Глава 14. Фобія Дена

Друзі домовилися, що вирушать в дорогу після восьмигодинного сну та ґрунтовних зборів. Зараз вони могли ще добре відпочити, виспатися і ситно поїсти. Надалі ця можливість їм, напевно, не випаде в нагоді, адже повноцінний відпочинок просто неба у світі, населеному різними монстрами — недозволена розкіш.

Сон Ксюші був неспокійним. Хоча Ден прибив до розбитого вікна дошки, щоб гарантувати безпеку — не було абсолютної впевненості, що до них нічого не вломиться. Та й періодичні звуки зовні натякали на те, що померлий світ тепер зовсім не такий безпечний, яким здавався раніше. Продовжувати шлях у таких умовах, на жаль, буде нелегко, але Ксюша чомусь не думала про це. Головне, що Ден живий та поряд з нею, а решта — вже другорядні проблеми.

 Ранок, як і очікувалося, так і не настав. За вікном продовжував розгулювати червоний туман, а небо затягли рвані криваві хмари. Від трупів хижаків, убитих Деном вчора, залишилися лише обгризені кістки. Навіть слідів крові ніде не було видно, а на землі виднілися нові сліди чиїхось лап. Що ж, швидше за все, поки вони спали, їхню територію відвідали нові хижаки. Щоправда, друзі вирішили не торкатися цієї теми, щоб не розжарювати і без того напружену атмосферу.

Денис зробив для кожного з команди нові загострені на кінці палиці, які допоможуть вбивати монстрів. Максим подбав про необхідні запаси їжі, а Еріка коротко розповіла про особливості горянських хижаків, яких вони можуть зустріти в дорозі. Усі були налаштовані серйозно, хоч і не могли приховати помітного хвилювання. Тільки Ден виглядав надто спокійним і відірваним від світу, зберігаючи мовчання. Це зачіпало і турбувало Ксюшу, хоча вона вперто відганяла ці думки. Навряд чи він просив поцілувати його в здоровому глузді, адже тоді, напевне, не вмикав би подібне ігнорування. Невже й досі не може пробачити?

Коли вони, нарешті, вирушили в дорогу, Ксюша намагалася триматися неподалік Дена, шукаючи хоч якоїсь можливості поговорити. Її погляд постійно фокусувався на його підтягнутій статурі, жадібно вивчаючи знайомі рідні обриси. І чорт забирай, хоча Ксю здавалося, що вона знала його досконало — щоразу він здавався їй ще привабливішим. Начебто подорослішав на очах, перетворившись з того норовливого хлопчиська на нереально привабливого юнака, від якого в животі пурхали метелики. І як вона раніше була настільки сліпою?

Через якийсь час, не в силах більше стримувати внутрішніх катувань, Ксюша наважилася заговорити з Деном.

— Ти досі злишся? — зніяковіло спитала вона, підійшовши ближче.

— За що? — Він кинув на її похмурий погляд.

— За те, що лишила тебе і пішла з рештою? — Серце Ксюші зрадливо пробивало грудну клітку. Долоні спітніли, і по тілу пробігло дрібне тремтіння. І чому вона так хвилюється?

— Ну... Тобі, мабуть, було страшно залишатися наодинці з мерцем. Можу зрозуміти твій вчинок. — Він знизав плечима.

— Господи, Дене! Як можна нести подібну нісенітницю з таким знаючим виглядом? Іноді ти поводишся, як повний придурок! — скипіла Ксюша. Часом його безпосередність доводила її до сказу.

— Та забий. — Ден натягнув капюшон на очі і відвернувся. — Зараз мені не до розмов та з'ясування стосунків. Я не злопам'ятний, ти ж знаєш.

— Я розумію. Але якщо ти закриватимешся — тобі стане ще гірше. — Ксюша наполегливо намагалася упіймати його погляд. Ден ніби збудував навколо себе стіну, постійно зміцнюючи її позиції і не даючи шансу проникнути всередину.

— Тебе не повинно хвилювати, що я відчуваю. Це мої власні проблеми, які вирішу самостійно. Єдине, про що ти маєш турбуватися — це ти сама.

— Чому ти так зі мною розмовляєш? Хіба ми не друзі? — образилася Ксюша. Прокляття! Ще місяць тому він щиро розповідав їй про свої страшні сни та занепокоєння з цього приводу. А зараз уперто закривається, ніби знецінюючи її підтримку.

— Це зараз не має значення. Все змінилося, Ксю. Для мене так точно... — Він важко зітхнув і здув пасмо волосся з очей.

— Що ти маєш на увазі, чорт забирай? Що для тебе змінилося?

