Глава 36. Гра в кішки-мишки

Смерть, доторкнувшись холодом до шкіри, пробуджує в серці найгарячіший поклик — жити, боротися, дихати. У такі моменти страх відступає, поступаючись місцем невичерпній волі, яка змушує йти вперед, незважаючи ні на що.

Максим прийшов до тями від різкого болю в грудях і присмаку крові в роті. В голові гуло, у вухах лунав дзвін, але поступово зір почав повертатися — нечіткий і тремтливий, немов крізь завісу води. Розліпивши важкі повіки, він одразу спробував оглянути простір навколо, ніби в пошуках підтвердження, що все ще живий. Світ довкола здавався нереальним, ніби він дивився на нього крізь каламутне, спотворене скло, яке ось-ось розіб’ється.

Він лежав на холодній, шорсткій підлозі, щокою відчуваючи бруд і дрібні уламки — вочевидь, рештки чогось зруйнованого. Повітря навколо здавалося густим, з домішками озону й гару. Воно дряпало горло і нагадувало про нещодавній удар силою енергії, яка продовжувала висіти в просторі, мов невидима грозова хмара, що не бажала розсіюватися.

Норвел стояв у самому центрі залу, оточений мерехтливою завісою пилу та кіптяви. Його долоня знову палала м'яким блакитним полум'ям — щільним, майже видимим згустком енергії — живої і напруженої, ніби дихаючої. Він не поспішав і не вагався — лише дивився вперед з безмовною рішучістю, як кат на падаючу сокиру, вже знаючи, що в наступному мить світ стане тихішим.

Максим із зусиллям підвівся на ліктях. Його груди здригалися від уривчастого дихання, а кожен рух відгукувався болем у тілі. Крізь туман пилу він розгледів Еріку, яка лежала біля віддаленої стіни — очевидно, так само, як і він, відкинута ударною хвилею. Її коротке волосся розсипалося по підлозі, а на скроні темнів слід крові, тонкою цівкою стікаючи по щоці.

Норвел ступив уперед. Блакитна куля в його долоні ледь затремтіла і витягнулася, ніби у напрямку до цілі, що прагнула дотику. Повітря навколо тремтіло від напруги — не жару, а саме енергії, чистої й щільної, мов струна, натягнута до крайньої межі.

— Кляті молокососи! Через вас я ремонт пошкодив. Ну нічого, розваги нині недешево обходяться. Зате трохи повеселимось. — Алл зареготав, милуючись мерехтливим світлом у власній долоні, а другою рукою потягнувся до пляшки з коньяком. Навіть у таку мить цей п’яничка думав про чергову дозу! Що ж, навіть найменше відволікання може зіграти їм на руку, якщо не поспішати й трохи увімкнути мізки. Максим струснув головою і, поки Норвел жадібно сьорбав просто з пляшки, окинув поглядом залу в пошуках шляхів для втечі.

Що ж, при більш уважному огляді особистий куточок Норвела справляв ще більше враження. Стеля тут пірнала високо в тінь, а між ребрами металевих ферм мерехтіли вмонтовані галогенові світильники, відкидаючи на підлогу чіткі геометричні тіні. Стіни — гладенькі, глянцево-чорні, з оздобленням у готичному стилі: витягнуті арки, важкі барельєфи, декоративні чорні колони з кованими вінцями. Усе приміщення було просякнуте гулкою, похмурою розкішшю, немов замок проковтнув шматок двадцять першого століття, але переварив його на свій лад — з мороком, внутрішнім холодом і жорстокою відстороненістю — так, ніби все тут було створене не для життя, а для влади й підкорення.

І ось — за третьою колоною, що ховалася у глибокій тіні, Максим помітив те, що могло стати шансом на порятунок. Між двома декоративними панелями виднівся вузький прохід, майже непомітний на перший погляд. Придивившись, Максим зрозумів, що це ще один коридор, нутрощі якого надійно приховувала непроглядна темрява.

Долаючи біль, він поповз до Еріки, яка лежала непритомна. Кожен подих віддавався тупим болем під ребрами, немов усередині гудів туго натягнутий металевий барабан. У вухах дзвеніло, пальці тремтіли, а світ то стискався, то розтягувався на периферії зору, наче сам повітряний простір пульсував.

— Еріко, ти жива? — прохрипів Максим, задихаючись від пилу. Бічним зором помітив погляд Норвела, який захоплено стежив за кожним його рухом, продовжуючи пити. Ну звісно! Цей кретин навіть не вважав за потрібне втручатися — як кіт, що спостерігав за впійманою, змордованою мишею — не з голоду, а заради марної розваги, ліниво розтягуючи мить перед тим, як опустити лапу.

