Глава 25. Різна мова почуттів

Можна все життя думати, що знайомий з кимось досконало, але насправді не знати нічого. Недарма кажуть, що справжня сутність людини відкривається у надважких умовах, коли під загрозою стоїть найцінніше — життя.

Ксюша справді думала, що знає Дена як своїх п'ять пальців. З дитинства вони були нерозлийвода, мешкаючи одне з одним по сусідству і проводячи разом увесь вільний час. А потім все в одну мить просто взяло і розсипалося, як картковий будиночок, а кожен день став черговим відкриттям нових, несподіваних подробиць.

Зараз, знаходячись посеред лісу в цьому Богом забутому місці, де небезпека ходить по п’ятах і кожна мить може виявитися останньою, їй здавалося, що все це не насправді. Що зараз вона прокинеться у літньому таборі, очікуючи на побачення зі Стасом, і усвідомить, що все це виявилось лише страшним сном. Що вона зовсім не закохана в Дена, а ніякої Енджел і близько не існує. Що повелитель — це всього на всього вигадка, фантазія сонного мозку, або ж просто черговий кошмар. Що ніяких монстрів не існує, як і інших планет з більш сильними створіннями, які прагнуть захопити Землю. Ну і, зрештою, хіба може її найкращий друг бути якимось обраним, ще й об'єктом божевільної пристрасті королеви іншої планети?

Навіть сильній біль в руці та цівки крові, що стікали між пальцями, не відчувалися так гостро і важливо, як незрозуміла поведінка Дена, його діалог з Енджел і видовищна битва з монстрами кілька хвилин тому. Коли взагалі її найкращий друг перетворився на винищувача нечисті та ключову фігуру усього жаху, що відбувається? Коли встиг подорослішати, стати таким страшенно привабливим і водночас зовсім далеким — не тим, кого вона знала все життя? Куди подівся той безтурботний хлопчак з дитинства, постійно спраглий до пригод, з неперевершеним почуттям гумору та легкістю у спілкуванні та розумінні? Це точно не її друг. І хоча від цього Дена вона сходила з розуму, і цей Ден став втіленням її жіночих фантазій, але, чорт забирай, де її найкращий друг? Вона не могла змиритися з цією втратою і постійно перебувала на межі стресу, не в змозі розібратися з цими новими почуттями.

— Ти в порядку? Покажи руку! Тебе більше ніде не зачепило? — Ксюша настільки потрапила в пастку власних емоцій, що й не помітила, як Енджел зникла, а сам Ден опинився поряд з нею, з тривогою розглядаючи її рану.

— Це всього-на-всього укус. Нічого особливого, — спробувала вирватися Ксю, блиснувши на нього гнівними очима. Чому вона взагалі злиться? Хіба це справедливо з її боку?

— З якого часу укус небезпечного монстра — це нічого особливого? — розлютився Ден, тремтячими руками перебираючи речі в рюкзаку в пошуку предметів першої допомоги.

— А з яких пір твої смерті — це лише дрібниця? Нічого, що потім ти перетворюєшся на останнього параноїка, який не в змозі контролювати тремтіння в тілі?

— Тобі здалося. Зі мною все в порядку. — Ден щосили намагався виглядати спокійно, хоча в нього це мало виходило. — Чого тему переводиш?

— Та не в порядку! Взагалі, все, що відбувається навколо і з тобою теж — це ні чорта не в порядку, Дене! Невже ти сам цього не розумієш? — Ксюша почала виходити з себе. Нерви, поява Енджел і жорстока поведінка Дена надто боляче вдарили по її психіці в останні години життя. Вона не могла стримувати потік цих руйнівних почуттів.

— Зараз не найкращий час для з'ясування стосунків. Тому просто замовкни, будь ласка, і дай мені обробити твою рану.

— Я й сама не безрука! Можу самостійно про себе подбати.

— Однією рукою? Чи у тебе їх кілька? — Ден намагався говорити тихо й лагідно, ніби усвідомлюючи свою провину. Хоча в чому він, власне, винен — навіть Ксю не могла пояснити, але щось явно було не так.

Вона важко зітхнула, намагаючись заспокоїти внутрішній ураган. Поводитися, як дурне істеричне дівчисько — верх слабкості та абсурдності в нинішніх обставинах. Зараз найважливіше — це дорога вперед, боротьба за виживання і майбутня битва, про результат якої не знав ніхто. Ну і підтримувати Дена, незважаючи ні на що, тому що проблеми, в які він влип по самісінькі вуха, і ворогу не побажаєш. Хто завгодно б вже дахом поїхав, а він мужньо тримається, незважаючи на всі «але». Та й Ден — напівкровка, все ж таки… Треба б вже змиритися з темними сторонами його особистості.

