Глава 42. Тенета сумнівів

Найгірші рішення приймаються не в пориві гніву та не в осліпленні щастя, а зі страху бути відштовхнутим.

Ден міцно стискав руку Ксюші й вперто тягнув її за собою вглиб залу, де лілове світло з вікон вже не торкалося підлоги, і все потопало в густій, непроглядній темряві. Силуети старих меблів виростали з мороку, немов величезні брили, а під сірими чохлами проглядалися різьблені спинки крісел і високі шафи, що сторожили це місце століттями.

Невдовзі з темряви, як і передбачала Нуара, виринули обриси гігантських сходів, величчя й розміри яких значно перевершували ті, що привели їх раніше на другий поверх. Кам’яні ступені, широкі й стерті часом, піднімалися угору, гублячись у напівмороку високого порталу. Кожен крок, кожен удар ноги об камінь луною відгукувався у тиші, зливаючись із прискореним стуком їхніх сердець.

Чим вище вони підіймалися, тим холодніше ставало повітря, а за спиною вже чулося важке, ледь уловиме зітхання того, що повзло слідом. Здавалося, варто лише на мить сповільнити крок, як темрява наздожене їх, охопить й потягне вниз.

Ден не відпускав Ксюшу ні на секунду, стискаючи її долоню до хрускоту в пальцях. Вони вибралися на третій поверх, де перед ними розкинувся новий зал — широкий, з високою стелею, оздобленою потемнілими від часу балками. З обох боків тяглися ряди важких дверей, кожні з карбованими візерунками, частково обсипаними й потрісканими. Тут пахло сухою пилюкою і старими дошками, а тиша була такою густою, що кроки відбивалися в голові, немов удари молота.

Ще трохи пробігши вглиб, вони нарешті зупинилися, прислухаючись до найменших звуків позаду. Ден перевів подих і озирнувся. На щастя, слідів тієї руйнівної енергії тут справді не було, хоча повітря наповнилося якимось потойбічним подихом, ніби сам простір мав власні вуха та очі.

Ксюша роздратовано вирвала долоню з його руки й різко струсила її, ніби він справді завдав їй болю. А що, якщо вона взагалі не хотіла бігти за ним і весь цей час пручалася? Ден з жахом усвідомив, що навіть не звернув на це уваги.

— Вибач, я просто…

— Ти просто послухав ту відьму! В черговий раз! І байдуже, що вона, взагалі-то, наш ворог, а не рятівниця! — вигукнула подруга, навіть не намагаючись приховати обурення. Ден завмер, ошелешений від несподіванки.

— А що, на твою думку, мені слід було робити? Чекати, поки ця темрява знову спробує дістати тебе?

— Ні! Але ми ще не закінчили пошуки на другому поверсі. Було чимало дверей, через які можна було втекти, а потім обійти ті кімнати. Але ж ні, тобі обов’язково треба було вчинити так, як вона сказала! Бачу, твоя «подяка» за її нібито доброту скоро перетвориться на конкретні дії. — Здавалося, з очей Ксюші сипалися іскри. Такою злою і роздратованою він її давно не бачив.

— Що ти маєш на увазі? Думаєш, я можу перейти на її бік? — Він викривив губи в саркастичній посмішці. Знову ця тупа захисна реакція.

— Припускаю, ти можеш розслабитися через її так звану закоханість і красу, забувши при цьому, скільки зла вона взагалі наробила! Я бачила, як ти турботливо підставив їй руку під голову, щоб вона, падаючи, випадково не вдарилася! — Ксюша була схожа на вулкан, що ось-ось вибухне. Лише зараз Ден усвідомив, скільки болю їй завдали ці випадкові моменти з Нуарою. Чому він раніше про це не подумав?

— Мені начхати на її красу, Ксю! Як і на її закоханість…

— Ось тут не треба обманювати ні мене, ні самого себе! Чи ти думаєш, я сліпа? — підвищила голос подруга, а потім заробила страшні очі, злякавшись власного відлуння і прикривши рот рукою.

