Глава 40. Світлий бік темряви

Надія вмирає останньою. Вона вперто чіпляється за стукіт чужого серця поруч, за тьмяні відблиски життя у згасаючих очах, навіть за останній подих, коли світ поглинає пітьма, щоб зникнути назавжди.

Свідомість поверталася повільно, вперто, мов із глибокої води, де кожна хвиля накривала новою темрявою. Ден відчував різкий, ниючий біль внизу спини, намагаючись вдихнути глибше. Ймовірно, він зачепився спиною за щось гостре, коли його відкинуло сильним розрядом енергії — чи то за іржавий цвях, що стирчав зі стіни, чи за уламок старої арматури. Місце удару безжально пульсувало, а кров стікала під одягом нестерпно повільно, залишаючи липкі розводи на шкірі та підлозі.

Ден знову провалився у темряву — всього на мить, але цього вистачило, щоб страх обпік його зсередини сильніше за будь-який біль. Він різко здригнувся, хапаючи повітря, мов той потопельник, аби не дати собі остаточно зникнути. Світ хитався, як полум’я від вітру, а разом з ним і уривки спогадів: повні жаху очі Марини, піднята рука Нуари з новою кулею енергії, свист у вухах і власний крик — чи то йому лише здалося, що він встиг закричати?

Денис видихнув, стиснувши зуби так, що хруснула щелепа. Відчуття власного тіла повернулося разом із болем, груди стиснуло, коли він спробував поворухнутися, а шум довкола став чіткішим і лякаючим: йому лише здається, чи Марина справді голосно плаче, знову й знову повторюючи ім’я Кості?

Злякавшись цього усвідомлення, Ден із зусиллям розплющив очі й побачив над собою Ксюшу — бліду й закам'янілу від жаху. Вона схилилася над ним, притискаючи до його пораненої спини шматок якоїсь тканини, і водночас дивлячись вперед — ймовірно, на Марину та Енджел.

Він рвучко повернув голову у той самий бік — і біль прошив його серце наскрізь: Марина сиділа навколішках, пригортаючи до себе Костю так, ніби намагаючись захистити його від усього світу. Її плечі здригалися від беззвучного ридання, сплутане й мокре від сліз волосся падало хлопцеві прямо на очі, а руки тремтіли, обіймаючи його так міцно, ніби вона боялася відпустити його і втратити назавжди.

Костя лежав на підлозі в неприродній позі й здригався від болісних, коротких судом. Одяг на ньому частково обгорів та місцями прилип до шкіри, а з-під тканини просочувалася кров, поволі стікаючи на старий паркет. Його дихання було хрипким, уривчастим, ніби кожен рух повітря різав його зсередини, але попри це він якимось дивом усе ще залишався при свідомості. Костя дивився на Марину й намагався щось прошепотіти здерев’янілими губами, та слова були надто тихими, щоб Ден зміг їх розчути.

Що ж, виходить, коли Енджел намагалася вбити Марину — Костя закрив її собою. Ден не розумів, яким чином товариш сам тут опинився, але відчуття провини накрило його з такою силою, що в голові запаморочилося. Якби тільки він був уважнішим і вчасно відбив атаку Нуари — нічого б цього не сталося. Він не зміг уберегти друзів!

Навпроти них мов тінь, що застигла у світлі лілових сутінків, стояла Нуара. Її руки були опущені, пальці ледь тремтіли, а в очах завмерла незвична для неї розгубленість, ніби вона й сама не очікувала такого кінця. Зустрівшись з Деном поглядом, у її холодних, бездушних очах здригнулася слабка тінь каяття — запізнілого й такого нікчемного, що у нього всередині все спалахнуло. Глуха лють піднялася з грудей, витісняючи втому й біль.

Він повільно підвівся, здригаючись від напруги, й рушив до неї, розуміючи, що будь-які виправдання її вчинків уже не мають жодного сенсу.

— Як ти могла? Я до останнього сподівався, що ти не зробиш цього, — прошепотів Ден тихо, майже беззвучно, але Нуара чудово його почула.

