Глава 39. Захисник

Іноді страх — єдине, що не дає здатися, а справжня воля — це коли ти піднімаєшся, навіть якщо всередині вже лежиш у руїнах.

Здавалося, Боря приріс ногами до землі, не в змозі відвести погляду від Кості. Після зустрічі з гарликом віч-на-віч, подальшої втечі й падіння в підземелля на гору трупів, він, ймовірно, був уже готовий до всього. Але те, що в цьому моторошному місці він застане товариша за таким жахливим, лякаючим заняттям — все одно, що заглянути в очі самій смерті й відчути, як зникає остання надія.

Здатність говорити повернулася до нього не відразу. Побачене вразило настільки, що вмить заглушило будь-які думки, і навіть голос ніби щез, перетворившись на гортанний хрип. Костя сидів, як загіпнотизований, і не помічав ані холоду, що впивався в кістки, ані липкого бруду, що вкривав руки й коліна. Його пальці тремтіли, але вперто плели вузли, затягуючи їх так обережно, ніби це було його єдиним призначенням.

Трохи далі лежало кілька закривавлених, бездиханних тіл, на шиях яких уже були затягнуті мотузки. Згодом їх, імовірно, повісять на дерева, як і всіх інших.

— Костя… — нарешті видихнув Боря, і звук його голосу потонув у в’язкому тумані.

Очі товариша ожили. У них на мить спалахнув слабкий, розгублений вогник — як у людини, яка довго була під водою, а потім уперше вдихнула повітря.

— Б… Боря?.. — Голос Кості був глухим, ледь чутним, ніби застряг у горлі разом із грудкою страху. Він поспіхом опустив погляд на власні долоні, ніби лише зараз помітивши знаряддя тортур, і різко відсмикнув руки, скидаючи мотузки в багнюку і дивлячись на них мов на змій, що ось-ось вп’ються отруйними іклами.

— Це не те, що ти подумав… — хрипко видавив Костя, не наважуючись підняти очі.

Боря бачив, як у нього тремтять плечі, а в тому швидкому погляді з’явився страх — не перед ним, а перед хаосом довкола, на який Костя, очевидно, не міг вплинути.

— А-а-а, не переймайся через це, — махнув рукою Боря у своїй звичній, трохи недбалій манері, ніби відмахуючись від усього жаху, що стояв у темряві між ними. — Я ж бачу, що ти не зі своєї волі це робиш. Я сам ось щойно в підземеллі натрапив на мерців. Їх переправили з Землі — з того місця, де почалася Червона ніч. Вони ж були вже мертві, правильно?

— Так. — Костя, здавалося, почав задихатися. — Але це не скасовує того, що я глумлюся над їхніми тілами. Це… це жахливо!

Боря помітив, як руки товариша здригнулися, перш ніж він закрив ними обличчя, ніби намагаючись приховати не просто сльози, а саму тріщину в собі, щоб ніхто не побачив, як вона розповзається все ширше. Його дихання збилося, перетворившись на нерівні, короткі вдихи, а між пальцями виступили поодинокі краплі, падаючи в тягучу багнюку під ногами. У цьому русі була така безпорадність, що Боря не витримав: підійшов ближче й спробував його обійняти.

— Я не дуже вмію втішати людей. Зазвичай просто кажу щось по типу «та не парся, чувак, усе буде ок», але зараз, мабуть, це буде не зовсім доречно. — Він поплескав його по плечу й допоміг підвестися на ноги.

Костя, втім, швидко зрозумів, що виявив неприпустиму слабкість, і нервово витер сльози.

— Чому ти один? Де інші? — Насправді товариш, здається, більше хотів дізнатися, як Марина, що Боря без зусиль прочитав на його обличчі.