Ден відчув, як всередині щось стискається, розуміючи, що в чомусь вона має рацію. Адже він справді пробачив Нуарі все, що вона зробила раніше, підсвідомо зосереджуючись на її кращих рисах і повністю їй довіряючи. Хоча, чорт забирай, вона також заподіяла чимало зла, але його чомусь лякала навіть думка про майбутню дуель. Наче він не міг і не хотів вступати з нею в сутичку.

— Пробач мені. Я… я не хотів завдавати тобі болю, — чомусь випалив він, розгубившись і злякавшись власних висновків, хоча це навряд чи були ті слова, які Ксюша хотіла почути.

— По-перше, я вже звикла до болю. А по-друге, хто я така, що мені через це має бути боляче? — Її очі наповнилися вологою і зрадливо блиснули.

Ден прикусив губу. Адже вона має рацію — вони досі лише друзі. Між ними не було нічого визначеного, що могло б вивести їхні стосунки на новий рівень, а все інше він міг просто вигадати сам, як останній закоханий бовдур.

— Але ж тобі боляче! Просто визнай це! Так само, як і те, що ми тепер… більше не ті друзі, якими були раніше.

Прокляття! Він знову переплутав слова. І чому про свої почуття говорити так складно? Невже сказати банальне «я люблю тебе не як подругу» — ніби побити якийсь надскладний рекорд? Шкода, що він не скористався порадами Максима, коли той намагався навчити його, як діяти в подібних ситуаціях.

— Дідько, я така дурепа! Вибач. — Ксюша раптом похитала головою й торкнулася долонею чола. Голос у неї при цьому залишався незвично холодним. — Як би там не було, я вірю, що ти все зробиш правильно. У цьому я не сумніваюся. А в іншому… Тут уже явно не мого розуму справа.

Ксюша випрямилася й відвернулася від нього, наче відгородившись невидимою стіною. У її погляді більше не було того болю і надриву — тільки холодна відстороненість й втомлене роздратування. Здавалося, вона зневажала не його за подібну поведінку, а саму себе.

— «Більше не ті друзі, якими були раніше»… А ти маєш рацію, Дене! — тихо повторила вона, не дивлячись на нього, а потім хмикнула, не приховуючи саркастичну посмішку. — Ми справді віддалилися настільки, що тепер ледве розуміємо, що відбувається в голові одне одного! Навіть плутанина виникає через всі ці дивні почуття між нами, які можна неправильно зрозуміти. Абсурд, не інакше!

— Ксю, я не те мав на ува...

— Досить! — перебила вона його, зупинивши рукою. — Як же це безглуздо й принизливо, Господи! Веду себе, наче остання істеричка. Надумала щось і ще висуваю якісь претензії! Сором!

Вона нервово потрусила головою, наче сама не могла повірити, що опустилися до такого рівня. Дена ж її реакція остаточно вивела з рівноваги. Краще б вона кричала, ревнувала й продовжувала влаштовувати істерику, але це її презирство до самої себе… Чому від цього так боляче? Ніби він не вартий її почуттів і не приносить нічого, крім гіркого почуття розчарування. Хотілося щось заперечити, але слова так і застрягли в горлі. Очевидно, у питаннях кохання в нього справді кишка тонка, як би не було сумно це визнавати.

— Ксю, — спробував зібратися з духом Ден, розуміючи, що процес руйнування вже запущений. — Мені дуже шкода, що я змушую тебе відчувати всі ці емоції. Мені самому нелегко та й навалилося занадто багато, але я хочу, щоб ти знала — все, через що ти зараз переживаєш, просто не має сенсу!

— Звісно, не має! Костя та Марина зникли, і ми не впевнені, живі вони чи ні! Макс, Еріка та Боря в лапах Норвела, який може зробити з ними все, що заманеться! Ми по вуха в лайні, Дене, а кристал досі не знайдено! Безглуздо зараз відволікатися на якісь сторонні дурні проблеми, коли наші друзі в біді! — відповіла вона перш, ніж він встиг продовжити. Холод у її очах, здавалося, пронизав усе навколо й навіть торкнувся його серця.

Ден з жахом усвідомив, що його слова знову дали зворотний ефект. А ще вона як ніколи мала рацію — товариші в біді, тож усі їхні конфлікти та непорозуміння зараз просто ніщо порівняно з іншими, набагато серйознішими проблемами.

