Глава 38. Обличчя під маскою

Іноді найнебезпечніше — не темрява, а те, що прикидається світлом. І ще підступніше те, що змушує в нього вірити, поки не стане надто пізно.

Пробігши кілька залів, підлітки звернули в перший-ліпший коридор з рядами зачинених кімнат, що трохи нагадували перший поверх. Заховавшись за найближчими дверима, Ден відразу ж помітив ключ, що стирчав із замка зсередини, і поспіхом повернув його, ніби замикаючи за дверима власний страх.

Вони опинилися в крихітній спальні, яка зустріла їх важким повітрям з присмаком цвілі й, як не дивно, запахом зів'ялої лаванди. У центрі стояло високе ліжко з провислим, подертим балдахіном і задрапірованим потьмянілим мереживом, що надто нагадувало поховальне ложе. В кутку ховалося трюмо з каламутним тріснутим дзеркалом, крізь яке ледь пробивалося нечітке відображення. Підлогу вкривав брудний килим з уламками старого дерева, шматками паперу та всілякого іншого мотлоху. Над головою ледь помітно похитувалася люстра — вся в павутинні, з потусклим кришталем, що поблискував, як засірілі шматки льоду в сутінках.

Вони важко опустилися на підлогу, відчуваючи знемогу від швидкого бігу та нещодавнього пережитого потрясіння. Ця кімната могла стати недовгим укриттям, але не безпечним місцем, швидше тимчасовою паузою, щоб перепочити і прийти до тями.

— Що це, чорт забирай, було?! — за хвилину прохрипіла Ксюша, витираючи вологий лоб і намагаючись вгамувати рване дихання. Її очі металися по кутках кімнати, ніби та істота могла знову опинитися поряд. — Злий дух? Привид? Породження пекла?!

— Не думаю, що варто вплітати сюди містику, — повільно похитав головою Ден, не в змозі відвести тривожного погляду від дверей. — Це та істота, про яку говорив Норвел. Не маю жодного уявлення, що воно таке, але його зв'язок з горянами очевидний.

— Це було наче саме зло у своїй істинній оболонці, — прошепотіла Марина, втискаючись у стіну.

— Так. От тільки... — Ден урвався на півслові, відчувши болісний спазм у горлі. Дихати стало важко, ніби кисень згущувався, тиснув на груди і розчинявся в запаху сирості.

— От тільки він, як і горяни, керував силою енергії, — нарешті продовжив він, вдивляючись кудись у порожнечу. — Мій меч здатен відбивати атаки силою енергії. Якби не він — від нас би навіть пилу не залишилося.

— Чому ти настільки впевнений? Може, це було щось на кшталт морша? Просто згусток енергії, створений якимось сильним горянином? — Ксюша досі не могла вгамувати тремтіння в тілі.

— Гадаю, у твоїх словах є сенс. Але це не морш точно. Від нього віяло такою могутністю, ніби він здатний однією атакою перетворити все на попіл. — Ден відчув озноб вздовж хребта, згадавши силу, яка виходила від нового супротивника. Його інтуїція ще ніколи не кричала так голосно, благаючи сховатися від цього «щось» якнайдалі. — Недарма Норвел побоювався підніматися на другий поверх. Він теж нутром відчував силу, що йшла від цієї істоти.

— Подивіться! — раптом вигукнула Марина, вказавши пальцем на картину на стіні, що висіла просто над ліжком. — Знову цей пан. І, здається, тут є навіть його ім'я.

Ден здригнувся від легкого дотику тривоги й несміливо підняв очі. Картина була стара, покрита сіткою тонких тріщин, наче саме повітря часу повільно руйнувало її зсередини. Але попри це центральна фігура залишалася тривожно виразною. Чоловік у темному фраку стояв на краю сцени серед спорожнілого, але ще відносно нового лялькового театру, напівобернений до глядача, ніби щойно почув чийсь голос. Його обличчя було спокійним і незворушним, а в очах читалася впевненість того, хто знає фінал вистави ще задовго до початку. Внизу під полотном старомодним почерком було виведено ім'я — Морлан Тонішил. Далі — точна дата та рік, чого, втім, Ден уже не бачив.

Він перестав дихати. Перед очима нависла чорна пелена, а в пам'яті спливло ще кілька кадрів з напівзабутих снів. Ця усмішка, ця постава, цей погляд... Ще одна цеглинка встала на своє місце, але в зведеній ним здогадці все ще залишалося багато порожнин і недомовленостей.

— Тонішил? Чому це звучить так знайомо? — Ксюша завмерла і напружено звела брови, ніби в спробі щось пригадати.

— Іншилот, якщо літери переставити. — Ден кашлянув, намагаючись позбутися хрипоти, що з'явилась невідомо звідки.

