Глава 33. Подарунок Офелії

Невідомість завжди лякає. Загорнута в найгірші домисли, вона здатна в одну мить оживити всі дитячі кошмари та занурити в стан жахливого стресу.

Підлітки забули, як дихати, слухаючи загадкову мелодію, що ніжною луною доносилась із верхніх поверхів. Це не міг бути черговий, хай і найсильніший монстр, який володів енергетичною силою. Якщо на піаніно грала саме та істота, про яку розповідав Алл Норвел, то це точно усвідомлена особистість, у якої є свої таланти, вміння та неабиякий інтелект. Але якщо це не горянин, то хто чи що? І наскільки воно небезпечне для них усіх?

— Гадаєш, це той іншилот? — тихо запитав Дена Максим, не в змозі відвести очей від сходів на другий поверх, частково прихованих у шлейфі пітьми.

— Ну, або сам Норвел вирішив влаштувати нам шоу, в чому я маю великі сумніви. — Ден правда не знав, що й думати. Стискаючи в руці меч, він відчував непереборне бажання якнайшвидше вирушити нагору і розібратися в усьому особисто.

— Здається, затих, — видихнула Ксюша й швидко вимкнула ліхтарик, ніби бажаючи приховати сліди їхньої присутності. — Думаю, гадати немає сенсу. Але я справді бачила обриси якоїсь істоти на горищі. І це точно був не Норвел.

— Може, це взагалі якийсь морш, — знизила плечима Еріка. — А-а-а… Я й забула, що ви не курсі, хто це такі.

— Чому ж не в курсі? Морші — це згустки енергії, творіння сильних горян. Ми стикалися з такими, коли вперше навідались до мертвого лісу. Вони були дуже слабкими і розсипалися в попіл від найменших ударів, — поспішив заперечити Максим, продемонструвавши кілька холостих ударів у повітря. — Не виключено, що вони й у замку можуть бути. Сподіваюся, Борян, ти не накладеш у штани від переляку при зустрічі з ними.

— Сподівайся, але я не певен. Для мене морші були найстрашнішими з того, з чим нам довелось зіткнутися! Вони дуже схожі на привидів. — Боря тремтів усім тілом, що зрадницьки видавало мерехтливе світло його ліхтарика.

— Ви нічого не чули? — раптом перебила його Ксюша, схопивши Дена за рукав. — Наче якісь голоси за вікном.

— Ти маєш рацію! Ховайтеся! — пошепки крикнув Ден. Якесь внутрішнє чуття підказало йому, що краще втекти, якщо це можливо.

Друзі відразу ж розбіглися по різних кутках. Ден, Ксю та Марина сховалися за важкою шторою, що прикривала вхід в один з коридорів. Максим, Еріка та Боря забігли за величезну шафу. Не встигли вони затихнути, як центральні двері відчинилися і в сутінках лілової ночі вималювалися дві фігури. Ден, визираючи крізь щілину назовні, відразу ж здогадався, хто це. Його серце несподівано зробило сальто, а по шкірі пробігли сироти.

І без того зловісну тишу порушив звук цокання каблучків і важкі кроки когось повільного, кульгавого і неповороткого. А ще за секунду повіяв легкий вітерець із запахом пороху, й тисячі свічок у витончених канделябрах та люстрах замерехтіли теплими тремкими вогниками. Сумнівів не залишилося — Нуара одним змахом руки подарувала світло цьому темному, забутому та зловісному місцю. Ось тільки навряд це віщувало для них щось хороше.

Неспішним кроком усередину ввійшли двоє: як завжди прекрасна королева в білій, сяючій діамантами сукні та високий старезний дід у бордовому, розшитому золотом плащі, що волочився по підлозі, збираючи пил. Його довге сиве волосся й густа борода нітрохи не приховували глибокі зморшки та спотворену невимовною злобою міміку. Ден готовий був присягнутися, що ще ніколи в житті не бачив нікого, хто виглядав би більш жахливо. Здавалося, цей старий був самим втіленням зла.