Еріка натужно закашлялася, намагаючись прийти до тями. Вона його чула, але, ймовірно, удар силою енергії зачепив її сильніше, ніж його. Через кілька секунд їй усе ж таки вдалося розплющити очі, як і раніше, повні застиглого гніву. Вона моргнула, перевівши погляд зі стелі на нього, а потім далі — за Максимове плече. І завмерла.

— Тварюко, — пробурмотіла вона губами, ледь здатними ворушитися. Потім рвучко сіпнулася, намагаючись підвестися, і зашипіла від болю, схопившись за живіт. — Думаєш, це зможе мене зупинити?

— Тихо! — Максим спробував утримати її за плече. Вона відштовхнула його слабо, але з відчайдушною люттю. — Нам треба йти. Чуєш?

— Ні! Я роздеру цю мерзоту власноруч. Навіть якщо за це доведеться заплатити життям. Відпусти мене! Я все одно це зроблю, мені нічого втрачати!

— Досить! Отямся, дурепо! — Максим, не витримавши її поведінки, різко смикнув Еріку за плечі, повернувши її обличчя до себе. — Ти поранена і ледь жива! Думаєш, у такому стані ти здатна зачепити його бодай пальцем? Чи тобі кортить померти найбезглуздішою смертю з усіх можливих, створивши ще більше проблем?

— Тебе забула спитати! Навіщо взагалі прийшов? Це мої проблеми! — Еріка все ще намагалася його відштовхнути, але вже не здавалася такою впевненою, як кілька секунд тому.

— Зізнаюсь чесно — думав, ти розумніша й додумаєшся до чогось більш ефективного. Хіба помста не подається холодною? — Максим глянув на неї поглядом, сповненим розчарування. Втім, останні слова таки змусили її отямитися, остудивши запал.

— Ваші зворушливі патякання, безумовно, доволі цікаві, але я вже втомився. Гадаю, час закінчувати, вам не здається? — Норвел із жалем зазирнув у пляшку і, виявивши, що вона порожня, підняв руку. Полум’я ущільнилося, потекло вздовж передпліччя, обвиваючи його, наче змія. У залі почувся низький гул — звук, що не належав ні вітрові, ні тиші. Це було щось глибоке, звіряче, чужинське...

Розряд вирвався миттєво — щільний згусток енергії, мов палаюче ядро, заревів, наче дикий звір у передсмертній агонії. Підлога здригнулися, стіни застогнали від удару, повітря тріснуло, немов скло. Максим ледь встиг схопити Еріку за руку й рвонути її вбік, як усе навколо миттєво спалахнуло сліпучим блакитним сяйвом. Вихор вогню з гуркотом розніс частину стіни, і уламки полетіли врозтіч.

— Швидше! — прохрипів Максим, перегнувшись, щоб прикрити Еріку від шквалу. — Стрибай ліворуч по моїй команді. Не назад. Тільки ліворуч. Затямила?

Еріка ледь помітно кивнула, нарешті усвідомивши всю абсурдність свого вчинку. В її очах віддзеркалювалися охоплені вогнем штори, що палахкотіли за метр від них. Норвел не шкодував навіть власного майна, що красномовно свідчило про серйозність його намірів. Максим зрозумів, що прохід до таємничого коридору тепер значно ближче. Залишалось лише зібратися з духом.

Норвел знову метнув руку вперед — і новий вогненний полиск зірвався з його долоні, перетворившись на загострений клин. Блакитний спалах розцвів, мов вогняна квітка, й рвонув у їхній бік.

— Зараз! — рявкнув Максим.

Вони кинулися вбік, перекочуючись по кам’яній підлозі. Полум’я вдарило в те місце, де вони лежали мить тому. Камінь здуло вибухом й уламки полетіли навсібіч. Один із них вдарив Максиму в спину, але він цього не відчув — був занадто зосереджений, щоб прикрити Еріку собою.

— Далі! За колону! Там прохід!

Новий спалах — і ще одна пекуча хвиля енергії з ревом понеслася у їхній бік, лишаючи по собі лише руйнування. Не вагаючись, Максим стрибнув уперед, штовхнувши Еріку за уламки зруйнованої колони. Позаду гримнув вибух, і розпечене повітря зі свистом пронеслося над їхніми головами, обпалюючи шкіру.

— Він грається з нами, — прошепотіла Еріка, важко хапаючи повітря. — Зволікає навмисно.

— Це не зволікання. Він п’яний вщент і не може нормально прицілитися. Біжімо!