— Не може бути! — вигукнула Марина, ніби ця інформація зачепила її найсильніше. — Іншилота, за розповіддю Норвела, вбили понад сто років тому! Деякі картини в цьому замку не такі вже старі, та й цей пан на них зовсім не схожий на ту древню могутню істоту, про яку розповідають горянські легенди...

— Таке враження, що ти знаєш про нього не лише з розповідей Норвела та Еріки, — не витримав Ден, кинувши на Марину пронизливий погляд. — Звідки?

— Я не сказала нічого нового. Про це ми чули і від Норвела, і від Еріки, коли сиділи з ними за столом. — Марина закотила очі й роздратовано хмикнула. Ден подумки вилаяв себе за надмірну підозрілість. Якщо йому щось здається — це ще не привід озвучувати свої здогади вголос.

На деякий час запанувала тиша. Кожен обмірковував нову інформацію і порівнював її з уже відомими фактами. У Дена усередині все тремтіло від напруги. Він розумів: пазл потроху складався, але форма його надто лякала. У цих збігах було щось неправильне — щось, що суперечило логіці й усьому, що їм довелося дізнатись. Думки накладались одна на одну, перетворюючись на в’язку мішанину з тривожних здогадок, інтуїтивних уривків і страху, якому він не хотів піддаватися.

Відштовхнувшись до стіни, він глянув на Ксюшу, ніби благаючи її про допомогу, але зустрів такі ж розгублені очі. Вона розуміла, що відбувається, не гірше за нього, але, як і сам Ден, боялася це озвучити вголос.

Намацавши коробочку Еріки в кишені штанів, він поспіхом її дістав і вирішив, що зволікати далі немає сенсу. Якщо існує ще якась правда — він має дізнатися її прямо зараз. Долоні стали вологими від напруги, ніби десь на інстинктивному рівні він уже відчував: нова інформація змінить усе. Коробочка була легкою, майже невагомою, але в пальцях лежала таким тягарем, ніби в ній захована не просто річ, а чиясь завмерла доля, прихована пам'ять, замурована правда.

Він на мить затамував подих і легко відкрив маленьку оксамитову кришечку. Усередині лежав акуратно складений чорний клаптик паперу. Його пальці затремтіли, коли він обережно взяв його обома руками й почав розгортати, намагаючись не порвати тендітні згини. Побачивши на темному тлі крихітні літери, виведені білими чорнилами, Ден важко зітхнув. Ксюша й Марина мовчки стежили за кожним його рухом, немов благаючи очима якнайшвидше озвучити те, що там написано.

— Сердечно вітаю тебе, повелителю, і наша єдина надія на гідне майбутнє, — тихо почав Ден, все ще вагаючись, чи варто читати послання вголос. — Якщо ти тримаєш цей лист, значить ти вижив і дійшов майже до фінішу. Попереду на тебе чекає фінальна битва, яка або стане для нас порятунком і шансом жити нормальним життям без страху, або ж початком кінця. Але перед цим, гадаю, ти повинен дізнатися всю правду і про своє минуле, і про справжній стан речей, щоб знати ворога в обличчя та більше розуміти своє призначення.

Можливо, зараз у тебе інші турботи, і подробиці про таємничу школу для напівкровок тебе не надто хвилюють, але ти маєш знати: не все, що тобі довелося почути про «Долину смутку» — абсолютна істина. Не ми з Орестом були тими, хто заснував цю школу на початку, як записано на нашому сайті, і що, мабуть, розповіла тобі Еріка. Багато чого було вигадано задля красивої історії та часткової вигоди, щоб заручитися підтримкою та вірністю наших учнів. Я хочу розповісти тобі, як усе було насправді, а що робити з цією інформацією — вирішувати лише тобі.

Якщо ти вже познайомився з Ерікою, то, мабуть, для тебе не секрет, що протягом багатьох років горяни полювали на напівкровок і жорстоко вбивали їх, а також їхніх батьків. Я і моя старша сестра Моріса були одними з таких дітей. Тоді я ще не знала Ореста, та й його взагалі не було з нами в той фатальний день, коли багато напівкровок були спалені живцем у Долині смутку — як згодом назвали це місце.

Минуло багато років, і мій чоловік сам вигадав історію про те, що нібито теж вижив тоді, щоб здобути більше поваги й авторитету серед учнів. Насправді ж єдиними дітьми, яким тоді вдалося вижити — були я та моя сестра. І вціліли ми не тому, що змогли втекти, ні… Нас урятував один літній чоловік, який назвався Морланом Тонішилом.