— Прошу, батечку. Вибачте, але не встигла з прибиранням тут. Увесь вільний час зараз йде на підготовку арени для битви та гідного видовища для глядачів. Але якщо забажаєте...

— Не варто турбуватися, Нуаро, — перебив старий королеву, одним махом руки наказавши їй покірно замовкнути. — Я й так бачу тут його почерк. Тепер не маю жодних сумнівів, хто побудував цей будинок.

— Запевняю, що тепер він належить тільки нам. Не варто вірити Норвелу. Він казкар ще той, ви ж знаєте, батечку. — Нуара наче боялася за кожне сказане слово.

— Мене це більше не хвилює. Зараз у пріоритеті лише дуель та трансляція. Тільки от трупів замало. Потрібно ще хоча б кілька десятків для більшого видовища.

— Не хвилюйтесь, ваша величносте. Червона ніч уже вийшла за межі й торкнулася Землі. Наскільки мені відомо, жертв уже більше п'ятдесяти. Алл організує переправлення сюди ще стількох тіл, скільки буде потрібно.

Ден перестав дихати. Про що вони говорять? Серце болісно стислося від лиховісного передчуття.

— Можливо, ви хочете відвідати деякі покої? — запропонувала Нуара, не наважуючись підняти погляд на батька.

— Не маю жодного бажання залишатися довше в цьому місці. Тут жахливо смердить цими жалюгідними людинками, що, як ті комахи, ховаються по кутках. — Старий кинув різкий погляд у місця їхнього укриття. От же ж клятий дідуган — таки пронюхав! Ден ледве стримався, щоб не вискочити й не обсипати того «вітаннями».

— Наказати їм вийти?  — Голос Нуари здригнувся. Ден навіть на відстані відчув її переляк, що було зовсім не властиво для владної королеви.

— Навіщо? Не будемо заважати їм у пошуках. Чим швидше вони знайдуть кристал, тим скоріше відбудеться дуель. Не маю бажання витрачати енергію на майбутній перегній. — Король змахнув подолом свого шикарного плаща і подався назад. Нуара покірно вклонилася йому та рушила слідом. Перед тим як вийти на вулицю, вона швидко обернулася і подивилася прямо в щілину, з якої виглядав Ден. Від зіткнення поглядів його знову ніби струмом пронизало. Він навіть не міг зрозуміти ці емоції до кінця — чи то страх, чи трепіт. Дихання в грудях так і сперло від хвилювання, а пульс прискорився вдвічі.

Незабаром двері за ними зачинилися, і все поступово затихло.

— Прокляття! Ви чули, про що вони говорили? — не стримав потік обурення Максим, який вийшов зі свого укриття одночасно з Деном.

— Якщо все, що він каже — правда, то нам справді треба поспішити, — сказала Еріка, обтрушуючи одяг від пилу. — Кількість жертв на Землі зростає. Зволікати не можна в жодному разі.

— Це так, але й не варто забувати, що час на Землі тече не так швидко, як тут. — Ксюша намагалася зберігати спокій.

— До речі, вони ж казали щось за першого власника будинку? Значить, цей старий був з ним знайомий, — задумався Боря, ретельно розглядаючи деякі картини, які тепер були краще видно під тьмяним світлом свічок.

— То вже їхнє особисте. Не маю бажання пхати в це свого носа. — Ден ступив уперед, демонструючи повну готовність продовжувати пошуки. — Та й взагалі — в них тут свої справи, а у нас свої. Наше завдання — якнайшвидше знайти кристал і зупинити це божевілля на Землі. Тож поспішити все ж таки треба.

Всі мовчки кивнули, підтримавши його настрій. Нема чого зараз звалювати на себе додаткові переживання за нові загадки та долю людей на Землі — вони все одно більшого зробити не можуть. І хоч серце Дена нещадно обливалося кров'ю від почутого — він вирішив цього не показувати, щоб не загострювати обстановку.

Перекинувшись жвавими поглядами, друзі вирушили на пошуки, намагаючись оглянути кожен підозрілий кут. Кількість вузьких, тепер уже освітлених свічками коридорів та кімнат лякали не на жарт. Якщо вони не перевірять усе як слід — ризикують не помітити кристал, який може ховатися в будь-якій скриньці, що тихенько лежить у черговій шафі.

