Глава 29. Тінь на горищі

Ймовірно, у кожної людини траплялися моменти в житті, які хотілося забути та водночас — запам'ятати назавжди. Моменти, коли серце розривалося як від божевільного щастя, так і нестерпного болю. Моменти, яких боїшся до нестями і заразом чекаєш, як справжнього дива.

Ксюші здавалося, що її серце не витримає. Коли свідомість зіграла з нею злий жарт, втративши на деякий час ясність думок, вона не стала стримувати себе з Деном. Сили вичерпалися, думки розвіялися, а інстинкти загострилися настільки, що вона не могла контролювати власні дії. Хотілося дати волю чуттєвості та вгамувати спрагу, з якою вона весь час вела боротьбу. Ще й коли він поряд — такий близький, рідний і до непристойності привабливий. Як тут встояти?

Розум раптом знайшов спільну мову з серцем і почав малювати світ у якихось райдужних фарбах, наче нічого поганого статися не може. Її найбільш заборонені думки та бажання вирвалися назовні, як бурхливий вулкан, стримувати який не було ні сил, ні бажання. І лише коли Ден раптово все припинив, залишки здорового глузду несподівано повернулися, штовхнувши її в безодню відчаю. Прокляття! Як вона могла таке накоїти? І як потім жити та дивитися йому в очі? Якщо можна впасти нижче дна, то вона, мабуть, туди і звалилася.

Кинувши різке «вибач», Ксюша відвернулася в інший бік, вдавши, що хоче поспати. Нехай краще думає, що вона зовсім не в собі, якщо зважилась на такий крок. Але, зрештою, скільки можна шукати його взаємності, вимагаючи якоїсь ясності та певності? Ксюша не хотіла більше жодних виправдань. Занадто довго варилася у цих почуттях, наштовхуючись то на холод, то на незрозумілий інтерес з його боку. Занадто довго виправдовувала його дії та вірила в те, що зможе стати йому ближчою. Але, чорт забирай, вона лише подруга! Просто на фоні стресу в хлопця, мабуть, гормони заграли і він почав заохочувати її почуття. А вона, Ксю, як вірний песик, постійно поруч, готова приймати і підтримувати його в будь-якій ситуації, щоб не сталося. А ще вірити в те, що колись усе зміниться і Ден нарешті змінить свою поведінку. Дурепа! Та він просто шкодує її, помічаючи цю безглузду закоханість! Як вона взагалі могла собі надумати подібне?

Розлючена Ксюша вирішила відсторонитися, наскільки можливо. Злість на Дена вирувала всередині, як окріп у кришталевій склянці, утворюючи тріщини десь у ділянці серця. Ще трохи — і воно розіб'ється вщент. Пора б, нарешті, і про своє ментальне здоров'я подбати, а не лише про Дена та його проблеми.

Спати сидячи в альтанці було не дуже зручно, ще й коли він зовсім поряд. Спальні мішки вони викинули, піднімаючись угору, щоб полегшити ношу. Тоді всі вірили, що закінчення шляху вже близько, а в замку вони навряд чи знадобляться. Втома, втім, взяла своє, і невдовзі Ксю провалилася в уривчастий важкий сон. У п'яній стомленій свідомості раз у раз спливали якісь монстри, що ховалися в темних сухих чагарниках. А ще, як на зло, їй снилися Ден та Енджел, які пристрасно обіймалися і цілували одне одного так несамовито, наче востаннє у житті.

Чергова болюча сцена закінчилася її різким пробудженням та швидким, тривожним поглядом у бік друга. Він сидів на землі на своєму рюкзаку, поклавши голову на сидіння. Здавалося, теж провалився в сон, хоча обіцяв, що приглядатиме за іншими. І знову рука Ксю сама по собі потягнулася до його обличчя, відчуваючи непереборне бажання торкнутися його хоча б на мить. От вже ж дурепа закохана!