Він тоді знищив усіх винуватців заколоту, продемонструвавши неймовірну силу — таку, якої не мав жоден горянин. Мені тоді було шість, а Морісі вісім, і для нас він став рятівником — тим, завдяки кому ми отримали шанс на подальше життя. Так, ми завжди розуміли, що він якось пов’язаний із горянами і, можливо, навіть був одним із них, але для нас це вже не мало жодного значення. Ми були ще зовсім маленькими, і для нас він став спасителем і героєм.

Саме Морлан побудував школу-інтернат для напівкровок і згодом врятував не одну дитину від неминучої смерті. Щоправда, бачили ми його досить рідко і нічого про його життя за межами школи не знали. Він завжди уникав людей, посилаючись на невідкладні справи, тому частково ми були надані самі собі.

Незважаючи на це, у нас було все необхідне для життя, а згодом і гідна освіта, що мала допомогти нам стати хорошими людьми. А ще в нас була бібліотека з безліччю книг про устрій світу горян, автором яких був сам Морлан. Їх було понад тисячу, і я навіть не уявляю, скільки років йому знадобилося на те, щоб їх написати. Саме завдяки цим книгам я вивчила багато речей, які згодом допомогли мені створити цілющі таблетки та чимало інших дивовижних винаходів.

А потім серед інших робіт з’явилася ще одна товстенна книга, яка оновлювалася сама по собі, що здавалося справжнім дивом. Як виявилося пізніше, це була копія книги пророцтв, перекладена нашою мовою. Морлан спеціально подбав, щоб вона була в нас — імовірно, він знав, що ми вплинемо на долю повелителя. Саме завдяки їй ми ще за багато років до твого народження були проінформовані, чого варто очікувати. Моріса берегла ці пророцтва як найбільший скарб і, на відміну від мене, жодного разу не поставила під сумнів їхню цінність.

Можливо, я ніколи б не пішла ні проти неї, ні проти волі Морлана, якби не Орест.
Мій майбутній чоловік з’явився в нашій школі вже дорослим і зайняв місце одного з викладачів. Морлан сам його знайшов і запропонував роботу в нашій школі. Як зізнавався Орест, до того він сам вистежував горян і вбивав їх — таким чином мстився за смерть своїх батьків.

Я, звісно ж, одразу закохалася в нього по вуха й заразом потрапила під його беззаперечний вплив. Але, на відміну від Моріси, Орест ніколи не вважав Морлана ані рятівником, ані автором пророцтв, називаючи його самозванцем. З роками ця ворожість тільки зростала, і зрештою ми з Морісою опинилися наче по різні сторони барикад.

Сестра постійно нагадувала мені про народження повелителя — як про того, хто покладе край переслідуванням горян. Орест же мав іншу думку, вважаючи, що хлопчика слід знищити будь-якою ціною. Тоді кристал залишиться недоторканим, і горяни не зможуть заволодіти ним ні за яких умов. Я кохала Ореста й не хотіла йти проти нього, хоча в глибині душі більше схилялася до думки сестри.

Коли Алл Норвел почав шукати твою мати, Алане, Орест намагався зробити все можливе, аби не дати тобі народитися. Але коли ти все ж таки з’явився на світ, він заявив, що позбавить тебе життя будь-якою ціною. Моріса благала мене схаменутися й не чинити опір волі нашого рятівника Морлана, однак я вибрала сторону чоловіка.

Тоді вона влаштувалась працювати акушеркою в лікарню, де народився ти. Моріса охороняла тебе, як власну дитину, і зробила все, щоб приховати твоє подальше місцеперебування від нас з Орестом та знайти для тебе гідних батьків. Тому будь впевнений: усе, що ти маєш у житті — це заслуга моєї улюбленої старшої сестри.

Ден зробив паузу, згадавши розмову з мамою, коли приїхав додому з Костею та Борею, щоб зламати сайт «Долина смутку». Тоді він уперше дізнався подробиці свого народження і про відчайдушну акушерку, яка зробила все, щоб Орест та Офелія до нього не дісталася. Його серце пропустило болісний удар від розуміння, що його рятівниця мертва. Хтось мав загинути, щоб зберегти його життя, і це виявилася не звичайна стороння жінка, а така ж напівкровка, як і він сам.

Помітивши нетерплячий блиск в очах дівчат, Ден продовжив читати:

— Звісно, все це не могло закінчитися добре. Хтось убив мою сестру, інсценувавши все як нещасний випадок. Але хто саме це зробив — і досі залишається для мене загадкою. Тож так, любий повелителю, я була тією, хто міг убити тебе… якщо, звісно, ти зараз читаєш цього листа. Поки ти перебуваєш на Землі — ти смертний. Однак світ, який кристал створив навколо себе, дає тобі змогу залишатися живим до самої дуелі, адже там життя повелителя перебуває під захистом.