Тиша в замку була закутана в страшний зловісний ореол, коли здавалося, що кожен кут має очі. Тисячі миготливих свічок малювали загадкові тіні на стінах, початком яких були не завжди видимі речі. Не погасивши за собою світло у замку, Нуара ніби хотіла залишити слід своєї присутності, хоча Ден розумів, що зараз, ймовірно, в неї інші пріоритети.

Вирішили всі коридори обстежити разом, не розділяючись на менші компанії. Ще ніхто не знав, яку небезпеку таять в собі ці незлічені покої, в яких колись ховалися від смерті колишні мешканці. От тільки вони не врахували, що кожен довгий, занурений у теплий напівморок коридор поділявся ще на кілька подібних, постійно помножуючи кількість дверей. І якби кімнати за ними були окремими! Ніби насміхаючись над ними, кожна з них була прохідною і не хотіла закінчуватися, демонструючи ще по кілька дверей у наступні покої.

Зайшовши в одну, вони ризикували залишитись там на кілька годин, заглядаючи за чергові двері. У кожній такій кімнаті красувалися серванти, шафи, повні речей, картини, письмові столи, диванчики, ліжка для сну, ну і знову двері, що вели бозна-куди.

Підлітки й не помітили, як у невпинних пошуках минуло кілька годин. Блукаючи нескінченними кімнатами і насолоджуючись красою меблів, картин та сервантів, вони дивувалися, скільки сил, терпіння та фантазії було вкладено у реконструкцію цих покоїв. Адже якби тут непогано прибратися, замок міг стати знову придатним для житла. І хоча подібний лабіринт дратував і дивував своєю непрактичністю для звичайного життя, але досліджувати таке незвичне старовинне мистецтво було цілком цікаво.

Щоправда, не всі кімнати їм довелося обстежити. Втомившись від нескінченності, підлітки врешті-решт прийняти спільне рішення зосередити увагу на коридорах, щоб жоден з них не пропустити. Ден сподівався лише на силу кристала, яку, можливо, він десь відчує сильніше. Деякі покої були закриті на ключ, тому їх теж довелося залишати позаду.

— У мене вже голова паморочиться від нескінченності цих кімнат! Скільки таких ми вже обійшли? П'ятдесят? А коридорів скільки? — обурювалася Еріка, вже явно втрачаючи терпіння. Ден не міг з нею не погодитись. Йому кортіло вирушити на верхні поверхи, на яких, ймовірно, і знаходився кристал. Навряд чи перший поверх, де часом розгулює Норвел, може приховувати щось корисне. Максим, втім, не поділяв його думки, постійно дорікаючи за поспіх.

— Ми пройшли всього п'ять коридорів, — відповів Еріці Боря, важко притулившись до стіни. — І, зізнаюся чесно, я б не проти подрімати в одній такій кімнаті. Навіть привиди вже не так лякають.

— Звісно, не лякають, бо їх тут немає. На диво, все досить спокійно. — Максим змахнув піт з чола, зробивши спробу відчинити чергові двері. І знову замкнено.

— Ми повинні розділитися. Тоді пошуки проходитимуть набагато швидше, — запропонувала Еріка, повернувшись до Дена.

— Це виключено! Без мене вам загрожуватиме більше небезпеки, так як ви не зможете отримати силу. Ми не можемо так ризикувати. — Ден вклав у свій голос максимум твердості. Дивно взагалі, що вона дійшла до такої думки.

— Тобто ти не чув, що зараз відбувається на Землі? По-твоєму, ми маємо час на обережність? Та й будемо чесними — тут нудьга смертна! Чи, може, ти теж привидів злякався? — Еріка не на жарт розлютилася.

— Ми не знаємо до кінця, з чим маємо справу. Якщо не Норвел, Нуара та її батько, то деякі монстри можуть так само ховатися в цих кімнатах. Нагадати, що вікна надвір були частково вибиті? Думати, що їх тут немає, безглуздо, коли в лісі їх було навалом.

