Глава 31. Іншилот

Не все, що здається одним, таким є насправді. Розрізняти істину й брехню, щирість та дволикість — особливий талант, який, на жаль, дарований не всім людям.

Ден дивився на Норвела і не розумів, обманює він чи говорить чистісіньку правду. Що, якщо він дійсно сліпий, якщо не зумів розгледіти зрадника в команді? Адже як напівкровка він повинен уміти відрізняти насіння від полови. Але й він вмів, напевне... Чи ні? І чому нудотне почуття розчарування так цупко охопило розум, якщо нічого поганого ще не сталося? Чому він взагалі повірив цьому покидьку? Повірив йому, а не людям, які неодноразово рятували йому життя?

«Це все мерзенний обман, ще одна жалюгідна спроба порушити довіру в команді. Досить думати про це!»

Роздуми, втім, як чорні купчасті хмари, напливали все більше, оточуючи свідомість зусібіч. Він навіть не міг до кінця зосередитися на розповіді Алла про ліве крило замку, який, як виявилось, не лише покинутий особняк з трагічним минулим, а й місце з якоюсь моторошною темною загадкою. Норвел, як завжди, вправлявся в ораторському мистецтві, змінюючи тон та емоції в залежності від того, що відбувалося в історії, ніби розповідав лише страшну казку, яку сам і вигадав. Друзі слухали його з відкритим ротом, побоюючись навіть зітхнути. Ден же, щоб відволікти нестримний потік думок, клацав горіхи, не зважаючи на роздратовані погляди інших.

— Як ви, мабуть, уже помітили, особняк ділиться на дві частини — праве та ліве крило. — Норвел зосередив погляд на Ксюші, наче вона була його головною слухачкою. Це доводило Дена до сказу, і він ледве боровся з бажанням вилити тому на голову вміст свого келиха. — Праве крило ще за життя сімейства Райлі реконструювали та опорядили для життя, обладнавши кімнати, спорудивши нові меблі та зробивши новий сучасний ремонт. Правда, після вбивства всіх членів їхньої родини я, звісно ж, переробив все під свої уподобання, що ви, мабуть, уже встигли помітити. Але зараз не зовсім про це.

Праве крило відрізняється невеликими розмірами, але воно чудово підходить для звичайного, комфортного життя, що не тільки мою скромну персону влаштовувало, а й приваблювало пані, яка згодом почала вважати його своїм другим домом.

Ліве ж крило — це зовсім інша, багато років не зворушена ніким територія — справжня пам'ятка архітектури, яка ніколи не піддавалася реконструкції. Давним-давно доньки пана Райлі бродили по застарілим кімнатам, досліджуючи архітектуру, старі меблі та інші особливості замку, незважаючи на його величезні розміри. Інші ж мешканці лишилися задоволеними кількома екскурсіями, але потім перестали виявляти інтерес. Навіть Джон Райлі, який спочатку був налаштований реконструювати весь замок, зміг лише частково повернути життя першому поверху.

Коли я навідався до них у гості, саме там мені влаштували екскурсію, продемонструвавши весь шик старовинного замку, де постійно зберігався порядок, краса та чистота. Другий, третій та четвертий поверх я не мав потреби відвідувати, оскільки вони знаходились в запустінні вже багато років і не викликали ні в кого особливого інтересу. І лише коли я почав поступово втілювати в життя задумане, вбиваючи мешканців одного за другим, мені доводилося відловлювати майбутніх жертв на наступних поверхах, що ховалися там від смерті.

Пам'ятаю ці щасливі дні до сих пір! Скільки болю, страху та розпачу, скільки сліз, крові, криків та спроб врятуватися! Незабутні часи! Але не будемо відходити від теми. Тоді я проявив винахідливість, надивившись людських фільмів жахів і влаштовував жителям замку такі смерті, що ніхто навіть близько не міг припустити, як вони відбувалися і хто був справжнім їхнім винуватцем. Вбивати, знаходившись у тіні — найзахопливіше заняття, їй Богу! Адже ці тупі людинки постійно думали, що на горищі завелося якесь створіння, яке забирає мешканців одного за іншим, навіть не підозрюючи, що реальний вбивця знаходився зовсім поруч!