— Я ж казала тобі, що отримаю перемогу на цій війні. Чи ти справді думав, що я помилую її заради тебе?

— Ти влучила в Костю, чорт забирай! Він нічим не завинив перед тобою! — Ден підійшов до неї впритул, схопивши за плечі. Йому хотілося знищити її просто зараз, стерти з її обличчя цю слабку тінь каяття, розчавити, щоб вона більше ніколи не могла дивитися так, ніби їй боляче від власних вчинків. Але тіло раптом зрадницьки завмерло, ніби застрягло в цьому дотику, відмовляючись слухатись. Усередині все палало, вимагаючи помсти, та щось таке ж уперте, як і він сам, чіплялося за залишки його принципів і не дозволяло підняти руку.

У цій короткій, болісній паузі він зрозумів, що ненавидить її ще сильніше за те, що навіть зараз, після всього, що вона зробила, він не може змусити себе завдати їй болю.

— Ну ж бо, вдар мене… Я дозволяю, — беззвучно прошепотіла Нуара, ледь ворухнувши губами й цілковито занурюючись у лють його погляду.

Ден лише зціпив зуби, вдивляючись у її очі, в яких відбивався його власний гнів, і різко відштовхнув її від себе, ніби вона обпекла йому руки. Енджел похитнулася, ледь не впала, хапаючись пальцями за повітря, але не відвела погляду, продовжуючи дивитися на нього так, ніби просила добити її одним словом.

Ден зробив крок назад, відчуваючи, як серце гупає об ребра, як палає в грудях лють, не знаходячи виходу. Хотілося закричати, вдарити кулаком об стіну, скинути з себе цей липкий страх і ненависть, що вона залишила в ньому. Але він так і стояв, важко дихаючи й не знаючи, що робити з цим безсиллям.

І лише тепер, кинувши стрімкий погляд у бік Марини й Кості, він зрозумів, що його товариш ще не помер. Більш того — він залишався при свідомості й ніжно торкався щоки дівчини тремтячою рукою. Ден з подивом витріщився на цих двох, відчувши прилив надії. Здавалося, світ, що на мить зруйнувався, почав повільно збиратися знову, повертаючи віру в те, що ще не все втрачено.

— Пробач мені, коханий... Це все моя провина, — схлипувала Марина, погладжуючи голову Кості. Тепер вона виглядала настільки щирою, що Ден почав розуміти — він бачить її справжню.

— Марея... яке прекрасне ім’я. Тобі воно пасує навіть більше, — наче не чуючи її, тепло посміхнувся Костя. — Я люблю тебе, моя кохана дівчинко. І завжди любитиму...

— Але ж я зрадила вас усіх! Через мене ти...

— Тихо. — Він поклав палець на її губи. — Я чув усю розмову від самого початку й до кінця. Ти не обирала, ким народитися. Але ти обрала, ким стати. І так, моя кохана, ти не поганий працівник. Ти просто зробила свій вибір ще тоді. Вибір бути поруч зі мною, а не виконувати накази своєї пані. Крім того, ти весь цей час була з нами, билася з тими ж ворогами і підтримувала мене, коли я падав духом. Своїми вчинками ти не раз показувала свою справжню сутність. І навіть якщо ти спробуєш переконати мене в протилежному — я знаю, яка ти насправді. І я радий, що Ден зрозумів це так само, як і я.

Костя важко повернув голову до Дениса й вдячно усміхнувся. Йому було боляче, він ледве дихав, насилу стримуючи хрипкий кашель, але він був живий.

— Більше не хочу переконувати в протилежному — ні тебе, ні саму себе. Я — твоя Марина. І я кохаю тебе понад усе на світі. — Вона тремтіла, покусавши губи до крові, ніби ці слова були єдиним якорем, що ще тримав її у цьому світі. Та цього було достатньо, аби Ден остаточно зрозумів, який вибір вона зробила.