Поки Ден перев'язував її рану, Ксю озирнулася навсібіч, щоб перевірити, в якому стані інші. Майже всі були покусані, подряпані та добряче налякані. Марина так взагалі плакала, опустившись навколішки, хоча треба віддати їй належне за досить довгу витримку. Костя судорожно копався в рюкзаку в пошуках аптечки, а Максим ні на крок не відходив від Еріки, яка нещодавно повернулася з лісу. Невже ці двоє порозумілися? Ксюша навіть не помітила, як Максим залишив її у спокої, кардинально змінившись після того, як поранив Дена. Можливо, в іншій ситуації вона б навіть приревнувала колишнього залицяльника, але в нинішніх обставинах була цьому тільки рада. Та й не кохала вона його. Тут як не крути, а вичавлювати з себе неіснуючі почуття було непосильним випробуванням. Ще й коли той, кого вона дійсно кохала, постійно маячив перед очима.

— Нам треба відпочити та як слід обробити рани. Можу запропонувати один варіант. — Ден нарешті відійшов від Ксюші та обвів кожного поглядом. Його очі й досі якось гарячково виблискували після того, що сталося.

— Хіба тут це можливо? Небезпека ходить по п'ятах, — здивувався Максим, нервово вдивляючись у сухі чагарники, що періодично здригалися від якогось руху.

— Я, здається, розумію, на що ти натякаєш. Непогана ідея, — здогадалася Еріка, підморгнувши Дену. Незважаючи на те, що її намагався поцупити дарлик, дівчина зовсім не здавалася переляканою та спантеличеною. У певному сенсі вона трималася краще за самого Дена. — Ти теж впізнав цю місцевість?

— Так, ці колючі чагарники за пагорбом ні з чим не переплутаєш. Отже, той склеп знаходиться недалеко звідси. Я не відчуваю енергетику кристалу, тож думаю, що його там немає.

Помітивши спантеличені погляди інших, Еріка в кількох реченнях розповіла, як вони з Деном знайшли старовинну гробницю, в якій кристал очікував свого повелителя.

— Тобто ти хочеш сказати, що ми можемо розбити табір у місці спокою тих нещасних? Ще й поряд з їхніми рештками? — криво посміхнувся Еріці Максим, почухавши за вухом.

— А тебе щось бентежить? Злякався купки кісток? — не втрималася від підколу Еріка, навіть не намагаючись приховати глузливу посмішку. Максим вмить почервонів та зніяковів, як той сором'язливий п'ятикласник.

— Думаю, ніхто з них не вважатиме це за образу. У будь-якому разі — їм уже все одно, — трохи розслабився Ден та натягнув рюкзак на плечі.

— Ну, всередині там точно безпечніше, ніж тут. Я зможу нормально обробити та перев'язати рани, щоб не було інфекції. Та й не завадило б усім випити антибіотики від наслідків укусів. — Костя погладив свою аптечку, як справжній скарб. Потім дбайливо обійняв Марину. — Тихо, сонечко, все обійшлося. Як бачиш, наш повелитель далеко не з боязких — знову всіх врятував. Тож не хвилюйся.

— Та не те слово врятував! — захоплено підтримав Боря, який, незважаючи на кілька укусів, виглядав ще тим оптимістом з вогником в очах. — Наш повелитель — ще та бойова машина для обробки м'яса! У житті не бачив нічого подібного. Хіба що у грі «Море кісток». Там був чувак, який вважався бета-тестером, і він шматував монстрів не гірше за Дена.

— Дякую, бро, але це лише відпрацьовані роками навички. Нічого надприродного, — спробував виправдатися Ден.

— Ну, звісно ж! Саме тому Енджел ледь не знепритомніла від твоїх бойових прийомів, — зауважила Еріка, закотивши очі. — Я можу з упевненістю сказати, що це не просто бойові навички. Твоя сила постійно збільшується. Може ти не помічаєш, але те, що ти і є повелитель — стає очевиднішим з кожним днем.

— Це все мій меч. Недарма я його отримав у подарунок від кристала. — Дену не сподобався наголос на його здібностях. Як, у принципі, і було завжди.

