Глава 35. Другий поверх

Сумніви не завжди вороги. Іноді вони — тихі сторожі, що застерігають від необдуманих кроків.

Ден не міг позбутися гнітючого почуття невпевненості у власних діях. Наче нещодавня рішучість йти на другий поверх різко поступилася місцем тривозі і душевним мукам. Як він міг купитися на вмовляння Максима, Еріки та Борі розділиться? Як міг виявити таку жахливу довірливість і наївність, думаючи, що вони зможуть без пригод закінчити пошуки? Як взагалі в такому гнітючому світі, де небезпека чатує на кожному кроці, можна було допустити навіть думку про те, щоб розділитися, не кажучи вже про дії?

Їхній шлях на другий поверх почався з широких сходів, вкритих потемнілим килимом — колись червоним, а тепер запорошеним і з'їденим часом. Щаблини рипіли під вагою їхніх кроків, а перила, прикрашені витонченим різьбленням, були вкриті липкою плівкою часу — пилом, павутинням та пліснявою. Вони поволі піднімалися вгору, намагаючись придушити нещадно наростаюче хвилювання.

Коли одне місце на сходинці все ж таки тріснуло і немов капкан вхопило частину ноги Дена — тільки рука Ксюші допомогла йому не впасти. Міцність драбини, якою вона здавалась на відстані, виявилася в результаті ілюзією і вигідною грою фіолетових сутінків, що обіймали будинок як зовні, так і зсередини.

— Прокляття! — Він злісно витяг ногу з темної вузької щілини. — Навіть бісові сходи говорять про те, що я облажався!

— Ти чого? Це лише стара драбина, — здивувалася Ксюша його раптовому сплеску емоцій.

— А ти не бачиш? Все навколо буквально кричить про те, що ми припустилися помилки! Чому ти мене не зупинила? Чому дозволила розділитися? — Ден повернувся до Ксюші, обігрівши її поглядом з тінню докору, хоча чудово розумів, що вона не винна.

— Тільки ось не обов'язково брати на себе гріхи всього світу, думаючи, що ти повинен вирішувати за інших! — очікувано відмахнулася Ксюша. — У них своя голова на плечах. Це був їхній вибір та усвідомлене рішення, і, повір, переконати їх у нас би не вийшло!

— Яке ще усвідомлене рішення у людей, які не здатні давати звіт своїм діям?! Вони як діти малі, яким захотілося пограти у новому місці! — Ден цілком серйозно почав думати про можливе повернення. — Одна не здатна контролювати свої емоції, а інший — гормони! Моя інтуїція прямо-таки кричить про те, що вони обов'язково вляпаються у якесь лайно! Ще й з таким шаленим планом! Думаєш, вони, згідно з задумом Макса, справді будуть кричати, якщо зіткнутися з небезпекою віч-на-віч? Та їх шок паралізує, і єдине, про що вони думатимуть — як забрати звідти ноги!

— Не будемо загадувати заздалегідь. Поки що тут досить тихо. Та й ти їм не нянька, затям уже!

— Я за них відповідаю, Ксю! Вони ж мої охоронці.

— Охоронці так, але не ти несеш за всіх відповідальність! Кожен сам за себе відповідає.

— А ти що думаєш? — Ден рвучко обернувся до Марини, яка йшла за ними, немов привид — безшумна і підозріло відсторонена. Його дратувала її холодна байдужість. Хоча втрата коханої людини, ймовірно, на всіх вплинула б не найкращим чином.

— Я взагалі про це не думаю, — досить спокійно відповіла та, навіть не звівши на нього очей.

— А навіщо ти тоді тут? Який був сенс обрання тебе, як охоронця, якщо ти постійно витаєш у хмарах? — Ден справді не розумів. Марина завжди була або тінню Кості, або просто дівчиною, яка беззаперечно йшла за рештою. Здавалося, спочатку, коли вона тільки потрапила в цей світ, то значно більше показувала свою справжню, хоч і трохи дратівливу сутність. Однак після того, як почала стосунки з Костею, Марина разюче змінилася начебто на краще, якби не одне але — абсолютна незацікавленість ні в чому, що не стосується її коханого.

— Я не вибирала цієї ролі, мене змусили. Як і інших, що знаходяться тут. — Марина продовжувала виявляти підкреслену холоднечу. У її великих блакитних очах ніби застиг лід, як, мабуть, і в душі.

— Припини їй дошкуляти, Дене! Невже важко зрозуміти, що в неї зараз не найкращий період? — Ксюша дала йому легкий потиличник.