— Це довга історія. Ми розділилися. Ден, Ксюша і Марина пішли на другий поверх, а ми з Максом та Ерікою вирішили закінчити пошуки кристала на першому. Але так вийшло, що вони не повернулися за мною, хоч і обіцяли. Я сам ледве ноги виніс від страшного монстра. Загалом, поки без хороших новин.

— Марина пішла на другий поверх? — Очі Кості мало не вилізли з орбіт від шоку. — Ви при своєму розумі? Там же ця тварюка…

— Та не переймайся, бро! — гаряче перебив його Боря, ляснувши по руці. — Вона ж у команді Дена. Ти взагалі бачив, як цей чувак монстрів на фарш перетворює? Думаєш, він дозволить, щоб з нею щось сталося?

— Ден не всесильний! Сам Норвел боїться туди ходити, хоча володіє не лише чудовими бойовими навичками, а й силою енергії! Їй не можна було дозволяти туди йти! — розлютився Костя, навіть близько не поділяючи його настрою. Втім, Боря й сам розумів, що його бажання бачити у всьому позитив не завжди відповідає ситуації, але таким чином він рятував себе, аби не опустити руки.

— Послухай мене! — твердо сказав Костя, обірвавши його внутрішні суперечності. — Я більше не можу тут залишатися. Ти маєш допомогти мені вибратися звідси. Я потрібен Марині, я це відчуваю!

Він шпарко рвонувся вперед, опускаючись на коліна, і почав смикати за іржаву колодку, що впивалася в щиколотку, лишаючи на шкірі брудні, червоні сліди. Ланцюг, утім, навіть не думав піддаватися. Костю ж переповнювала така відчайдушна, шалена рішучість, наче якщо він зупиниться бодай на мить, то просто перестане дихати.

— Та це має сенсу! Заспокойся, я щось придумаю! — гаряче зупинив його Боря, перехоплюючи руки, перш ніж Костя встиг знову смикнути за ланцюг.

Товариш глянув на нього з відчайдушною надією, а Боря гучно видихнув, потираючи лоба.

— Слухай, — нарешті заговорив він, понижуючи голос. — Колись я грав в одну гру, де треба було зламувати замки. Усе залежало від того, як розташовані штифти всередині замкової щілини. Я там вирішував такі головоломки, підбирав ключі… Віртуально, звісно, але розумів, де має бути кожен зріз, щоб відкрити замок. Було складно, але зрештою я зламав понад тисячу ключів і злетів вгору в таблиці найкращих.

Почухавши потилицю, він глянув на Костю, і кутики його губ сіпнулися в короткій, ніяковій посмішці. Той дивився на нього так, наче від наступних слів Борі залежало все його життя.

— Можна спробувати зробити це в реальності, але не знаю, чи вдасться… — Боря розвів руками, дивлячись на іржаві кайдани, що похмуро майоріли в тумані. — Я поняття не маю, як це спрацює на справжньому замку, але мені потрібен шматок якогось дроту чи щось подібне… У фільмах, принаймні, у багатьох виходить на ура.

— У мене, здається, було щось схоже, — пробурмотів Костя, гарячково нишпорячи по кишенях кофти. В його очах спалахнув завзятий блиск, ніби десь глибоко всередині промайнуло слабке, але вперте полум’я надії, яке він боявся втратити.

— Я щойно плів мотузки, щоб зробити з них шибениці. Вони весь час розповзалися, коли я намагався затягнути їх щільніше, і Норвел дав мені дещо, схоже на дріт, щоб закріпити кінці. Зараз покажу...

Не знайшовши нічого в кишенях, Костя опустився на коліна й почав відсувати вбік купу заготовлених мотузок. Пальці тремтіли, коли він перебирав заплутані мотки, аж поки нарешті не витягнув тонкий, сірий виток дроту. Стиснувши в долоні, Костя простягнув його Борі, як найдорожчий скарб.

— Підійде? — тихо прошепотів він, піднімаючи на нього очі, повні болісної надії.

— Чудово! Те, що треба! Але… Я не обіцяю...

