Глава 28. Підступні троянди

Подальший шлях проходив у затяжному мовчанні. Лише важкі зітхання та рідкісні перешіптування час від часу порушували гнітючу тишу ущелини. Холод пробирав до кісток, на відміну від задухи, що стояла в лісі, тому всі дістали теплі кофти. Скеляста дорога почала підніматися вгору, а значить, невдовзі вони повинні опинитися в такому ж лісі, тільки вже ближче до замку. Відсутність сну та нормального відпочинку почала помітно позначатися на самопочутті. Хтось кашляв, хтось постійно відставав, важко перебираючи ногами, а хтось періодично звільняв вміст рюкзака, щоб позбутися зайвого вантажу. У команді панувала загальна демотивація та пригнічення, від чого Ден почував себе ще гірше. Йому не хотілося нічого, що, в принципі, якось підтримувало життя нормальної людини — ні їсти, ні спати, ні жити. Думки про Костю заважали адекватно оцінювати обстановку навколо та подальші плани. Таким убитим він давно себе не відчував.

Рослинність в ущелині лякала більше, ніж лісова глушина, що кишіла монстрами. Уздовж звивистої скелястої дороги, зануреної у чорні сутінки, росло безліч колючих чагарників, покритих чорними трояндами. Це не були висохлі квіти, які вони спостерігали одразу після настання червоної ночі. Ймовірно, вони знаходились на піку цвітіння, і навіть випромінювали своєрідний аромат, який погано впливав на ясність думок. Ден на підсвідомому рівні відчув щось зловісне, але вирішив поки що не озвучувати побоювання.

Ксюша неквапливо крокувала поряд, понуро опустивши голову. Її присутність трохи заспокоювала і зігрівала на підсвідомому рівні, тому Ден не відходив далеко від подруги. Тримаючи її у полі зору, він постійно стежив за прилеглими територіями на випадок, якщо із чагарників щось вискочить. Побачивши, як Ксюша торкнулася пальцями троянди, він відразу ж схопив її за руку і потягнув на себе. Від несподіванки дівчина вдарилася носом у його груди.

— Що ти робиш? — Вона скинула на нього спантеличений погляд. Втім, за всієї розгубленості її очі враз загорілися, а щоки вкрилися червоними плямами. З недавнього часу Ден почав розуміти цю поведінку і відчувати збентеження у відповідь.

— Не чіпай ці троянди, — невпевнено кинув він, за звичкою втікаючи від її погляду.

— Мені вони здалися дуже красивими, незважаючи на колір. — нерішуче відсторонюючись, Ксю ненароком подивилася на пальці, якими встигла торкнутися вугільних пелюсток. Шкіра там посиніла і зморщилася. — О-о-о! Це що за чортівня?!

— Я ж казав — не чіпай! — Ден повернувся до інших. — Увага! Тримайтеся подалі від квітів. Якщо можливо, одягніть шарф на обличчя або дихайте в носовичок. Тут щось нечисте.

— Я не впевнена, але, здається, ці кущі також ростуть на Горані. — З ними порівнялася Еріка, яка, наче старша сестра, обіймала заплакану Марину. — Один дотик до квіток п'янить жертву та діє на психіку, як чимала доза алкоголю. Це використовують каслики, щоб задурманити і живцем зжерти будь-яку істоту, що потрапляє в цю пастку.

— І знаючи це, ти мовчала? Якого біса? — розлютилася Ксюша, і відразу знову подивилася на зачеплений палець. Пляма на ньому зникла, але раптом вона похитнулася, наче від запаморочення.

— Я ж сказала, що не впевнена, — знизала плечима Еріка. — Та заспокойся ти! Слідів касликів тут не видно, а самі по собі ці квіти не несуть великої загрози. Побудеш п'яною якусь годину, а потім усе стане на свої місця.

— Каслики — це хто такі? — стурбовано запитав Боря, тривожно озираючись. — Пам'ятаю, наче Норвел говорив про таких. Але ми їх ще не зустрічали, так?

— Я б на твоєму місці думав, як забратися звідси подалі, а не витрачати час на балаканину, — суворо викарбував Максим. Потім з тривогою спрямував погляд на Ксюшу. — Ти як? В нормі?

— Поки що так, — невпевнено сказала та, торкнувшись руки Дена. — Але присутнє дивне запаморочення, тому, дійсно, не будемо марнувати часу. Не подобається мені навколишня атмосфера.

— Тримайся за мене, якщо стане недобре, ок? Невдовзі ущелина має закінчитися. Тоді і зробимо причал.

Ксюша, втім, не поспішала відпускати його руки. Інші почали відчутно нервувати, тому й поспішили продовжити підйом вгору.