— Хоча зараз не найкращий час для подібних розмов, але я все одно це озвучу, Дене, — продовжила Ксю після короткої паузи, поки він намагався зібрати свою психіку по шматочках, наче всередині стався ядерний вибух. — Ця подорож вплинула на нас обох не найкращим чином, погодься… Ми забули, хто ми одне для одного. Заплуталися серед усіх цих неприємностей, проблем і небезпек, так як потрапили в стресову ситуацію і не знали, де шукати підтримку та спокій. Але будемо чесними — між нами ніколи не зможе бути нічого іншого, крім дружби. Ми занадто глибоко вросли одне в одного у так званих братсько-сестринських стосунках. Цього вже не змінити. Все інше — хибне уявлення, бісові гормони, що народжуються від страху та переживань. Тож пробач мене, якщо колись я поводила себе, як дурепа і давала привід думати, що маю до тебе якісь почуття. Це не любов. Точніше, не та любов, яка має бути між хлопцем та дівчиною. І не треба себе звинувачувати, що ти, як і всі хлопці, реагував на ці знаки з мого боку. Я ж знаю, що ти насправді цінуєш мене, але тільки як подругу. Давай просто забудемо всі ці незрозумілі моменти між нами, гаразд? Будемо вважати їх непорозумінням і закриємо цю тему назавжди. Більше не буду докучати тобі своєю дурнуватою ревністю та з’ясовуванням стосунків. Сама себе за це зневажаю. Пробач!

Ден похитнувся, відчувши легке запаморочення. Кров ударила в голову потужною хвилею, а серце зрадницьки стиснулося. Здавалося, її слова вбивають його — не тільки емоційно, а й фізично. А що, якщо він дійсно надумав собі зайвого, неправильно розуміючи її увесь цей час? Що, якщо вона справді заплуталася, прийнявши турботу за закоханість?

Не в силах впоратися з різким стрибком адреналіну, він схопився рукою за лоб. В очах Ксюші промайнула тінь хвилювання, і вона рвучко схопила Дена за плече, глянувши за його спину, мабуть, подумавши про наслідки недавнього поранення. Потім відсунула лямки його рюкзака і різко підняла забруднену кров’ю футболку на його спині, оголивши рану.

Ден від шоку покрився крижаними сиротами. Коли це Ксюша так безцеремонно себе поводила, забувши про будь-які межі та навіть власну сором’язливість? Хоча у їхній дружбі така поведінка вважалося нормою, якщо не брати до уваги останній місяць, але зараз, чорт забирай, вона ніби була в стані афекту! І що могло спровокувати такі сильні емоції? Ден не знав, що й думати.

— Ну, звісно ж, мені не здалося! Та відьма справді тебе вилікувала. Оце так! Яке благородство та турбота! — Вона відсахнулася від нього, наче торкнулася якоїсь гидоти.

— Ксю…

— Переодягайся й рушаймо вже. Ти у повному порядку! Не будемо марнувати дорогоцінний час.

Вона рвучко розвернулася й рушила на кілька кроків уперед, показуючи, що його присутність для неї неприємна. Ден важко перевів подих, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття, і дістав з рюкзака останню неушкоджену футболку. Абияк витерши залишки крові вологими серветками, поспіхом переодягнувся. Від постійних сутичок та поранень у нього вже майже не залишилося чистого одягу.

Ксюша не пропонувала допомоги і мовчки чекала, поки він приведе себе до ладу. Потім першою ринулася вперед, наче взяла на себе відповідальність за пошуки кристала. Ден був настільки розбитий її останнім монологом та черговою дозою сумнівів і страхів, що не мав сил на суперечки.

Так, відколи їхня дружба почала виходити за колишні межі, подібні розмови траплялися неодноразово. Їхні стосунки струменіли напругою, а потім знову закінчувались одним і тим самим сценарієм — вони тільки друзі, й нічого більшого між ними бути не може. Та, попри це, взаємне тяжіння тільки зростало, а непорозуміння дедалі посилювалися. Вони часто сварилися, а потім знову мирилися, відчайдушно намагаючись зберегти ті міцні дружні узи, які обоє цінували понад усе.