— Та зрозумів я! Швидше!

Боря швидко взяв дріт, ще раз глянув на замок і швидко скрутив кінчик у загострену петельку. Він завмер на мить, вдивляючись у темну щілину замкового отвору — зовсім як колись, коли годинами втуплювався в монітор, жував сухі пластівці й боявся розбудити матір скрипом стільця.

Провівши пальцем по замку та відчуваючи шершаві виступи та іржу, він вирішив спочатку вивчити, де язичок, куди натиснути і як провернути, щоб нічого всередині не зламати. Щілина була трохи ширшою, ніж у грі, з нерівними краями, клаптями бруду та чогось чорного, застиглого, мов смола.

— Мені треба трохи часу. Тільки не підганяй мене, — напружено видавив він, намагаючись вгамувати тремтіння у пальцях. Потрібно було чимось відволікти знервованого Костю, який, здавалося, відчував фізичний біль від кожної секунди у неволі. — Може, розкажеш, що відбувалося, поки нас не було з тобою? Чому ти відмовився йти з нами?

— Він погрожував, що якщо я піду — Марина буде першою, кого він уб’є. У мене не було вибору, — видавив Костя цілком передбачувану відповідь. — Змушував мене робити всіляку брудну роботу, обзивав і час від часу бив. Але я тримаюся. Головне, щоб з нею все було добре.

Він зірвався на глухий, ледь чутний стогін, від якого Борі стало не по собі. Скільки ж довелося пережити бідолашному Кості!

— Переважно я готував арену для фінальної битви. Спочатку розчищав усе тут від сухих кущів, потім відкопував тіла родини Райлі та розкладав їхні черепи по арені, щоб усе це потрапляло в кадр під час трансляції. Потім Норвел переправив із Землі людей, убитих монстрами в тому містечку, де почалася Червона ніч. Думаю, ти й сам уже зрозумів, що мені довелося робити з ними.

Боря ледь стримав нудоту, помітивши неподалік у землі кілька старих черепів, викладених у формі якогось знака. І як тільки Костя ще не з'їхав з глузду, виконуючи таку блюзнірську роботу?

— Чесно кажучи, я був готовий стерпіти що завгодно, тільки б знати, що Марина в безпеці і їй нічого не загрожує. Але все змінилося після спільної вечері з вами, після якої Енджел попросила Дена поговорити з нею наодинці. — Костя неживими очима стежив за тілами, що погойдувалися на шибеницях у обіймах лілових сутінків за кілька метрів від них. — Після цього Норвела як підмінили. Він почав пити, як навіжений, і повністю поїхав кукухою. Погрожував, що буде мститися і що ніхто з нас живим звідси не вибереться. Кричав та трощив усе навколо. Думаю, тепер його вже ніщо не зупинить, і якщо він захоче когось убити — зробить це у будь-якому випадку. У мене більше немає сенсу виконувати його накази. Я повинен бути поряд з Мариною. Повинен її захищати…

Боря слухав зізнання Кості й подумки молився, щоб усе вдалося. Він мусив визволити товариша будь-якою ціною і якнайшвидше знайти Дена та решту. Дріт же, як на зло, не хотів потрапляти у потрібні отвори, і замок вперто не піддавався.

Руки тремтіли, з обличчя великими краплями стікав піт, а кожна невдала спроба здавалася останньою, викликаючи болісні сплески адреналіну. Він уже не бачив Костю, не чув, як той дихає над вухом — вся його увага була прикута до цього іржавого, тугого замка, у якому треба було знайти слабке місце, інакше все марно.

Коли неподалік щось скрипнуло, Боря здригнувся й рвучко озирнувся, але навколо були лише лілові сутінки, туман і посічені стовбури дерев, що чорніли на тлі неба. Ні кроків, ні голосів, ні натяку на чиюсь сторонню присутність. Лише слабкий шелест сухої трави та посвист вітру у порожніх гілках.