Нуара, що так само, як і він, спостерігала за цією сценою всього за кілька кроків, врешті-решт не витримала. Її губи сіпнулися, очі звузилися, і вона різко видихнула, наче намагаючись позбутися почуття огиди.

— Прекрасно, — процідила вона голосом, сповненим ненависті й навіть відчаю. — Настільки прекрасно, що аж бридко.

На її долоні спалахнуло холодне блакитне полум’я, збираючись у тугий клубок енергії. У ньому чулося потріскування, схоже на звук розколотого льоду, що розсипався на дрібні уламки. Коли Нуара підняла руку — Ден відразу зрозумів, що вона збирається зробити.

Він побачив її очі — хижі, злі, непохитні. Вона готувалася випустити це смертоносне полум'я прямо в Костю та Марину, ніби хотіла стерти їхню крихку надію одним лише ударом.

— Не смій! — рвонувся вперед Ден, і в той момент, коли Нуара вже замахнулась, збив її з ніг, обхопивши за плечі, щоб не дати випустити заряд. Вони важко впали на холодну підлогу. Все навколо здригнулося, коли її клубок енергії вирвався і вдарився об стіну, розлітаючись іскрами.

Інстинктивно Ден підставив руку їй під голову, щоб вона не вдарилася при падінні, і мимоволі притис її до підлоги власною вагою, нависнувши зверху. Йому стало навіть смішно від цієї несвідомої турботи, ніби десь глибоко всередині він усе ще чіплявся за вперту віру в те, що у неї існує серце.

Сріблясте волосся королеви розсипалося по його руці, а очі, повні люті та здивування, зустрілися з його розгубленим поглядом. Він відчув, як її тіло напружилося, пульс прискорився, а дихання збилося, ніби він перекрив їй кисень.

— Злізь з мене! — Голос Нуари здригнувся, але в ньому все ще відчувалася сталь, на відміну від її палаючих очей, що були всього за кілька сантиметрів від його власних. Вона смикнулася, намагаючись вирватись, але чомусь не змогла, ніби була лише жінкою, а не королевою з безмежним запасом сили.

— І не подумаю, — відповів Ден, дивлячись їй просто в очі. Він відчув ніяковість від цієї випадкової миті близькості, яка зовсім не входила у його плани. — Ти цього не зробиш! Я тобі не дозволю!

Її сріблясті очі, сповнені злості й безмежного відчаю, вже погано приховували біль і безсилля, які вона, очевидно, сама ж у собі зневажала.

— Ти нічого не розумієш... — тихо прошепотіла Енджел тремтячим голосом, не маючи сил навіть на найменший опір.

Ден мовчав, продовжуючи нависати над нею та притискати кисті її рук до підлоги, відчуваючи, як між ними іскрить жива, пекуча напруга, ніби тепер ця енергія горіла не в її долоні, а просто у повітрі довкола них. Його сили зрадницьки зникали, а руки тремтіли від смертельної втоми — утримати її і себе ставало дедалі важче. По спині досі стікала гаряча, липка кров, обпікаючи шкіру та висмоктуючи залишки життєвої енергії. Риси Нуари почали розмиватися, а слабкість підступала все сильніше, загрожуючи штовхнути його у морок непритомності. Схоже, втрата крові почала даватися взнаки. Дихання збилося, перетворюючись на судомний хрип, ніби тіло більше не хотіло його слухатися. Він бачив Нуару наче крізь пелену води, яка, втім, не приховувала тремтіння її вій та відтінки страху в очах, з домішками чогось іншого — теплого, незрозумілого і страшенно вразливого, ніби це почуття належало зовсім не їй.

Ден протримався менше, ніж планував. Втративши останні сили, він впав просто на Нуару, притискаючи її тіло до холодної підлоги. Свідомість блукала на межі, але в її крихкому тумані він відчув, як її руки обережно обіймають його, а тонкі пальці занурюються в його волосся, завмираючи з ледь помітним тремтінням, ніби вона боїться, що він зникне. Потім її долоня плавно ковзнула до його пораненої спини в закривавленому одязі, і цей дотик був таким ніжним і болючим водночас, що сили несподівано повернулися. Вона що, підлікувала його?