Страх перед Нуарою стримував Дена від того, щоб відкритися, тоді як Ксюшу, напевне, роз’їдали сумніви щодо його почуттів до неї. Останнім часом королева вже перестала бути головною перешкодою, та від цього не ставало легше. Ден просто не знав, як стерти цю виключно дружню грань між ними. А сьогодні він і зовсім, сам того не усвідомлюючи, довів її до справжнього нервового зриву, намагаючись домовитися з Нуарою. Найімовірніше, Ксюша настільки втомилася від цієї плутанини між ним і королевою, що вирішила обірвати все з корінням — цього разу вже остаточно.

Між ними наче виросла прірва, і чим далі вони просувалися темним коридором, тим сильніше він усвідомлював — її роздратування та холод ранять значно сильніше, ніж крик чи докори. А ще гірше було те, що він знову почав сумніватися, чи справді між ними є якась хімія, чи вони просто накручують і себе і одне одного? Адже до цього дня Ксюша не раз робила кроки назустріч, а він відштовхував її через страх, що Нуара може їй нашкодити. І, чорт забирай, саме тоді, коли він нарешті зрозумів, що королева більше не слідкує за ним і можна бути з нею чесним, Ксюша випалила ці вбивчі слова.

«От же жалюгідний ти шматок лайна! Ганчірка, переляканий слабак і просто нікчема! Невже так важко просто сказати про свої почуття і вибачитися за свою дебільну поведінку в останні дні? Поведи себе хоч раз, як справжній мужик, а не перелякане хлопчисько, у якого язик відсох!»

Ден нещадно стискав кулаки й сварив себе, намагаючись набратися сміливості для щирої і відвертої розмови. На чолі виступив піт, серце гриміло так, ніби ось-ось вирветься назовні. Та чим більше він намагався зібратися з духом, тим глибше занурювався в безодню відчаю і втрачав будь-яку самоповагу. Яким би сильним і безстрашним він не був у битвах — виявляється, в житті найстрашніше зовсім не монстри і близькість смерті, а зізнання у своїх почуттях. Хвилини тягнулися одна за одною, а він, як загнаний раб ішов за Ксюшею, милуючись ззаду її витонченою фігурою і ведучи безжальну боротьбу з самим собою.

В абсолютній тиші вони сумлінно обійшли кілька сусідніх кімнат, ще одну бібліотеку та два зала. Ксюша кілька разів кидала йому відволікаючі репліки про можливе місцезнаходження кристала і ставила питання, чи відчуває він його присутність. Ден і радий був би щось відчути, та єдине, що його зараз переповнювало — безжальне хвилювання й зростаюча з кожною секундою приреченість. Ще ніколи він не відчував такої сильної потреби поговорити з подругою й розставити всі крапки над «і». Але як же наважитися на це? Що, якщо вона перерве його на самому початку, знову заявивши, що це не любов і його почуття невзаємні?

Повернувшись до головного коридору, вони вирішили спершу пройти глибше, сподіваючись відчути енергетику кристала. Ліворуч височіли важкі двері з потьмареними візерунками, схожі на надгробні плити. Вони були вкриті дивними древніми символами, ймовірно, написаними горянською мовою. Праворуч тягнулися вкриті столітнім брудом вікна, за якими ледь помітно переливалися похмурі лілові сутінки. Деякі шибки були з червоними розводами, вибиті зовні, ніби божевільні птахи намагалися прорватися всередину.

Ксюша йшла попереду, час від часу кидаючи на нього колючі й водночас сумні погляди, ніби шкодувала про щойно сказані слова. Ден же набирався сміливості, щоб розпочати чесну розмову, але чим довше вагався, тим сильніше піддавався сумнівам: чи варто взагалі говорити, якщо вона сама захотіла поставити крапку? Намагаючись хоч трохи відволіктися, він сповільнив крок та підійшов ближче до вікон, вдивляючись крізь тьмяне, затуманене скло на зовнішній світ.

