Глава 16. Атака холодом

То була ще одна дистанція на життя. Ден плив нагору, але надто довго не бачив просвіту, яке натякало б на те, що визволення близько. Його сили зникали з кожною секундою, а кисень закінчувався, викликаючи сильну жагу ковтнути повітря. Через хвилину, яка здавалася вічністю, він нарешті побачив бажаний пурпурний відблиск. Перед очима почали розпливатися різнокольорові плями, а тіло охопив втомний тягар. Коли свідомість почала губитися, Ден судорожно ковтнув воду, і це, мабуть, стало його порятунком. За мить до задухи його тіло стрепенулося для останнього вирішального ривка. Він вилетів нагору, як той дельфін — стрімко та вміло, наче щойно не знаходився у лапах смерті. Живильний кисень увірвався до легень і відразу ж повернув йому ясну свідомість. Ден не міг повірити, що опинився нагорі та навіть не помер, як передрікала Енджел.

— Дене! Ми тут! Пливи сюди! — почулися знайомі голоси вдалині. Тільки зараз він виявив, що знаходиться далеко від берега і треба трохи натиснути, щоб врятуватись остаточно. Дивно, чому ніхто не кинувся його визволяти, як він передбачав? Невже не змогли перетворитись?

Зробивши ще один жадібний вдих, Денис зібрав останні сили і поплив до берега. Кашель душив зсередини, свідомість затьмарювалась, а руки німіли від сильної втоми, яка обтяжувала та сповільнювала рух.

За кілька метрів від берега він почав здавати позиції. Ксюша хотіла кинутися до нього, щоб допомогти вибратися, але Максим зупинив її:

— Там глибоко. Навіть не здумай! Ден сам допливе.

— Відпусти мене! Хіба не бачиш, що він уже на межі?

Короткий діалог донісся глухим відлунням, хоча Денис уже був не так далеко. Ксю мала рацію — він був близький до повного виснаження.

— Ну ж бо давай, чувак! Протримайся ще кілька секунд. — Максим кинув у воду довгу кочергу і поглядом попросив його схопитися за неї.

Ден плив із останніх сил, щоб дотягнутися до палиці. Раптом його тіло охопив дивний озноб: по шкірі пробігли мурашки, а рухи стали важкими і незграбними, наче руки зв'язала судома. Нестерпний холод огорнув з ніг до голови, і незабаром Ден практично втратив чутливість. Що за чортівня відбувається?

— О, ні! — заволала Ксюша, схопивши Максима за руку. — Температура води падає на очах! Він же зараз замерзне! Ну ж бо, Дене, швидше!

Він нарешті зрозумів, звідки виникла така жахлива слабкість. Нуара вирішила застосувати ще один цікавий спосіб його вбити. Що ж, її винахідливості можна позаздрити!

Денис не міг нормально рухатися. Пронизливий холод змінився на сильний жар, і йому почало здаватися, що озеро перетворилося на окріп. Він чудово розумів, що подібні відчуття викликані занадто низькою температурою води, і якщо він не вибереться скоріше назовні, то, ймовірно, замерзне до смерті. Хотілося одного — щоб це пекло якнайшвидше закінчилося. До берега залишалося не більше двох метрів, а до кочерги — всього половина. Ден щосили тягнувся до неї, як до абсолютного порятунку, вже майже нічого не розуміючи, як раптом щось трапилося. У його тіло вп'ялися тисячі голок, дряпаючи шкіру до крові і завдаючи такого болю, що хотілося щезнути. Що це за напасть? Він силоміць прогнав туман перед очима, озирнувся і, нарешті, зрозумів, що відбувається — вода перетворювалася на лід. Останнє, що він побачив чітко — власні руки, вкриті тонким шаром крижини.

— Ні! Дене!

Голос з берега віддалявся й затихав, у голові дурманилося, а тіло, як камінь, почало йти під воду. Його розум повільно поринав у забуття, а свідомість спливала, не в силах витримувати ці холодні муки.

І раптом він знову побачив образ Нуари, яка, подібно до ангела, освітлила темряву, що панувала навколо. Її губи кривились у загрозливій посмішці, а очі налилися кров'ю.