Ксюша вирішила промовчати, не поділяючи натхнення інших. Щиро кажучи, її лякала навіть не унікальна сила Дена, а те, яким він ставав у бою — жорстоким, холоднокровним і одержимим, ніби йому справді подобався цей стан. Вона розуміла, що до кінця не зможе змиритися з його здібностями і тим, що він і є тим самим повелителем. Яким би крутим він не виглядав з боку — його трансформація швидше лякала Ксюшу, ніж захоплювала. Хоча заради справедливості треба визнати, що коли її друг, подібно до героїв з фантастичних фільмів, боровся з монстрами, вона не могла відвести від нього очей. Його статний вигляд у чорному одязі з хижими синіми очима, що виблискували у темряві, хвилював її серце зовсім не по-дружньому. Але це ніщо в порівнянні з іншими, більш суперечливими почуттями, які атакували її мозок, як рій набридливих мух.

— Що ж, йдемо тоді накриємо галявину в гробниці. Вшануємо пам'ять полеглих, так би мовити! — Максим потягнувся і спрямував рішучий погляд вдалечінь. — Хочу зауважити, що я ще й добряче зголоднів. Треба терміново заїсти стрес.

— Ти справді маєш апетит, коли навколо стільки пошматованих тварин? Та ти просто нелюд! — обурилася Марина, витираючи рештки сліз. Вона вже трохи заспокоїлася і зібралася з духом.

— До речі, м'ясо дарликів горяни теж вживають. Хоча в них існують інші, кращі для цього завдання монстри, яких вони спеціально вирощують на забій, — вирішила зазначити Еріка, кинувши грайливий погляд на Максима.

— Дякую, але сьогодні, мабуть, утримаюся. Не налаштований поки що на екзотику, — гидливо поморщився Максим і відійшов подалі від роздертих тіл.

— Ну що ж, ходімо!Тут не більше кілометра до склепу. Можливо, метрів сімсот. — Ден рушив вперед, нервово стискаючи рукоять меча. Тремтінням в його тілі ще до кінця не минулося, змушуючи його відчувати відразу до самого себе. От тільки Ксю розуміла, що він не через страх такий спантеличений. Все це — наслідки пройдених випробувань, тягар відповідальності та страх за життя друзів. Навряд чи його психіка досить стійка, щоб все це витримати і зберегти холоднокровність.

Інші наслідували приклад Дена і рушили слідом. Мертвий ліс знову лякав хаосом звуків і хаотичними тінями за деревами, ніби все навколо так і кишіло монстрами. Оберемки загадкового диму, що витали поруч, ніби згустки негативної енергії як і раніше наводили смуту та острах. Лишалося сподіватися, що вони не приховують чергову погань, з якою їм доведеться битися. До наступного випробування ще ніхто не встиг морально підготуватись.

— До речі, ти ж у нас експерт з монстрів із Горана. — Максим, що йшов поруч з Деном, звернувся до Еріки. — Можу припустити, що й цей звуковий безлад ти розумієш краще, ніж ми. Яке джерело всієї цієї ахінеї? Ще трохи, і мій мозок точно вибухне.

— Не думаю, що тебе заспокоїть відповідь на це питання. — Еріка прислухалась і зловісно посміхнулась, ніби насолоджуючись хвилюванням Максима. — Мені знайомо більше половини з почутого, і повір — бажано нікому з цих тварюк не попадатися на очі.

— Ну, цим так точно, — озвався Ден, який йшов трохи попереду і зупинився, кивнувши головою праворуч.

Втім, гучні звуки лютої гризні відразу ж змусили всіх здригнутися і сповільнити крок. За кілька десятків метрів від них чорні обриси якихось монстрів з очима, що жевріли в темряві, влаштували між собою криваву сутичку, немов зграя диких вовків. Вони мало не шматували одне одного, видаючи при цьому страшні хрипкі звуки.

— До речі, ці два види постійно гризуться і полюють одне на одного, хоча й мають рівні сили. Дивно, що вони ще досі існують, — спокійно констатувала Еріка, з цікавістю спостерігаючи за сценою розлюченої хижацької війни.

— Може, їхній тваринний світ по-своєму цікавий, але я б не проти обговорити це в склепі,— тремтячий голос Борі натякав, що непогано б забратися звідти подалі, поки їх не помітили.

— Ще метрів двісті звідси. За мною. — Ден змінив курс маршруту, повернувши ліворуч, у протилежний бік від монстрів.

Незабаром перед ними виріс величезний пагорб, покритий колючим чагарником. Тільки приглядівшись можна було помітити стару, наполовину обсипану цеглу, яка ледь виднілися крізь суху поросль.

Переглянувшись між собою, друзі зібралися з духом і рушили всередину за Деном, який поводився так, ніби бував там мало не щодня. Він зачинив за останніми двері і впевнено пішов сходами вниз, не гребуючи темрявою, павутинням і можливими тварюками, які могли ховатися всередині.