За брудною перешкодою відкрився краєвид, від якого холод пробіг по хребту. Біля підніжжя замку розкинувся зарослий лабіринт із сухих кущів, переплетений давно забутими стежками, що губилися в мороці. У його глибині проступали кам’яні статуї — безликі, потемнілі, покриті гнилим мохом, наче століттями сторожили чужі таємниці. Між ними ледь-ледь проглядалися самотні альтанки та лавочки, на яких поважно сиділи ворони. Трохи далі тягнулася дивна, зловісна галявина, оточена чорними, кривими деревами, на гілках яких хиталися бездушні тіла. Ден ледь не знепритомнів від цього видовища, подумавши, що це можуть бути його друзі. Та придивившись уважніше, з полегшенням видихнув, зрозумівши, що це не так.

Втім, туман був настільки густим і липким, що переконатися точно ніяк не вдавалося — він повзав між скульптурами й деревами, обвивав шибениці та поглинав будь-які залишки світла. Здавалось, що вся ця картина нереальна, сплетена з найболючіших кошмарів з одною єдиною метою — штовхнути його ще глибше в безодню відчаю.

Ден різко відскочив від вікна, але зображення врізалося в свідомість, немов опік, залишивши там слід холодної безнадії.

І раптом щось сталося: несподіваний біль стиснув грудну клітку, вдарив у скроні, і він інстинктивно опустився навпочіпки, щоб не втратити рівновагу. Новий спалах спогадів обрушився на нього, мов удар блискавки: яскравий, різкий, сліпучий. Коридор довкола ніби здригнувся і витягнувся, і Ден уже знаходився не тут.

Ось він знову маленький. Його ноги плутаються в хаотичному бігу, а серце різкими поштовхами пробиває ребра. Перед очима миготить чорний плащ — високий силует, що біжить далі тим самим коридором. Чоловік не озирається, але його істеричний, зламаний крик пронизує глуху тишу. Слова рвуться, але Ден не може збагнути їхнього сенсу, лише відчай у кожному звуці.

Вони мчать повз однакові двері, аж поки попереду не відкривається вікно — порожнє, з розбитими краями скла, через яке в коридор вривається порив холодного, сирого вітру. Чоловік у плащі різко зупиняється, його кроки збиваються, а уламки скла хрустять під чоботами. Він підходить до вікна, стає на край, і його фігура хитається на фоні лілового неба.

— Ні! — відчайдушно кричить маленький Ден, простягаючи руки вперед. Його обличчя заливається сльозами, а дитяча наївна душа здригається від болю. — Не роби цього! Ти не винен! Ти ж хороший!

Фігура обертається, і навіть у напівтемряві обличчя виглядає зламаним, спотвореним до невпізнання; хрипкий, зірваний голос розриває тишу, а кожне слово впивається в груди Дена, як гострий ніж:

— Я — чудовисько… Монстр, що заслуговує на покарання.

Ден повернувся в реальність від того, що хтось струсонув його за плече. Повільно підняв голову і зустрів стурбований погляд Ксюші, яка нахилилася над ним, намагаючись заглянути в очі.

— Що з тобою? — спитала вона, ледве стримуючи хвилювання.

Ден не зміг відразу відповісти. Спогади все ще вирували всередині, мов неспокійне море, стискаючи серце в лещатах відчаю. Сцена з чоловіком в чорному плащі, що стояв на краю вікна й збирався стрибнути, нависла перед очима, а біль, змішаний зі страхом, тиснув на нього так гостро, що здавалося, проникав у кожну клітину.

Кожен подих давався важко, а почуття провини та беззахисного тривожного страху перепліталося з тим жахіттям, яке Ден відчував майже фізично — настільки близько, що всередині виривалося бажання сховатися, зникнути, заплющити очі й більше нічого не відчувати.

— Знову щось пригадав, так? — Ксюша обережно простягнула руку, ніби намагалася втримати його на поверхні й повернути в реальність. Ден невпевнено кивнув, несміливо стиснув її долоню й підвівся на ноги, відчуваючи, що насправді не сам. Холод, тривога й біль усе ще нуртували в ньому, переплітаючись із спогадом так тісно, що їх важко було роз’єднати.