Поки Норвел, голосно вилаявшись, створював у долонях нову кулю енергії, вони пірнули у вузький прохід між двома масивними колонами. Щойно ступили в темряву — за спинами пролунав ще один вибух, розірвавши повітря над місцем, де вони стояли мить тому. Кам’яні уламки з гуртком посипались, але прохід залишився цілим.

Коридор, у який вони вринули, здавався безкінечним — темним, вологим, з тьмяним світлом, що просочувалося крізь розбиті вікна. На стінах висіли портрети в запилених рамах, а на підлозі валялися обірвані шматки старих меблів, укриті шаром вікової пилюки й павутиння.

Максим тягнув Еріку за собою, міцно стискаючи її зап’ястя, ніби боявся, що вона може вирватися і знову втекти. Темні двері з тріщинами й облупленою фарбою час від часу прочинялися в порожні кімнати, звідки тягнуло вогкістю й забуттям. Здавалося, з темних закутків ось-ось вискочить щось жахливе, але навкруги була лише гнітюча тиша та пронизливий скрип старого паркету.

— Здається, ми знову у лівому крилі, але тут ніби не було реконструкції, — прошепотіла Еріка, напружено озираючись навколо.

— Схоже на те, — тихо погодився Максим.

Вони увірвалися в чергову кімнату, яка знаходилась в ще більш занепалому вигляді, ніж ті, що залишили позаду — з потрісканою стелею, облупленими меблями та шматками якогось лахміття на підлозі. Перш ніж вони встигли вони оглянутися, паркет під ногами тріснув.

— Стій! Назад! — вигукнув Максим, але було вже запізно. Дошки під ногами проломилися, і вони з гуркотом полетіли кудись униз.

Падіння тривало долю секунди — різкий ривок, а тоді нещадний удар об холодну кам’яну підлогу. Пил і тріски зметнулися в повітря, а в грудях перехопило подих від поштовху в спину.

Вони опинилися в якомусь вузькому підземеллі, зовсім близько до поверхні, але вже поза досяжністю переслідувача. Максим закашлявся й спробував підвестися, шукаючи Еріку. На щастя, дівчина лежала поруч — на уламках старих дощок, що впали вниз разом з ними.

— Ти жива? Нічого собі не зламала? — прохрипів він, прислухаючись до власних відчуттів. Хоч би обійшлося!

— Душу зламала, а так наче ціла, — простогнала Еріка вбитим голосом, ніби кілька хвилин тому зруйнувалося все її життя. Максим важко зітхнув, розуміючи, до чого вона хилить, і хотів допомогти їй підвестися. Еріка гнівно відштовхнула його руку і подивилася нагору, ніби бажаючи побачити там Норвела. Максим із зусиллям придушив гостре почуття розчарування. Цікаво, колись він дочекається подяки за те, що, ризикуючи власним життям, робив усе можливе задля її порятунку?

Темний простір підземелля віддавав запахом тління, а потріскані, вологі стіни, здавалося, звужувались щосекунди, бажаючи їх задушити. Повітря відчувалося живим — воно ніби ворушилось у темряві, пахло землею, гнилим корінням і вологим каменем. Густий присмак сирості залишався у роті, просочуючись крізь шкіру і викликаючи внутрішній озноб.

Навколо тяглися вузькі коридори, наче гілки заплутаного лабіринту, переплітаючись і зникаючи в темряві, як павутиння забутих катакомб. Звідусіль лунало шарудіння — метушливе, нервове, ніби зграї щурів тікали від їхньої присутності, прагнучи сховатися у темних закутках. Підлога під ногами була нерівною, вкритою пилом і уламками старого каменю, а в повітрі висіла загрозлива тиша, що порушувалася лише рідкісними краплями води, що падали десь далеко.

Максим з сумом подумав про Борю, який, мабуть, покірно чекає на них в одній з кімнат. Як він там один? І що робитиме, якщо вони не повернуться? Раптом Норвел його знайде раніше? Ймовірно, він сказав йому не ті слова, які повинен був. Та й вони самі опинилися у непростій ситуації, яку поки що незрозуміло як вирішити.

— Прокляття! — перебила хвилинне мовчання Еріка, вдаривши кулаком об стіну. Вона вже піднялася на ноги і виглядала не менш розлюченою. — І чого ти тільки прийшов за мною? Якби не ти...

— Якби не я, ти була б уже мертва, — перебив її Максим, обтрушуючи одяг від пилюки. — Поняття не маю, чим ти думала, перш ніж зважитися на таке безумство.