І саме в цю мить, поки його погляд блукав серед відтінків сутінків, рука зісковзнула, і замок, видавши характерний звук, клацнув і розкрився. Це походило на справжнє диво.

— Не може бути! Вийшло! — зрадів Костя і відразу скинув з ноги огидний холодний метал. — Ти геній, друже! Я ніколи не сумнівався у твоїх здібностях!

— Е-е-е... дякую. — Боря сам не міг повірити своєму успіху. Він переводив погляд з кайданів на власні руки й відчував такий тріумф, що хотілося танцювати від щастя.

— Треба тікати, поки тут нікого немає. До речі, я знаю короткий хід на другий поверх. Поки був тут, трохи вивчив архітектуру замку й те, що видно з вікон. Потрібно якнайшвидше знайти Дена! — Костя схопив Борю за рукав і буквально силоміць потягнув за собою.

— Це так, але Максим і Еріка… Боюся, вони можуть шукати мене, якщо самі не потрапили у халепу. — Боря не знав, як правильно вчинити. Об’єднатися з Деном, звісно, хороша ідея, але як же інші? На що вони здатні без сили?

— Подумаємо про це пізніше. Зараз головне — забиратися геть звідси і сховатися. Ну ж бо!

Відкинувши сумніви й страх, вони негайно ж кинулися тікати у напрямку до замку, подалі від цього проклятого місця. Ноги в’язли у пухкій, вологій від туману землі, смердюче повітря обпікало горло, а тіла на шибеницях похитувались у такт музиці вітру на кривих, покручених деревах. Це місце походило на лігво диявола і здавалося живим, здатним будь-якої миті схопити їх і так само повісити на дереві, тільки ще будучи живими.

Хлопці вже минули низький, бурий схил, коли позаду, звідкись знизу, наче крізь трубу, долинув голос Норвела: глухий, ніби просочувався крізь камінь, і підозріло задоволений, наче він говорив не їм, а комусь іншому:

— Ну ж бо, вперед, мої дорогенькі! Хіба це не особлива честь — брати безпосередню участь у такій важливій події? Ваші обличчя покажуть по всіх каналах Горана! Ви станете справжніми зірками!!

Боря спіткнувся й ледь не впав, дивлячись у темряву, звідки доносився голос. Але Костя різко смикнув його за кисть руки:

— Біжімо! Не зупиняйся!

— Чорт забирай! Мені здається, він когось схопив… когось із наших!!! — Боря зовсім не поділяв запалу Кості, нутром відчуваючи, що з кимось з їхньої команди трапилось лихо.

— Треба тікати! Інакше він схопить і нас!

І вони побігли далі, залишаючи за спиною голос, що все ще шепотів у підземній глухоті, аж поки його не заглушив гучний стукіт їхніх кроків.

Вони перетнули більшу частину галявини перед замком, де мокрий туман, підсвічений ліловими відблисками сутінків, струменів між похиленими кам’яними статуями та поодинокими, старими, як світ, альтанками. Потім, поспіхом переводячи подих, звернули убік і шмигнули в лабіринт із сухих, ламких кущів, що обвивали старі кам’яні підпорки біля стіни замку.

Тут було тихо. Лише дихання парою виривалося з рота, а серце гупало так, ніби хотіло вибити ребра зсередини.

Боря важко опустився на холодний, вологий камінь, закриваючи обличчя руками. Костя озирнувся, намагаючись розгледіти крізь плетиво кущів щось позаду, звідки вони щойно втекли, де завмерли у сутінках стовбури дерев.

— Мені здається, там були Макс і Еріка, — хрипко прошепотів Боря, відчуваючи болісні спазми в горлі. — Він… він їх схопив. І, схоже, теж хоче повісити на деревах! Це жахливо!