Я розумію, в тебе немає жодних підстав довіряти мені чи прислухатися до того, що тут написано. Але повір — у глибині душі я завжди вірила Морлану і його книзі пророцтв. Я знала, що якщо тобі судилося стати нашим спасителем — ти так чи інакше уникнеш загибелі від наших рук.

Наостанок хочу тобі сказати як людина, яка знає занадто багато через пророцтва: ти здатний на більше, ніж думаєш про себе сам. Шукай цю силу всередині себе — так само, як і правду про все, що навколо тебе. Допоможи Морлану та вір у нього, щоб не сталося. Дізнайся про нього більше, щоб зробити єдиний правильний вибір. Ти пізнаєш всю правду лише тоді, коли навчишся довіряти — не тільки собі та друзям, а й тим, хто здається тобі ворогом. І ти будеш здатен на все, Алане, якщо дійсно цього захочеш.

Прочитавши останні рядки, Ден не витримав і з люттю відкинув листа вбік. Ксюша та Марина здригнулися — вони явно не очікували такого раптового спалаху емоцій.

— Та що за маячня?! Ця Офелія, схоже, досі живе у світі казок про добросердечних рятівників людства і вершителів чужих доль! Чесно кажучи, навіть Орест, попри всю свою гнилу сутність, викликає більше поваги, ніж ця курка, якій задурманити мізки виявилося простіше простого!

— Що?! Чому ти так вважаєш? — виразилася Ксюша, явно не очікуючи на подібне сприйняття інформації.

— Тому що цей Морлан Тонішил, чи по-нашому Іншилот — зовсім не добрий чарівник, а зла, темна сутність! Клятий ляльковод, який лише прикривається під маскою благодійника! Невже ти сама цього не бачиш? — Ден щиро не розумів, як вона може мати іншу думку.

— Тобто ти дійсно вважаєш, що та чорна фігура в ляльковому театрі — це і є Морлан Тонішил? — Ксюша вперто не хотіла його слухати.

— Не тільки в ляльковому театрі! Він ховався і за тими вузькими дверима, з яких вилетіли крилаті тварюки. Та й чорна тінь, яку ти бачила спершу на горищі, а потім у вікні — теж він! Ба більше, Тонішил і є та безжальна тварюка, яка без відома мого баті допомогла перебити всіх мешканців замку в минулому, особливо тих нещасних, що, шукаючи порятунку, втекли на другий поверх! Він — убивця, Ксю! Давній, могутній, і з такою силою, що навіть горяни, зокрема мій батько і колишній король Горану його остерігаються. Ти дійсно думаєш, що той, хто живе вже кілька століть і з’явився на Землі ще задовго до того, як горяни дізналися про її існування — може бути добрим і милим чарівником, як у казках? Або що той, хто спеціально продав свій дім родині Райлі, а потім замкнув їх у цьому світі, може мати виключно добрі наміри?

Його довга полум'яна тирада зачепила Ксюшу й Марину значно сильніше, ніж він того очікував. Вони притислися до стіни і дивилися на нього довгими, розгубленими поглядами, ніби намагаючись вхопитися за будь-яку надію, що Іншилот — їхній рятівник, а не навпаки. Ден це розумів і в глибині душі теж хотів би помилятися, але будь-які потуги безжально розбивалося об ті уламки знайдених фактів та власних спогадів.

— Ти справді думаєш, що той, хто міг прищепити тобі любов до музики і кого ти не раз зустрічав у своїх снах, може виявитися тією темною, могутньою сутністю, яка кілька хвилин тому мала намір нас убити? — Ксюша похитала головою. — Який тоді у цьому сенс? Обирати тебе повелителем, щоб потім так легко й безглуздо вбити?

— Йому був потрібен не я, а ви!

— Це нічого не змінює. Якщо він дійсно стоїть за всім цим, хіба йому вигідно ставити нам підніжки? Він би допомагав нам знайти кристал, а не влаштовував новий квест на виживання, через який ми лише марнуємо дорогоцінний час! — Ксюша підвелася й підійшла до маленького віконця, крізь яке майже нічого не було видно через брудні розводи на склі.

— Впевнена? Який тоді був сенс цієї вистави в ляльковому театрі? По-твоєму, це випадковість, що маріонетка грала саме ту мелодію, яку міг знати лише Морлан Тонішил? Думаєш, усе, що з нами відбувалося десять хвилин тому — це просто декорація без сенсу, щоб навести на нас більше остраху? Ні, Ксю! Таким чином він продемонстрував нам свої справжні наміри. Клятий ляльковод, який написав сценарій у вигляді пророцтв і тепер бавиться нами, як героями чергового фільму жахів! Ще й натякає на це через яскраву виставу з маріонетками, під ними маючи на увазі нас. Думаєш, це справді може бути випадковістю?