— Думаю, ти забагато нервуєш, чувак! Невже кількох годин невпинних пошуків було недостатньо, аби зрозуміти, що тут нічого такого немає? — Максим вигнув праву брову, дивлячись на Дена з ноткою знущання.

— Вибачаюся, звісно, але подивіться вперед, — перебив їхню спекотну суперечку Боря, показуючи пальцем прямо перед собою.

Довгий коридор з золотою ліпниною на стінах, червоним килимом і вишуканими картинами несподівано закінчився чорними загрозливими дверима. Вона явно не вписувалася в навколишній антураж і виглядали не зовсім доречно. Друзі здивовано переглянулися між собою і, підійшовши ближче, спробували її відчинити. На щастя, вона не була замкненою і з легкістю піддалася. Перед ними відкрився черговий довжелезний коридор з сірими стінами, чорним килимом на підлозі, безліччю картин і свічок з неприродним синім свіченням. А ще тут було прибрано та чисто.

— Оце так знахідка!— вразився Максим, присвиснувши. — Тут навіть дизайн інший. Більш сучасний, чи що…

— Звісно ж! Адже це коридор у праве крило. Потрібно повертатись назад, — розчаровано зітхнув Ден.

— Ми точно не знаємо. Це може бути коридор у праве крило, а може й щось інше. Раптом кристал зберігається зовсім не в пильній занедбаній кімнаті, а в місці, яке більше відповідає його... Статусу, наприклад... — Еріка першою увійшла за чорні двері.

— Можемо хоч якусь частину оглянути. — Максим ступив за Ерікою і кивнув їм, щоб не гальмували. Ден подивився на Ксюшу, але вона лише знизила плечима. Боря важко зітхнув, зрозумівши, що його пропозицію відпочити ніхто не підтримав, і теж увійшов усередину. Лише одна Марина виглядала повністю відчуженою та мовчазною, беззаперечно слідуючи за іншими.

Дену нічого не залишалося, як піти за ними. Він втомився сперечатися, гальмувати їх і намагатися щось довести.

Втім, кількох кроків вистачило сповна, щоб Ден усвідомив, що передчуття його не підвело. На стінах знову красувалися картини з лякаючим змістом, що зображали сцени тортур та вбивств. На деяких із них був намальований сам Норвел, який схилився над тілами своїх жертв.

— Я ж казав — робити тут нам нічого. Забираємось подалі звідси, поки не накликали на себе лихо! — Ден рішуче пішов назад, намагаючись своїм прикладом підштовхнути інших. Проте друзі не поспішали його слухати і як заворожені розглядали картини. Сюжет кожної вражав своєю жорстокістю і кількістю крові, від чого навіть швидкого погляду на них було достатньо, щоб відчути справжнісінький жах.

— Тварюка... Уб'ю... — прошепотіла Еріка, стискаючи в руці кинджал. Її тіло здригалося від дрібного тремтіння, ніби вона ось-ось заплаче. Дена кинуло в холодний піт — вона явно побачила щось особисте. Миттю опинившись поряд, він на кілька секунд забув про потребу дихати.

На картині був зображений будинок з перевернутими меблями. На підлозі лежали два закривавлених тіла, що міцно обіймали одне одного. Їхні скляні мертві очі сліпим поглядом дивилися у порожнечу. Над ними схилився Норвел, скалячи зуби в задоволеній посмішці. Очевидно, він був щасливий і гордий собою, ніби зробив щось значне і важливе.

— Це… Мої батьки… — насилу видихнула Еріка, ковтаючи слова. — Я ховалася тоді в тій шафі, прямо за Норвелом. Тоді мені не вдалося запам'ятати його обличчя... Скільки ж років я корила себе за це!

Її тремтіння перетворилося на конвульсії. Максим одразу ж міцно її обійняв і притиснув до себе якомога сильніше.

— Тихо-тихо, — лагідним голосом повторив він, поки дівчина приходила до тями від побаченого. Втім, у Еріки навіть сліз не було. Вона лише скляними очима дивилася кудись перед собою.