— Він не буде їх убивати, — впевнено заперечив Костя, і це змусило Борю негайно підвести на нього погляд. — Якщо правильно зрозумів, він планує посадити їх у клітку, яку я приводив до ладу годину тому. Йому потрібно кілька живих людей — вкрай наляканих та зламаних, що благатимуть про пощаду і будуть постійно плакати. Клітку, мабуть, підвісять над палаючим вогнем, щоб завдавати полоненим болю й таким чином тиснути на волю і витримку повелителя під час трансляції. Ну і, звісно, усе це потрапить у прямий ефір, додаючи драматизму фінальній битві та демонструючи владу горян і їхню перевагу над людьми.

— Чорт забирай! Тортури — це ще гірше, ніж смерть!

— Так, але вони, принаймні, залишаться живими до фінальної битви, — зі свистом видихнув Костя над самим вухом, наче досі боровся з власними думками.

Боря мовчав, розглядаючи дрібні камінці під ногами, а потім повільно звів погляд до чорного неба. Гілки кущів ворушились від легкого вітру, ніби хтось обережно пробирався крізь них, і кожен шелест здавався кроком, кожен скрип — приглушеним зітханням, за яким міг ховатися погляд того, хто шукає їх у згущених сутінках.

— Щоб ти розумів, у тій клітці насилу помістяться четверо, — озвався Костя після короткої паузи. — Нас шестеро, якщо не рахувати Дена. Від двох зайвих вони точно вирішать позбутися раніше, і, погодься, друже, участь охоронців у цьому випадку ще гірша. Я не можу допустити, щоб це сталося. Думаю, зараз наша роль у місії вже не настільки важлива, як раніше. Ми — звичайні пішаки, брате… Ті, яких без жодних вагань убивають першими. Тож, думаю, Ден мене пробачить, якщо тепер я в першу чергу дбатиму про Марину і її безпеку.

— Тобто, коли знайдеш Дена, ти не збираєшся долучатися до пошуків кристала? — Боря чомусь не очікував почути подібне, хоча й не міг засуджувати Костю за його вибір.

— Ні. Ми з Мариною спробуємо знайти безпечне місце на першому поверсі, щоб, як-то кажуть, перечекати бурю. Бувають ситуації, коли цінність життя — понад усе.

Боря не знав, що відповісти. Одне він розумів напевно — їхні цілі з Костею тепер різні. Якщо товариш передусім думав про безпеку коханої, то він, Боря, прагнув врятувати своїх друзів, які, напевне, вже опинилися у лапах Норвела. От тільки як йому це зробити без сили і особливих умінь?

Вони стояли серед туману, ковтаючи сире повітря й прислухаючись до глухого стуку сердець у скронях, що зливався з ледь чутним шурхотом сухих гілок. Перед ними чорнів велетенський особняк, що гострими верхівками пронизував хмари. Костя дивився на його важкі кам’яні стіни, на вузькі бійниці, в яких ледь тлів тремтливий вогник невідомого походження, ніби закликаючи піднятися вгору. Він стояв непорушно і в його погляді жевріла та сама вперта рішучість, з якою він завжди йшов назустріч небезпеці, не озираючись назад.

Боря ж розглядав власне взуття, відчуваючи, як всередині щось боляче стискає груди. Вони обидва розуміли, що відтепер підуть різними шляхами. Костя думав про Марину — дівчину, заради якої був готовий кинутися хоч у пащу чудовиськам. А Боря думав про Максима й Еріку, які вже стали йому близькими, як і всі інші з їхньої команди. Він не міг залишити їх у біді, знаючи, що в голову Норвела може прийти що завгодно.

— Час іти. Ти зі мною? — запитав Костя, хоча, ймовірно, уже передбачав відповідь. Боря заперечно похитав головою й опустив очі. Втім, жодних слів уже й не потрібно було. Костя зрозумів усе без зайвих пояснень.

— Що ж, бережи себе, друже! Вибач, що не можу залишитися. Вірю в тебе та в твої неабиякі здібності! Ти найкращий! — Він щиро обійняв Борю, поплескавши його по плечу.