Рухатися у прискореному темпі було вкрай складно, так як з кожним кроком дорога звужувалась, перетворююсь на скелястий крутий пагорб. Звідкись зверху час від часу сипалося каміння та шматки ґрунту. Ден міцно тримав Ксюшу за руку, допомагаючи їй долати важку дорогу. Її хода була нерівною, а погляд туманним, але вона продовжувала переконувати його, що почувається нормально.

Раптом десь збоку він уловив дивний шум, ніби хтось причаївся в кущах. А ще за секунду Ксюшу щось схопило за ногу, і, вирвавши її з хватки Дена, потягло в чагарники.

Не встигла подруга закричати, як Ден, перебуваючи на піку нервового збудження, кинувся за хижаком зі швидкістю світла і, встигнувши розгледіти тільки блискучі очі в темряві, встромив меч у невідомого монстра. А потім все знову сталося, як у тумані. З криком люті та розпачу Ден почав завдавати монстру блискавичних ударів. Його меч розсікав кістки і плоть хижака, а внутрішній ураган підкорив розум настільки, що він уже не міг себе контролювати. Тільки не Ксю. Він не дозволить собі втратити ще й її. Скоріше стане тим, хто зітре будь-яку небезпеку, що загрожуватиме їй, в пух і порох. Він більше не дозволить собі нікого втратити, тим більше найдорожчу людину.

Ден не міг зупинитися завдавати удари, не звертаючи уваги ні на бризки крові, ні на відсутність опору, ні на крики друзів з проханням зупинитися. Лише коли Ксюша схопила його за лікоть і силою відтягла від убитого монстра, Ден нарешті прийшов до тями. Його подих збився, серце калатало, як божевільне, а навколишній світ занурився у морок.

— Досить! Ти давно вже вбив його! — нарешті до нього долетів зляканий голос подруги, яка вже встигла видихатися, намагаючись до нього докричатись. Ден кинув меч і подивився на криваве місиво недалеко від себе. Що це був за монстр, як виглядав і чим був небезпечний, він так і не встиг зрозуміти.

— Чорт забирай, Дене! Твої гени все більше дають про себе знати, — з жахом констатувала Еріка, насилу стримуючи блювотні позиви.

— І це плюс у нинішніх обставинах, погодься,— заперечив він, більше не бажаючи пригнічуватися через власні пориви.

— Погоджуся. Але раджу поберегти сили для інших монстрів. Цей навіть не встиг зрозуміти, що діється, як ти вже його прикінчив. Необов'язково було потім перетворювати його на фарш.

— А що це взагалі було? Виглядає огидно. — Боря затулив ніс рукою і з усіх сил намагався не розглядати пошматовану тварюку. Зрозуміло було тільки те, що вага його була близько ста кілограмів, а шкіру покривали маленькі шипи, немов у їжака.

— Я вже казала — це каслик. Ці монстри самі по собі полохливі, тому на Горані жили біля різноманітних отруйних рослин. Вони стійкі до будь-якої отрути, на відміну від інших монстрів, тому з їхньою допомогою полювали. І хоча каслики дуже сильні та моторні — нападати на жертву в здоровому глузді не ризикують. Тому він і хотів потягнути Ксюшу, оскільки її розум вже затуманений, і вона не стала б чинити опір.

— Ще й як би стала! Але Ден убив його швидше, ніж я зрозуміла, що відбувається, — заперечила Ксю. Вона намагалася виглядати бадьоро, але приховати сильний переляк і блукаючий погляд була не в змозі. Ден розумів, що вона не в порядку, та й шок від недавнього нападу монстра ще не минув. Але, мабуть, бажання приховувати страх та недугу від більшості у них було спільне.

Помітивши недалеко струмок, Ден вирішив умитися, щоб позбутися від слідів крові на руках і обличчі. Якимось дивом кофта залишилася чистою, що можна було вважати везінням, адже чистий одяг поступово закінчувався, а ходити в брудному та рваному не дуже й хотілося.

— Що ж, ходімо далі. Немає гарантії, що він тут один. — Ден знову взяв Ксюшу за руку і, обійнявши її за плечі, повів за собою. Вона виглядала трохи спантеличеною через його жести, але пручатися не стала. Втім, йти самостійно вона навряд чи змогла б, оскільки постійно втрачала рівновагу і спіткалася об різні виступи. Ден розумів, що потрібно зробити невелику зупинку, щоб вона прийшла до тями. Та й інші добряче втомилися від постійного підйому вгору та нещодавніх подій з павуками.

— Здається, я тепер все більше розумію, чому в цій ущелині так тихо. Тут не нападають відкрито, зате заманюють у пастку. Що павуки з павутиною, що каслик з отруйними квітами, — зробив висновок Максим, подаючи руку Еріці та Марині, щоб подолати ще одну перешкоду.