Ден, втім, миттєво прокинувся, уловивши її рух.

— Я не спав! Все добре? — Він тривожно підскочив, озираючись у різні боки.

— Розслабся, все гаразд,— холодно кинула вона, уникаючи зустрічі очима. — Тобі все одно треба виспатися. Інакше ні про жодну дуель і мови йти не може.

— Я не втомився. Тобі вже краще?

— Не хвилюйся, я вже у повному порядку. Руки розпускати більше не буду, тож не обов'язково так підстрибувати від кожного мого руху. — Ксюша встала, перевіривши свій рюкзак. Він був уже набагато легшим, але все одно можна щось залишити, щоб знизити навантаження на спину.

— Я не за це переживаю, Ксю! — чомусь розлютився він. — І, це... Я просто не хотів користуватися твоїм ста...

— Досить, Дене! Припини вже! — перебила його Ксю, стріляючи вбивчим поглядом. — Я все зрозуміла і без твоїх докладних пояснень. І так, ти маєш рацію — я була просто п'яна. У такому стані я б розпускала руки до будь-якого хлопця, якби він опинився поруч. Тож просто забудь про все, що сталося, як про страшний сон.

— До будь-якого, значить? — помітно образився Ден. — Ну звісно ж, я ж зовсім забув! Ти в нас велелюбна дівчина, міняєш хлопців, як рукавички. За останній місяць он уже двох змінити встигла.

— Та невже? — Ксю настільки не очікувала такої відповіді, що миттєво спалахнула від обурення. Чути подібні висновки було не дуже приємно, але хіба він не має рації? — Подивись на себе, недоторка! Цілуватися он як навчився — майстер! Ох, ну звісно ж... Зовсім забула, що ти так стрес знімаєш, як з Ерікою нещодавно. І що, допомогло цього разу?

— Я не повинен був цього робити — ти маєш рацію, — нервово заперечив він, звузивши очі, як те розлючене вовченя. — Але запам'ятай раз і назавжди — я не той, кого можна використати для цього, зрозуміла? Якщо в тебе зараз немає об'єкта для кохання, це не означає, що ти можеш гратися моїми почуттями, коли тобі заманеться.

— Та невже? А хіба не ти — профі в іграх з почуттями?

Він не став відповідати на її запитання. Лише глянув якимось приреченим поглядом і, одягнувши рюкзак на плечі, вийшов назовні. Ксюша зачекала хвилину і пішла слідом. Інші, помітивши їхню готовність, теж почали неохоче виходити з альтанок. Всі виглядали сонними та змореними, особливо Марина з червоними заплаканими очима і трохи запухлим обличчям.

Спільно було ухвалено рішення рухатися далі. Ймовірно, замок знаходився вже зовсім близько, і щоб до нього дійти, достатньо просто рухатися центральною дорогою. Спальні мішки, приладдя для приготування їжі та зайві речі вони залишили в альтанці, щоб у крайньому випадку можна було за ними повернутися.

Іти викладеною каменем дорогою було набагато зручніше, ніж пробиратися крізь лісові сухі зарості. Фіолетові сутінки навколо лише віддалено нагадували червону ніч, яка полонила світ за межами мертвого лісу. Складалося враження, що вони знову потрапили до іншого світу, не схожого на колишні локації. Занедбані альтанки, каруселі та дитячі гірки чомусь вселяли більший жах, ніж переповнений монстрами мертвий ліс. На одній із гойдалок Ксю побачила стару пошарпану ляльку з відірваною ногою. Її крихітна брудна сукня була наполовину вимазана кров'ю. Ще трохи далі прямо посеред дороги валявся іграшковий ведмедик також з відірваними кінцівками.

Раптом Ксю побачила на одній з віддалених лавок самотню постать, замотану в махрову ковдру. Вітер ворушив поділ чорної від часу, дощу та пилу тканини, а сама фігура здавалася застиглою та бездиханною.