— А кому зараз легко? Може, тим нещасним, що постраждали на Землі від нападу страшних чудовиськ? Чи їхнім близьким, які втратили батьків та дітей?

— Це не означає, що треба кидатися на людей на рівному місці! Ми всі робимо все можливе, щоб підтримати тебе у твоїй нелегкій місії! Не треба на нас зганяти свою агресію!

— Перепрошую, — відрізав він тоном, який навряд чи показував щире каяття. Потім тихо вилаявся і пішов нагору, намагаючись не озиратися.

На душі шкребли кішки. Денис розумів, що Ксюша має рацію — він поводиться, як останній кретин. Непогано б вибачитись перед Мариною за необґрунтовані звинувачення, але він чомусь не поспішав цього робити. Колюче відчуття тривоги і передчуття біди насувалися на нього, як буря у ясний день, і він не знав, як тримати під контролем власні емоції та страх. Єдине, що його хвилювало сильніше за власне життя — це безпека друзів. І він гадки не мав, як посмів залишити їх самих.

Коли остання сходинка була залишена позаду, все навколо поринуло в гнітючу зловісну темряву. Лише відблиски від свічок на першому поверсі створювали відчуття життя, яке зникне відразу ж, як вони рушать далі.

Перед ними розкинувся величезний зал у формі півкола, затягнутий ліловою напівтемрявою. Навкруги — десятки, якщо не сотні дверей. Кожні здавалися унікальними: одні прикрашені різьбленням з міфічними істотами, другі ковані важким залізом із золотими вставками, треті — ледь помітні, вузькі і високі, наче не для людей створені. Це була досить серйозна відмінність від першого поверху, що складався з нескінченних коридорів і кімнат, у чомусь схожих між собою. Зараз же виникало враження, що за кожними дверима прихована своя неповторна історія, і, мабуть, своя ж небезпека.

Намагаючись придивитися до темного, слабо окресленого ліловим мороком простору навколо, підлітки згадали про існування ліхтариків, які майже не знадобилися на першому поверсі. Їхні промені одразу ж прорізали непроглядну імлу, вириваючи з неї атрибути минулого: запорошені канделябри, масивні комоди, старовинні дивани з похилими ніжками біля каламутних брудних вікон, потемнілі портрети людей у старомодному одязі, витончені, покриті товстим шаром пилу люстри з догорілими вщент свічками...

Все тут дихало не лише величчю, таємничістю та красою, а й нещадною занедбаністю, старовиною і забуттям. Цей поверх не був реконструйований сімейством Райлі, тому меблі, стіни та стеля знаходилися в такому стані, що навряд чи колись ще будуть придатними для життя. Усе було вкрите тріщинами, багаторічним чорним брудом і багатошаровим павутинням. Окрім того, в повітрі стояв важкий запах вогкості, плісняви і цвілі, яка не щадила нічого.

Мовчання повисло в просторі, порушуване тільки лоскотом вітру за вікнами та дзвоном ланцюжків від старовинних люстр. Світ навколо завмер, ніби сам замок затамував подих, запрошуючи і одночасно застерігаючи увійти в одні з дверей. Підлітки застигли на місці, розглядаючи застарілі атрибути другого поверху.

— Щоб мене чорти вхопили! І які двері тепер вибрати? — гучно обурився Ден, першим порушивши мертву тишу. Ксюша та Марина хором здригнулися, злякавшись його раптового голосу. Напевно, вони теж відчули невидиму загрозу, що так і повисла в повітрі.

— Міг би ще голосніше крикнути! — дорікнула його Ксюша, насилу видихнувши. — Не знаю, як ви, але я прямо нутром відчуваю якусь присутність.

— Так, я теж. Начебто за нами спостерігають, — доповнила Марина, схопивши Ксюшу за лікоть.

— Це не дивно після всього почутого. Але я не став би вірити всім байкам, не переконавшись у всьому особисто. — Ден зробив перший крок у темряву.

Ймовірно, йти на другий поверх з двома дівчатами було не найкращою ідеєю. Він би набагато краще себе почував, якби поруч знаходився його сміливий і рішучий друг Максим, який завжди підтримував його у найнебезпечніших пригодах. І хоча Ксюша все свідоме життя прагнула супроводжувати його скрізь, почуття відповідальності за її безпеку пригнічувало найсміливіші пориви. Зараз сталося щось схоже. Ден не міг в повній мірі зосередитись на пошуках, перебуваючи в постійному напружені через присутність дівчат.

