Глава 11. Битва з норликами

За п'ять годин до цього...
 

Кажуть, що перед смертю настає полегшення — короткий період ейфорії, коли світ здається прекрасним, усередині переважає спокій, а біль зникає, наче його й ніколи не було.

Здається, Ден відчув це на власній шкурі. Пройшовши всі кола пекла, коли тіло гнило щомиті, біль отруював нутрощі, а свідомість занурювалась у вогняну лаву, він, нарешті, відчув полегкість. Немов смерч закінчився, зруйнувавши все до останньої цеглинки, а потім раптово затих, поступившись місцем сонцю. Усередині не залишилося ні жалю, ні страху, ні розпачу, ні туги. Лише безмежне щастя й мир, коли все погане розвіялося і вмить розтануло, як пил у передсвітанковому тумані. Минуле, теперішнє, думки та спогади змішалися, як різнокольорові фарби на полотні, що поєднали в один абстрактний малюнок. Окремі фрагменти мрій раптом здалися справжніми, наче відбувалися в реальності, а сон, де кровна мати обняла його, притиснула до серця і сказала, що за все прощає — так і лишився чимось вигаданим та бажаним, але від того не менш прекрасним.

Він тоді знав, що вмирає, тільки не міг збагнути, чому, за що і від чого. Багатогодинний біль у кожній клітині, ніби нутрощі горять у пекучому вогні, страждання десь усередині  свідомості, де від агонії немає сил навіть на стогін — усе це було настільки реальним, виснажливим і нескінченним, що йому почало справді здаватися, наче він потрапив у пекло. Ден був готовий повзати на колінах і благати про пощаду, але йому й цієї можливості не надали. В останні години він настільки втомився, що вже не пам'ятав, хто він, за що страждає і що взагалі відбувається. Лише коли все в одну мить вщухло, а полегшення занурило свідомість в екстаз — він почав фрагментами згадувати своє життя, свої прагнення та мрії, свої найпотаємніші почуття... А потім усе зникло, канувши у всепоглинаючу чорноту небуття.

А згодом він чомусь знову повернувся у реальний світ, наче всі страждання, а після полегшення та ейфорія, були лише іграми його хворого розуму.

Різкий біль змусив його стрепенутися і підірватись з місця, не встигнувши усвідомити, що відбувається. Насилу прийшовши до тями, Ден відразу ж протер зліплені очі та змусив себе остаточно прокинутися. Озирнувшись довкола, його щелепа так і відвисла від побаченого: вся територія галявини була огорнута червоними неприродними сутінками, а дерева висохли, встеливши землю морхлим погорілим листям. Квіти перетворилися на гнітючі на вигляд штучні екібани, а трава зовсім почорніла, наче на неї вилили смолу. Над верхівками дерев згустилися лиховісні хмари на червоному полотні — абсолютно неприродний тривожний феномен. Небесні світила зникли, наче їх і не існувало в природі. Запах падалі та гниття отруював кисень, заважаючи зробити такий необхідний вдих.

Навколо ніби стався апокаліпсис, зануривши все в безодню жаху, погрози та безвиході. Сумнівів не було — настала червона ніч, про яку попереджала Жаклін. Чого очікувати від цього зловісного, невідомого явища він взагалі не уявляв.

Перш ніж Ден встиг припустити можливі варіанти того, що сталося — почув незрозумілий здавлений хрип. Озирнувшись, він так і завмер від побаченого: дивний, огидний на вигляд птах — якась суміш яструба і ворона з жахливою мордою без дзьоба — готувався до стрибка. До нього вмить дійшло тривожне відкриття: саме ця істота намагалися відкусити йому палець, поки він був непритомний. Кров так і стікала по руці і падала гарячими краплями в траву, розпалюючи своїм запахом апетит цього недоптаха. На щастя, палець був на місці, але сліди від укусу нещадно боліли.

Ден машинально схопив меч, що лежав поряд, і одним спритним рухом прибив маленького потворного монстра. Потім озирнувся, сподіваючись зрозуміти, куди поділися друзі, і виявив лише догоріле багаття та безліч слідів на землі. Без сумніву — це була та сама галявина, на якій вони зупинилися, коли Дена поранили стрілою. От тільки потім, мабуть, щось сталося...