— Не подавай вигляду, що бачиш це, — тихо наказав їй Ден, що крокував поруч і час від часу кидав на неї косі погляди. Після недавньої сварки вони обидва ігнорували одне одного і уникали зіткнення очима.

— Як ти можеш бути таким байдужим та жорстоким? — миттю спалахнула вона, все ще відчуваючи образу. — Можливо, це хтось із мешканців замку. Адже Жаклін розповідала, що...

— Це труп, Ксю. Людські рештки, – перебив її він. — Я вже бачив двох таких в одній з альтанок. Це лише кістки.

— Лише кістки?! А нічого, що це були люди, яких ніхто навіть до ладу не поховав?

— Тобто ти пропонуєш похоронну процесію влаштувати?

— Ні! Але ми не можемо просто пройти повз, не знаючи, хто там. Звідси не видно, тому...

— Ми не підемо туди! — Він схопив її за руку, обігрівши гнівним поглядом. — Те, що сидить там — не людина. Воно за кілька хвилин жодного разу не зітхнуло — покладись на гостроту мого зору. Та й нагнітати загальну атмосферу, коли ми вже втратили одного із товаришів...

Він кивнув на вбиту горем Марину, яка йшла, як згорблена бабуся, що втратила останні сили. Вона намагалася не плакати, але сльози зрідка стікали по щокам поодинокими краплинками. Дивлячись на неї, Ксюша відразу ж згадала свій стан, коли думала, що Ден помер. Пережити подібне і ворогові не побажаєш.

— Ідемо чітко за вибраним маршрутом. Більше жодних відволікань, затямила? — Ден зробив свій погляд підкреслено суворим та вирвався уперед, ніби не бажаючи терпіти її присутності. Ксюша тихо вилаялася і перекривила його.

— Та що ви останнім часом, як кішка з собакою? — порівнявся з нею Максим. Ксю навіть здивувалася, що він підійшов, так як вже довго уникав її присутності.

— Та тому, що веде себе, як останній мудак! Дістав уже!

— Коли ви були просто друзями — у вас якось більше порозуміння було. — Максим сумно посміхнувся. — А зараз що не глянь — то якісь суперечки та образи. І це при тому, що нещодавно я спостерігав одну гарячу сцену в альтанці.

— Забудь! Такого більше не повториться,— відмахнулась Ксю, на мить повернувшись у пам'яті в той момент. Солодке відчуття ейфорії скувало груди, а серце зробило сальто. Чорт забирай! Ще ніколи і ні з ким вона не відчувала нічого подібного. — Ти взагалі навіщо дивився? Підглядати негарно...

— Просто помітив, що Еріка на вас поглядає, — неохоче зізнався Максим, кинувши швидкоплинний погляд на дівчину попереду. — Мабуть, ще не відпустила його до кінця. Втім, як і я...

Ксюші стало ніяково від його несміливого зізнання. Максим говорив щиро і відверто, навіть не намагаючись здаватися іншим.

— Ти побачив, що Еріка дивиться, отже, шукав її очима, — зауважила Ксю, відчувши приємний спокій. Давно їй не було так комфортно з Максимом, хоча спочатку зачіпало його раптове захоплення Ерікою. Хоч він і зізнався, що ще не до кінця відпустив її, але Ксю було спокійніше від того, що він не страждає і навіть зміг звернути увагу на іншу. — Можливо, ще зарано, але вона тобі подобається...

— Вона незвичайна. Її складно зрозуміти, — трохи розгубився Максим, ніяково усміхнувшись. — Я думав, що ти — найскладніша для мене дівчина. Але, порівняно з нею, ти просто ангел.

— Дякую. Таких компліментів мені ще не робили, — засміялася Ксю, легенько штовхнувши його в плече. — Але знаєш, мені здається, тобі й такі потрібні — недоступні та складні. Тим більше, жіночою увагою ти ніколи не був обділений.