«Твоє безсмертя перетвориться на тортури. Ти вмиратимеш страшною смертю, вбираючи в пам'ять увесь біль, страх і тваринний жах. Потім повертатимешся до життя знову — здоровим фізично, але вбитим морально. Все повторюватиметься по колу, доки не помре твоя душа, залишивши тільки живу оболонку. Ти не захочеш жити, Алане. В кінці ти сам приповзеш на колінах і згодишся на будь-які умови. Ти проклинатимеш життя, бо воно принесе тобі стільки страждань, скільки не приносило ще жодній живій істоті. Але ти маєш вибір. Роби висновки, поки не стало занадто пізно».

Жорстокі слова, немов ті цвяхи, впивалися у свідомість і ламали його зсередини. Навіть якщо він переможе, але пізнає смерть у всіх фарбах — ким залишиться опісля? Параноїком, психом, байдужою тварюкою, якому начхати на все навколо? Чи залишиться в ньому хоч крапля людяності, через що так переживала Ксюша?

«Ні! Я не дам себе зламати! Чорта з два я ще раз помру!»

 Ден струснув головою і примусово розплющив очі. Разом зі свідомістю повернувся біль та кисневий голод. Він досі живий, а значить може боротися. Зібравши останні сили, він поплив нагору, до лілового шматочка світла, щоб довести всьому світу, що нізащо не здасться. Якщо дозволить убити себе знову — це буде жорсткий нокаут, а він не звик програвати.

Вдарившись головою об тонку кригу, Ден почув тріск і виринув на поверхню. Лід розбився на уламки, а цілюща сила кисню повернула його до життя. Він поплив до берега, до крові збиваючи руки об лід. Але це був лише початок.

Верхній шар води замерзав на очах, перетворюючись на непробивний камінь, і незабаром Ден уже не міг з ним боротися. Реальність знову розчинилася, а сил більше не залишилося. Він опинився під водою, намагаючись кулаками пробити кригу. Намагаючись до останнього подиху... А потім усе зникло.


***

— Дене, ти чуєш мене? — ніби здалеку почувся знайомий голос. Він здригнувся від поштовху в груди і, виплюнувши воду, одразу ж закашлявся. Легені роздирало від пекучого болю, у вухах шуміло, а реальний світ ніби розколовся на пазли. Насилу розплющивши очі, Денис виявив, що лежить на березі, на колінах у Ксюші, а друзі схилилися над ним тісним колом, із занепокоєнням заглядаючи в очі.

— От лайно! Я знову помер? — важко прохрипів він, з побоюванням шукаючи відповідь у поглядах друзів.

— Ні, встигли врятувати, — задихаючись від недавнього плачу, промовила Ксюша. — Максим пробив лід і витягнув тебе. Ще кілька секунд — і було б запізно.

— Це так. Але ти живучим виявився, бро! Квест на виживання пройшов на ура, — підморгнув Дену Макс. — Меч твій, до речі, теж витягли — він заплутався в очереті. Тож діло обійшлося з мінімальними втратами.

— Он як. Дякую вам. — У нього зуб на зуб не попадав від пронизливого холоду. Почуття розчарування, подібно до свіжої скалки, штрикнуло десь в області серця і змусило стиснути кулаки. Адже Ден хотів довести Нуарі, що виживе і навіть не подумає дати слабину! Але, мабуть, без допомоги друзів він справді б помер, незважаючи на всі спроби боротися до кінця.

— Вибач, що не кинулися за тобою у воду, — з провиною у голосі сказав Макс і поклав йому руку на плече. — Я не надто добре плаваю, а дівчат не пустив, бо це могло б погано закінчитися. Сила прийшла до нас на кілька секунд, а потім зненацька зникла. Ти був під водою хвилин десять, не менше. Ми реально думали, що ти вже мертвий.

— Правильно. Без сили не можна ризикувати. Борян як? — Ден із занепокоєнням озирнувся, не помітивши товариша.

— Я тут. — Хлопчина визирнув з-за плеча Кості і вдячно посміхнувся. Він був мокрий, пошарпаний, трохи подряпаний, але загалом — живий та неушкоджений. — Панічку трохи впіймав від несподіванки, але загалом — я в нормі. Дякую, чуваче!

— Слава Богу. — Ден подивився у бік озера, яке досі було покрите товстим шаром криги. Десь ближче до середини він помітив пристойну дірку, з якої його витягли. Примарний туман дивного бузкового відтінку розгулював над блискучою кригою, відбиваючись у її дзеркальній поверхні — досить незвичайне видовище.