— Ти не можеш бути впевнений, що цю мелодію знав тільки Тонішил. І те, що в імені «Іншилот» ті самі літери, що й у його прізвищі, може бути звичайним збігом. За словами Норвела, Іншилот — це щось на кшталт могутнього чудовиська і страшного вбивці, але аж ніяк не того, хто пише пророцтва, яким вони всі беззаперечно підкоряються. — Ксю нервово водила очима, уникаючи зустрічі з ним. Ден бачив, як відчайдушно вона хапається за будь-яку віру в хороше, замість того, щоб подивитися правді в очі. Йому хотілося повірити їй більше, ніж самому собі. Хотілося прислухатися до слів Офелії в листі й перестати всюди шукати злі наміри.

— Вони просто не мають вибору, — зітхнув він після недовгої паузи. — Наявність повелителя та дуелі дає їм шанс заволодіти кристалом. Якщо ж не слухати пророцтва і відмовитися від кристала — це свідомо обраний шлях війни, де ймовірність перемоги у них нульова, оскільки, незважаючи на різницю в силі — кількість людей і військової техніки на Землі все ж таки більша, ніж їх усіх разом узятих, включаючи їхні дивовижні здібності. Та й саме пророцтво, де всі переваги в руках горян, ще раз натякає на те, що цей Тонішил писав їх насамперед своїм співвітчизникам на руку, лише прикриваючись добрими намірами. Не вірю я йому і ніколи не повірю!

Ден ковзнув поглядом по мовчазній Марині і його насторожив її вираз обличчя. Вона ніби завмерла, відвернувшись в інший бік, але це була не просто задумливість — здавалося, вона ховалася за цією тишею. У її погляді було не тільки замішання, а й щось уперто приховане, ніби всередині точилася боротьба, про яку вона не хотіла розповідати нікому.

Ден відвернувся, намагаючись відкинути зайві підозри, і змусив себе зосередитись на інших деталях, ніби в цьому був порятунок від небажаних здогадів. Побачив на підлозі лист Офелії, який сам же викинув — і застиг від несподіванки. Здається, на звороті, в м'якій півтіні, проступали додаткові рядки, які він спочатку не побачив.

Затамувавши подих, Ден підняв листа і мовчки прочитав напис. Здавалося, у цьому короткому повідомленні відчувалась якась інша інтонація — чужа, тривожна, як шепіт, який ніхто не повинен почути.

«P.s: Будь уважним до навколишніх деталей. Не кожен, хто називає себе другом, є таким насправді. Якщо в когось побачиш цей знак, знай — ця особа проти тебе».

Під маленькими нерівними літерами був недбало намальований від руки знак у формі півмісяця із дивними символами всередині. У Дена всередині щось тривожно ворухнулося — він ніби бачив це, і не раз. Але де?

Думки металися — безладно, судорожно, тривожно... Він перебирав у голові все, що коли-небудь бачив: книги, малюнки, зошити, сни — і з кожним ударом серця розумів, що це не щось нове, а навпаки, добре знайоме, вкарбоване у пам’ять, але так і залишене без підпису, як не те, що варто особливої уваги.

І раптом мимоволі він обернувся до Марини, і його погляд несвідомо опустився до її шиї — до ланцюжка, який він бачив не раз, але ніколи не зосереджував на ньому уваги, бо він був частиною звичного образу, як шрам чи родимка. Тепер, уперше за довгий час, Ден придивився по-справжньому — і все склалося само собою. Маленький золотий кулон блищав у світлі лілової напівтемряви, і на його поверхні був вигравіруваний той самий знак.

Ден важко ковтнув, відчуваючи, як усе всередині холоне. Значить, Норвел не брехав про зрадника в команді, як і його власні здогади. Думки металися, штовхалися між собою й збивалися в один тугий вузол. Чорт забирай! Невже весь цей час вони були настільки сліпими, що жодного разу не запідозрили нічого дивного? Невже таке можливо?

— Звідки в тебе цей кулон? — тихо, але суворо запитав він, впиваючись поглядом у її шию. — Тільки чесно.

— Що? — Марина підняла на нього спантеличені очі. — Він завжди був зі мною. Чому ти питаєш?

— Ось. — Ден кинув їй зім’ятого листа. Ксю, яка вже хотіла зробити йому зауваження, одразу підійшла до Марини й терпляче чекала, поки та розгорне папір.

— Це ж відверта брехня! І ти цьому віриш?! — вигукнула Марина, побачивши напис на звороті. Її блакитні очі, в яких завжди віддзеркалювалась наївність і доброта, раптом потемніли, ніби налилися кров’ю. Спостерігати таку раптову зміну було незвично й доволі тривожно.