— Мабуть, так. Але, думаю, що найнебезпечніший відрізок шляху вже позаду, — відповів Ден, подивившись у бінокль вгору. Здавалося, небо стало ближче, а темрява трохи розсіялась, змінившись на блакитні сутінки. Придивившись, він помітив щось дивне на вершині, що надто нагадувало дорожній покажчик. Здається, щось схоже він вже бачив у своїх снах.

Повідомивши решту про побачене, Ден спробував прискоритися, не відпускаючи руку Ксюші. Він відчував дихання чогось зловісного й до болю знайомого, що надто довго манило до себе. Наче ось-ось він зіткнеться зі своїм головним кошмаром віч-на-віч і щось у ньому змінитися назавжди. А ще здавалося, ніби те, що він несвідомо шукав усе своє життя — знаходиться зовсім поруч. Ніби саме зараз він на своєму місці і робить те, для чого й був народжений. Невже саме так і повинен відчувати себе повелитель? І чому що далі, тим більше він стає тим, ким потрібно для вирішальної битви? Невже саме цього він хотів, і чи вміє ще жити іншим, спокійним життям, як колись?

Прогнавши замішання та непотрібні сумніви, Ден зробив останні кроки нагору і допоміг вибратися Ксюші. Інші рішуче наслідували його приклад, забувши про виснаження і навіть обережність. Те, що вони побачили зверху, вразило їхню уяву набагато сильніше, ніж будь-які домисли.

Попри очікування побачити продовження мертвого лісу, перед підлітками розкинувся величезний занедбаний парк. Ймовірно, багато років тому тут ще вирувало життя. Померлі дерева і кущі росли упорядковано, а між ними звивалися викладені каменем численні доріжки. Старі, ненадійні на вигляд лавочки запрошували відпочити після довгої дороги, а крихітні альтанки на дві людини ніби спеціально були створені для закоханих пар. Трохи далі виднілися каруселі для дітей та дорослих, іржаві гойдалки і навіть щось схоже на оглядове колесо. Колись тут відпочивали дорослі та діти, на клумбах росли квіти, у альтанках цілувалися закохані пари, а всюди звучав радісний сміх. Зараз все це здавалося лише луною давно забутого минулого, яке назавжди пішло в небуття. Занедбаний парк тепер був укутаний аурою смерті, мороку та смутку та виглядав як локація із фільму жахів.

Ден знову звернув увагу на дорожній покажчик, на якому красувався старий напівстертий напис: «Власність Джона Райлі». Центральна дорога парку вела кудись удалечінь, і ховалась за деревами. Очевидно, сам особняк був трохи далі, але до нього явно не більше кілометра.

— Що ж, парк я очікував тут побачити найменше, — зробив висновок Максим, і тут же рішуче переліз через високий паркан, що служив огорожею і, мабуть, не давав колишнім мешканцям випадково впасти в ущелину.

— Вочевидь, у них було багато часу, щоб спорудити парк. Створили собі маленький рай у паралельному світі, щоб не було так нудно, — припустила Еріка, і, перебравшись за допомогою Макса на інший бік паркану, відразу пішла до найближчої альтанки. — А через кілька століть може і місто б збудували.

— Цікаво, а тут теж є монстри? — Боря на відміну від інших, насилу переліз через огорожу. Хоча він і втратив не менше семи кілограмів і покращив фізичні показники, деякі дії йому давалися трохи важче, ніж іншим. Втім, як тільки він упорався із завданням, відразу ж почав допомагати Марині і навіть трохи почервонів від її «дякую».

— Поки що тут тихіше, ніж у лісі. — Ден ретельно вивчав нову територію. Нічого, що натякало на небезпеку, він поки не помітив, але це, звісно, не давало гарантію спокою. Придивившись до дальньої альтанки, він помітив у ній два людських скелета, що обіймали одне одного. Вони, схоже, навіть померти вирішили разом, хоча, на перший погляд, причиною смерті було точно не вбивство. Зрозумівши, що ніхто не помітив знахідки, Ден вирішив вдати, що й сам нічого не бачить. Нема чого розжарювати обстановку.

Відпочити вирішили у альтанках ближче. Вони знаходились на невеликій відстані одне від одного, тому підлітки розділилися по парах. Еріка та Марина зайняли найкомфортнішу альтанку, де навіть слідів поломок не було видно. Боря і Максим розташувалися в тій, де був відсутній столик, але дверцята зачинялися щільніше, ніж інші. Ден і Ксю не обирали компанію одне одного, але, схоже, друзі все вирішили за них. Вони сіли в альтанці, де замість окремих стільців був невеликий диван, обшитий шкірою та м'яким наповнювачем. У деяких місцях він вибивався назовні, а сам диван скрипів і погрожував зламатися під їхньою вагою, але вибору особливо не було. Перекусити вирішили тими ж бутербродами і сухофруктами. Готувати щось серйозне вони не мали ні сил, ні можливості.