Я довгий час вважав їх справжнісінькими дурнями, коли, позбавившись нарешті останньої жертви, знайшов ще кілька тіл згодом — у занедбаних покоях наступних поверхів. Вже тоді я був вражений до глибини душі, адже своїх жертв пам'ятав досконало, на відміну від знайдених трупів. Хтось копіював мої вбивства, відбираючи в мене здобич, яка по праву належала тільки мені!

Спочатку мене це злило і доводило до сказу. Згодом я навіть намагався порозумітися з наслідувачем, піднімаючись на поверхи вище. Але, чорт забирай, це «дещо» завжди влаштовувало мені солодкий прийом, намагаючись зробити зі мною те ж саме, що й з нещасними жертвами, які забрели туди, коли були ще живими. З того часу я якось не наважуюсь туди підніматися. Правого крила та першого поверху лівого крила мені цілком достатньо для комфортного життя та періодичних екскурсій слідами моїх перших вбивств. А верхні поверхи, що давно стали непридатними під брудом, пилом і пліснявою, нехай забирає собі цей невидимий наслідувач. Мені немає до нього діла.

— Немає діла? Хіба не після того, як ти з'явився на порозі сімейства Райлі, все й почало руйнуватися? — вигукнув Ден, від обурення ледь не подавившись горіхом. — Адже доньки Джона Райлі гуляли на верхніх поверхах ще до твоєї появи, і ніхто ніколи на них не нападав! Ця істота з'явилася там разом з тобою!

— Правильно помітив, синку! Невидимий вбивця виник після того, як я почав наводити тут свої порядки та переміщати з Горана монстрів і деякі отруйні рослини. Адже планувалося цю територію зробити подобою Горана як нагадування про справжній дім. Я ж патріот, незважаючи на всю любов до земних принад! — Норвел показав рукою на їжу та квіти у дорогих вазах. — Мабуть, цей безумець проник сюди, коли пані утворила діру в просторі більше ніж на добу, щоб я зміг організувати все у найкоротший термін.

— Добре, припустимо, — закотила очі Еріка, не приховуючи презирства в голосі. — Хочеш сказати, що ти — один із найсильніших представників своєї планети — боїшся цього невідомого монстра на верхніх поверхах? Хіба ваших сил з Енджел недостатньо, щоб позбутися його?

— Якби ж це був звичайний монстр! — ображено вигукнув Норвел, стрільнувши в Еріку гнівним поглядом. — Але це дещо, що виходить далеко за межі ясного уявлення! Не горянин і не монстр, а істота, що володіє інтелектом та неймовірною енергетичною силою. У мене є тільки одне припущення, що це може бути, але я реаліст, який не вірить у жодні легенди.

— Як розумію, ти натякаєш на іншилота? — з недовірою підняла брови Еріка. Її дивовижна здогадливість напружила Дена, викликавши нову хвилю підозр. Чи не забагато вона знає, якщо так швидко зрозуміла, про кого мова? — Як говорять легенди, ваш колишній король убив його ще багато років тому, поглинувши величезну кількість його енергетичної сили. Маю підозру, що це не іншилот там завівся, а твоя бурхлива фантазія розігралася. Нас не обдурити страшними казками, затямив? Дивись і далі свої фільми, може тоді розшириш політ фантазії!

— Ах ти ж руда погань! Та як ти смієш! — спалахнув у свою чергу Алл, миттю змінившись в обличчі. Нуара, яка без інтересу смакувала вино і розглядала свої нігті, поклала руку йому на плече:

— Дівчинка має рацію, іншилот був убитий моїм батьком більше ста років тому. Можливо, ти справді передивився фільмів, любий?

— Та ні, моя пані! На верхніх поверхах дійсно хтось є! Ця істота володіє неабиякою силою! Якось вона спробувала затягнути мене на горище, а ще одного дня величезний потік енергетичної сили виштовхнув мене у вікно. Навіть коли я буваю на першому поверсі — чую підозрілі звуки нагорі. Поняття не маю, чому воно не подає знаків у твоїй присутності, але це не означає, що його не існує!

Всупереч ретельним спробам переконати її у зворотному, Нуара не виявляла інтересу до його слів, байдуже спостерігаючи за вогниками свічок у золотих канделябрах. Схоже, вони явно розходилися в думках, а отже цей казкар, напевно, бреше.

— Що ще за іншилот? — поцікавився Максим, звертаючись більше до Еріки, ніж до Норвела.