Раптом Ксюша, яка сміливо ступила за ним, зойкнула і схопила його за зап'ястя.

— Що таке? — Ден відразу ж повернувся до неї, пробігши поглядом навколо.

— Четверте вікно від нас. Там наче щось було. Якась тінь... — Ксюша намагалася говорити спокійно, але тремтіння в її голосі видавало все занепокоєння від побаченого.

— Ти впевнена? — Ден напружено глянув крізь мутне, брудне від пилу, дощу та часу скло. Зовні на нього дивився той самий похмурий пейзаж, який, здавалося, набув ще більш загрозливого вигляду.

— Не маю сумнівів. Я точно бачила там когось високого та чорного — як тоді, на горищі. То була не людина, але й не монстр... Але він точно був там, за вікном.

— Тут же другий поверх. Думаєш, він уміє літати?

— Не знаю, але ну його! Пішли далі. — Ксюша виглядала неприродно блідою, наче пережила справжнє потрясіння, яке боялася демонструвати. Вона буквально силою схопила його і потягла до перших-ліпших дверей, ніби побоюючись, що він захоче підійти до вікна. Ден не став провокувати її хвилювання і пішов до напівкруглої стіни з цілим рядом різних за формою та дизайном дверей, що вели бозна-куди. План пошуків не змінився — по можливості вони мали дослідити кожну з них.

Тільки от енергетика тут разюче відрізнялася від першого поверху. Так, слідів колишніх вбивств вони поки не виявили, що начебто мало заспокоювати, якби не одне але — невидима загроза і почуття когось стороннього поруч. Ніби хтось сканує кожен їхній крок, ховаючись у темних закутках. Ден відчував його присутність на інтуїтивному рівні, тому навіть не думав засумніватися у словах Ксюші про фігуру у вікні. Хоч би як там не було — панікувати раніше в його плани ніяк не входило.

Раптом могильну тишу довкола прорізав неквапливий пронизливий скрип. Одна з дверей — та, що була високою, вузькою і найдивнішою на вигляд — відчинилася сама собою. У приміщенні не відчувалося ні протягу, ні пориву вітру — нічого, що вказувало б на звичайну випадковість.

Підлітки завмерли на місці від шоку, з напругою чекаючи на подальші події. За дверима відкрився ідентичний вузький і довгий коридор з кам'яними гладкими стінами, що нагадував порожню консервну банку. У ньому не було ніяких меблів, освітлення чи вікон — лише чорна непроглядна темрява зусібіч.

Ден від напруги стиснув щось маленьке і тверде у кишені, намагаючись зібратися з думками. Точно! Крихітка коробочка — подарунок Офелії, яку вручила йому Еріка, як щось важливе і цінне — досі чекала часу, коли її, нарешті, відкриють. Ден хотів зробити це ще раніше, але забув через надмірне хвилювання за інших. Цікаво, коли випаде можливість з нею ознайомитися? Він розумів, що повинен відкрити її якнайшвидше, але хіба можна тут хоча б на секунду розслабитися? Здавалося, небезпека тільки чекає найменшого відволікання, щоб оголити ікла.

— Ще трохи, і я, як і Боря, повірю в існування привидів, — ледь чутно прошепотіла Ксюша, не в змозі відвести погляду від відчинених дверей.

— Мене більше хвилює хто і навіщо збудував ці двері та коридор за ними. Вам не здається це трохи дивним? — Ден обережно посвітив ліхтариком усередину, намагаючись зрозуміти, куди веде довгий вузький прохід.

— У цьому особняку з самого початку було забагато дивацтв. Думати над усіма я не маю ні сил, ні бажання. Зрозуміло тільки одне — цей хід не для людей збудували. — Ксюша потягла його за рукав, натякаючи, що пошуки краще почати з інших, безпечніших на вигляд дверей.

Ден ретельно прислухався до своїх відчуттів, намагаючись вловити енергетику кристала. Ось тільки від вузького коридору віяло лише вогкістю, пліснявою та ще чимось мерзенним.

— Що ж, тоді вибирайте напрямок. Я піду, куди скажете.

— Сюди! — несподівано вигукнула Марина, показавши на мармурові білі двері з золотими вставками, які знаходились трохи далі. — Це виглядає настільки красиво, що не віриться, що там на нас чекає щось погане...

