Глава 41. Легенда про першого короля

Буває, що шлях уперед губиться у безпросвітній пітьмі розпачу, але безвихідь оманлива — вона лякає лише для того, щоб навчити йти наосліп.

Минуло кілька тривожних, розтягнутих у вічність хвилин, коли відчуття приреченості зміцнювало свої позиції, намагаючись переконати їх у цілковитій поразці. Максим і Еріка вчепилися в холодні, вологі ґрати клітки, немов це була єдина межа, яка відділяла їх від повного хаосу, що підкрадався дедалі ближче. Важке мовчання повисло між ними, сповнене глухої напруги — такої, що й на подих не лишалося сил. Невже вони й справді загинуть саме зараз, коли нарешті покохали одне одного й відкрили для себе найвагомішу причину жити?

Ні! Максим не міг цього допустити! Не для того він ризикував усім, аби дозволити цьому покидьку завдати Еріці болю і з захватом спостерігати, як згасає її життя. Вони обов’язково знайдуть вихід із цього пекла — інакше й бути не може.

Їхні погляди були спрямовані вперед — туди, де крізь тягучий туман вимальовувався силует старого замку, ледь видимого за пеленою багряного диму, що ліниво парив у просторі, обплітаючи мертвими пальцями високі башти, гостроверхі шпилі та вікна, схожі на порожні очниці черепа. Він був зовсім поруч — якихось кілька сотень метрів, та шлях до нього заступав звивистий лабіринт із сухих, колючих чагарників, який здавався безкраїм.

З протилежного боку чорнів уже знайомий мертвий ліс. Складалося враження, що він дихав — потріскував гіллям, шепотів щось у темряві, тривожив уяву невидимими тінями, готовими вмить зірватися з місця. Вітер пролітав галявиною нерівними поривами, приносив з собою запах сирості, прілого дерева й тіл, що почали розкладатися. Здавалося, вони опинилися замкненими в найжахливішому сні, який закінчиться не пробудженням, а смертю — ганебною, жорстокою й безглуздою.

— Ідіот! Ну який же ти ідіот, Максе! — пролунав поруч задавлений голос Еріки, яка нарешті знайшла в собі сили на розмову. Її завжди живі, повні боротьби й протесту очі майже зовсім згасли, випромінюючи один лише відчай. — Якби ти тоді не вдавав героя, намагаючись мене врятувати, то був би на волі, поряд з Деном та іншими. Але ж ні, хай йому грець! Ти свідомо обрав опинитися тут, разом зі мною, чекаючи на власну загибель. Прокляття! Усе це не мало закінчитися так!

Вона вдарила кулаками по ґратах, одразу скривившись від болю. Максим схопив її за руки й різко розвернув до себе, намагаючись надати погляду тієї рішучості, якої, ймовірно, бракувало їй:

— Ніколи, чуєш? Ніколи більше не кажи мені нічого подібного! Не хочу чути навіть натяку на те, щоб бути окремо!

— Навіщо мені твоя самопожертва, придурку? Думаєш, буде легше помирати, знаючи, що на тебе чекає та ж сама доля? — Її очі спалахнули гнівом.

— Ти не помреш, затямила? Ні ти, ні я. Ми щось вигадаємо, чуєш? І не здумай опускати руки завчасно! — Максим надав своєму голосу більше впевненості, намагаючись переконати її в тому, у що й сам ледве вірив. Одне він знав напевно — вони боротимуться до останнього подиху.

— Ти просто ще не знаєш, що він для нас запланував, на відміну від мене! Це найжорстокіший вид страти на Горані. Смерть буде повільною й болісною. — Еріка відвернулася, намагаючись приховати іскри відчаю та страху в очах.

— Я в курсі, що нас хочуть підсмажити, як курчат на розпеченій сковороді. Але ж ти розумієш, що це станеться не зараз? Він планує влаштувати шоу на дуелі, щоб вивести Дена з себе. У нас ще є час, аби щось вигадати. І, чорт забирай, ми це зробимо, Еріко! Згадай, скільки разів ми вже оминали смерть стороною! Повір, я не маю наміру здаватися. Тим більше тепер, коли покохав тебе понад усе!