— Не впевнений, що зараз мені взагалі хтось потрібен. Як, зрештою, і їй...

— Правильно. Не треба поспішати. Нехай усе йде своєю чергою.

— Я сподіваюся, що з цим ідіотом у вас щось налагодиться. Інакше мені доведеться з ним «поговорити». — Максим ударив кулаком у повітря, підморгнувши їй. Ксюша лише сумно посміхнулася. Ден, що йшов попереду, обернувся і, помітивши її в компанії Максима, насупився.

— Гляди-но, ревнує, — одразу ж зазначив спостережливий Максим, на що Ксю тільки очі закотила.

Раптом Ден різко зупинився, піднявши голову. Ксю одразу ж спрямувала погляд вперед і завмерла від побаченого. Територія парку лишилася позаду, а замість неї вдалині красувалися високі старовинні ворота. За сталевими прутами у вигляді вигнутих троянд проглядалися обриси закинутого особняка велетенських розмірів.

Ден настільки отетерів від картини, що відкрилася, що миттєво прискорив крок у напрямку до замку. Решта, перекинувшись стривоженими поглядами, вирушила слідом. У Ксю від хвилювання спітніли долоні, а ритм серцебиття прискорився удвічі. Невже вони нарешті на місці?

За кілька хвилин друзі вже стояли біля воріт. За ними відкривався неповторний вигляд, від якого так і перехоплювало подих: на старовинних скульптурах по всій території поважно сиділи чорні непривітні ворони. Безліч сухих дерев, зарослих колючими бур'янами клумб, напівзруйнованих фонтанчиків та одиноких альтанок натякали на довгі роки безлюддя.

Сам особняк розташовувався трохи далі, але навіть на відстані вражав своїми неосяжними розмірами. Його вишукана архітектура в готичному стилі захоплювала безліччю приголомшливих елементів, які надовго затримували погляд: гострі шпилі, грізно спрямовані вгору, ховалися в ліловому тумані з клаптиками хмар. Масивні контрфорси, наче могутні ребра, підтримували напівзруйновані арки з нависаючими гаргульями з понівеченими від часу загрозливими мордами.

Вікна, колись прикрашені вітражами, перетворилися на темні очниці, які вдивлялися у запустіння. Тяжкі дубові двері, що наполовину розвалилися під натиском часу, таїли вхід у лабіринт коридорів, який зберігав не тільки сліди колишнього життя, а й, напевне, трагічної смерті. Різьблені портали, увінчані гербами, частково стерті вітром та дощами, вказували на давно забуті покої. Звідти так і віяло атмосферою жаху, зла та невидимої загрози. Складалося враження, що замок перебував у запустінні цілісіньку вічність, і ніхто не ступав цими доріжками вже багато років. Або Нуара і Норвел якимось чином обходять ці місця, щоб не порушити сліди самотності і безповоротної втрати.

Втім, це було лише перше враження. У правому крилі особняка, що розташовувався трохи далі, одне-єдине вікно випромінювало слабке, ледь помітне освітлення. Фіолетова напівтемрява лише частково приховувала крихітний вогник вдалині, який, при загальному запустінні і темряві, можна було прийняти за міраж і оману зору. Підлітки довго вивчали його поглядом, побоюючись вголос висловлювати свої припущення.

— Що ж, до місця призначення прибули, — першим порушив тишу Ден, шумно видихнувши. — Думаю, насамперед треба привітатись з тим, хто є джерелом світла в цьому царстві пітьми.

— Тобто прийти прямо в лапи до Норвела та Енджел? — здивувалася Еріка, торкнувшись пальцем вкритих іржею сталевих прутів.

— У них Костя. В нас немає жодних варіантів.

— Що ж, сподіваюся, ти маєш якийсь план, — нерішуче припустив Максим і першим штовхнув ворота. Ті, видавши пронизливий скрип, неохоче піддалися.