— Не вірю. Ти завжди була однією з нас. Але ти маєш пояснити, звідки в тебе цей кулон. — Він намагався говорити спокійно, але голос зрадливо здригнувся, коли їхні з Мариною погляди зустрілися. Вона дивилася на нього впевнено й холодно, і в її очах не залишилося ні розгубленості, ні звичної невпевненості — лише спокійна відстороненість, ніби вона більше не вважала за потрібне прикидатися. У цьому крижаному спокої було щось насторожливе, ніби вона вже прийняла для себе рішення і просто чекала, поки він здогадається сам. І Ден раптом ясно побачив: перед ним зараз не та Марина, яку він знав.

— Я не повинна перед тобою звітувати, — нарешті промовила вона, розтягнувши губи в дивній, недоречній посмішці, від якої по шкірі пройшов мороз.

— Але це ж не може бути звичайним збігом, — глухим голосом сказала Ксю, втупившись у напис. — Гадаю, ти маєш нам пояснити, щоб ми могли й далі тобі довіряти.

— А просто так ви, значить, не можете мені довіряти? — Марина глянула на неї так, що за відтінком в очах Ксю, Ден відразу зрозумів: білявка подивилася на неї так само дивно, як і на нього.

— Та хто ти така, чорт забирай?! Чого тобі треба? — підвищив голос він, усвідомлюючи, що Марина маніпулює їхньою довірою.

— А хто ви такі, щоб я мала перед вами звітувати?

Вона повільно підвелася, і в її русі вже не залишилося ні крихти розгубленості чи м’якості — лише холодна, безжальна впевненість, різка й точна, мов постріл упритул. Здавалося, за одну мить із неї злетіла стара оболонка — та, що так довго ховалася за усмішками, дружніми поглядами й дзвінким, наївним голоском. Тепер перед ними стояла зовсім інша особа — чужа, моторошно спокійна, ніби висічена з каменю, з очима, у яких не залишилося й натяку на людське тепло.

Повітря навколо неї наче згусло, слабке світло втратило контури, і здавалося, сама кімната затамувала подих. Вона підняла руку з тією ж легкістю, з якою раніше поправляла волосся, але в цьому русі відчувалася сила, здатна руйнувати стіни. У кутиках її губ промайнула тінь усмішки — і усе навколо здригнулося. Сухий, крижаний сміх прорізав тишу, а з розкритої долоні зірвався яскравий спалах енергії, схожий на уламок блискавки.

Ксю й Ден не встигли навіть закричати — їхні тіла з силою смерчу штовхнуло до стіни, мов тих ганчір'яних ляльок, і на мить увесь світ заповнився гуркотом удару, тріском і гулом, немов сама реальність дала тріщину.

— Смішно, знаєте! Останнім часом мені навіть не треба було прикидатися, щоб усі беззаперечно мені вірили. Моя матуся мала рацію: всі людинки — наївні, дурні створіння, яких обвести навколо пальця — раз плюнути! — Марина з задоволенням спостерігала, як вони з Ксю, долаючи біль, намагаються підвестися на ноги. Зловісна усмішка на її губах виглядала настільки чужою, що Дену почало здаватися, ніби він випадково заснув і бачить сон із подібним сюжетом — як втілення своїх потаємних страхів.

— Як? Невже це правда? — Ксю була настільки шокована, що Дену хотілося хоч якось її заспокоїти, але чим? Реальність виявилася страшнішою за будь-які припущення.

— Правда про те, що у вашій команді причаївся зрадник? Як бачиш, іноді варто прислухатися до слів ворогів, люба. Чесно кажучи, я думала, що ви ще тоді все зрозумієте, але ви виявилися рідкісними ідіотами. Таке теж буває! — Її істеричний регіт прорізав і без того напружену тишу.

— Я… не розумію, — прохрипів Ден, і намацавши поруч руку Ксю, інстинктивно стиснув її. — Як пророцтво і Флер могли вказати на тебе, як на охоронця?

— Ти тупий? — Марина так щиро здивувалася, що Ден навіть розгубився. — Хіба не ти сам спочатку переконував своїх друзів, що Флер — всього лише штучний інтелект, який можна перепрограмувати, як заманеться? Чи ти дійсно вважав, що вона хранителька земної інформації, як у дитячих казках?

— Але ж ти так само отримувала силу, як і всі охоронці! Так само брала участь у боях і допомагала нам перемагати ворогів. Невже все це було лише грою на публіку?! — Ксюша дивилась на неї з таким болем в очах, що у Дена все стислося всередині.

— Дідько, які ж ви наївні! — Марина зиркнула на неї таким убивчим поглядом, що Ден злякався за безпеку Ксю. — Я — чистокровна горянка, люба. Сила ніколи не приходила до мене, бо я з нею народилася. Мені нічого не вартувало залишатися собою під час цих боїв і не боятися, що це виглядатиме підозріло.