Максим ніжно обійняв її, притискаючи до серця й намагаючись бодай трохи заспокоїти та повернути бойовий дух. Еріка тремтіла всім тілом, тож вчепилася в нього так, ніби вмирала від душевного холоду й шукала в ньому хоча б крихту тепла.

А ще — вона повірила йому без жодних сумнівів. Він зрозумів це без слів — по тому, як вона затихла в його обіймах, наче з неї зняли невидимий тягар. Її подих вирівнявся, став майже нечутним, а серце, що ще зовсім недавно билося у прискореному ритмі, тепер заспокоїлося і звучало в унісон з його власним. У цій крихкій тиші між ними народилося щось більше, ніж просто довіра — тиха, беззаперечна впевненість, що, попри все, вони ще не зламані.

— Знаєш, раніше я вважала свої знання про Горан і все, що з ним пов’язане, ще тим досягненням, — прошепотіла Еріка йому на вухо після двох хвилин тиші. — А зараз мені хочеться відформатувати пам’ять, як флешку. Взяти й викинути всю зайву інформацію, аби не проводити постійно ці кляті паралелі! Як же це дратує! Це складно, нестерпно й часом понад моїх сил!

— Можливо, це знак, що варто поділитися зі мною своїми знаннями? Можливо, саме через них ми знайдемо якісь лазівки, які допоможуть вибратися з цього пекла? — Максим підняв її підборіддя, заглядаючи у великі янтарні очі. Еріка вже не була тією колючою, відчайдушною та сміливою дівчиною, яка звикла все вирішувати самостійно. Тепер вона змінилася, наче відчула поруч сильне, надійне плече. Це усвідомлення зігрівало його душу і робило здатним на будь-який подвиг заради неї.

— Боюся, що ці знання навряд чи підпалять твою рішучість. Скоріше, буде навпаки, — тихо заперечила Еріка. — Наскільки мені відомо — горян, яким виносили вирок, теж замикали в цю клітку на кілька днів, позбавляючи води та їжі. І лише потім збирали натовп, розпалювали вогонь і влаштовували публічну страту, підвішуючи клітку над полум’ям. Спочатку в’язні всередині танцювали, обпікаючи ноги, потім намагалися захиститися від спеки за допомогою енергетичних прийомів, і, врешті-решт, виснажувалися, просто падаючи і втрачаючи свідомість від болю. Їх смажили до тих пір, поки вони не помирали від опіків та больового шоку. І повір — я не пам’ятаю жодного, кому б вдалося уникнути страти за допомогою втечі та власних енергетичних здібностей. Був лише один випадок, але й той досі окутаний численними таємницями й здогадками.

— Який же? — Максим з цікавістю дивився на Еріку, очікуючи почути бодай якусь корисну інформацію.

— Іншилот, — викарбувала вона, ніби тільки саме це слово могло прояснити всю ситуацію.

— Ну, наскільки я зрозумів з вашої розмови за столом — він був убитий батьком Енджел більше ста років тому, хоча Норвел упевнений, що той оселився на верхніх поверхах. У цій оповіді занадто багато прогалин, і я, чесно кажучи, не знаю, кому й вірити. — Максим напружено збирав по крихтах фрагменти інформації про цього таємничого монстра.

— Слухай, я розповім тобі одну історію, яку дізналася, вивчаючи одну з книг у нашій бібліотеці, але я поняття не маю наскільки це близько до правди. — Еріка відвела очі, вдивляючись у шматки лілового туману, що парив у повітрі навколо них. — Хоч Іншилот — це всього лише страшилка на Горані для залякування малих дітей, особисто я переконана, що він не просто існував насправді, а й зробив величезний внесок в історію як своєї планети, так і цього дому зокрема. Чим більше спостерігаю за всім, що тут відбувається — тим ближче схиляюся до думки, що все, про що я тоді дізналася — чистісінька правда.

— Що ж, чекаю на подробиці. — Максим затамував подих та спрямував уважний погляд на Еріку.