— Я, звісно, все розумію, але думаю, це зігріє його краще, — з ноткою роздратування сказала Еріка Ксюші, підійшовши до них з пледом у руці. Подруга досі обіймала його, ніби її тепло було єдиним порятунком від холоду в даний момент. Втім, Ден змушений був визнати, що й сам так вважав, не бажаючи її відпускати.

Неохоче відсунувшись від Ксюші, він тремтячими руками стягнув із себе холодну, як лід футболку і закутався в плед. Його погляд упав на Марину, яка ховала мокрі очі у груди Кості.

— Це було так страшно, — схлипнула вона, витираючи обличчя рукавом. — Ми ніби були свідками справжніх тортур. Думали, озеро змерзне повністю, і тебе поглине лід. Тобі, мабуть, було так холодно і боляче.

— Нічого страшного. Бувало й гірше, — відповів Ден і підвівся на ноги. Його долав неконтрольований тремор, тіло не слухалося, а в голові паморочилося так, що він ледве зберігав рівновагу. Звичайно, він трохи лукавив, применшуючи свої страждання, але дозволити себе жаліти було набагато гірше.

Раптом Ксюша ойкнула та схопила його за руку. Решта теж замовкла, спрямувавши погляди у бік озера. Здавалося, всі забули, як дихати, побачивши щось тривожне. Відчувши неприємний озноб десь уздовж хребта, Ден обернувся і шоковано затамував подих.

На протилежному березі в обіймах фіалкового туману стояла Нуара і мовчки вивчала поглядом кожного з них. Сталь у її світлих очах спантеличувала та наводила жах. Здавалося, вона сканує їх поглядом, виглядаючи найпотаємніші думки та почуття. Її блискуче напівпрозоре плаття ворушив вітер, волосся білосніжними локонами обіймало ніжні плечі, а червоні пухкі губи раз у раз здригалися від дивної посмішки. Через кілька секунд вона мовчки відкинула за спину пасмо шикарного волосся і, затримавши погляд на Денові, змінила усмішку на оскал. Потім мовчки розвернулась і пішла у завісу ночі. Кілька хвилин підлітки приходили до тями, адже, на відміну від Дена та Еріки — бачили її уперше.

— Чорт би мене взяв — та вона ж просто богиня! Мабуть, душу Дияволу продала за таку вроду, — враженим голосом прокоментував Максим.

—О, та-а-ак. Такої німфи я не бачив ще в жодній комп'ютерній грі,— вигукнув Боря, ледве приховуючи захоплений блиск в очах. — Вона ж як той ангел — неземна краса.

— Тільки не забувайте, що сам Диявол теж був ангелом, перш ніж стати ворогом Бога, — підсумував Ден і, не сказавши більше ні слова, пішов у бік причалу. Не хотілося нічого: не бачити не лише Нуару, а й кожного з їхньої команди. Та й самопочуття підводило після пережитої пригоди: долав колючий біль у м'язах і суглобах, оніміння пальців рук і ніг, запаморочення та повна відсутність будь-яких сил.

— Ти можеш іти? — До нього знову наблизилася Ксюша. Її пронизливі карі очі досі дивно блищали. Що стало з колишньою жвавою врівноваженою подругою? Цей жорстокий світ змінив усіх до невпізнання.

— Зі мною все добре. Як бачиш — іду, — досить різко відповів він.

— Я бачу, як ти йдеш! — насупилась подруга. — Та й виглядаєш не краще за потопельника — блідий, майже синій! Боюся, щоб не було обмороження. Вода була крижана.

— Ксю, будь ласка, давай без драми? — Він кинув на неї колючий погляд. — Як бачиш — я живий завдяки вашій допомозі. Що сталося — вже позаду, не треба багато думати про це. Та й взагалі — тобі треба звикнути. Ймовірно, ти ще не раз побачиш мою смерть на власні очі, і реагувати на неї подібним чином — вбивати останні нервові клітини. Тобі вони ще точно знадобляться.

— Від цих твоїх втішань взагалі не легше, тож не міг би ти просто стулити пельку? — нервово відмахнулась вона.

— Як скажеш. — Ден розвів руками.

— Що взагалі трапилося там, під водою? Як ти протримався там десять хвилин? — Ксюша чомусь ігнорувала тільки що побачене, втім, очі її якось дивно блищали.

— Чергові хитрощі Енджел — нічого особливого. Думаю, ти вже й сама здогадалася після її явища. — Ден відчув сильне почуття провини, згадавши останню розмову з Нуарою. Іноді здавалося, що він сам загрався в цю війну з королевою, щоразу навертаючи на себе ще більший її гнів.