Ден, спостерігаючи цю картину, відчув такий приступ болю, ніби його серце живцем вирвали з грудей. Холодний піт крижаними краплями стік по обличчю, а кулаки стиснулись так, що від нігтів на шкірі утворилися подряпини. Він ніби на мить повернувся до того дня, коли вперше дізнався, яке страшне випробування пережила його кровна мати. Коли відчув всепоглинаючий розпач упереміш із безпорадністю від неможливості повернути час назад.

Його батько не тільки скалічив життя його матері, але й виявився тим, хто жорстоко вбив батьків Еріки та зруйнував її подальше життя. Це шокуюче відкриття прострілило мозок, подібно кулі, змусивши його відразу згадати про свій початковий план. Він повинен знищити цього мерзотника, поки той не забрав ще кілька життів. Повинен помститися.

Еріка приходила до тями кілька довгих хвилин. Максим ніжно гладив її по голові, заспокоюючи і благаючи тримати себе в руках. Інші мовчки співчували їй, схиливши голови. Ден же боровся з такою потужною хвилею ненависті, що, здавалося, всередині утворився смерч, загрожуючи зруйнувати все до біса.

Коли Еріка, трохи заспокоївшись, відсторонилася від Макса і підійшла до нього, Ден одразу ж збагнув, що хоче сказати.

— Він за все заплатить. Я його знищу, чуєш? — сталевим голосом промовив він, зустрівшись з її благаючими очима.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Після його запевнення вона заспокоїлася і, глибоко зітхнувши, мовчки пішла у зворотному напрямку.

***

Вони повернулися з того злощасного коридору і обрали для дослідження інший — мабуть, останній на першому поверсі. Він єдиний був з вікнами та м'якими меблями у запилених кутах. Кімнати через кожні два метри дратували не на жарт, погрожуючи забрати дорогоцінний час. Ден почав втрачати терпіння, розуміючи, що вони просто блукають марно. Інші теж помітно втомились, адже розмов майже не було, а змучені обличчя говорили самі за себе.

— Нам треба йти на верхні поверхи. Мене не покидає відчуття, що ми просто ходимо без толку, — заявив Ден решті, коли вони закінчили огляд чергової кімнати.

— Але ми ще тут не всі оглянули, — заперечила Ксюша, подивившись у далечінь коридору. Двері в наступні покої не закінчувалися, а навпаки, тільки збільшувалися в числі.

— Тут нічого немає. Думаю, у нас було достатньо часу, щоб у цьому переконатися.

— Ти маєш рацію. Якщо вести пошуки таким чином, то ми застрягнемо тут ще на кілька годин, — відрізала Еріка, подивившись на Дена порожнім байдужим поглядом. Щось у ній змінилося після знахідки у тому коридорі, і він здогадувався, що саме. Схожу відчуженість він відчув сам, коли дізнався правду, яку так довго шукав.

— Скажу в сотий раз — ми не можемо розділятися! Це дуже небезпечно. Насамперед, для вас. — Ден налаштувався стояти на своєму, розуміючи, до чого вона хилить.

— Толку блукати натовпом? Тільки відволікаємо одне одного і нічогісінько не знаходимо, — підтримав Еріку Максим, а потім, ігноруючи обурення Дена, заявив упевненим голосом: — Коротше, ось мій план: розділяємось по троє. Хтось обстежує перший поверх, хтось вирушає на другий. Якщо трапляється біда — кричимо, що є сили. Відлуння тут досить сильне, тому крик ми точно почуємо. Кличучи на допомогу, ми повинні повідомити наше приблизне розташування, якщо зможемо. План відчайдушний, звісно, зате ми зекономимо час. Коли закінчимо огляд першого поверху, можемо наздогнати вас і вже не розділятися.

— Підтримую! — майже хором вигукнули Боря та Еріка.

— Це безумство. — Ден не міг приховати обурення. — Ви залишитеся без сили, зовсім одні. Це чисте самогубство.

— Слухай, може, досить нас утримувати? Ми вже ухвалили це рішення і тепер самі несемо за себе відповідальність! — Очі Еріки блиснули так, ніби вона насилу стримується, щоб не вліпити йому ляпас.