— Ні. — Ден навіть не намагався приховати нервову посмішку. — Але як показує життя — найкращий план — це діяти за ситуацією. Не знаючи обстановку всередині, єдине, що нам залишається — розмова з господарями. Тим більше на нас чекають.

— Я готова! Йдемо зараз же! — Поки решта переступала з ноги на ногу, Марина рішуче вийшла вперед. Її скляні очі знову спалахнули іскорками надії без натяку на страх. Такою рішучою Ксю її, мабуть, ще ніколи не бачила.

Після згоди Марини у всіх додалося духу. Ден, звісно, помітно нервував, відчуваючи підвищену відповідальність за життя інших, і навіть намагався запропонувати зачекати на нього зовні, але ніхто його слухати не став. Відкинувши будь-які сумніви, підлітки рушили всередину.

Відлуння їхніх кроків підкреслювала гнітюча лиховісна тиша. Безліч чорних воронів з полум'яними очима уважно стежили за кожним їхнім рухом, перелітаючи з однієї статуї на іншу. Колись охайні доріжки вздовж сухих гіллястих кущів чимало постраждали від часу, бруду, шматків зруйнованих скульптур і екскрементів птахів.

Підходячи все ближче до величної пам'ятки архітектури, Ксю відчувала невимовне тремтіння. Сірі стіни будівлі рясніли загадковими барельєфами, які давно вкрилися тріщинами. Кожна колона з декоративним завершенням у вигляді листя аканта та окремі тераси особняка лякали якоюсь недоброю містичною енергією. Джон Райлі, мабуть, був ще тим відчайдушним сміливцем, якщо не побоявся придбати таку страшну пам'ятку архітектури. Дивно було навіть те, що її взагалі хтось продавав. Тут сміливо можна було знімати будь-який фільм жахів, не переймаючись зайвими декораціями. А ще особняк, здавалося, не мав ні початку, ні кінця, вражаючи велетенськими розмірами. Ймовірно, за кілька днів не обійдеш і половини кімнат.

Прямуючи до правого крила, з вікна якого виходило світло, підлітки раз у раз заглядали всередину чорних запустілих вікон, сподіваючись розгледіти те, що всередині. На деяких були вибиті шибки, а від слідів застарілої крові на одному з підвіконь стало не по собі.

Ксю раз у раз згадувала подробиці розповіді Жаклін про загадкові смерті мешканців замку і певної істоти на горищі, яка видавала звуки вночі і тягнула людей. Цікаво, чи цей монстр справді існує? Швидше за все так, враховуючи велику кількість загрозливих видів, з якими вони вже встигли зіткнутися.

Ксю на мить подивилась на верхівку будівлі, де повинно було розташовуватися це злощасне горище. У маленькому чорному вікні майнула якась тінь, явно не бажаючи потрапляти на очі. Цікаво, їй здалося, чи там справді хтось мешкає? У будь-якому випадку, поки не час замислюватись про це.

Минувши величезне ліве крило, що залишалося в запустінні вже багато років, вони, нарешті, прийшли до окремого невеликого входу з єдиним освітленим вікном на другому поверсі.

— А ось тут вже помітно сліди життя, — зауважив Максим, відзначивши чистоту доріжки, відносно нові сходи і навіть різнобарвні живі вазони, що висіли біля входу.

— Невже їм знайома любов до прекрасного? — здивувалася Еріка, схилившись до маленьких декоративних троянд. — Думала, подібні тварюки полюбляють лише морок, смерть і кровожерливих монстрів, які поїдають одне одного. Не дарма вони перетворили на це всю довколишню територію замку.

— Вони не породження пекла, а живі істоти зі своєю ідеологією та цінностями, нав'язаними суспільством, — задумливо відповів Ден, торкнувшись пальцями однієї квітки. — Та ж Нуара в юності не була тією, якою стала зараз.