— Так, але хіба тебе не змій схопив? Еріка сказала, що це зарлик — ще один хижак з їхньої планети, що мешкає в різних водоймах. Він забирає своїх жертв на дно і там поїдає. Ми вже було думали... — Вона тут же замовкла, закривши обличчя руками.

— Так, тоді мене було б складніше воскресити, — криво посміхнувся Ден, уявивши свою можливу смерть. — Думаю, сила завітала до вас саме тоді, коли мені загрожувала небезпека через змія. Але коли мене врятувала Енджел, а потім знову спробувала вбити — ваші здібності чомусь зникли. Це ще раз доводить, що у дуелі з нею ваша сила марна.

— Врятувала, а потім знову спробувала вбити? — перепитала Ксюша, дивлячись у порожнечу приреченим поглядом.

— Ну, вона так тисне на психіку, щоб я передумав.

— Щодо чого передумав? Хіба вона не хоче просто тебе зламати? — Ксюша навіть уперед виступила, спрямувавши на нього розгублені очі. Дена пересмикнуло — адже вона не знає всього, що насправді відбувається між ним і Нуарою.

— Тобі не потрібна вся ця інформація, Ксю, — суворо сказав він, надавши погляду впевненості. — Просто вір у мене, і все. Це єдине, чого я потребую.

— Значить, це правда? — Її голос здригнувся. — Енджел закохана в тебе і хоче зробити тебе своїм? Який же сюр!

— Послухай. — Ден схопив її за плечі. — Щоб вона там собі не думала — я ніколи їй піддамся, чуєш? Ніколи!

— Оце так новина! — почувся ззаду повний сарказму голос Максима. Ден здригнувся від несподіванки. — А я-то думаю, чого ти останнім часом такий неадекватний! Сама королева око на тебе поклала! Велика спокуса, однак. Красунчик!

— Якого біса вуха розвісив? Тебе не вчили, що підслуховувати недобре? — Ден ладен був розірвати друга на шматки.

— Ви не надто тихо говорили взагалі-то, — підняв руки Максим, обганяючи їх із Ксю. — Але тепер мені багато що стає зрозуміло. Ти в нас ще той спокусник, як подивлюся! Стільки років дружили, а я й не знав цієї темної твоєї сторони.

— А, ну звісно, як я міг забути, — прошипів Ден, витримавши засуджуючий погляд товариша. — Ти ж тільки радий ухопитися за будь-яку можливість засумніватися в мені. Справжній друг!

— Я звик дивитися правді в очі, — знизав плечима той. — Мало хто б відмовився від можливості закрутити з такою прекрасною німфою... Хіба що тільки той, серце якого цілковито зайняте іншою. Але це точно не про тебе, Дене!

— По-перше, припини вдавати, що знаєш, що у мене в серці, Максе! А по-друге —  йдеться про речі всесвітньої значущості. Ти справді думаєш, що подібні думки мають право на існування, коли діло стосується життя інших?

— Звідки мені знати, — відмахнувся Максим, навіть не удостоївши його поглядом. — Ти наполовину горянин, Дене, і можеш обрати будь-яку сторону. Та й якщо на ваги поставити життя з привілеями разом із прекрасною королевою та смерть задля порятунку інших — маю великі сумніви, що ти вибереш останнє.

— Думай, що хочеш. Маєш на це повне право. — Ден знову відчув себе самотнім та чужим серед інших. Зовсім, як тоді, коли всі тільки дізналися про його погану кров. — І знай — я не ображусь, якщо ти відмовишся бути охоронцем. Єдине, чого я від тебе чекаю — щоб ти завжди захищав Ксю. Не мене, а саме її.

— Можеш не сумніватись у цьому, чуваче. — Максим з гіркотою подивився на пригнічену Ксюшу. — Я будь-якої хвилини готовий віддати за неї життя.

***

Після останніх пригод підлітки вирішили продовжити час відпочинку і вирушити в дорогу трохи пізніше. У світі, де сонця більше не було, а фарби не змінювалися на день і ніч — не було різниці, коли йти в подорож. Їжі теж поки що вистачало, тому не ставало питання, що готувати на обід.

Хмиз для багаття вони назбирали за лічені хвилини. Після невідомого апокаліпсису дерева висохли всього за добу і встелили землю опалим листям і гілками. У повітрі стояв приємний запах сіна та сухої кори — типовий аромат осені. Пурпурний туман віддавав фарбами світанку напровесні — такий собі обман зору, а столітні дерева, закутавшись у нього, виглядали надзвичайно казково. Це місце, безперечно, можна було назвати шматочком раю, порівняно з гнітючою атмосферою пройдених місць, де повітря отруював запах падалі.