Несподівано з перших відчинених дверей долинули якісь дивні звуки, що змусили друзів на мить скам'яніти від тривожного передчуття. З темряви коридору донісся дивний шурхіт, ніби хтось швидкий і зубастий дряпав стіни пазурами. Слідом — страшний вереск, від якого всередині все похололо. Перш ніж Ден встиг схопити дівчат за руки і відтягнути подалі від дверей, сталося щось страшне. З чорної порожнечі, як з пащі чудовиська, вирвалася зграя крилатих істот.

Це були не звичайні кажани. Їхні тіла були більшими, крила вкриті грубою шкірою з кістяними виступами, а морди були спотвореними і страхітливими, з гострими іклами і порожніми очима.

— Назад! — крикнув Ден, вихоплюючи меча.

Перша тварюка вискалила пащу та метнулася до нього, але він зустрів її ударом клинка, розрубавши навпіл. Бризнула чорна, майже димчаста кров. Зграя не відступала. Навпаки, вони мчали вперед з оглушливим писком, кружляючи над головами і кидаючись в атаку.

Ден не зволікав. До чогось подібного він був готовий, тому відразу ж включився в бій, відбиваючи одну істоту за іншою і намагаючись не дати їм можливості дістатися до дівчат. Втім, сила не змусила себе довго чекати, і невдовзі Ксюша з Мариною приєдналися до бою.

Один монстр хотів вчепитися Дену в шию, але він на швидкості вдарив рукояткою того в череп, скинувши на підлогу. Інший кинувся йому прямо в обличчя, проте Ден метнувся вбік і розсік його поперек тулуба. Мертва істота з вологим плеском впала Марині під ноги, однак вона не розгубилася і з невластивим для себе гнівом відкинула тварюку ногою. Ден видихнув крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як м'язи стискаються від напруги. Часу на страх не було.

Наступна тварюка вже летіла збоку. Ден ледве встиг пригнути голову, як Ксюша з іншого боку прибила істоту до стіни. Ще одне чудовисько схопило його за плече, роздерши кігтями тканину футболки й боляче подряпавши шкіру. Ден різко розвернувся і з усієї сили вдарив істоту ліктем в морду, змусивши ту відступити з пронизливим вереском.

Навколо маячіли крила і кружляв хороводом пил, повітря було сповнене вереску і запаху гнилизни. Дівчата чудово справлялися і без його допомоги, що трохи заспокоїло нерви і дозволило йому зосередитись на сутичці. Незабаром остання тварюка була добита, забруднивши кров'ю кам'яну підлогу. Ксюша та Марина неквапом підійшли до нього, переможно посміхнувшись. Ден не міг не відзначити, що їм, як і йому, сподобалася ця коротка, повна адреналіну розминка. Невже вони встигли скучити за подібними сутичками, як і він сам? Якщо так, то Ден явно недооцінив дівчат, зокрема Марину, яка в бою перетворювалася на справжнісіньку розлючену хижачку.

І зненацька, наче у відповідь на його тривожні думки, трапилося щось за гранню розуміння. З прочинених дверей з гуркотом вирвалася ще одна істота — довжелезна, більш масивніша за інших, зі спотвореною пащею і викрученими кінцівками. Вона заревіла і як тінь шугнула вперед — прямісінько в спину Марині, яка стояла до неї найближче.

Ден різко подався вперед, маючи намір знешкодити істоту, закривши дівчину собою, але не встиг. Марина миттю розвернулася і машинально підняла долоню у напрямку небезпеки. Удар був миттєвий: тварюка щосили врізалася в її руку чолом, видавши глухий хрускіт, і обм'якло гепнулась на підлогу, здригаючись від конвульсій.

Марина скрикнула — наче не від болю, а від несподіваного потрясіння — і рефлекторно відскочила назад. У її очах застигла суміш жаху і здивування. Ще секунду тому вона була мовчазною, впевненою, майже непохитною. А тепер перед ними знов стояла перелякана дівчинка, наче хтось одним порухом зірвав з неї оболонку сміливості, оголивши крихку, вразливу душу.

— Що це було? — майже хором вигукнули Ден і Ксюша, втупившись у неї шокованими очима.

— Я й сама не зрозуміла. Певно, сила ще не залишила мене. — Марина знизала плечима і з подивом подивилася на власні руки.

— Тобто як? У мене вона зникла одразу ж, як ми вбили останню істоту, — тихо заперечила Ксюша, встигнувши обмінятися з Деном здивованими поглядами. — Та й... Що ти зробила, що воно впало в конвульсіях, тільки-но торкнувшись твоєї руки?