Спогади повернулися майже одразу, крім тих нещадних годин лихоманки і несвідомого стану, коли біль зжирала його нутрощі. Ден чудово пам'ятав усе, що відбувалося довкола, коли він ще не був непритомний. Тоді вони з Ксю помітили, що природні звуки зникли, а навколо відбувається якась чортівня, якій не було жодного пояснення. Далі він пам'ятав усе лише фрагментами: страшний біль у кожній клітині тіла, відчайдушні спроби вирватися з лап несвідомого стану, неприємну на смак рідину, яку Ксю намагалася йому влити в рот, і нудоту, яка послідувала затим. Далі спогади постійно плуталися, більшою мірою складаючись з хаотичних кадрів, що змішали реальність і сон.

Цікаво, сцена, де Ксю обіймає його і каже, що кохає — це теж вигадка? Скоріше за все — так, і про це бажано якнайшвидше забути, щоб не втішатися марними мріями. Хоча чому він взагалі про неї думає в такому розумінні? Вона ж просто подруга, майже сестра! Його свідомість зараз явно знущається, намагаючись нав'язати ще й момент, коли вона схилилася над ним, ніби хотіла поцілувати. Шкода, що потім він поринув у небуття і не пам'ятав взагалі нічого. Як би там не було — краще не розвивати подібні думки, так як, ймовірно, і її слова про кохання — це лише наслідки хвороби, які не мають нічого спільного з реальністю. І все ж таки, скільки кіл пекла він пережив у цій гарячці — навіть згадувати страшно! Хоча нова реальність, очевидно, нічим не краща.

— Ау! Ксю! Максе! Ви де? — неголосно крикнув Ден, остаточно підвівшись на ноги. Раптом вони просто відлучилися, щоб оглянути територію? Хоча рюкзаків не було, ніби друзі пішли з кінцями. Але хіба могли вони залишити його одного — важко пораненого, ще й у момент приходу червоної ночі? Можливо, отримали якусь нову вказівку? Це було цілком логічно, ось тільки від однієї думки про те, що його могли покинути, особливо Ксю, ставало дурно. Може, тому вона його так сильно обіймала, подарувавши якесь неймовірне щастя? Невже прощалася? Але ж, чорт забирай, це лише марення, не більше. Не схожа була та ніжна, лагідна та любляча дівчина уві сні на реальну Ксю. Та й взагалі, раптом вони справді вирішили, що він мертвий, як і подумав сам Ден, коли потонув у бездонній ямі лихоманки?

Правду кажучи, він поки що мало розумів, що йому робити далі і що взагалі відбувається. Згадавши поранення, Ден одразу ж підняв футболку, щоб оглянути свою рану. Який же був його подив, коли на животі він не виявив нічого — ні сліду кровотечі, навіть шрамів, наче їх ніколи й не було. Крім того, зникли всі синці, забиті місця та укуси, ніби він заново народився на світ. Скільки ж він пролежав непритомний, якщо все це встигло так швидко затягнутися? Самопочуття теж було чудовим, ніби він і не валявся в забутті стільки годин. Та й меч, який він нещодавно отримав завдяки кристалу, був цілком реальним — а значить все це йому точно не наснилося.

Озирнувшись, він помітив відносно чисте на вигляд озеро, в якому хлопці ловили рибу, коли ще був день. Вирішивши для початку скупатися і привести себе до ладу, Ден попрямував до свого рюкзака. Швидко знайшов гель для душу, зубну пасту та щітку, рушник та чистий одяг. Тепер, коли на його тілі не залишилося і сліду від минулих поранень, можна спокійно вимитися і привести себе в нормальний людський вигляд. Щоправда, існувала ймовірність, що в озері оселилося ще якесь створіння на кшталт недоптаха, якого він убив кілька хвилин тому. Однак після всього, що йому довелося пережити в тій нескінченній лихоманці, почуття страху остаточно зникло, а на його місце прийшла підозріла байдужість. Немов довгі години страждання виснажили його морально настільки, що, незважаючи на фізичне здоров'я, він почував себе абсолютно вбитим.

Ден скинув з себе брудний одяг і пірнув з головою у воду, що переливалася багряними відтінками. Вимившись як слід гелем для душу, він одразу ж відчув полегшення, ніби зняв із себе якусь невидиму ганьбу, що переслідувала весь час. Звідки це почуття взялося — Ден і сам не розумів до кінця, але після довгих годин непритомності щось точно змінилося. Ніби він пережив ядерну війну, де й поховав усі свої нервові клітини. Хоча це, ймовірно, навіть краще, враховуючи нинішні обставини.