— А тобі яке діло? Моє життя — мої правила. Ще б слухати якусь людинку... — Еріка била по болючих місцях, змушуючи Максима почуватися нікчемно.

— У тобі більше людяності, ніж у багатьох чистокровних. Не розумію, навіщо прикидаєшся гіршою, ніж ти є насправді. — Максим вирішив зберігати витримку до останнього. Він добре пам’ятав, скількох помилок наробив у стосунках з Ксю — ревнощі, образи, вічне змагання з Деном... Наступати на ті ж граблі знову аж ніяк не хотілося. Еріка справді хвилювала його серце з кожним днем все сильніше.

— От тільки не треба робити вигляд, що знаєш мене! Я не чергова наївна дурепа, яка мліє від першого-ліпшого компліменту! І я ніколи не стану заміною Ксю, хочеш ти цього чи ні. — Голос Еріки звучав підкреслено отруйно і навіть безжально. Помітивши слабке фіолетове освітлення наприкінці одного з підземних коридорів, вона мовчки рушила туди, явно вирішивши, що там вихід назовні. Максим не мав іншого вибору, окрім як піти слідом. Зі всіх можливих шляхів цей здавався найменш загрозливим або принаймні найнадійнішим.

— Я не шукаю заміни Ксю та й взагалі нових стосунків. Мене турбує лише одне — твоя безпека і те, заради чого ми сюди прийшли. — Максим покірно йшов слідом, відчуваючи себе загнаним у глухий кут. Він зрозумів, що Еріка в курсі про його симпатію до неї, через що обличчя почервоніло до самісіньких вух. Невже він настільки передбачуваний?

— Тобто хочеш сказати, що навіть цього тобі не хотілося? — Вона раптом рвучко обернулася і наблизила своє обличчя до нього, ніби натякаючи на можливий поцілунок. На її манливих губах застиг хижо-іронічний оскал. Здавалося, вона смакує кожну мить цієї жорстокої гри з його почуттями.

— Збрешу, якщо відповім «ні». — Максим важко ковтнув, намагаючись не виказати розгубленості. — Але зараз це не має жодного значення. Ти, схоже, втратила глузд через жагу до помсти. Я не можу дозволити тобі загинути так безглуздо.

— Та коли ж ти нарешті втямиш, що мені начхати на власне життя? — Еріка в одну мить перетворилася зі звабниці на саму фурію. Вона рвучко схопила його за комір футболки і притиснула до стінки. Янтарні очі палали вогнем люті. — Немає нічого хорошого в цьому клятому житті! Один нескінченний потік болю та боротьби, байдужості до всього і порожнечі... Єдині люди, які справді мене любили — загинули, коли я була маленькою. Думаєш, я зможу пробачити себе, якщо не поворухну навіть пальцем, щоб помститися? Це єдине, заради чого мені варто було жити всі ці роки! Та й всім начхати чи існую я в цьому світі, чи мене немає. Мені он самій байдуже!

— А мені ні! — Максим, сам того не чекаючи, вивільнився з її хватки і схопив її обличчя долонями, зазирнувши у самі очі. Схоже, він щойно відкрив ящик Пандори. Якщо продовжить у тому ж дусі — ризикує змінити їхні стосунки назавжди. І не факт, що на краще.

— Не байдуже, значить? А якщо я скажу, що поцілувала Дена, коли відвела його в іншу кімнату, як тобі буде тоді? — Її очі звузилися, немов у вовчиці, що винюхувала його найслабкіші місця. Здавалося, вона отримує насолоду, завдаючи йому болю.

— Це твоє бажання. Допоки воно не загрожує твоєму життю — роби, як вважаєш за потрібне. Я не буду втручатись. Але якщо вирішиш загинути, уявивши себе месницею, що чинить правосуддя — я опинюсь поруч і врятую тебе. Навіть якщо доведеться ризикнути власним життям.

— Уявив себе героєм, значить? Тоді ти просто наївний бовдур!

— Вважай як хочеш. Мене турбує твоя безпека, а не думка про мене.

— Ідіот! Який же ти ідіот, Максе... Адже ти ще багато разів пошкодуєш, що зв'язався з такою, як я...— Очі Еріки дивно заблищали, ніби вона ледве стримувала сльози. Її слова лунали відчайдушно, колюче, майже як вирок. От тільки Максим бачив чергову маску, за якою вона ховала поранену душу. Еріка більше не сердилась на нього, не відштовхувала — лише захищалася. Ймовірно, занадто звикла до самотності. Занадто довго жила у світі, де турбота була обманом, а тепло — слабкістю.