— Е-е-е... Мабуть, ця тварюка вже було поранена. Я й сама не знаю, як так вийшло. — Марина виглядала настільки враженою, що сумнівів у тому, що це вийшло випадково, не залишилося.

— Ти молодець, швидко зреагувала. — Ден підморгнув їй і підбадьорливо посміхнувся. — Не гаятимемо часу. Маю передчуття, що залишатися тут небезпечно. Давайте забиратися звідси. Кімнат тут навалом.

Не встигли вони перевести подих, як з відчинених дверей почулися чиїсь нерівні важкі кроки. Ден відчув, як серце пропустило удар, стиснувшись від підсвідомого жаху. Звук лунко віддавався в кам'яних стінах, наближаючись повільно, з страшною невідворотністю. Крок — пауза. Ще крок — ніби щось величезне волочилося по підлозі. Темрява за дверима знову потяглася чорною, в'язкою пеленою, ніби наскрізь просочена невідомим злом.

Ден так і приріс до підлоги. Він нічого не бачив — лише чорнильну порожнечу, яка ніби затягувала його всередину. Здавалося, вона дихає прямо на нього. Не звуком, а відчуттям — глухим, тривожним, ніби щось первісне і чуже причаїлося там, у глибинах коридору. Серце завмерло в очікуванні, як перед падінням у прірву.

Ден відчував, як повітря навколо стає густішим, задушливим, ніби темрява за дверима розтікається по кімнаті, торкаючись його шкіри. Це був не просто страх, а відчуття, ніби сам простір ламається, відступаючи перед чимось могутнім, владним та жорстоким. Очі самі собою вдивлялися в коридор, ніби намагалися знайти хоч якусь форму в цій темряві, але там нічого не було — тільки очікування. І жах.

— Нам треба забиратися якнайдалі звідси. Швидше! — Його голос пролунав хрипко, ніби вирвався крізь задуху. Ден все чіткіше усвідомлював — це не просто чудовисько. Це смерть у своєму істинному образі — холодна і безжальна, що прийшла не за ним зовсім, а за тими, хто був поруч. Він не знав, звідки взялося це відчуття. З темних глибин підсвідомості, де народжуються передвістя, чи, може, з самого серця, що стискалося від невимовної паніки? Втім, одне було очевидним — якщо вони залишаться тут, Ксюша і Марина загинуть.

Він різко схопив скам'янілих дівчат за руки та щосили потягнув їх до мармурових дверей. У щілині замка поблискував золотий ключ, як єдиний шанс на порятунок.

В грудях все волало. Це був справжнісінький німий крик — гострий, як лезо, і лякаючий, як сама смерть. Тривога накочувала хвилями, немов рев шторму, що розривав темряву й повітря на шматки. Такої паніки Ден не відчував уже давно. Здавалося, вона нещадно випалювала зсередини всі емоції, окрім тваринного, божевільного страху.

І якого біса з ним відбувається? Кілька хвилин тому він без вагань вступав у бій, майстерно і безстрашно відбиваючись від монстрів, а тепер єдине, що йому хотілося — втекти якомога далі звідти. Наче вся його сутність раптово усвідомила, що за тими дверима ховається щось таке, з чим він ще ніколи не стикався. Не ворог, якого можна перемогти, а присутність, проти якої навіть воля безсила.

Штовхнувши двері, вони одразу ж рвонули вперед — у страшну, багато років покинуту невідомість, де все довкола ще зберігало сліди минулого, але давним-давно не використовувалося людьми.

Вони опинилися у величезній бібліотеці, до надлишку переповненої старими книгами. Шафи, що потемніли від часу, простягалися до самої стелі, а сходи для пошуку фоліантів валялися на підлозі, ніби розкидані поспіхом. Вдалині, крізь фіолетову завісу сутінків мерехтіла арка, оповита важкими шторами, що давно перетворилися на розірвані лахміття — сліди невблаганного часу. Щільно зачинивши двері, підлітки кинулися до виходу, що ховався за ними, прагнучи якнайшвидше втекти від невидимої загрози.

Далі їх зустріла анфілада залів — довга череда кімнат, кожна з яких зберігала відбиток розкоші, що давно згасла. Мозаїчний паркет, потрісканий від часу, зрадливо рипів під ногами, ніби хотів проломитися. На стінах висіли вицвілі гобелени з сюжетами полювання та придворних балів. Пил вихором здіймався в повітрі, а запах гниючого дерева і вогкості забивав легені, викликаючи задишку.