— Чергова страшилка на Горані, — відмахнулась дівчина. — Монстр, що зовні нагадує людину, тільки вище двох метрів зростом, увесь зморщений, потворний, з довгим чорним волоссям і страшною перекошеною пикою. Деякі легенди свідчать, що він був засновником горянської раси, типу древнього могутнього божества в живому тілі, оскільки його запас енергії вражав. Але більшість все ж таки схиляються до версії, що це був просто монстр з особливими силами та інтелектом. Всі нерозкриті вбивства на Горані вішали на нього навіть після його так званої смерті. Він ще за життя ніколи не виходив зі свого укриття і нікому не траплявся на очі. Через це сам факт його існування ставиться під сумнів, але легенди про нього не вщухають вже багато років.

— Неймовірні пізнання! Хто був вашим викладачем, дівчинко? Ти впевнена, що це напівкровка, а не один із нас? — Норвел навіть присвиснув, щиро вразившись знанням Еріки, на що та знову без сорому показала йому непристойний жест.

— Напевне, ти бачила цю істоту особисто? — звернувся Ден до Нуари, помічаючи її підозрілу байдужість. — Якщо стверджуєш, що твій батько вбив його більше ста років тому?

— Бачила, але не вважаю за потрібне перед тобою звітувати. — Королева лише на мить удостоїла його холодним поглядом. — Іншилот мертвий уже більше століття, але багато хто любить усі дивацтва спихати на нього, навіть не підозрюючи, ким він був насправді. На верхніх поверхах, мабуть, завелися щури. Все інше — фантазії Алла, адже він у нас ще той казкар!

— Але ж пані! Я присягаюся... — Нуара відразу повернулася до Норвела і поклала йому на губи вказівний палець. Її усмішка вмить полонила Алла, через що він не став більше суперечити. А за секунду ці двоє знову поцілувалися.

— Що ж, не збираюся вам більше заважати. — Ден негайно підвівся з місця, більше не бачачи сенсу в розмові. — Все необхідне ми вже дізналися. Тепер настав час шукати кристал і готуватися до дуелі.

— Ти справді цього хочеш? — Нуара зненацька спрямувала на нього погляд, сповнений внутрішніх суперечностей. Він кричав, благав і загрожував одночасно. У Дена навіть дух перехопило від її несподіваної уваги. — Якщо ти укладеш угоду з кристалом, давши згоду на дуель, твоє безсмертя зникне назавжди. Невже краще проявляти необґрунтоване геройство, яке тебе згубить, замість того, щоб спробувати домовитися?

— Я вже все сказав, Нуаро. Не віднімай, будь ласка, мій час.

— Нехай забираються вже, набридли! — Норвел почав помітно нервувати, побачивши зміну в поведінці королеви. — Він має рацію! Хочу знову залишитися наодинці і повторити те, що ми робили кілька годин тому, кохана. Набридли ці невдячні сопляки, яким не терпиться здохнути!

Енджел чомусь мовчала, не в змозі відвести від Дена пронизливих очей. Здавалося, її витримка та втеча від зіткнення поглядів нарешті зруйнувалися вщент. Вона дивилася на нього і чекала незрозуміло чого, ніби благаючи затриматися хоча б на мить.

— Вам не здається, що присутність Кості порушить вашу ідилію? — Ден вийшов з-за столу, намагаючись не дивитися у її бік. — У вас тут квіти, свічки, смачна їжа. Романтика, одним словом. Він тільки відволікатиме.

Мабуть, його спроби домовитися зараз виглядали вкрай безглуздо. Костя, утім, заперечно похитав головою, демонструючи твердий намір залишатися поряд зі своїми викрадачами. Невже вони таки залякали його?

— Про це не може йти і мови. Ваш товариш мені ще стане в нагоді,— безапеляційно заявила Нуара. — Він добре піддається дресируванню, а це може бути корисним. Так вийшло, що я його добре встигла вивчити, навіть не прагнучи до такого пізнання.

— Що ти маєш на увазі? — Ден не зовсім зрозумів, до чого вона хилить, а також швидкоплинного неоднозначного погляду в бік Марини.

— Будь ласка! Ви маєте його відпустити! — зрештою подала голос дівчина. Весь час вона лише кидала на свого коханого сльозливі погляди і не могла вимовити ні слова.

— Припини, Марино, — одразу ж зупинив її Костя, намагаючись зробити погляд колючим і холодним. — Я все одно нікуди звідси не піду. На те існують певні причини. Не намагайтеся, будь ласка, мене повернути. Тут я у повній безпеці.

