині залу відкривався ледь помітний отвір: стеля не сходилася, а тягнулася вгору — у вузький циліндричний стовп башти. У її темній висоті губилися гвинтові сходи, спіраллю обвиваючи кам’яне нутро та піднімаючись на верхні рівні замку.

Кивнувши Дену, незнайомець розвернувся і, наче слідуючи за заздалегідь наміченим маршрутом, піднявся по сходах угору, невдовзі розчинившись у темряві.

Тяжка, зловісна енергетика раптом стихла, наче глядач, насолодившись видовищем, вирішив залишити місце для «щасливого» фіналу. Або ж його розчулила сцена, де Ден, подібно до Кості нещодавно, прийняв увесь удар на себе, захистивши Ксюшу. Щось дійсно змінилося в одну мить, ніби незнайомець раптово виявив прихильність й вирішив залишити їх у спокої.

Поки Ксюша, долаючи біль від удару, намагалася підповзти до нього, Ден із останніх сил вирвав шип із грудей і відкинув його куди подалі, не стримуючи судорожного крику. Це було жорстоко по відношенню до власного тіла, але Ден не хотів залишати цю мерзоту всередині себе, ускладнюючи тим самим процес воскресіння. Тепер залишалося лише гідно витримати ще одну неминучу смерть.

Здавалося, його груди стиснула колюча проволока. Кожен видих виривався назовні з протяжним скрипом, а легені наповнювалися не киснем, а закипілою кров’ю. Гаряча, в’язка волога розливалася всередині, а потім витікала назовні, навіть не думаючи зупинятися. Він задихався, і в цьому було щось принизливе й безпомічне, наче саме життя глузувало з нього, розтягуючи останні хвилини.

— Ні! Тільки не це, Господи! Лише б цього сталося, будь ласка! — стогнала Ксюша з таким відчаєм, що Ден внутрішньо стиснувся. Як же йому не хотілося, щоб подруга була поруч у ці миті, проживаючи все разом з ним! Серце калатало, мов загнаний звір, а потім спотикалося, зривалося і билося нерівно й так болісно, ніби розпадалося на шматки. Кров стікала на підлогу, теплом розповзаючись по тілу, а потім огортав холод, піднімаючись від кінчиків пальців ніг усе вище — до хребта. Ден відчував як його власне тіло ставало чужим, як поступово зникав контроль: кінцівки погано слухалися, м’язи в грудях судомно стискалися, а очі накривала липка чорнота.

— Не… не хвилюйся! Це не… не надовго… Я знову… знову оживу, — ковтаючи склади, видавив Ден і хотів глибше вдихнути, але замість повітря всередину рвонув новий потік болю. Грудну клітку ніби розірвало зсередини, і з горла вирвався стиснутий, рваний кашель. Світ закружляв, стіни звужувались, а темрява, здавалося, сіпнулася на периферії зору, бажаючи огорнути все навколо.

Ксюша, вся в пилюці й сльозах, схилилася над ним, з жахом спостерігаючи, як життя поступово залишає його тіло.

— Навіщо ти це зробив?! Придурок! Я б сама впоралася! Я б могла це зробити! Навіщо?! — Її душила лють — така сильна й пекуча, що навіть на межі смерті Ден відчув її на собі. Ксю розривало від болю — не фізичного, як його, а душевного, який, напевно, був ще більш нестерпним. Коли її долоня торкнулася його щоки, Ден майже не відчув дотику — шкіра вже німіла, але він знав, що Ксюша поруч, і це втримало його на межі ще на мить.

Її сльози капали йому на обличчя, змішуючись із кров’ю. Він хотів сказати їй бодай щось, попросити пробачення за ці миті, на які сам її прирік, але рот наповнився гіркотою заліза, а губи лише здригнулися у беззвучній спробі.

Біль змінився тяжкістю, потім знову онімінням. Світ розчинявся, залишаючи тільки звук її плачу та краплі сліз на шкірі. Хай би це швидше закінчилося, аби тільки вона перестала мучити себе цією жорстокою, суворою невідомістю!

— Мені… майже не боляче. Я… я звик до цього… Не плач…

Хотілося сказати ще щось важливе й сильне, те, що належить говорити в останні секунди життя. Чорт забирай! Він же хотів зізнатися їй у коханні! Хотів, але не встиг. А якщо цього разу воскресіння не настане? Він спробував вдихнути ще трохи повітря для трьох найважливіших слів, але не зміг. Останнє, що йому довелося відчути — розрив між тілом і свідомістю, наче порожнеча захопила в свої колючі обійми, не бажаючи ніколи відпускати. А потім прийшла темрява — холодна, нескінченна і всепоглинаюча.

***

Немає нічого страшнішого, ніж спостерігати, як кохана людина повільно вмирає, здригаючись від болю і чекаючи, коли все, нарешті, закінчиться.