— Але ти не схожа на горянку, Марино! — знову заперечила Ксюша зірваним голосом, ніби намагаючись схопитися за останню надію. — Ти мила, добра, людяна, вмієш кохати... Невже хтось здатен так майстерно надягати маску?

— Ти прикидаєшся дурепою чи справді не розумієш? — Марина підняла брову, ледве стримуючи насмішку в голосі. У її руці й далі пульсував напружений клубок енергії, готовий вирватися будь-якої миті.

— Я завжди знала — щоб вірили беззастережно, достатньо лише надягти маску доброї, наївної білявки, яка обожнює рожевих поні, красиві сукні, а ще боїться всього на світі! Мені нічого не вартувало вдавати дурепу, щоб мене не сприймали серйозно! А коли зрозуміла, що залишатися в одному образі вже наче недоречно, вирішила просто стати тінню — мовчазною, спокійною, тихою... Одним словом — блідою фігурою, на яку ніхто не буде звертати уваги, не те що підозрювати. Тихіше води, нижче трави, як кажуть — ідеальний хід, який захищав мене досить довго. Гадаю, якби ми не розділилися і увага до мене лишилася б колишньою, ви й досі нічого б не помітили.

— Але яке завдання ти виконувала, вдаючи охоронця? Кому це було потрібно? — Ден намагався говорити спокійно, хоча всередині стояла та жорстока, болісна тиша, яка приходить у перші хвилини після великої руйнації.

— Нічого особливого. Нудна, проста робота спостерігача. — Марина обережно провела пальцями по тій самій прикрасі на своїй шиї. — Цей чудовий кулон мені подарувала її високість, королева Нуара. Завдяки йому їй було легше стежити за тим, що відбувається всередині нашої команди. Я була її очима, Дене. Через мене вона бачила тебе, спостерігала за тобою і знала все, що відбувалося між нами. До речі, зараз вона теж бачить, і, мабуть, уже в курсі, що правда викрилась...

Останнє речення Марина вимовила таким зніяковілим голосом, що Ден відчув її погано прихований страх.

— А як же твої стосунки з Костею? Чи твоя любов і щирі переживання за нього — це теж маска? — гнівно, з відтінком розчарування в голосі, вигукнула Ксюша.
Ден міцніше стиснув її долоню, ніби благаючи стримати емоції, хоча у нього самого це виходило не надто добре.

— Ти хіба не в курсі? Горяни не вміють кохати, Ксю. Я завела з ним стосунки через нудьгу. Та й це зручно, знаєш, коли хтось постійно носить твій рюкзак, здуває з тебе пилинки і береже, як зіницю ока. Дозволяти себе любити — зручно, коли місія трохи затягнулася. — Попри слова, щось у її голосі здригнулося, і Ден ухопився за це, як за рятівне коло.

— Я тобі не вірю, — відрізав він із непохитною впевненістю в голосі. — Те, що горяни не вміють любити — зручна вигадка, щоб приховати власні слабкості. Нуара сама зруйнувала ці стереотипи, коли зізналася мені у коханні. Чи почуття твоєї королеви для тебе не доказ зворотного?

— Замовкни! Не смій вплітати її величність у цю розмову, жалюгідний бруднокровко! — Марина спалахнула від люті й вже хотіла запустити в нього розряд енергії, але в останню мить стрималася. — Мені більше не треба витрачати на вас свій час! Упевнена, пані знайде для мене іншу, більш цікаву й безпечну роботу. Я не збираюся ставати жертвою цієї потвори Іншилота. Щасливо залишатися, невдахи!

Марина відкинула за спину пасмо волосся й поспішила до дверей.

— Стій! Там небезпечно! — крикнув Ден, відчувши різкий поштовх інтуїції десь між ребрами. Марина одразу нагадала йому про нещодавні події в ляльковому театрі й про те, що те чорне «щось» може ховатися тінню за будь-яким поворотом.

— Тільки не треба робити вигляд, що тобі не хочеться моєї смерті прямо зараз, повелителю! — огризнулася вона. — Засунь свою дурнувату турботу про нібито членів своєї команди якнайдалі! Я більше не частина цього балагану!
Краще, зрештою, займіться вже пошуками кристала. Скільки можна бігати з кімнати в кімнату, як ті налякані миші? Це огидно!

Вона надала своєму обличчю стільки презирства й відрази, що Дену на мить перехотілося її зупиняти. Але варто було їй прочинити двері, як до кімнати відразу ж увірвалося якесь здавлене, важке повітря — мов видих невидимого звіра, що причаївся у темряві й чекав слушної миті. Щось усередині інстинктивно стиснулося, немов тіло впізнало те, чого розум ще не встиг усвідомити. Здавалося, темрява з того боку лише чекала нагоди, щоб поглинути когось із них — липка, хижа й безмовна. Така ж, як у ляльковому театрі, тільки ще більш жорстока й голодна.