— Дякую! І ти бережися! Вірю, ми ще зустрінемось, і все обов’язково буде добре!

***

Ревнощі — мов тихий шторм усередині, що повільно руйнує крихкі острови довіри й залишає по собі бурю сумнівів. Вони підкрадаються непомітно, заповнюючи простір між думками й розмиваючи межу між реальністю та уявою.

Ксюша забула, як дихати, коли побачила Нуару в цьому Богом забутому місці. Здавалося, вона вже була готова до всього — до нових монстрів, до Іншилота у його темних, тривожних проявах, навіть до глобального апокаліпсису, що загрожував знищити усе довкола. До всього, окрім ще однієї зустрічі з Нуарою, від самого вигляду якої кидало в крижану безодню паніки, яку вона не могла контролювати.

Ксюша знала, що залізна витримка Дена здатна дати тріщину лише після зустрічі з нею. Не через моторошних чудовиськ, нові смерті чи навіть власні трагедії, а саме через неї. Ніби вона стала однією з тих його небезпечних слабкостей, здатних розтрощити на друзки будь-яку силу, впевненість та стриманість…

Це усвідомлення роз’їдало зсередини, ламало ребра й пробуджувало таку люту злість, що вона ледве стримувала сльози. Ксюша розуміла — з огляду на все, що зараз відбувається, ці почуття більш ніж недоречні, та нічого не могла з собою вдіяти.

Повітря навколо здавалося густим, мов задушливий дим, і навіть власні рухи давалися важко, ніби невидимі пальці стискали їй горло, не дозволяючи вдихнути.
Ден усе ще дивився на Нуару, не в змозі відвести погляд, а Ксю відчувала, як холод стікає по хребту донизу, залишаючи по собі липке, огидне тремтіння.

Енджел стояла за кілька кроків від них, і мерехтливе лілове сяйво з вікна тепер здавалося чужим і недоречним у цьому місці, де, складалося враження, вже не залишилося нічого, крім неї. Вона майже не кліпала, переводячи погляд то на Дена, то на Марину, ніби її, Ксю, взагалі не існувало.

— О, треба ж, яка зустріч! — протягнула Нуара з властивою тільки їй привітною і водночас зловісною посмішкою. Ксюша відчула, як Ден внутрішньо здригнувся, навіть не торкаючись до нього. Втім, відповіді від нього не прозвучало.

Королева, як справжня господиня становища, дозволила собі ліниво послабити напругу, ніби збираючись пограти страхом, що бринів у повітрі, як натягнута струна, і з задоволенням смакуючи кожну мить їхнього заціпеніння від її появи. Вона чудово відчувала, що ніхто з них не рушить з місця, поки її присутність наповнює простір іншою енергетикою — тією, що підкорює все навколо.

Нуара неквапом рушила крізь просторий зал другого поверху, ліниво ковзаючи поглядом по старовинному оздобленню розмаїтих дверей та меблів. Її кроки звучали м’яко, майже нечутно, але від кожного такого руху простір ніби стискався, як перед бурею, наповнюючись глухою тривогою.

— Гм... — Вона провела пальцем по дерев’яній спинці високого стільця, залишаючи чисту смужку серед пилу. — Тут усе в ще більшому занепаді, ніж я думала. Інтер'єр досить дивний — ніби потойбічний, — кинула вона через плече, і кутики її вуст сіпнулися у загадковій посмішці. — Схоже, я нічого особливого й не втратила, коли вирішила всі ці роки не підійматися сюди.

Вона зробила ще кілька повільних кроків вздовж стіни, дозволяючи подолу своєї білосніжної сукні волочитися блискучою підлогою, поки в домі стояла така тиша, що було чути, як десь у коридорі рипнула дошка.