Поки друзі розводили багаття і готували обід із наявних продуктів, Ден заклеїв пластиром численні подряпини та порізи, перевдягнувся у сухий чистий одяг та закутався у теплу ковдру. Він ніяк не міг зігрітися, на відміну від інших, котрі скаржилися на надмірну задуху. Що ж, Нуара, мабуть, володіла чималою силою, якщо змогла змусити воду перетворитися на кригу при такій температурі.

Ден втомлено прихилився до дерева, відчуваючи пронизливий холод у кожній клітині та сильну слабкість у м'язах. Голова стала важкою і каламутною, а очі вперто заплющувалися, вимагаючи негайного відпочинку. Светр чомусь не грів, а тремтіння все ніяк не вгамовувалося, ніби навколо панував мороз. Реальний світ поступово пірнав у туман, неохоче доносячи до нього лише уривки фраз та луну сміху. Віяв вітер, чувся хрускіт гілок, шарудіння пакетів і звичний дзвін посуду, але Ден перебував у прострації. Швидше за все — у нього лихоманка, що було не дивно після пережитої пригоди.

— Спиш? — Хтось торкнувся його плеча, і він знехотя розплющив очі. Над головою стояла Еріка, тримаючи в руці чашку з якимось напоєм. Ден мовчки простягнув до неї руки, щоб випити хоч щось гаряче. Трав'яний чай з присмаком ягід, що підгнили, здався йому надзвичайно смачним, а приємне тепло почало повертати тілу чутливість. Попиваючи напій, Ден мимоволі глянув у протилежний кінець багаття. Навпроти нього сиділи Максим із Ксюшею і щось активно обговорювали. Подруга хоч і виглядала стомленою і пригніченою, але, мабуть, була зацікавлена у розмові. Різкий приплив ревнощів скрутив зсередини, і він насилу стримався, щоб не пустити в їхній бік якусь уїдливу репліку.

— Ревнуєш? — Еріка помітила його погляд, що, звісно, роздратувало Дена.

— З якого дива? Вони ж зустрічалися.

— Але ж тебе це хвилює?

— Ні.

— Знову брешеш і мені, і самому собі!

— Відчепись.

Підійшла Марина, простягнувши їм одноразові тарілки з рисом, овочами та в'яленим м'ясом. Виглядало це надзвичайно апетитно, тому вони охоче взялися за обід. Еріка часом кидала на нього підозрілі погляди, але Ден вдавав, що цього не помічає.

— Навіщо ти розповіла Ксюші про закоханість Нуари в мене? Я ж просив тримати язик за зубами,— запитав у неї він, закінчивши прийом їжі.

— Вибач, — байдуже відповіла та, знизивши плечима. — Я вирішила, що тобі буде краще, щоб вона знала.

— А чи не багато ти на себе береш? — Він кинув на неї крижаний осудливий погляд.

— А ти? — зустрічне роздратоване питання.

— Я не люблю, коли хтось лізе в мої справи, і ти зокрема.

— А я не люблю, коли мені диктують, що робити! Не заперечуй, що саме Ксю — єдина, хто може тебе підтримати, як слід.

— З чого ти це взяла? Відтепер я сам по собі. Занепокоєння інших, і особливо її — ще більше мене виводять з себе. Я хочу бути один. Так спокійніше.

— Ну, звісно! І саме через це ти попросив її поцілувати тебе, коли збирався померти?

— Ти це підслухала? — розізлився Ден, кинувши на неї крижаний позирк.

— Там і підслуховувати не треба було, адже всі були свідками вашого пристрасного поцілунку.

— Що-о-о? — Ден ледь не впустив чашку з рук, витріщивши на Еріку шоковані очі. — То вона поцілувала мене?

— А в тебе пам'ять відшибло, як подивлюся?

Ден готовий був задихнутися від емоцій. Виходить, подруга йому збрехала, сказавши, що цілувати «брата» неналежне? Що, якщо її ставлення до нього зовсім не було надуманим, і в неї справді є до нього якісь почуття? Що, якщо він сам давно перестав сприймати її лише як подругу? Що, якщо вони просто два ідіоти, які бояться зізнатися, що закохані одне в одного?