Як і слід було очікувати, їхня колишня напарниця не вважала за потрібне слухати попередження Дена й швидко вийшла назовні, навіть не глянувши у їхній бік.
Ксю, здавалося, була готова дозволити їй піти, так і не відчувши того ж самого, що й Ден. Цікаво, його інтуїція — це вигадана річ, чи він дійсно здатен відчувати подих небезпеки гостріше за інших? Думати про це не було часу. Ден потягнув Ксю за руку, поглядом благаючи її піти за Мариною разом з ним.

Білявка, здогадавшись, що вони мають намір її наздогнати, зірвалася на біг, намагаючись якнайшвидше зникнути з їхнього поля зору. Ден, звісно, не міг цього допустити. Він розумів, що повинен допомогти їй безпечно дістатися до першого поверху. І неважливо, що як горянка вона володіє значно більшою силою, ніж він зі своїми навичками володіння мечем. Та й її зраду він чомусь не вважав справжньою, бо Марина не ступила на хибний шлях — вона йшла ним від самого початку.
Проте щось підказувало йому, що Марина зовсім не така погана, якою намагається здаватися — і цього було достатньо, щоб продовжувати турбуватися про неї так само, як і про інших членів команди.

Марина бігла, не озираючись. Вона швидко минула вже знайомі зали, бібліотеку, і незабаром опинилася там, звідки тільки почалися їхні пошуки на другому поверсі.
Ден очікував, що вона негайно рушить сходами вниз, на перший поверх, але дівчина раптово зупинилася. Здавалося, вона вросла в підлогу, і навіть здалеку було видно, як напружилося її тіло. Щось, невидиме для них уже прикувало її увагу, паралізувало й змусило забути про втечу.

Ден міцніше стиснув пальці Ксю, відчувши, як усередині піднімається холодна хвиля тривоги. Вони кинулися вперед та вже за мить наздогнали Марину — і самі завмерли.

Знайомі фіолетові сутінки огорнули їх із головою, мов невидима завіса — густа, обволікаюча, з присмаком прихованої загрози. Вони опинилися у знайомій залі, де їх знову зустрів напівкруглий простір із безліччю дверей, одні з яких — вузькі й високі — вже колись випустили назовні ту невідому загрозливу істоту, яка чомусь наводила на Дена неконтрольований жах. Тепер усе здавалося іншим: повітря стало густішим, а тіні ніби чіплялися за стіни живими руками.

Він побачив її майже одразу — і на мить забув не лише про Іншилота, Марину чи відчуття небезпеки, а й про весь навколишній світ. Біля вікна, залитого дивним світлом, чиє походження не піддавалося жодній логіці — ані сонячній, ані місячній, ані магічній — стояла Вона.

Висока, тендітна, мов із порцеляни, у довгій білій сукні, що спадала на підлогу, немов дим. Її довге, сніжно-біле волосся спадало на плечі й спину водоспадом місячного сяйва. Вона стояла непорушно, але в цій нерухомості відчувалася сила — як у тиші перед бурею.

Ден дивився на неї, мов на сьоме чудо світу, чомусь будучи впевненим, що не зустріне її в цьому похмурому, небезпечному місці, куди за стільки років вона навіть не вважала за потрібне навідуватися. Світ навколо, здавалося, завмер, залишивши тільки звук власного пульсу у вухах.

Нуара повільно обернулася, її погляд був прямим і невідворотним, мов дотик до самої душі. Вона дивилася йому просто у вічі і на її губах з’явилася та сама усмішка — обпікаюча, ледь помітна, занадто спокійна, щоб бути втішною і
надто знаюча, щоб бути щирою.

Вона звузила очі й ніби без бажання перевела погляд на Марину — і в ту ж мить її обличчя перекосилося. Усмішка зникла, змінившись чимось зовсім іншим — оскалом, хижим і крижаним, як у вовчиці, що помітила чужака у своєму лісі. Тонкі риси обличчя витяглися у різкі лінії, і світло біля вікна здригнулося, ніби сама реальність не витримала цієї зміни.

Марина не рухалася. Вона стояла наче зачарована, не в змозі поворухнутися, мов миша перед поглядом змії. І раптом Ден зрозумів справжню причину появи Нуари. Так само чітко, як і те тривожне передчуття, що змусило його йти за Мариною по п’ятах.

Нуара повернулася не для зустрічі з ним чи щоб повідомити якусь важливу новину. Вона прийшла, щоб убити.