Перед очима пролітали накриті пильними чохлами крісла з високими спинками, наче привиди старих гостей, що застигли в німій тузі. Комоди, серванти, дивани — все навколо здавалося затягнутим павутинням сну, як декорації старої вистави, яку ніхто вже не подивиться.

— Що трапилося? Чому ми тікаємо? — задихаючись від бігу, прохрипіла Ксюша, намагаючись вивільнитися з його хватки.

— Там щось було… — Ден не сумнівався у своїх висновках. Він ніколи ще не відчував ні від кого подібної загрози. — І це щось могло вбити вас за секунду.

— Іншилот? — обізвалась Марина, яка, на відміну від Ксюші, не намагалася його зупинити.

— Не знаю. Але гадаю, так... Не можу пояснити.

Вони забігли до величезної зали, що була схожа на колишню їдальню. Посередині стояв довгий стіл із чорного дуба, за яким уже ніхто не сидів століття. На ньому досі лежала потьмяніла роздерта скатертина, а навколо валялися перекинуті стільці, ніби мешканці покинули її в поспіху. Від стелі до підлоги тяглися важкі бордові штори, покриті пилом, немов саваном. Під облупленою стелею висіла колись кришталева люстра, підвіски якої тихенько подзенькували, наче вагаючись від вітру. Між вікон — бюсти в нішах, покриті павутинням, з порожніми очницями та вищербленими носами.

Вони перескочили через розкиданий скалками посуд на підлозі, обігнули дзеркало в різьбленій рамі і пірнули у вузький довгий прохід.

— Досить! Зупинися, Дене! Я не можу більше бігти. — Ксюша нарешті вивільнилася з його хватки і важко впала колінами на підлогу. — Якого біса відбувається? Що взагалі на тебе найшло?!

— Я припустився помилки, що взяв вас з собою! Тут надто небезпечно. Ви б навіть оком моргнути не встигли, як втратили б життя!

— Та звідки знаєш, чорт забирай? Ти що, ясновидець? — Ксюша дивилася на нього з неприхованим здивуванням. Втім, Ден сам не знав, як пояснити свої почуття та поведінку — подібного з ним ще ніколи не траплялося.

— Просто повір мені на слово, Ксю. Адже ти обіцяла. — Ден, мабуть, не зміг приховати гіркоти в голосі, що трохи пом'якшило настрій Ксю. Щоправда, вона продовжувала дивитись на нього з занепокоєнням, розуміючи, що йому навряд чи здалося.

Марина мовчки спостерігала за їхнім діалогом, ніяк себе не проявляючи. На відміну від Ксюші, яка захекалася від швидкого бігу і виглядала пом'ятою, вона, здавалося, навіть не спітніла. Це здивувало Дена, враховуючи те, що всі подорожі їй зазвичай давалися складніше, ніж іншим. Невже втрата Кості змусила її настільки змінитись? Чи вона більше не турбувалася про те, щоб грати роль наївної білявки, яка опинилася тут випадково? Ден струснув головою, ніби намагаючись звільнитися від нав'язливої думки щодо можливої зради. Він не повинен думати про це! Не повинен показувати недовіру, адже, очевидно, Норвел просто хотів їх посварити та позбавити підтримки.

Намагаючись заспокоїтись і зібрати думки докупи, Ден озирнувся. Суцільна темрява чорним покривалом огортала занедбані покої, що залишилися позаду. Не було чутно ні кроків, ні дихання невидимого переслідувача — тільки дзвінка, зловісна порожнеча. Вони стояли посеред широкого коридору з високою склепінчастою стелею, по якому ліниво ковзали тіні від величезної люстри.

Крізь нерівні віконні щілини пробивалися тьмяні лілові сутінки, підкреслюючи блискучий пил, що ліниво кружляв у повітрі. Обидві сторони коридору були заставлені колись розкішними, але тепер занепалими меблями. Просто над головою висів старовинний годинник із темного дерева, прикрашений витонченою, майже примарною різьбою. Його стрілки вже давно застигли в багаторічному мовчанні. Здавалося, у цьому місці час не просто зупинився, а зник, мов його ніколи не існувало.

Тяжкі консолі з витонченою інкрустацією, крісла з потертим оксамитом, потріскані стіни з вишуканою ліпниною... Все досі зберігало свою унікальну історію, але щось у цій незмінності насторожувало — наче саме місце затамувало подих, чекаючи чогось неминучого.