Переконаність у його голосі не піддавалася сумніву — він справді був налаштований серйозно, як ніколи.

— Тоді бережи себе, благаю, — тихо прошепотіла Марина і опустила очі. Ден ледве не зірвався від обурення. Чому вона так швидко опустила руки? Хіба ще кілька годин тому вона не була сповнена рішучості відшукати свого коханого? Чи може, вона чогось боїться?

— Що ж, я не можу вплинути на твоє рішення, як і гарантувати, що зі мною ти будеш у більшій безпеці, — приречено прошепотів Ден, зустрівшись з твердим поглядом Кості.

— В такому разі — щасливо залишатися, — впевнено заявив Максим, поплескавши Дена по плечу і підморгнувши Кості. — Впевнений, ти знаєш, що робиш, чуваче. Але зваж — як вирішимо свої справи, неодмінно повернемося за тобою.

Ден, не звертаючи уваги на Норвела та Нуару, мовчки підійшов до Кості і по-дружньому його обійняв. Інші наслідували його приклад. Марина уткнулася носом у шию коханого, а потім перша його поцілувала.

— Досить! Забирайтеся вже геть! — Норвел з презирством показав пальцем на вихід. — І так, не треба цих трепетних прощань. Скоро ви всі до нього приєднаєтесь. Тільки ще не вирішив, у якій ролі — рабів чи домашніх звірят. Подивимося на вашу поведінку.

Підлітки не звернули увагу на його загрозу, але зрозуміли, що ніякі заперечення не принесуть бажаного результату. Якщо Костя проти, тягнути його силою — явно не найкращий варіант. Але Ден був твердо налаштований повернутися за ним після дуелі, якщо, звісно, зможе вижити та перемогти.

Несподівано Нуара, яка в останні хвилини насилу стримувала емоції, підірвалася з місця і вдарила кулаком по столу. Не тільки підлітки, а й сам Норвел спрямували на неї шоковані погляди. А вона, здавалося, була готова розгромити все довкола, відкинувши витримку куди подалі.

— Вийшли звідси! Живо! Усі, крім Алана, забирайтеся геть!

Костя відреагував першим. Пославши останній ніжний погляд Марині, він повернувся і пішов, зникнувши за одними з дверей. Решта так і завмерли на місці, вражені раптовим нервовим зривом королеви. Ден і сам втратив дар мови, не знаючи, як реагувати. Він ніколи ще не бачив Нуару настільки відчайдушною і повною неприборканої люті. Втім, як і сам Норвел. Він дивився на Енджел так, наче зустрів її вперше.

— Зачекайте мене зовні, — спробував якомога спокійніше сказати Денис. Зараз Нуарі краще не чинити опір, адже в такому стані вона здатна на що завгодно.

— Але, Дене,— спробувала заперечити Ксюша, проте він схопив її за руку і шарпнув, похитавши головою. — Я зрозуміла. Добре. Будь обережним...

На щастя, Ксю побачила його наскрізь, збагнувши, що краще не сперечатися і зберігати спокій. Вона теж розуміла, що Нуара подібна до атомного спалаху, коли щось йде не за її планом, а це може мати погані наслідки.

— Бережи себе! Ми чекаємо зовні! — Максим потис йому руку і кивнув іншим на вихід. Навіть Марина покірно пішла за ним, схоже, повністю прийнявши ситуацію.

Коли за ними зачинилися двері, Нуара повернулася до Норвела, який гарячково намагався запалити трубку.

— Ти оглух? Я ж сказала — геть! Вийшов звідси зараз же!

— Але ж, пані, хіба ми вже не...

— Пішов до біса! Інакше вилетиш у вікно! Вибирай! — Нуара відразу запалила в долоні білу мерехтливу кулю. В очах Алла відобразилася така суміш розпачу та болю, що будь-хто навіть міг би йому поспівчувати. Схоже, Норвел став лише тимчасовою втіхою королеви, що Дену було зовсім не на руку.

Аллу нічого не залишилося, як попрямувати до виходу. Останній його погляд у бік Дена був наповнений такою отрутою, що його пересмикнуло. Скоріше за все, Норвел ніколи йому цього не пробачить.