— Знаєш… я починаю впізнавати ці місця, — промовив він після короткої паузи, коли вони рушили далі.

Ксюша не ставила жодних навідних запитань — очевидно, розуміла, що після таких різких спалахів у пам’яті він ще не зовсім у собі. Напруга між ними, здавалося, спала, хоча деяка ніяковість усе ж відчувалася.

— Саме третій поверх? — запитала вона, як і раніше не дивлячись на нього й тримаючись доволі відсторонено, але вже без колишнього роздратування.

— Цей коридор. Він кілька разів снився мені в дитинстві. Я блукав тут з тим Морланом Тонішилом і слухав його дивні оповіді.

— Ти згадав, про що ви говорили?

— Ні. Лише окремі фрази, які можна тлумачити по-різному. Але те, що пригадалося тепер, породжує чимало запитань.

Ксюша кинула на нього допитливий погляд, очікуючи подробиць. Трохи зволікаючи, Ден у двох реченнях переповів їй новий спогад. Подруга уважно вислухала й на мить занурилась у тишу, вп’явшись поглядом у вікно. Серце Дена стиснулося: тільки б їй не спало на думку, як і йому кілька хвилин тому, підійти до краю та глянути вниз! Хотілося вберегти її бодай від цього.

— Кажеш, він назвав себе чудовиськом? Цікаво, що саме мав на увазі? — витримавши паузу, запитала Ксюша, зсунувши брови до перенісся.

— І ти ще питаєш! Упевнений, на його плечах чимало злодіянь. Уже досить і того, що він написав книгу пророцтв й затягнув нас усіх у цей світ, — гаркнув у відповідь Ден, намагаючись викликати в собі колишню злість, але чомусь не вийшло. Останній спогад несподівано перевернув його уявлення про цього чоловіка догори дригом. Чи може він досі не міг відпустити ту сильну дитячу прив’язаність до людини, яка спершу наганяла страх, а згодом стала такою близькою? Здавалося, ніби той маленький Ден дедалі більше впливав на нього нинішнього, змушуючи дивитися на все по-іншому.

— Гадаю, він картав себе за смерть деяких членів родини Райлі, які переховувались від загибелі на верхніх поверхах. Адже Норвел казав, що Іншилот копіював його злодіяння, — припустила Ксюша, не звертаючи уваги на його слова. — Може, він страждав роздвоєнням особистості?

— Або ж просто поїхав дахом. — Ден знизав плечима і раптом різко зупинився, відчувши дивний приплив ейфорії. Він добре пам’ятав це відчуття і відчайдушно чекав на нього весь цей час. — Нам треба на четвертий поверх. Здається, я знаю, де кристал.

***

Ден не помилився, заявивши, що пам’ятає зі сну, як швидко дістатися до наступного поверху — сходи справді опинилися в кінці коридору, зрештою привівши їх туди, де починався останній рівень замку.

Піднявшись угору, вони опинилися у величезному залі з високою напівкруглою стелею. Колись, ймовірно, вона сяяла ще тою величчю: склепіння були прикрашені розписами, химерними візерунками та символами, схожими на ті, що оздоблювали храми. Тепер же фарба обсипалася, лінії розповзлися, а від колишньої краси залишилися лише тіні, в яких панувала мертва, тривожна тиша.

По периметру залу, мов стражі, височіли статуї: кам’яні силуети з розкинутими крилами нагадували кажанів, але в їхніх обрисах проглядалося щось чужорідне — витягнуті морди, зламані кігті, порожні загрозливі очниці. Ці тварюки вже нападали на них раніше, і тепер від одного лише погляду на їхні кам’яні копії по спині пробігав мороз. Здавалося, статуї дихають у такт замку, і варто лише відволіктися — вони оживуть, зійдуть зі своїх п’єдесталів і знову кинуться на них.

Але найбільшу увагу привертали двері — єдині у всьому залі. Широкі та високі, вони були виконані з темного дерева, на якому в надлишку проглядалися тріщини та брудні патьоки. Колись створи явно були розкішними: їх покривали витончені різьблені візерунки, обрамлені металевими вставками, що яскраво мерехтіли на світлі. Тепер же метал заржавів, орнамент обсипався, і вся ця краса здавалась не більше, ніж тінню величі, вкритою пилом і часом. Але навіть у занепаді вони зберігали свою зловісну величність, наче ворота, за якими ховалося щось, чого краще не торкатися.