А вже в наступну мить, наче прокинувшись, Нуара різко відштовхнула Дена з такою люттю, що його тіло відлетіло вбік, проїхавшись по підлозі, наче по слизькому льоду. Збоку закричала Ксюша — ймовірно, свідок їхньої дивної близькості, що відбулася зовсім не на часі. Ден ледь зумів загальмувати за допомогою власних рук. Він не міг дозволити їй вбити його друзів!

— Не чіпай їх, благаю! — Його дихання зривалося, перетворюючись на рвані ковтки повітря і гортанний, ледь чутний шепіт. Насилу піднявши голову, Ден побачив, як Нуара запалює в долоні нову переливчасту, блідо-блакитну кулю, у якій іскри кружляли, немов живі, відкидаючи примарне сяйво на її напружене обличчя.

І перш ніж він встиг крикнути, вона змахнула рукою, і згусток енергії зірвався, пронизуючи повітря м’яким гулом. Він стрімко полетів у бік Кості та Марини, які за цей час встигли відповзти на кілька метрів та сховатися за старим комодом.

Куля енергії, досягнувши їх, раптом розсипалася у повітрі мерехтливою імлою, і сотні сріблястих частинок, що тремтіли й переливалися, огорнули їх тонким сяйвом, змусивши простір здригнутися, мов гаряче повітря над полум’ям. І вже наступної миті Костя й Марина зникли, розчинившись у повітрі, не залишивши ані сліду, ані звуку, ніби їх ніколи й не існувало. Тепер на тому місці кружляли лише світловідбиваючі пилинки, що повільно осідали на слизьку блискучу підлогу.

— Ні! — закричав Ден майже в унісон із Ксюшею, яка встигла підбігти до нього.

Відлуння їхнього голосу, повне болю й відчаю, відгукнулося у далеких кімнатах, стираючи межу між минулим й теперішнім. Вони дивилися на те місце, де ще мить тому Марина прикривала собою пораненого Костю — і не могли повірити у те, що побачили. Хіба можуть вони просто взяти і зникнути ось так? Хіба все це може бути правдою?

І в ту мить, коли повітря ще тремтіло від здавленого крику, вони здригнулися водночас, ніби щось холодне, липке й невидиме ковзнуло по шкірі, пробираючи до самих кісток. Простір навколо потемнів, наче невидима тінь лягла на стіни й підлогу. Тваринний жах вповз у грудну клітку, викликаючи нудотне передчуття лиха, ніби щось страшне знову прокинулося у цьому місці.

Ден, Ксюша і Нуара, здавалося, разом перестали дихати. По залитій сутінками залі прокотився ледь чутний, затяжний скрип, ніби залізні кігті дряпнули по каменю. Вузькі двері у дальньому кінці — ті самі, що вже колись випустили присутність чогось страшного — повільно прочинилися, випускаючи у темряву ледь помітний чорний морок, який розтікався по підлозі, мов жива імла.

Серце Дена гупало навіть у скронях, намагаючись вирватися назовні. Знову цей тривожний, чорний дим невідомого походження, сплетений з темряви та всепоглинаючого жаху, нагадав їм усім, хто тут справжній господар становища. Ксюша важко дихала поруч, боляче стиснувши його руку тремтячими пальцями. Він відчув, як вона притискається до нього ближче, шукаючи бодай якесь укриття від невідомого жаху, що розповзався по нервах, як зміїна отрута.

Але найбільше Дена збентежив вираз обличчя Нуари: її погляд, зазвичай твердий і зверхній, раптом потьмянів, а зіниці здригнулися, розширюючись у безмовному спалаху паніки. У цю мить з неї злетіла маска владної королеви, оголивши просту людську тривогу. І це коротке, неусвідомлене віддзеркалення страху в її очах зачепило Дена сильніше, ніж скрип дверей, що повільно впускали до зали чиюсь зловісну присутність. Невже навіть всемогутня королева Горану боїться цю невідому силу?