***

Повітря в кімнаті, здавалося, стало густішим. Наповнене запахом догорілих свічок, різноманітної їжі та барвистих квітів, воно так і тисло на легені, заважаючи зробити глибокий вдих. Легка напівтемрява створювала тремтячі тіні на червоному оксамиті антикварних меблів. З відкритого вікна дув легкий теплий вітерець, а темне небо, яке давно забуло про існування сонця, прикрасилося фіолетовими та червоними відтінками, наче перед грозою. Це було красиво та загрозливо водночас, ніби провісник чогось глобального.

Алан, він же Ден, стояв у іншому кінці кімнати і вперто дивився на Нуару з-під насуплених брів. Чорний одяг вигідно підкреслював його підтягнуту статурну постать, сильні руки та широкі плечі. Густе, неслухняне волосся стирчало в різні боки та спадало на повіки, через що його погляд здавався ще більш хижим. Сині очі світилися наче дорогоцінне каміння, відтіняючи напівтемряву, а знадливі губи з чітко окресленими контурами були нервово стиснуті та видавали його напругу.

Нуара жадібно вивчала його поглядом, відчайдушно намагаючись запам'ятати кожен міліметр його вродливого обличчя. Ніби завтра він назавжди зникне з її життя, залишивши по собі лише мізерні уривки спогадів, якими вона дорожитиме найбільше. Адже вона чесно намагалася припинити це наслання. Чесно намагалася зненавидіти його всім серцем, переконати себе і всіх у тому, що він їй більше не потрібен і вона зможе обійтися без нього. Чесно намагалася повірити в це сама і піти далі з високо піднятою головою, наче ніколи його й не знала. Жаль, що всі спроби розбилися вщент, варто було їй знову заглянути в його очі. Немов старанно приклеєна маска несподівано спала, і сил грати різні ролі більше не залишилося.

— Ну, і для чого це все? Хіба ми все ще не вирішили? — спитав Ден, очевидно, не в змозі витримувати її погляд. Знову цей холодний тон, зневага та байдужість! Чому її спроби полонити його так і нічого не принесли?

— Не відштовхуй мене, Дене. Не вчиняй так зі мною. — Її внутрішня дівчинка, позбавлена кохання та тепла, готова була заволати від болю.

— Я не дочув? Ти назвала мене Ден? — Усього на мить недоброзичливість у його погляді затьмарив подив.

— Знаю, що другим ім'ям, яке тобі дали прийомні батьки, ти дорожиш більше. А Алан тобі надто нагадує ім'я батька, а його ти ненавидиш.

— Ти зараз намагаєшся мене задобрити?

Нуара не могла опиратися самій собі. Вона зробила крок до нього, потім другий, і незабаром опинилася знову на недозволеній близькості, яка робила її такою слабкою. Ще не пізно було знову одягнути маску і приховати наготу душі, але їй не хотілося.

— Ні. Я лише хочу побути щасливою. Бодай кілька хвилин, поки ти тут, так близько. Поки ми самі...

— Навіщо ти так поводишся? — У його голосі більше не було злості, лише приголомшення та розгубленість. — Якщо думаєш, що я зміню свою думку, то цього не буде.

— Не відштовхуй мене, прошу, — повторила вона, з останніх зусиль намагаючись вгамувати сльози. Вони так і котилися з її очей мимоволі, наче їй не двісті, а якихось жалюгідних шістнадцять. А потім, не в силах чинити опір внутрішньому пориву — обняла його, міцно притиснувшись усім тілом.

На подив, Ден не став її відштовхувати, хоча Нуара була готова до цього. Лише затамував подих і застиг на місці, явно не очікуючи подібного.

— Я не розумію. Ти завжди настільки різна, що часом мені здається, що ти навмисно це робиш, щоб познущатися з мене. Навіщо вдавала, що мене не існує і запевняла в тому, що я тобі більше не потрібен? Може в тебе роздвоєння особистості? — Швидше за все, він був не менше загнаний в кут її поведінкою, аніж сама Нуара. Вона досі не знала, чого очікувати від себе в наступний момент і як контролювати ці емоційні гойдалки.

— А чого ти хотів? Кляте кохання робить із людей справжнісіньких рабів. Виявляється, я теж не виключення. — Вона сумно посміхнулась, кінчиками пальців торкнувшись його рельєфного торсу. Ден відчутно напружився, але витримав і це. — Щодо сьогодні, то це були лише мої жалюгідні спроби втілити бажане в дійсність. Дурний самообман, спроба повернутися до колишньої себе і переконати себе в тому, що можу впоратися з цими почуттями.