Ліловий туман просочувався всередину крізь величезні вікна, обвивав статуї, клубився біля підніжжя дверей, і від цього здавалося, ніби саме повітря в залі ставало отруйним, сповненим прихованої загрози. Атмосфера тривоги відчувалася дедалі сильніше — дихати було важко, а кожен рух глухим відлунням прокочувався довкола, ніби сама пітьма спостерігала за ними невидимими очима.

— Повірити не можу! Лише одні єдині двері, — прошепотів Ден Ксюші, відчуваючи прилив хвилювання.

— Згодна. Дивно після всього, що ми вже пройшли. — Ксю не змогла стримати тінь усмішки. Від цього миттєвого спостереження Ден відчув приємне тепло. — Гадаєш, кристал десь тут?

— Думаю, так. Я відчуваю сильну знайому енергію за цими дверима.

— Ну що ж... — Ксю глибоко вдихнула й виставила вперед загострену палицю. — Ходімо?

Ден кивнув, також діставши свій меч. Якесь внутрішнє передчуття підказувало йому, що загадковий Іншилот, точніше його справжня сутність — теж десь неподалік.

— Можливо, зі своїх снів ти пам'ятаєш, що знаходяться за цими дверима, крім кристалу? — знову спитала Ксю, вийшовши трохи вперед, ніби бажаючи його прикрити. Здавалося, відлуння їхніх кроків лише виразніше підкреслювало зловісну тишу довкола.

— Є здогадки. — Ден важко проковтнув слину, збираючи хаотичні уривки в пам'яті в одне полотно. — Думаю, це тронна зала. Якщо Морлан Тонішил і чекає нас десь — то саме там, де і належить справжньому господарю.

— Слухай! — Ксю широко розкрила очі й вчепилася в його руку. Ден відчув знайоме тремтіння вздовж хребта: вона завжди так робила, коли чогось боялася й шукала його підтримки. — А що, як він спеціально лякав нас тими чорними згустками енергії на нижніх поверхах? Щоб ми не гаяли час на пошуки там і якнайшвидше піднялися сюди?

— Досить цікаве спостереження. — Ден не зміг стримати посмішку, згадавши, як нещодавно вона засуджувала його за те, що він послухав Нуару й потягнув її на третій поверх. Ну, звісно ж! Ксю так само, як і він, не вміє довго злитися і вперто стояти на своєму. Мабуть, саме тому їхню міцну дружбу було важко зруйнувати. Може, ще не все втрачено?

— Чого либишся? Ходімо вже! — Ксю тут же насупилася й відкинула чорний хвіст за плечі. В її очах, попри це, майнула тінь усмішки.

— Слухаюся, моя пані! — Ден грайливо підморгнув їй і першим підійшов до дверей. Щось підказувало йому, що на цей момент чекають не лише вони, а й справжній господар замку.

Він глибоко вдихнув, збираючись з силами, і штовхнув важку стулку. Двері неохоче піддалися, протяжно скрипнули, наче жаліючись на те, що їх турбують, і в ту ж мить морок перед ними розірвався яскравим сяйвом: уздовж стін спалахнули сотні свічок, відкидаючи тремтячі відблиски на колони та арки.

Перед ними відкрився простір, який неможливо було сплутати ні з чим: справжнісінький тронний зал велетенських розмірів — величний та далекий від руйнації, що панувала на нижніх поверхах, ніби хтось навмисно обманув час. Витончене склепіння здіймалося так високо, що губилося в золотистому мерехтінні, мов небесний купол, розписаний химерними, майже живими зображеннями горянських істот.

По обидва боки тяглися колонади, чиї гладкі стовпи відбивали спалахи вогників, і здавалося, що вони безкінечно губляться в темряві, обрамляючи зал, мов неприступний ліс із каменю. Під ногами простягнувся килим — такий яскравий і новий, що здавався витканим лише вчора. Його густий пурпуровий потік тягнув погляди до самісінького трону, що знаходився прямо в центрі залу.