Ксюша посвітила ліхтариком навсібіч і вразилася високими колонами та стародавніми скульптурами, які їх підтримували. Сліди часу були добре помітні на відсутніх кінцівках фігурок малюків у вигляді янголят і ще якихось потойбічних істот. Сходи перетворилася на шматки каміння та пісок, ніби їх зруйнували найсильніші підземні поштовхи, через що спускатися в підземелля було вкрай складно.

Подолавши невелику відстань вниз, підлітки опинилися в надійному укритті від зовнішніх звуків, занурившись у мертву, майже потойбічну тишу. Темряву чудово розсіювали ліхтарики і саморобний світильник Борі, який той якимось дивом прихопив із собою.

Опинившись у повній безпеці, Костя ретельно обробив укуси та поранення, які, до речі, у деяких виявилися серйозними. Максимові навіть довелося накладати невеликий шов на нозі, попередньо вколовши лідокаїн. Іншим пощастило більше, але доведеться деякий час рятуватися знеболюючими та заспокійливими, якщо подібне повториться.

Перекусити вирішили сухим хлібом, який спекла Жаклін за кілька днів до цього, і в'яленим м'ясом, оскільки його залишалося чимало. На рештки кількох людей, що лежали в іншому кінці підземелля і були недбало прикриті старою пожовклою тканиною, вони, правду кажучи, навіть забули звернути увагу. Порівняно з пройденими випробуваннями, все це тепер здавалося лише відголосом старої трагічної історії, яку слід приймати з сумом та жалем, але точно не з огидою та страхом.

Ден виявився єдиним з усіх, кому медична допомога зовсім не знадобилася. Втім, його психологічний стан хвилював Ксю набагато сильніше, ніж якісь незначні подряпини. Вона не могла не думати про його останню розмову з Енджел і відчайдушні спроби переконати її в тому, що являється останньою мерзотою. Коли він так поводився — їй і самій починало здаватися, що він дійсно бажає таким стати. Лише ретельний аналіз думок і почуттів допомагав усвідомити, що таким чином він лише ховається за маскою, приховуючи свої вразливі сторони.

— Не хочеш прийняти заспокійливе? Немає сил спостерігати, як ти намагаєшся вгамувати тремтіння, — не витримала зрештою Ксюша, спостерігаючи, як Денис ховав руки від інших, щоб не видати нервової напруги. Чесно кажучи, його стан здавався дивним і неприродним з огляду на зовнішній спокій. Ймовірно, навіть сам Ден не розумів, що з ним відбувається.

— Ти знущаєшся, Ксю? Я у повному порядку! — Її спостережливість вплинула на нього дратівливо. — Не знаю, що зі мною таке, але це точно не стрес.

— Я й не говорю про стрес! Але ти постійною у напрузі, а це теж має сильний вплив на психіку. Немає нічого ганебного в тому, щоб допомогти собі розслабитись.

— Ти думаєш, у нинішніх обставинах я можу дозволити собі таку розкіш? — Денис видав нервовий смішок. — Я відповідаю за кожного з вас! Одна моя помилка може коштувати комусь життя! Думаєш, я маю право дозволяти собі розслаблятись?

— Те, що нас покусали — не твоя провина, Дене. Ти не мав іншого вибору, інакше б Еріки з нами вже не було. — Ксю безуспішно намагалася зловити його сповнений відчуженості погляд. Здавалося, Ден настільки пішов у себе, що не може знайти дороги назад. — Та й взагалі! Невже ти сам не розумієш, що тягар відповідальності, який ти сам на себе звалив, може зламати тебе за крок до фіналу? Кожен може впасти, якщо понесе надто важку ношу. Ти не мусиш тягнути її сам! Ми тут, щоб бути підтримкою та опорою для тебе. Ти маєш покладатися на нашу допомогу.

— Думаєш, ти дуже допоможеш мені, якщо перетворишся на купку попелу? — Його сині очі по-хижому блиснули, даючи зрозуміти, що будь-які вмовляння не мають сенсу. Мабуть, остання розмова з Енджел досі не давала йому спокою, як, втім, і самій Ксю.

— А ти? Вважаєш, що прикинувшись останнім мерзотником, ти вгамуєш її запал? — Її голос зненацька зірвався. Ксю розуміла, що їх хвилюють різні речі, але не висловити своїх побоювань вона не могла.

— А з чого ти взяла, що я прикидався? — Холод у його погляді бентежив. Здавалося, Ден робить все, щоб зачепити її за живе. Але навіщо?