— Тобто ти намагаєшся її виправдати? — огризнулася Ксюша, відчувши прилив обурення. — Забув, як вона знущалася з тебе весь цей час? Скільки людей убила за своє довге життя? Прихильницею яких цінностей являється? Вона і є породження пекла!

Ден відповів їй лише суворим крижаним поглядом, ніби засуджуючи за зайву упередженість. І як він із таким настроєм збирається брати участь у дуелі? Ксю щосили намагалася приховати ревнощі, що роз'їдали зсередини. Не може Ден щось відчувати до цієї дияволиці! Це ж верх абсурду!

Поки інші збиралися з духом, Макс голосно кашлянув і рішуче постукав у двері. Коли після двох хвилин нічого не сталося, він рішуче шарпнув за ручку і та без проблем піддалася. Слабке світло вмить вирвалося назовні, розсіюючи фіолетову напівтемряву. До них відразу долинув приємний аромат різноманітних нещодавно приготованих страв. Ксю тільки зараз усвідомила, наскільки сильно їй хотілося їсти. Голод скрутив нутрощі, від чого в животі голосно забурчало.

— Матінко рідна! Це запах млинців, чи що? — вразився Ден, як і Ксю, поклавши руку на живіт.

— Не просто млинців, а млинців з грибами та м'ясом. А ще, здається, пахне пиріжками з повидлом — моїми улюбленими. — Боря, як справжній гурман, заплющив очі та почав ловити носом манливі аромати.

— Нагадати казку про Гензель та Гретель? — Еріка кинула на Дена і Борю повчальний погляд.

— Ти вже, здається, говорила про це, коли ми хатинку Жаклін надибали, — згадав Ден, рушаючи всередину. — Але, як бачиш, ніхто з нас юшку не зварив.

— Знайшов з чим порівнювати! Будинок Жаклін і замок зі страшною історією, що належить Норвелу та Енджел, — заперечила Ксюша, втім, відчуваючи запаморочення від голоду. Аромат був настільки привабливим, що протистояти йому було просто неможливо.

— Ходімо. Чого гадати, якщо можна побачити все на власні очі. — Максим рушив усередину за Деном. Інші пішли за ними. Ксюша розуміла, що якщо хтось запрошуватиме їх сісти за стіл, навряд чи в них будуть сили відмовитися. Ось тільки не було гарантії, що це не чергові витівки Норвела, який «сердечно» запрошував їх у гості, і, очевидно, приготувався.

Перед тим, як зайти всередину, Ксю потилицею відчула чийсь пильний погляд. Почуття небезпеки пронизало зсередини блискавичним спалахом, і Ксю одразу ж подивилася назад. Прямо на перилах, сходах і підвіконні скупчилося безліч мовчазних воронів, які з цікавістю вивчали кожен їхній крок. Вони мало того, що зовсім не боялися людей, але й навпаки, намагалися підійти якомога ближче. Але, незважаючи на їхній містичний, лякаючий вигляд, Ксю розуміла, що не вони стали винуватцями дивного почуття. Ще хтось стежив за ними, і цей хтось був набагато сильнішим не тільки за воронів, а й за інших монстрів, що мешкали в лісі.

Її погляд мимоволі піднявся вгору — на можливе горище особняка, яке знаходилося приблизно на висоті четвертого поверху. Саме в тому вікні дорогою сюди вона розгледіла загадкову тінь незрозумілого походження. І, о матінко рідна — зараз вона побачила ту ж саму картину: у темній очниці маленького вікна височіло щось величезне, чорне, безформне і страшезне. Через відстань Ксю не могла розгледіти спостерігача, але те, що це не людина і не горянин, розуміла точно. Втім, через секунду тінь істоти, як і минулого разу, втекла всередину, а Ксю, відкривши рота, ще хвилину не могла зібратися з думками. Невже черговий монстр? Ось тільки щось їй підказувало, що те, що вона побачила у вікні — набагато страшніше та загадковіше, ніж вони можуть собі уявити. Те, з чим вони ще не стикалися.