— Усе. Всі мої цінності, цілі та почуття. І якщо я розвиватиму це — зламати мене буде простіше простого. — Ден глянув на неї болючим поглядом, від якого всередині щось стиснулося. — Ти не уявляєш, на що вона здатна, щоб досягти бажаного.

— Ти зараз про Енджел? Щось сталося, коли ти лишився сам? — злякалася своєї здогадки Ксюша.

— Не має значення. Але я багато для себе зрозумів. — Ден помітно напружився, очевидно намагаючись повернути колишній спокій. — Я не можу залишатися тим самим, це по-перше. А по-друге — я мушу стати сильнішим, як фізично так і морально. Повинен усунути всі моменти, що травмують або хоча б звести їх до мінімуму. Інакше зламати мене — для неї буде раз плюнути.

— Якщо ти про свою можливу повторну смерть, я зроблю все, щоб не дати цьому статися. Ми зробимо. Тобі не треба надто боятися...

— Припини, Ксю! Навіть не смій заїкатися про це! Знаю я тебе і це твоє «я зроблю все», — несподівано розлютився Ден і, повернувшись до неї обличчям, боляче стиснув її плечі. — Немає в мені страху більше. Щодо самого себе так точно. Я й так однією ногою вже в могилі, це лише питання часу... Але я не ти, чуєш? Ти маєш вибратися з цього світу за будь-яку ціну — живою та неушкодженою, затямила?

— Навіщо ти це кажеш? Наче ховаєш себе завчасно... — У Ксю обірвалося серце. Чути подібне було нестерпно, особливо після того, як уже мало не втратила його.

— Я — повелитель, мала. Моє народження та існування — це певна мета. Зрозумій, все моє колишнє життя закінчилося, коли це набуло чинності. Нічого більше не буде, як раніше. — У його голосі пролунали нотки приреченості, які спричинили чергове руйнування всередині. — Навіть наша дружба вже не буде колишньою, розумієш? Це теж небезпека для тебе. І так, Ксю, саме ти — мій найголовніший травмувальний чинник. Не страх перед смертю чи наступними випробовуваннями — це все не має більше значення. Тільки ти...

— Що ти маєш на увазі? — У Ксюші щось вибухнуло всередині, гарячим потоком хлипнувши в голову. В очах потемніло, а ноги стали ватяними. Найменше вона очікувала почути подібне.

— Скажу так: помирати в муках — це справді паршиве відчуття. Але все це дрібниці, порівняно з видовищем, коли намагалися вбити тебе. Коли побачив, як цей покидьок затягнув у тебе на шиї вузол — у мене земля пішла з-під ніг. Ось це — справжнісіньке жахіття, Ксю. Саме той страх, який може зламати мене по клацанню пальця.

— Придурок! Не треба думати про це! Я цього не хочу! — вигукнула вона, не маючи сил стримувати сльози. Обличчя Дена враз спохмурніло, а очі потьмяніли. Він сумно посміхнувся і відсторонився.

— Вибач. Я намагатимусь більше не звалювати на тебе свої проблеми.

— Ні, Дене! Ти не так зрозумів. Я мала на увазі, що тобі не треба надто хвилюватися через це. Я виживу, обіцяю тобі. У мене дуже багато захисників: ти, Макс, інші з нашої команди охоронців. Я точно не пропаду. А ось твій душевний стан і рівновага мене хвилюють.

— Зі мною все добре. — Ден спробував вирватися вперед. — Просто мені, мабуть, треба побути на самоті. Розставити все всередині по поличках і вбити цю бісову чутливість.

— Але навіщо її вбивати, Дене? Хіба це погано — відчувати? — Ксюша перегородила Дену дорогу і зустрілася з ним поглядом. Очі друга стали холоднішими, ніж звичайно, і набули кольору нічного неба. — Зрозумій, саме здатність відчувати робить тебе людиною! Без цього ти станеш таким, як вони.

— Будь ласка, давай не будемо вдаватися до сентиментів. — Ден зробив крок назад. — На війні будь-які почуття — слабкість. Навіть найменший страх — це пастка. Я хочу трохи попрацювати над своїм сприйняттям. Навчитися зберігати холоднокровність. Хочу забути про будь-які почуття. Багато чого я вже змінив. Залишилось тільки одне.

— І що ж саме — це «одне»? — тихим голосом спитала вона. — Яких почуттів ти ще не позбувся?

— Почуттів до тебе.

— Що? — Ксюші здалося, ніби земля пішла з-під ніг. У грудях перекрило повітря. Вона була настільки шокована, що навіть не намагалася це приховати.

— Чорт! Що я несу! — Ден настільки розгубився, що його обличчя вмить набуло червоного відтінку. Скоріше за все, він і сам не зрозумів, що ляпнув. — Я не це мав на увазі. Хотів сказати — почуттів, як до подруги.