Одягнувшись у свій звичайний чистий чорний одяг, Ден вирішив зібрати речі, і вирушити на пошуки друзів. Мабуть, без наявності сили вони повернулися назад до будинку Жаклін, щоб отримати подальші вказівки. Тим більше, коли він був у такому важкому стані, очікувано, що вони не знали, що робити далі. Ось тільки його досі долали сумніви, чи не залишити всіх під захистом Жаклін і вирішити все в битві з Нуарою особисто? Тоді вони, принаймні, будуть у безпеці. Це, звичайно, буде черговою неповагою до своїх друзів, але чорт забирай, вони самі пішли, кинувши його напризволяще! Він теж може вчинити по-своєму — має на це повне право.

Раптом Ден почув підозрілий звук за спиною. Відчувши неприємні мурашки вздовж хребта, він миттю став у бойову позицію і виставив уперед меч. З глибини лісу долинав шурхіт опалого листя, наче хтось швидкими кроками прямував у його бік. Через високі колючі чагарники він не міг розгледіти, хто це, тому лишалося тільки чекати, затамувавши подих. Передчуття не обіцяло нічого хорошого, адже всі нормальні тварини у цьому світі нещодавно вимерли.

Правда, всі його можливі припущення розбилися в брязкіт, коли він нарешті побачив винуватців шуму. І, чорт забирай, подібних жахливих істот, мабуть, не придумали ще в жодному страшному фільмі: високі худі подоби ембріонів, обтягнуті мармуровою шкірою, з довжелезними ногами і випираючими ребрами. Їх було троє — заввишки під три метри, з чорними блискучими очима і без видимих ознак рота. У своїх худих викривлених руках вони тримали щось на зразок списів і видавали гортанний приглушений хрип.

— Щоб мене чорти вхопили! — тихо вилаявся Ден, витріщившись на монстрів. Ті, до речі, теж завмерли, спрямувавши на нього довгі, незворушні погляди, а потім одним синхронним стрибком кинулись на нього. Ден одразу ж відскочив, дозволивши їм зіткнутися лобами і трохи відволіктися. Скориставшись їх секундним збентеженням, він кулею пролетів під довготелесим тілом одного з них і на швидкості розпоров шкіру на місці можливого живота. Чорна огидна рідина вмить пофарбувала землю і вістря його меча, а сам Ден ледве встиг ухилитися від удару одного з монстрів.

Поранена тварюка заревіла від поразки, а інші дві знову кинулися до нього. Списами користуватися вони не вміли, лише безцільно розмахували ними навсібіч, намагаючись безуспішно дістати Дена. Мабуть, цей метод був дієвим у сутичках із собі подібними монстрами, але на відміну від них, Ден мав інтелект, здатність передбачати атаки та швидкість. Він чомусь одразу подумав, що ці тварюки — жителі мертвого лісу. Якщо вірити Еріці — це небезпечні хижаки з планети Горан, і, ймовірно, з настанням червоної ночі, територія їхнього проживання розширилася.

Майстерність ухилятися від атак він непогано засвоїв ще після сутички з ікліком. Ці монстри діяли подібним чином, намагаючись в першу чергу впіймати його, як здобич. Вони постійно натикалися один на одного, гарчали та відмахувались списами, щоб схопити Дена першими. Узгодженістю та розумом у їхній команді точно не пахло.

Ден майстерно ухилявся від їхніх ударів, ховаючись за деревами та перестрибуючи з одного місця на інше. На жаль, його сил напівкровки було замало для боротьби з подібними монстрами. А меч, між іншим, нічим особливим не відрізнявся, і Ден щиро не розумів, навіщо йому треба було пертися за ним у мертвий ліс. Чого зараз йому справді не вистачало — так це підтримки друзів та їхніх дивовижних бойових навичок, як охоронців. Адже на відміну від Дена, який боровся лише завдяки своєму таланту напівкровки та багаторічним тренуванням — друзі мали неабияку силу. Один їхній удар був здатен знести супротивника вщент, подібно до атаки енергії горян. Скільки йому не розвивай свої бойові навички — він ніколи не зрівняється силою навіть з Мариною, адже його техніка та вміння діють лише на супротивників не надто великого розміру. А що він може проти цих майже велетнів?