Пальці Ксю судомно вчепилися в руку Дена, і він відчув, як холодна тривога, мов підступна змія, повільно обвивається навколо його серця. У цьому світлі відчувалася не лише велич, а й чужа, владна і жорстока сила, яка чекала їх у гості й ретельно готувалася до зустрічі.

На мить втративши здатність говорити, Ден і Ксю спрямували погляди на трон в далекому кінці: величезний, вирізьблений із темного дерева, більше схожий на неприступну скелю, ніж на символ влади. Але найстрашніше таїв в собі не його вигляд, а положення — він був повернений спиною до них. І навіть звідси, через десятки кроків, вони ясно бачили майже нерухому фігуру, що сиділа там, напевне, не одну годину, а можливо, навіть день. Чужий силует, темний і нерухомий, мов створений із самої тіні, зливався з троном, випромінюючи загрозливу, мовчазну присутність. Від однієї лише думки про те, що цей хтось міг обернутися — холодне тремтіння пробігло по спині.

Вони завмерли, не наважуючись зробити жодного кроку, а тиша тронного залу нависла над ними тяжким, гнітючим дзвоном. Лише слабке тремтіння свічок у золотих канделябрах порушувало нерухомість та всепоглинаючу тишу, що наповнювала зал моторошною, майже відчутною важкістю.

Зібравшись з духом, вони все ж таки ступили на килим, ніби спеціально розстелений для них, і неквапливо рушили вперед. Кожен крок відгукувався в порожнечі глухим відлунням, і через це зал здавався майже нескінченним.

— Морлан Тонішил? Це ж ви? — Голос Дена прозвучав несподівано різко, від чого Ксю похитнулася, мов від удару.

Фігура на троні здригнулася. Не так, як звичайна людина — рух був повільним, невловимим, наче сама темрява застигла на кріслі й з великим зусиллям зрушила з мертвої точки. Важке відчуття чужої присутності посилилося, нависло над ними липким невидимим тягарем, ніби бажаючи втиснути в підлогу.

— Мене звати Ден, і я — повелитель кристала. Я прийшов, щоб виконати своє наступне завдання! — Його голос рознісся відлунням під куполом, але у відповідь не пролунало жодного слова. Замість цього з глибин залу донісся дивний звук — наче водночас глухий стогін, шелест тисячі сухих крил і скрегіт металу об камінь. Обоє здригнулися від несподіванки, намагаючись подолати дивне передчуття.

Ден насупився, і гнів піднімався в ньому дедалі сильніше, витісняючи страх. Він відчував себе не героєм, а учасником чужого спектаклю, де його роллю було лише постійне чекання та смиренна покірність.

— Іншилот! Може, на це ім’я ви краще відгукуєтесь? — з викликом запитав він.

І в ту ж мить зал здригнувся, наче саме повітря застогнало від промовленого імені: по стінах ковзнули густі тіні, світло свічок згасло й одразу спалахнуло знову, але вже слабкіше. Навколо них згущувався морок — не звичайний, а ліловий, щільний, наче тягучий дим, у якому заворушилися нечіткі, потворні обриси. Холод пронизав з усіх боків, і кожен вдих перетворювався на каторжне відчуття, ніби в легені вливався не кисень, а жива темрява.

Незабаром зловісне панування лілового мороку довкола доповнив новий звук — пронизливий, різкий, наче сотні натягнутих струн одночасно тріснули й обірвалися. З тіні під склепінням, ніби витікаючи з самого купола, хлинули зграї крилатих створінь. Великі кажани — ті самі, з якими їм уже доводилося стикатися на другому поверсі, вирвалися назовні, з хрипким ревом закручуючись у скажених спіралях. Їхні шкірясті крила з тріском розсікали повітря, від ударів яких тремтіли полум’я свічок і колихалися важкі портьєри. Очі створінь спалахнули багряними іскрами, а пащі розкрилися, випускаючи нестерпний сморід. Перш, ніж Ден і Ксю встигли крикнути — уся зграя одним стрімким кидком обрушилася прямо на них.