У цьому було щось незвичне, і Ксю зрозуміла, що саме, лише за кілька секунд — чистота. Наче тіл убитих ними чудовиськ тут ніколи й не було, і їхня кров не бризкала на стіни, коли Ден вбивав їх одне за одним.

Ніби шукаючи хоч крихту розради, Ксюша несміливо торкнулася руки друга, але він тут же відсмикнувся, ніби від опіку, і це ще сильніше розпалило її злість. Він досі мовчав, не зводячи погляду з Нуари, немов побачив її вперше. Марина, втім, поділяла його шок, витріщившись на свою господиню так, ніби чудово розуміла, до чого все йде.

Королева зупинилася біля картини, на якій у потьмянілих фарбах проглядався строгий профіль чоловіка у старовинному камзолі. Вона трохи нахилилася, і в ту ж мить її зіниці ледь помітно розширилися. Ксю відразу збагнула, що Нуара впізнала того, хто був зображений на портреті — Морлана Тонішила.

На мить здалося, що весь дім затамував подих разом з ними. Нуара завмерла, дивлячись на обличчя чоловіка, і між її бровами пролягла тонка зморшка, коли вона поринула у свої важкі, тривожні думки.

— Ну треба ж, а це справді виявилось правдою! Хто б міг подумати! — зрештою вигукнула вона, пригнічено всміхнувшись, ніби звертаючись до самої себе. — Гидотне, паскудне і сумне місце! Недарма мене охопило дивне відчуття жаху, щойно я сюди піднялася. Чесно кажучи, я й носа б сюди не сунула, якби не одна маленька неприємність.

На мить її очі потемніли, і в них не лишилося й крихти людського — лише крижана, бездушна порожнеча. Вона повільно повернула голову в бік Марини й зупинила на ній свій спопеляючий погляд.

Та здригнулася, ніби від удару, але не змогла відвести очей. Ксю відчула, як усе всередині холоне, а нігті мимоволі впиваються у туго стиснені долоні. Боком вона побачила, як Ден звузив погляд, мов хижак перед стрибком на здобич. Від його недавнього розгублення не лишилося й сліду, що з одного боку заспокоїло Ксю, а з іншого — ще більше налякало.

— Ти ж розумієш, про що я, моя люба? — тихо, майже лагідно звернулася Нуара до Марини, розтягуючи губи у тій загрозливій усмішці, від якої всередині все стискалося.

— Так, моя королево. Мене викрили. Я припустилася страшної помилки! Пробачте мене, благаю! — Здавалося, до заціпенілої від шоку Марини нарешті дійшла вся серйозність ситуації. Вона прожогом кинулася до ніг Нуари, стискаючи поділ її сукні тремтячими руками, ніби намагаючись ухопитись за останню надію.

Королева лише схилила голову, дивлячись на неї зверху вниз з тією ж хижою посмішкою, і в її очах не ворухнулося жодної іскри жалю.

— Вона ні в чому не винна! — твердо втрутився Ден. — Це я звернув увагу на одну деталь, яка її і викрила. Вона жодного разу не видала себе! Більш того — Марина ідеально виконувала свою роль. Ніхто навіть не запідозрив, що з нею щось не так! Та вам ще й премію варто їй дати за бездоганну роботу!

— От саме в цьому й річ, мій хороший, — сказала Нуара з м’якою усмішкою, за якою ховалася холодна погроза. — Марея настільки захопилася своєю роботою, що забула про своє справжнє призначення. Іноді на покарання заслуговує не погана роль, а, навпаки, надто хороша.

Ксюша зрозуміла, що щойно вперше почула справжнє ім’я Марини. Усвідомлення, що ця мила дівчина з ясними небесними очима і блискучими золотавими локонами є однією з тих кровожерливих, бездушних створінь — так і не прийшло. Здавалося, що б не сталося, Ксюша збереже у пам’яті лише найкращі моменти, проведені з Мариною, викинувши її зраду з серця, мов дурний і недоречний жарт.