Максим бачив, як тремтіли її плечі, як голос ламався і зривався, як змінювали відтінки очі, оголюючи емоції, яких він ніколи досі не бачив.

Він ступив ще ближче, відчуваючи, як напруга між ними стала майже фізичною — вона вібрувала в повітрі, як струна, натягнута до межі. Він не обіймав її. Не намагався нав'язати дотик. Просто стояв і зігрівав поглядом, даючи зрозуміти, що поряд. Без умов та якихось причин, без страху і сумнівів — просто поряд.

— Ти можеш мене ненавидіти і навіть бити. Можеш називати божевільним і плювати мені в обличчя. Але знай... — Він зробив паузу, дивлячись їй у вічі. — Я краще помру сам, ніж дозволю тобі загинути.

Він бачив, як її захист дав тріщину. Як вона відвернулася, притискаючи долоні до очей, щоб приховати сльози. Всередині щось вибухнуло і гарячим потоком обпалило вени. Ніжність захлеснула з головою, і він більше не став стримуватись, щоб обійняти її. А вона вперше притиснулась до нього по-справжньому, відчайдушно і самовіддано — ніби довірившись до кінця.

— Ти справді готовий жертвувати собою заради мене? Знаючи, що я наполовину горянка і моя душа давно очерствіла? Знаючи, що я ніколи не зможу стати такою, як ти хочеш? Може, ти бісів мазохіст? — Її голос зривався і схлипував. Макс відчув, як щось важке й болюче підіймається з грудей, застрягає в горлі, мов камінь, і не дає видихнути.

— Я ще ніколи не був таким серйозним, як зараз, Еріко. Мене вже мало турбує твоє походження та колючість. Достатньо того, що я бачив твої вчинки. Твою сміливість, відчайдушність та готовність захистити інших, навіть ціною власного життя. У компанії, де тебе прийняли не відразу, де не раз показували свою ворожість — ти все одно залишалася більш людяною, ніж усі ми разом узяті.

— І першим, хто показував свою ворожість, був саме ти, Максе…

— Так. І це те, про що я зараз шкодую найбільше. Тоді я ще не знав, яка ти насправді. Але чим більше дізнаюся зараз, тим більше тобою захоплююсь.

Максим не встиг договорити — вона пригорнулась до нього сильніше, як маленька дівчинка до батька, поряд з яким відчувала себе у найбільшій безпеці. У цей момент він зрозумів: Еріка більше не збирається захищатися. Вона здається. Але не як переможена — ні. А як людина, яка втомилася бути сильною поодинці. Яка мовчки благала: «Залишся. Просто будь поруч». Він відчував її дихання. Відчував, як між ними руйнуються останні стіни. Вперше Еріка дозволила собі бути слабкою не перед ворогом, а перед ним. І він знав — це був найхоробріший її вчинок.

Коли він схилився ближче, Еріка заплющила очі, ніби чекаючи від нього першого кроку. Максим більше не став стримуватись. Їхні губи зустрілися — спочатку невпевнено, ніби обидва боялися зруйнувати момент. Але потім поцілунок став глибшим, щирішим, повнішим… У ньому було все — тривога, надія і те саме мовчазне «я поруч», на яке так довго чекали вони обоє.

— Перепрошую, що перериваю такий трепетний момент. Чесно кажучи, в якусь мить я навіть сльозу пустив. — Знайомий бас розітнув тишу, мов крижана сталь — холодно, різко, нещадно.

Здригнувшись від несподіванки, Максим і Еріка обернулися. Наприкінці вузького підземного коридору, ніби створений із тіні, стояв Норвел. Його постать — висока, мов вирізана з каменю, строга й невблаганна, чітко вирізнялася на тлі тьмяного фіолетового світіння, яке ледь помітно пульсувало за спиною. Руки схрещені на грудях, обличчя — як завжди бліде, маніакальне, з ледь помітною хижою посмішкою в куточках вуст. В його очах жевріла жорстока насолода — та, що приходить, коли вбивця вже смакує момент перед розправою.

— Зізнаюся чесно, мені довелося докласти чималих зусиль, щоб виявити ваше місцеперебування. Але як бачите — я тут. Потрапив прямо на розпал сцени з дешевої мелодрами. — Він зневажливо реготнув. — Що ж... У такому разі я просто зобов'язаний показати вам одне вельми цікаве місце — ідеальне для останнього найромантичнішого побачення у житті. Запевняю, ви будете у дикому захваті! А може, й самі станете його головною прикрасою. Ну що, готові?

Максим і Еріка зробили крок назад, чудово розуміючи, що опинилися у пастці. Тоді вони ще не підозрювали, що на них чекає попереду.

***