— Скажи…— Ксю ніби не чула його слів. Усередині розгорілося полум'я, яке вона більше не могла контролювати. Не хотіла контролювати. — Скажи... Ти пам'ятаєш останні хвилини перед смертю?

— Е-е-е... Напевно... — Ден злякано опустив очі. Таким приголомшеним вона його ще ніколи не бачила. Адреналін настільки заволодів її свідомістю, що вона схопила його за комір і притисла до найближчого дерева. Якщо зараз не дізнається — остаточно збожеволіє. Особливо після його слів.

— Що саме ти пам'ятаєш, Дене?! Ну ж бо, кажи! — Вона дивилася на його губи. Дивилася і ледве стримувалася, щоби знову їх не поцілувати. Жага була такою сильною, що нею почало трясти. Вперше вона відчувала щось подібне, і це навіть лякало.

— Пам'ятаю, що ти сказала... Ну це... Що любиш мене. Але я зрозумів — як друга. Саме так... — Він, звичайно, був шокований її поведінкою.

— Більше нічого не пам'ятаєш?

— Гм... Не знаю. Нагадай мені.

— Ти просив мене поцілувати тебе. По-справжньому...

— Що? — Тепер була черга Дена остовпіти від шоку. Він настільки вразився, що Ксюша відчула, ніби на неї вилили відро холодної води. Очевидно, він реально не пам'ятав. Швидше за все, вона тоді неправильно розцінила його поведінку. Та й зараз... Він сказав — почуттів, як до подруги. Яка ж вона безнадійно дурна! І що тільки на неї найшло?

— От лайно! Здається, мій власний вмираючий мозок добряче мене підставив, — ніяково всміхнувся Ден і відсторонився від неї, ховаючи очі. Зараз він був схожий на перелякану дитину — свою повну протилежність ще п'ять хвилин тому. Звичайний Ден — ще той телепень у питаннях кохання та почуттів. Ксюша навіть відчула себе хтивою жінкою, яка неправильно сприйняла його слова та перевернула все з ніг на голову.

— Не пам'ятаєш, значить. Ясно... — Вона настільки злякалася свого раптового спалаху емоцій, що відразу відійшла від Дена якнайдалі та спробувала приховати палаюче обличчя. Ідіотка! Ну звичайно ж, він нічого не пам'ятав! А вона навіть його дружнє занепокоєння повернула в інше русло. Клятий Ден! Ну, коли він навчиться правильно підбирати слова?

— Вибач мені за таке нахабство уві сні. Не знаю взагалі, що на мене найшло, — продовжував підливати масла у вогонь він.

— Я зрозуміла... Не перепрошуй... І взагалі — забудь останні хвилини свого життя.

— Стривай! — Він схопив її за руку і повернув до себе. Вийшло трохи грубо, через що Ден мимоволі розгубився. Його сині очі, що відтіняли червоні сутінки, наблизились ближче звичайного, а нижню губу він нервово прикусив. — Скажи... Ти мене поцілувала? Коли попросив?

— Звичайно ж ні, придурку! Ми ж просто друзі! Майже як брат та сестра. Як я можу цілувати брата? — розлютилася вона. Хотілося дати йому гарний потиличник за ось це от «почуття до тебе». Як до подруги, звісно ж! Ну який же ж ідіот!

Через страх вилити на нього все своє обурення, Ксюша тихо вилаялася та вирвалася вперед. Вона неодмінно поговорить з ним і надасть йому необхідну психологічну підтримку. Тоді, коли вгамує власну злість і розчарування. Хотілося надавати собі по голові за довгі недоречні думки про те, хто ж вони одне одному. Поцілунок нічого не означав. Вони, як і раніше — просто друзі. Цей телепень все забув, а вона — справжня дурепа, проживала в пам'яті кожен момент, як щось важливе, прекрасне та незабутнє. Яка ж вона, все таки, балда!

***

Ден почував себе так, наче йому добряче врізали по голові. Здавалося б звичайна розмова з найкращою подругою ввела його в таке замішання, що серце досі билося, як божевільне, а коліна тремтіли, як у столітнього дідуся. Щось подібне він відчував уперше, і це добряче вибило землю з-під ніг.

Варто було йому побачити Алла, який намагався вбити Ксюшу — вся його витримка канула під три чорти. Що, якби він запізнився б бодай на кілька секунд? Що, якби її вбили? Думка про подібний результат породила нову фобію, яка оселилася в голові та серці, не даючи йому заспокоїтися. Він настільки злякався, що в якийсь момент став заручником цього страху, який, ніби кат, навис над головою та доводив його до нестями. Йому стало начхати, помре він знову чи ні, чи доведеться йому ще раз відчути тілесні муки, і що взагалі чекає далі. Аби тільки з Ксю усе було добре...