— Біжіть звідси якомога далі! Більше я не збираюся вам допомагати. — Нуара підняла руку, створюючи воронку, яку, мабуть, збиралася використати як телепорт.

— Про яку допомогу ти говориш? Хіба ти нещодавно не вбила моїх друзів?! — кинув відчайдушний викрик Ден, намагаючись не звертати уваги на чорний туман, що розростався хмарою за кілька метрів від них.

— Вбила? — Її безбарвні брови миттю піднялися вгору, ніби це було останнє, що вона чекала почути. — Ти мене засмучуєш, любий. Я думала, тобі не складно буде здогадатися, яку силу я застосувала до твоїх друзів.

— До чого ти хилиш?

— Дурний, недовірливий хлопчик, якому простіше повірити у перемогу зла, ніж у щось добре і світле. — Вона сумно посміхнулася, не відводячи знервованого погляду від чорних клубків хмаровиння, що заповнювали все навколо. — Хоча, зізнаюся чесно — мені й самій важко в це повірити. Я не хотіла їх убивати жодного разу за сьогоднішній вечір. Зараз вони в безпеці, далеко звідси.

— Що?! — знову майже одночасно вигукнули Ден із Ксюшею, немов потопельники, які побачили рятувальне коло.

— І що в цьому такого дивного? Не хотіла бруднити руки, а потім знову прибирати тут. Я повернула їх на Землю — туди, звідки було здійснене переміщення сюди. Вони тепер вільні й мають право жити так, як їм заманеться.

Виходить, це Нуара прибрала тут ще до зустрічі з ними, використавши силу енергії? Але навіщо? На першому поверсі навмисно лишали сліди крові, бо це, навпаки, тішило таких, як вони. Невже в ній усе ж таки щось змінилося?

— Але як же Костя? Він може померти раніше, ніж Марина встигне знайти допомогу. — Ден боявся вірити Нуарі, шукаючи у всьому підступ.

— Знаєш, що засмучує мене найбільше? — Нуара зітхнула так важко, що Ден мимоволі стиснувся від дивного почуття провини. — Ти бачиш лише поверхню й навіть не намагаєшся зазирнути вглиб. Якби ти був уважнішим, то зрозумів би, що енергія, яка влучила в твого дружка, зовсім не була смертельною — інакше він би так довго не протримався. Я не хотіла нікого вбивати, уявляєш? Лише провчити.

— Ти серйозно? — Ден ледь стримував сльози радості й полегшення. — Дякую тобі. Я цього не забуду.

— Я б на твоєму місці не витрачала час на подяки. Ця енергія навколо нічого доброго не несе. — Нуара помітно нервувала, хоч і намагалася це приховати.

— Ми не можемо піти. Скоро тут будуть інші члени нашої команди. — Ден нервово шукав вирішення. Він пам’ятав, що приблизно в цей час Максим, Еріка та Боря мали піднятися на другий поверх, до призначеного місця зустрічі. Як їх тепер зупинити? Як захистити від того, хто ховається в сутінках?

— Мені дуже шкода, Дене, але вони не прийдуть, — похитала головою Нуара, окинувши його сумним поглядом. — Усі вони зараз у пастці Норвела. Дивно ще, як вашому другові вдалося втекти. Але не думай про це. Я обіцяю, що не дам нікому з них загинути. Зараз для вас головне — просто тікати звідси якомога далі, краще на поверхи вище. Сходи, до речі, в кінці коридору.

Вона кивнула головою вглиб залу, простір якого ще залишався вільним від густих сутінків. А потім, обійнявши Дена останнім поглядом, повним тривожного тепла, розчинилася в повітрі без сліду.

***

Приречений — це не той, хто програв, а той, хто перестав боротися. Бо поки ти піднімаєшся з колін — ти живий.