Ден чомусь не міг відвести погляду від картин, яких тут було навіть більше, ніж на першому поверсі. Вони дивилися на них зверху вниз, ніби живі: чоловіки в мундирах з орденами на грудях, жінки з високими зачісками, перлами та пишними віялами, діти з рум'яними обличчями та надто серйозними поглядами. Всі вони були схожі між собою, ніби одна й та сама кров струмувала крізь століття, непомітно й гордо. Деякі картини були потемнілими, інші — зворушені тріщинами, але жодна не втратила своєї гідності.

Раптом Ден звернув увагу на одного пана, якого бачив на картинах раніше — як тільки вони піднялися на другий поверх. Чомусь від його суворого, пронизливого погляду, що не втратив ясності на потьмянілих полотнах, ставало не по собі.

— Цей чоловік, — тихо прошепотіла Ксюша, яка стояла поруч і теж забула про все, роздивляючись картини. — Чому він скрізь виглядає однаково?

— Не знаю...

Ден крокував все далі по залі, і чим більше вдивлявся в полотна, тим ясніше ставало: не було жодної картини, де не було б цього чоловіка. Його постать повторювалася знову і знову, ховаючись у натовпі аристократів, стоячи поряд з дамами в шовках і мереживах, сидячи в кріслі перед каміном або поклавши руку на плече хлопчика — можливо, сина чи учня.

Пан був досить примітної зовнішності: високий лоб, довге чорне волосся з легкою просіддю, різко окреслені вилиці та вигнуті брови створювали відчуття непохитності. Очі — темно-зелені, глибокі, живі й надзвичайно мудрі — наче в них зберігалася пам'ять століть. Він був постійно в чорному, тільки оздоблення та крій костюма змінювалися залежно від моди епохи: золотий галун у XVIII столітті, суворий фрак у XIX, шовковий жилет та камзол, замінений потім щільною тканиною індустріального часу. Але обличчя... обличчя не змінювалося.

Ден почав звертати увагу на дати картин, що значилися внизу полотен, ніби хронологія забутих епох. В 1750 році цей пан стояв на тлі колон, обіймаючи дам в пишних сукнях, в 1780 — поруч з портретом короля. У 1812 — біля вікна, за яким димили поля битви. У 1850 — у бібліотеці, за читанням чергової книги. І нарешті, в 1920 — у саду з ліхтарями, що розсипалися золотими плямами на його обличчі.

Вік? Його неможливо було визначити. Він міг бути сорокарічним, міг — сімдесятирічним, але в кожному десятилітті його риси залишалися однаково точеними, погляд — однаково пронизливим, а постава — однаково прямою. Це не було простим повторенням. Це була... присутність. Вічна і незмінна, ніби сам господар часу дозволив йому не старіти.

— Подивіться на це. Тут він трохи старший. — Марина вказала пальцем на більш нову картину 1955 року, на якій чоловік схилився над величезною чорною книгою з пером у руці. Тепер його волосся виглядало майже сивим, а обличчя змарніло і стало більш похмурим та непривітним.

— Зачекай… — Голос Дена здригнувся, мов слова застрягли десь у горлі, не бажаючи вириватися назовні. Він на мить прикрив очі, і холод почав повільно розтікатися по грудях, немов протяг пробрався всередину і паралізував дихання. Він ступив назад, до стіни, ніби вона могла стати опорою тому, що починало руйнуватися всередині нього. — Я… я бачив його.

Ксюша насупилась, піднявши на нього очі. В них читалися замішання і тривога.

— Тобто? Де бачив?

Ден ледь помітно похитав головою і стиснув пальці, намагаючись вхопити думку, що вислизала, як сон на межі пробудження. Образи в його голові спалахували і згасали, як ті іскри в попелі.

— Не знаю. Не пам'ятаю… Але обличчя... Воно... — Голос став тихішим, ніби він боявся злякати щось важливе. — Я зустрічав його. Колись давно. Може, в натовпі чи в метро... Або...

І раптом — як блискавка в темряві ночі: щось загублене в закутках свідомості прорвало товщу забуття, і уривки пам'яті злилися в ясну цілісну картину. Наче хтось невидимий доторкнувся до внутрішнього замка і, клацнувши засувом, розчинив двері спогадів.

— Уві сні, — глухо прошепотів він. — Чорт... Я бачив його уві сні. Багато разів.