— Хочеш переконати мене, що насправді являєшся таким, як намагаєшся здаватися? Думаєш, я не знаю тебе справжнього?

— Ксю, давай просто домовимося про одну річ, — перебив її він, мабуть, не вважаючи за потрібне виправдовуватися. — Ніколи! Більше ніколи і за жодних умов не наближайся до мене, коли вона поряд! Вдай, що мене не існує. А ще краще — нехай так буде завжди.

— Що? — Ксюша насилу приховала хрип у голосі. Їй хотілося закричати, не зважаючи на думку інших, або вмазати йому добрячий ляпас. Зробити будь-що, щоб Ден перестав поводитися, як останній мерзотник. — Це натяк такий, щоб я залишила тебе в спокої? Якого біса?! Скажи, ти зараз навмисне хочеш зробити мені боляче?

— Я сподівався, що ти зрозумієш усе сама. — Дена явно зачепила нотка приреченості в її голосі. Як би не намагався поводитися, як останній негідник — його, як і раніше, хвилювали її почуття. Принаймні так їй здавалося.

— Що зрозумію, Дене? Твою мінливість? — Ксю вмить забула, про що вони взагалі говорили. Хронічне почуття невизначеності досягло піку і більше не могло триматися в лещатах свідомості. Їй треба було вилити всі свої емоції, доки вони остаточно не зламали її душу. — Ти то наближаєш мене, то відштовхуєш, то натякаєш на свої почуття, то включаєш повний ігнор. Що за чортівня взагалі між нами відбувається? Ти хочеш загнати мене в дурку?

— Господи! Ну коли ж ти нарешті зрозумієш, що моя поведінка ніяк не стосується ставлення до тебе! — Ден упустив голову на коліна, демонструючи повне душевне виснаження. — Хоча, блін... Краще б ти справді так вважала! Мені б не довелося озвучувати вголос те, чого я боюся найбільше.

— Уся проблема в тому, що я не знаю твого справжнього ставлення до мене. Що правда, а що лише гра моєї уяви. — Ксюша, правда, не хотіла заводити цю розмову. Вона розуміла, що Ден не готовий до ясності у їхніх стосунках, ховаючись за майбутньою битвою та страхом перед Енджел. Але, чорт забирай, у неї знову не вистачило витримки. Всі таємні думки та почуття вирвалися назовні, відкривши все, що вона так старанно намагалася приховати. Як потім йому в очі дивитися? Як узагалі потім спілкуватися?

— Вибач. Я не хочу говорити про це, — відрізав Ден, відвернувшись подалі. — Точніше, не можу. Не зараз...

— Ну, звісно ж! Адже попереду вирішальна битва. І нічого, що ми можемо померти будь-якої миті, навіть не дізнавшись, хто ми одне одному.

— Припини, Ксю! Навіть не смій заїкатися про це! — вигукнув він, несподівано схопивши її за плечі. Його обличчя наблизилося, а в очах застигло стільки болю, що Ксю вмить пошкодувала про сказане. Його погляд мимоволі перемістився на її губи, а тіло піддалося вперед, наче він хотів її поцілувати. — Я не дозволю, щоб ти померла. Ніколи, чуєш?

— Ось чому завжди так? Чому ти готовий життя за мене віддати, а на словах тримаєш на такій відстані? Ця невизначеність мене вбиває. — Незважаючи на відсутність усамітнення, Ксю здавалося, що вони однісінькі в цьому світі. Що зараз вони обоє настільки беззахисні, що навіть якщо станеться землетрус, навряд чи це помітять. Ймовірно, це одна з головних причин поведінки Дена з нею. Ксюша розуміла це, як ніхто інший, але змиритися з таким станом речей ніяк не могла. Це було вище її сил.

— Ти сама вигадала собі невизначеність. Відповідь чудово знаєш і без мого словесного підтвердження. Тому, будь ласка, припини гратися з вогнем. Ти знаєш, чому я змушений так поводитися.

Ден різко від неї відсунувся, вдавши, що його зацікавила історія Борі про те, як він переміг головного монстра в новомодній грі. До неї він більше не повертався, вирішивши включитися у спільну розмову. Ксюші не залишалося нічого іншого, як просто змиритися. Серцем вона дійсно знала відповідь. Втім, якщо Ден прийняв рішення не озвучувати свої почуття, тримаючи її на відстані — значить на те справді була причина — те, що в його очах набагато серйозніше та важливіше, ніж у її власних. Мабуть, Денис має рацію — зараз не найкращий час думати про кохання.