Ксюша намагалася здаватися здоровою і тверезомислячою, але її видавала нерівна хода і блукаючий погляд. Тримати голову прямо їй давалося важко, а очі час від часу заплющувалися від втоми. Ден зробив їй бутерброд і віддав останній шоколадний батончик. Дуже хотілося дати їй можливість хоч трохи подрімати, тому він хотів укласти її на диван, а самому зробити собі крісло зі свого рюкзака. Ксю не підтримала його ідею і наполегливо попросила Дена сісти поряд, щоб на нього опертися. Еріка обіцяла, що стан подруги має покращитись через години дві, а до того їй краще дати можливість поспати. Звичайно, якщо поряд з ним вона почуватиметься у безпеці, Ден готовий побути подушкою увесь цей час.

Ксюша схилила голову йому на груди і обхопила за стан, що навряд чи зробила б у адекватному тверезому стані. Незабаром його спина почала пекти від незручного положення, але хіба може він порушити її спокій? Та й коли ще дочекаєшся таких міцних, трепетних обіймів з її боку, геть-чисто позбавлених сорому? Ден боявся зітхнути зайвий раз, щоб не порушити ідилію. Поруч із нею сірий світ навколо набував зовсім інших фарб, а жити хотілося сильніше, ніж будь-коли ще.

— Ти так приємно пахнеш. М'ятою та свіжістю літнього дощу, — промуркотіла Ксю через двадцять хвилин спільного комфортного мовчання. Ден здригнувся і глянув на неї зверху вниз — невже не спала?

— Просто в струмку вимився недалеко звідси. А ще я вимазався в твоїй улюбленій олії, коли павуків травив. — Ден усвідомлював, що його відповіді звучать безглуздо і нескладно, але зараз він справді почував себе ніяково.

— Ти пахнеш собою — мій улюблений аромат. Так добре, коли ми сидимо так близько одне до одного. От би сидіти так постійно. — Вона говорила невиразно і тихо, сильніше утнувшись носом у його шию, а руками гладила його по голій спині, ніби не помічаючи, що футболка задерлася. Ден відчув, як по тілу пробіг натовп мурашок, а до щік приплив жар. Чорт забирай, та вона точно знущається! І як тут встояти? Денис не помітив, як почав гладити у відповідь її за плечі та шию, перебираючи пальцями пасма волосся.

— Ти такий вродливий. Господи! І коли ти встиг стати таким привабливим? Це вище моїх сил! — Вона трохи відхилилася і зазирнула йому у вічі. Здавалося, її стан явно не покращується, а навпаки, стає більш розкутим. Ксю в здоровому глузді б ніколи себе так не поводила.

— Ти теж... Приваблива... — Ден дивився на її губи і знемагав від неприборканого бажання їх поцілувати. Ще й усвідомлення, що Енджел, як запевняв Норвел, більше не спостерігає за ним... Надто добре все поки що складається, навіть ідеально!

— Хочу, щоб ти мене поцілував.

— Ти не в здоровому глузді, Ксю. Я не хочу користуватися тобою.

— Набрид уже зі своїм здоровим глуздом! Мені так добре зараз, я почуваюся такою вільною! Мабуть, я сплю. — Її рука під його футболкою плавно перемістилася на його груди і торс, а губами вона майже дотяглася до його підборіддя. Прокляття! Та це тортури, не інакше... І чому такі моменти відбуваються між ними, коли хтось у нетверезому розумі? Ден не розумів, як поводитися.

— Ти ж за кілька годин пошкодуєш про свою поведінку, — попередив її він, розуміючи, що сили протистояти вичерпалися.

— Не пошкодую.

Краще б вона мовчала. Ден торкнувся пальцями її щік і притис її сильніше до себе. А потім обережно торкнувся її губ. Ксю тут же поглибила поцілунок, шалено притискаючись до нього. Її пальці продовжували пестити його груди під футболкою, а рухи були настільки сміливими і пристрасними, що Ден мало не зомлів. Він не повинен нею користуватися! Не повинен поводитися так безтурботно! Але як припинити це солодке випробування?

— Досить, Ксю! Зупинись. — Ден різко відсторонився, відвівши від себе її руки. Вона ж не в собі! Як він міг узагалі допустити цей поцілунок? Ксю настільки опішила, що, здавалося, до неї вмить повернувся здоровий глузд. Її очі стали вологими, а погляд настільки згас, що Дену стало дурно.

— Скільки ж можна стукати у зачинені двері, — тихо прошепотіла Ксю, відвернувшись. Здавалося, вона не до нього зверталася, а більше до самої себе. — Я більше ніколи не потурбую тебе своїм коханням.