Глава 37. Ляльковод

Правда не ставить крапку, вона вириває сторінку. І ти або залишишся в порожнечі, або почнеш писати з самого початку. Адже тільки коли все руйнується і розбивається вщент — ти бачиш, що спочатку було побудовано на піску.

Ден дивився в кінець коридору, де в напівмороку тремтіло тьмяне, ледь помітне сяйво незрозумілого походження. Здавалося, сама темрява відступала перед чимось давнім, могутнім і таємничим, ніби запрошуючи познайомитись ближче. Мелодія — в'язка, тягуча, як дим після згорілих спогадів, продовжувала все глибше проникати у свідомість і кликати його за собою. Вона огортала слух, заповзала під шкіру, і в кожному її звуку відчувалася тривога — не зовнішня, а глибинна, та, що невблаганно стискала зсередини, мов зашморг. З кожним акордом він відчував, як щось втрачене і важливе повільно піднімається з безодні забуття, щоб нарешті вимагати відповіді.

— Я піду, загляну за двері першим. Вам обом, можливо, краще було б перечекати в якійсь кімнаті, — невпевнено сказав Ден, відчуваючи долонею, як нагрілася рукоять власного меча. Він ніби передчував майбутню атаку, хоча й не розумів, що може стати причиною.

— Дене, зізнаюся чесно — у найбільшій безпеці я почуваюся тільки поряд з тобою, — твердо відповіла Ксюша, обвивши його лікоть своєю теплою долонею. Його серце стислося від ніжності та тривоги водночас. Що, якщо він не зможе захистити ні її, ні Марину, яку довірив йому Костя?

Він зачекав ще кілька секунд, сподіваючись на якесь осяяння згори, в потім кивнув дівчатам і рушив уперед.

Страх не прийшов раптово — він піднімався поступово, як липка трясовина, в якій застрягали думки. Руки німіли, в горлі неприємно дерло, і йому почало здаватися, що якщо він зробить ще крок — щось зміниться назавжди. Що за тими дверима не просто справжнє джерело звуку, а сама відповідь на головне питання — хто стоїть за усім цим?

Підійшовши до великих мармурових дверей, які опинилися перед ними швидше, ніж очікувалося, його ноги налилися свинцем. Він стояв, стиснувши зуби, і в якусь мить навіть захотів повернути назад. Залишити все — цю темряву, музику, замок, пам'ять, самого себе. Просто зникнути, стати кимось іншим. Тим, хто не повинен туди йти.

— Ляльковий театр, — здавлено прошепотіла Ксюша, вказавши на стару табличку над дверима. Марина поряд шумно видихнула і теж схопила Дена за руку, навіть не намагаючись приховати тремтіння.

— Ляльковий театр у закинутому особняку? Ну, нарешті, щось цікавеньке! Залишилося тільки чаювання з привидами — і можна вважати, що вечір вийшов на славу, — невдало пожартував він, насилу видавивши кислу подобу посмішки. — Сподіваюся, хоча б квитки безкоштовні. Чи, як кажуть, оплата не грошима, а душею?

Як і очікувалося, обличчя дівчат навіть не здригнулися. Ден зі свистом випустив повітря і торкнувся покритої іржею ручки. Тягучий скрип на секунду заглушив мелодію, нагадуючи звук з потойбіччя, і двері повільно прочинилися.

Несподівано їх зустріла тиша — така глуха й напружена, що на мить навіть мелодія, що долинала до цього з глибини, здалася Дену лише галюцинацією. Повітря всередині було важким, застояним, наче ним століттями ніхто не дихав. Пахло пилом, пліснявою і чимось ще — ледь вловимим, але досить неприємним, ніби запах старих костюмів, які ніколи не знали прання.

Приміщення виявилося просторим, з високими стелями та чорними вуглистими стінами. Гострі, витягнуті вікна, схожі на очі, пропускали всередину слабке фіолетове сяйво, від якого все здавалося ірреальним — начебто вони ступили в сон, чужий і тривожний. Світло лягало рваними тінями на крихітну сцену в центрі зали. Завіса лахміттям звисала додолу, ніби хтось зірвав її поспіхом і втік, не дочекавшись кінця вистави.

Перед сценою стояли дитячі крісла — низькі, запорошені, вишикувані в ідеальному порядку, ніби глядачі ось-ось мали повернутися на свої місця.

На сцені в обіймах темряви красувалися строкаті фігурки всіляких розмірів — здебільшого маріонетки. Їхні тонкі дерев'яні тіла вкрилися тріщинами, голови похилилися набік, а нитки звисали, мов розірвані жили. В одному кутку валялася зламана рука, поряд — чорний, ніби обгорілий шматок оксамитової фіранки, трохи далі — розсипані по підлозі облуплені намистини, а ближче до дверей — лялькова голова з порожніми скляними очима.

У Дена по спині пробіг холодок. Серце билося глухо, як у замкнутому ящику. Йому здавалося, що вся ця зала дивиться прямо на них. Наче порожні очі ляльок, ледь освітлені сутінками, з цікавістю стежать за кожним їхнім рухом.

І раптом, як холодний укол у потилицю, його пронизав ще один спалах пам'яті — такий яскравий, що він на мить перестав розрізняти, де закінчується реальність і починається сон. Звісно ж! Він уже був тут, бачив цю залу — у тьмяному, болісному світлі та важкій тиші, сповненій примарними тінями. Він пам'ятав сцену, пам'ятав ляльки в зламаних позах, пам'ятав музику — ту саму, що звучала мить тому, пам'ятав атмосферу загадковості, яка в дитинстві не лякала, а скоріше заворожувала. Зараз, знайшовши це місце в реальності, все носило зовсім інше, більш зловісне забарвлення.

Ден хвилину не міг нормально дихати. Все всередині стислося від жаху. Кожна клітина в тілі відгукувалася панікою, але розум, всупереч цьому, залишався на диво ясним, ніби саме місце вплітало йому у свідомість уривки пам'яті, щоб він швидше згадав і перестав жахатися кожного нового відкриття.

Його мозок пронизав раптовий спогад, від якого Ден похитнувся, схопившись рукою за лоба.

Здається, йому тоді було вісім. Ніби розуміючи, що от-от прокинеться, Ден старанно щось записував у свій щоденник, не звертаючи увагу на тремтіння в пальцях. За кілька кроків височіла тінь згорбленого чоловіка, який тільки-но припинив грати на роялі. Останній акорд ще бринів у повітрі, коли він підвівся і неквапом рушив до вікна. Його постать здавалась розмитою, нечіткою, але голос звучав як ніколи впевнено.

«Годі записувати, хлопче, ти все згадаєш, коли прийде час. Небо тріснуло. Під корою світу знову чути биття. Два шляхи — і ти стоїш між ними. Те, що знищує, здатне об’єднати. Ти — той, хто має зібрати уламки того, чого ще не існує. Але не всі уламки хочуть бути знайденими. Абсолютний мир можливий. Спокій або вогонь. Міст або розлом. Любов або порожнеча. Творець або руйнівник. Оновлення або вічна петля…»