Слова луною відгукувались в його свідомості. Ден згадав: довгий, нескінчений коридор, викладений холодною, сирою плиткою. Під босими ногами вона резонувала різким металевим звуком. Протяг гуляв крізь вітражі, змушуючи їх тремтіти і видавати кришталевий дзвін. В кінці коридору стояла тінь — чорна, висока, нерухома фігура. Вона довго й пильно вдивлялася в самісіньку душу.

Ден прокидався в ті ночі з глухим стогоном, наче хтось тиснув на груди. Пульс гупав у скронях, а в кімнаті здавалося надто тихо — ніби цей хтось все ще лишався поруч, але причаївся. Інколи він не пам'ятав деталей, але смак сну залишався. Гіркий та мерзенний, як стара іржа.

— Це він, — з зусиллям видихнув він, відступаючи ще на крок. — Я присягаюсь, це він. Він був у моїх снах.

— Коли це було? — Ксюша спохмурніла, голос її звучав уже не здивовано, а насторожено. — Ти впевнений, що не плутаєш?

Ден відповів не відразу. Він продовжував дивитися на картину, намагаючись витягти з глибин пам'яті давно забуті, неважливі тоді сюжети. Його губи ледь помітно здригнулися, а в очах, мабуть, спалахнув страх — не зовнішній, а той особливий, знайомий тільки тим, хто вже стикався з чимось, що не вкладалося в рамки реальності.

— Це було давно, — нарешті тихо промовив він, прикусивши нижню губу. — Я був дитиною. Мені тоді часто снилися усілякі кошмари… Але ці були іншими — не як звичайні сни.

Він провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти марення.

— Він з'являвся щоразу, варто було заплющити очі. Спочатку я не запам'ятав обличчя, воно ніби розмивалося. Але відчуття… воно лишилося. Бувало, уві сні я так само, як і зараз, блукав старовинним замком, і він або стояв попереду, або був супровідником. Час від часу він стояв біля вікна у моїй дитячій. Високий, у довгому чорному одязі. Говорив завжди якісь дивні речі. Я не розумів тоді слів, але прокидався з виразним почуттям, що мені щось наказали. Або… попередили.

— Що він говорив? — Ксюша зробила крок ближче, і її голос перетворився на шепіт.

Ден похитав головою.

— Чесно кажучи, я слабо пам'ятаю, тільки уривки. Тоді я не надавав значення його словам, та й, мабуть, був ще занадто малим, щоб оцінити всю серйозність. Точно було щось на кшталт «ти не повинен забути», або «коли прийде час, ти дізнаєшся». Все звучало як безглуздий набір слів, але чомусь тоді мені ставало моторошно. Він ніколи не завдавав мені шкоди, тільки говорив. Я бачив його часто років до десяти, навіть почав вважати своїм уявним другом. А потім він зненацька зник, як і всі мої підозрілі сни про нього. Я б, мабуть, і не пригадав, якби не це...

Він подивився на Ксюшу благаюче, ніби хотів зупинити це несподіване лякаюче відкриття, що враз вибило з колії. Здавалося, реальність навколо змінилася, обвалившись крижаним градом, що пробирав до кісток. Скільки ще відкриттів приховує його дитяча, закута у роки забуття, пам'ять?

Між ними повисла мовчанка, порушена тільки завиванням вітру в іншій частині зали. Картина, як і раніше, дивилася на них — і тепер у цьому погляді справді було щось живе. Наче фігура на полотні знала, що Ден згадає, і чекала на це.

— Що, якщо ці сни несли щось важливе дня нас сьогодні? — тихо спитала Марина, яка довго спостерігала за Деном, не наважуючись долучитися до розмови.

Ден не відповів. Він дивився на портрет, і всередині знову піднялося старе, забуте тремтіння. Зовсім як тоді, коли чоловік приходив у його сни і говорив не зовсім зрозумілі, але моторошні речі. Що, якщо тоді він дійсно сказав щось важливе? Здавалося, якщо докласти зусиль, відключити всі занепокоєння і пірнути глибше в підсвідомість, він згадає щось важливе — те, що забув ще в дитинстві, приймаючи за звичайну фантазію.

Раптом Ксюша, яка досі вивчала картину уважним поглядом, вигукнула:

— Дене! Книга, в яку він щось записує! Хіба це не?..

— Так. — Його голос зрадливо здригнувся і несподівано охрип, ніби зверху навалилася чергова ноша відкриттів. Ні, він не був готовий морально до такого. — Це книга пророцтв.