— Яке ще справжнє призначення? Хіба вона не виконала все, що ви їй наказали? — не втрималася Ксюша, відчуваючи нутром, що Нуара свідомо тягне час, перш ніж завдати Марині болю. Вона бачила це у її погляді, схожому на оголене, загострене лезо, що прагнуло якомога швидше пролити кров.

— Хто ти така, щоб я перед тобою звітувала, дівчинко? — недбало кинула Нуара, навіть не глянувши у її бік. — Та й взагалі, хіба у вас немає іншої, важливішої роботи у цьому місці? Зі своєю підданою я розберуся й без вашої участі.

— Вона — частина нашої команди, Нуаро, — холодним, але рівним голосом промовив Денис. Ксюша бачила, яких зусиль йому коштує зберігати цю холодну маску спокою. — У нас була спільна місія і один шлях. Мене не цікавить, яке завдання вона виконувала для задоволення твоїх примх. Важливо лише те, що вона пройшла той самий шлях, що й ми всі, і була частиною нашої команди. Я не дозволю тобі завдати їй болю.

Нуара повільно підняла погляд, і її губи ледь смикнулися, ніби вона ось-ось усміхнеться, але врешті стрималась. У її очах на мить промайнула дивна, недоречна ніжність, і лише потім їх залив холодний блиск влади. Ксюші ж вистачило й цієї миті, аби відчути, як її накриває нова хвиля роздратування.

— Гадаєш, ти зможеш стати мені на заваді, любий? Я можу одним клацанням пальців позбавити тебе життя і повбивати всіх тут, поки ти будеш стікати кров'ю. — Нуара підняла руку, й у ту ж мить в її долоні спалахнула палаюча куля. Обличчя її набуло дивного виразу, наче вона й сама не до кінця усвідомлювала власні дії.

— Я знаю, що ти здатна на це. Але ж ти цього не хочеш, правда? — Ден нахилив голову, дивлячись на неї гострим і водночас спокійним поглядом, але Ксю надто добре його знала, аби не помітити: всередині нього вирувала справжнісінька буря.

— Якщо ти й далі будеш використовувати мої почуття до тебе, як зброю, я обіцяю, що переступлю через себе і зроблю те, що збиралася. — Нуара дивилася на нього з такою сильною внутрішньою образою, що Ксю так і не змогла зрозуміти, що саме її вивело з рівноваги.

— І що, після цього ти відчуєш себе щасливішою? Відчуєш справжнє полегшення та ейфорію? Що тобі дасть це вбивство?

— Кляте хлопчисько! Вирішив мені сеанс психотерапії влаштувати? Забув, з ким маєш справу?! — Нуара була на межі. Вона не була дурною і чудово розуміла, що Ден обрав правильну тактику боротьби з нею. Знайшовши її слабке місце, він тиснув на нього впевнено й водночас обережно, і саме це ще більше виводило її з себе. Складалося враження, що ці двоє вели між собою власну, приховану війну, змагаючись, чиє слово залишиться останнім.

— Ти ж чудово знаєш, що я маю рацію, Нуаро. Щасливішою ти від цього не станеш. Тоді навіщо тобі все це? — Ден, втім, продовжував свою гру.

— І ти ще питаєш?! Через неї ти міг завчасно загинути ще на Землі! Я б не змогла тебе захистити! — Голос Нуари здригнувся, розриваючись між гнівом і прихованим страхом, що виповзав у її очах, коли вона різко відвела погляд. — Марея погано виконувала свою роботу, поставивши власні інтереси вище за моє завдання! Вона повинна була бути поруч з тобою кожної миті, щоб я через її кулон знала, як ти, з ким ти та що відбувається у твоєму житті! Замість цього я більшість часу була змушена спостерігати за цим дурним, закоханим хлопчиськом, який не відходив від неї ні на крок! І це на Землі, де вбити тебе було простіше простого!