Черговий удар монстра таки наздогнав Дена, коли він біг до наступного дерева. Хлопець відлетів на кілька метрів і врізався прямо в крону сухого дуба. На льоту хапаючи руками гілки, Ден спритно вибрався вище, похваливши себе за зібраність. Цікаво, якщо повторить трюк, як колись із вороном, спроба виявиться успішною? Недовго думаючи, він дочекався, поки підбіг перший монстр, і зробив стрибок на того зверху. На льоту Ден застосував добре вивчений бойовий прийом і уткнув мечем прямо в район горла монстра. Тварюка видала несамовитий крик і відскочила вбік, хапаючись за рану, з якої фонтаном бризкала кров. Однак вдало ж вийшло! Приземлившись на ноги, Денис завдав ще одного удару наступному противнику, правда цього разу в районі стегна, куди діставав ростом, що, втім, не мало на того майже ніякого впливу. Монстр злегка зачепив його атакою у відповідь, але Ден встиг сховатися за чергове дерево, потираючи забите плече.

«У них мають бути слабкі місця, як у ікліка. Ну ж бо, думай, чорт би тебе взяв!»

Монстри якимось чином встигли зрозуміти його тактику, і тепер не витрачали час на холості удари об дерево. Поки він намагався знайти нове укриття, один із чудовиськ подолав кілька метрів одним стрибком і опинився прямо перед ним, штовхнувши горілиць. Втративши за незрозумілих обставин свій спис, він замахнувся на Дена рукою з довгими пальцями, маючи намір вбити в землю, як набридливу комаху. В останню секунду виставивши меч, Денис протнув тому долоню наскрізь, проте рукоять меча під натиском удару монстра боляче врізалася в його груди, мало не вибивши все повітря.

Поки він намагався прогнати чорноту перед очима, помітив, що монстр несподівано відступив, видаючи несамовиті крики. Невже саме долоня — їхнє слабке місце? Може, тому вони прикриваються списами, щоб не зачіпати руки?

Поки Ден обмірковував наступний план дій, над ним опинилися ще дві частково поранені, але досі сильні тварюки. Він хотів тікати, але нещодавній удар в груди позбавив усіх сил і штовхнув у стан часткової непритомності. Тим часом спис одного з монстрів вже летів на нього, щоб остаточно добити.

 Перш ніж Ден зрозумів, що робити далі, трапилося щось несподіване — монстрів розкидало в різні боки від несподівано сильного пориву вітру. До нього долетів лише слабкий прохолодний дотик по обличчю, ніби приємна свіжість у тотальну задуху. Монстри, насилу підвівшись на ноги, одразу ж пошкутильгали геть, втративши до нього інтерес.

Раптовий здогад миттєво прискорив пульс, а наступної секунди до нього була простягнута білосніжна витончена рука.

— Знову ти? — недбало кинув Ден і насилу підвівся на ноги, відштовхнувши руку Нуари.

— Бачу, ти не радий? — крижаним тоном запитала білосніжна красуня, давши йому можливість прийти до тями. — Якийсь час я із захватом спостерігала за сутичкою, але в останню секунду довелося втрутитися, інакше потім довелося б збирати тебе по шматочках.

— То хіба не захопливе було б видовище? Наскільки я знаю, ви, горяни, полюбляєте подібні вистави.

— Полюбляємо, — погодилася та, прохолодно посміхнувшись. — Але за участю інших.

— І відколи я не входжу в число цих інших? — підняв брови Ден, з підозрою спостерігаючи за виразом її обличчя. Втім, Енджел, помітивши його пильний погляд, нервово відвернулася і відійшла на два кроки далі.

— Я не відповідатиму на це запитання, — роздратовано фиркнула вона, ніби Ден порушив її особисті межі. — Спочатку мені справді хотілося подивитися на твої жалюгідні спроби вижити, а потім — на момент смерті з подальшим воскресінням. Дуже розлютив ти мене в нашу минулу зустріч, Алане. Вперше у своєму житті мені хотілося вити від болю — почуття, про яке я забула ще в далекій юності. Подібного я не пробачала ще нікому. Всі, хто хоч трохи викликали в мені гнів і тим паче, біль — мають бути знищені.