Усвідомивши, що подібні думки вторглися у свідомість і рознесли його витримку в пух і порох, Ден відчайдушно шукав способи заспокоїтись і зібратися з духом. Якщо й була в ньому слабкість, здатна поставити на коліна і зробити рабом — то це була саме Ксю. Від усвідомлення подібної думки ставало дурно. Змучений мозок Дена відчайдушно шукав порятунку від цієї напасті. Можливо, щоб повернути колишній холодний розум — потрібно віддалитися від подруги? Звести будь-який контакт до мінімуму та змусити свій мозок не думати про неї? Ден ненавидів себе за цю слабкість. Він повинен щось зробити, інакше стане неврівноваженим параноїком, що Енджел буде тільки на руку.

Коли Ксю підійшла до нього з розмовою — Ден, не довго думаючи, вилив на неї всі свої страхи. Який чорт його тягнув за язик — незрозуміло. Щоправда, намагаючись бути щирим, він явно ляпнув щось зайве, що потім йому добряче відгукнулося. Мало того, що зганьбився перед Ксю, дізнавшись, що попросив про поцілунок, так ще й не був до кінця чесним, злякавшись власних емоцій. І що на нього найшло уві сні, що він до цього дійшов? Підсвідомість вирішила познущатися? Чи вилізли назовні всі його таємні бажання? Ден уперто відганяв останнє, але усвідомлення, що вона вже не просто подруга, лякало не менше, ніж повторення історії з Аллом. Він не може цього дозволити! Ксю ніколи не гляне на нього більше, ніж на друга. І хоча в останні дні йому справді здавалося, що вона дивиться на нього якось інакше, та й слова Еріки ніяк не виходили з голови — довгі роки дружби вмить перекреслювали будь-які подібні здогади. Це просто не може бути правдою, і крапка.

Раптом Боря та Максим, що йшли попереду, зупинилися. Вони обмінялися стривоженими поглядами та перекинулися кількома словами.

— Що таке? — спитав Ден, порівнявшись із рештою.

— Глянь під ноги, — з огидою сказала Еріка і показала пальцем на землю.

Ден подивився вниз і завмер: на ледь помітній стежині лежали мертві чорні голуби. Їх було так багато, що знайти вільний простір на землі було практично неможливо. Маленькі тільця зі скляними очима-ґудзиками і відкритими дзьобами вселяли незрозумілий жах. Попереду їх було ще більше. Деякі ще дихали і тріпотіли у передсмертній агонії.

— Потрібно знайти іншу дорогу, — з підкресленим спокоєм у голосі сказав Ден, помітивши хвилювання інших. Можливо, коли побачать його впевненість — не будуть зосереджувати на цьому увагу.

— Давайте звернемо вправо і знайдемо паралельну стежку, — запропонувала Ксюша. — Як на мене, з того боку якось спокійніше.

Вона мала рацію. Праворуч у хаотичному порядку росли високі дерева-велетні з широченними гілками. На них можна було навіть переночувати, не боячись впасти від зайвого руху. Далі ліс ставав ще густішим і вів кудись до скель, де вони ще не були. Існувала ймовірність, що вони заблукають, змінивши маршрут, але це однозначно було краще, ніж йти по мертвим пташкам.

Підлітки звернули з головної стежини праворуч та рушили в гущавину дерев-велетнів. З кожним кроком далі вбік запах падалі розвіювався і дихати ставало все легше. Червоні сутінки майже зійшли нанівець, а земля у цій частині лісу була практично сухою. Навколо валялося безліч гілок та опалого різнокольорового листя. Трава висохла та пожовкла, на відміну від колишніх місць, де вона просто згнила від надмірної кількості червоного вологого туману. В повітрі стояв досить приємний запах сіна та осіннього лісу. Трохи далі виблискувало невелике озеро з більш-менш прозорою водою.

Втомлені підлітки вирішили зупинитися на якийсь час, пообідати, відпочити, а потім вже рушити далі.

— Ви поки що розпалюйте багаття, а я піду до озера. Гляну, може там залишилась якась риба. Можливо, тут ще не все вимерло, і нам пощастить, — завзято повідомив Боря. Ніхто не заперечував, почавши збирати хмиз для багаття.

Через якийсь час раптовий відчайдушний крик змусив усіх забити паніку. Боря безвісти зник, залишивши за собою лише хвилюючі кола на воді. Якась тварюка потягла його в озеро так швидкощо ніхто не встиг і оком моргнути.