Глава 3. Почуття Нуари

Чорні хмари, що загрозливо опустилися нижче звичайного, притуманила дивна червона вуаль. Можливо, це були  відблиски місяця, пофарбованого в усі відтінки багряного, що вже було досить незвично. Зірок тут взагалі не було, на відміну від живого світу за межами мертвого лісу. Лише похмурі чорні шматини з малиновими потоками, що нагадували венозну сітку збільшених розмірів.

 Ден над цим не думав. Він розумів, що відтінки ночі на території забороненої зони разюче відрізняються від більшості інших місць у Комп'ютерній мережі Землі. Очікувано, що мертве царство, яке кишіло великою кількістю невідомих хижаків та монстрів — просто не може мати нічого спільного з тим квітучим живим світом за його межами. Тут все виглядало однаково жахно та загрозливо, і будь-який не обережний крок міг виявитися фатальним. Звуки вже не лякали, а швидше дратували, змушуючи постійно здригатися і озиратися навсібіч. Але сила з глибин лісу, як невидимий магніт, що тягнув за собою, спонукувала його забути про все. Тільки остання розмова з Ерікою постійно виринала у свідомості, від чого серце болісно стискалося.

— Думаєш про неї, так? Розкрила тобі нарешті очі? — спитала його рудоволоса супутниця, виявивши дратуючу проникливість. Дену це зовсім не сподобалося.

 — Я не маю ні часу, ні бажання аналізувати твої жіночі фантазії. Якось вже сама розберись, ок?

 — Не віриш, значить, так? Волієш не звертати уваги на очевидні речі, і вдавати, що тебе це зовсім не хвилює? — Еріка, як набридлива муха, продовжувала капати на мізки, ніби спеціально провокуючи на агресію.

 — Тобі не здається, що зараз, м'яко кажучи, не найкращий час для подібних розмов? — Ден блиснув на неї злим поглядом. — І так, ти маєш рацію — я тобі не вірю. Будеш продовжувати докопуватись?

— Можеш не вірити. Це не скасовує того, що Ксю закохана у тебе. А ти можеш і далі вдавати, що нічого не помічаєш, замість того, щоб просто з нею поговорити та розставити всі крапки над «і». — Еріка спеціально наступила йому на ногу, зробивши вигляд, що нічого не трапилося.

— Ти нормальна? Я маю озвучити їй твої здогади, щоб у неї був додатковий привід мене послати? — Ден мимоволі сам здригнувся, уявивши на мить серйозний погляд Ксюші.

 «Тут мені, е-е-е, сказали, що ти... ну... любиш мене. Це правда?»

«У тебе лихоманка, Дене? Тобі чимось допомогти?»

 Від подібної візуалізації можливої розмови стало, відверто кажучи, не по собі. Ден боявся навіть крихітної ймовірності такого повороту подій. Ксюша покрутить пальцем біля скроні та відсторониться ще більше, зробивши висновок, що спровокувала подібні думки сама. Та вона потім і на гарматний постріл не підійде!

 — Я мала на увазі не допити, а чітко окреслені межі — словесно, розумієш? Сказати їй прямо, що якщо вона має до тебе якісь емоції — нехай їх вирве з корінням зараз, інакше потім може бути тільки гірше.

— Пробач, будь ласка, але хто тобі дав право пхати носа в мої справи? — викарбував Ден і навіть зупинився, врізавшись у неї лютим поглядом. — Чи може, ти ще хочеш за мене життя прожити і вирішувати, як і з ким мені варто поводитись? Не треба мені диктувати, що робити. Сам розберуся.

 — Ну і йди до біса, козел! Бісиш.

 — З великим задоволенням, дякую.  — Ден чемно вклонився і вирвався уперед, подалі від неї.

 Вони знову замовкли, показово вдаючи, що забули про існування одне одного. Ден зробив зусилля, щоб не думати не тільки про Еріку, яка знаходила особливе задоволення у суперечках з ним, а й про Ксюшу. Зараз єдине, за що він має хвилюватися — щоб краща подруга не кинулася шукати його, плюнувши на все. Тільки на Макса остання надія, що він не дасть їй накоїти дурниць.

Його погляд упав на чергову тварюку невеликих розмірів з величезними вухами та плоскою волохатою мордою. Вона сиділа в двох кроках  від них на зарослій сухими бур'янами стежині — єдиній дорозі, якою можливо було рухатися вперед. Тільки зараз Ден помітив, що вони забрели у справжні нетрі з безліччю колючих кущів та гіллястих дерев, які зробили подальше пересування досить проблематичним. Невже його тягла за собою якась інша зловісна сила, а не енергія кристалу?

 — Чого гав ловиш? Або вбий його, або йдемо звідси. Я втомилася. — Еріка з огидою дивилася на істоту, яка поглинала закривавлений шматок якоїсь здобичі.

 — Він нас не чіпає. Не бачу потреби його вбивати.

 — Тоді це зроблю я. — Не встиг він і оком моргнути, як Еріка одним спритним рухом вирвала у нього з рук кинджал і запустила його в тварину. Істота видала жалібний писк і перекинулася на спину. Дену стало не по собі. Навіть деяке почуття жалю до бідної тваринки, вбитої ні за що, нагадала йому про те, що він ще остаточно не збайдужів.

  — От же ти... — почав було він, але запнувся на півслові. Його погляд упав на дивний пагорб за деревами. Він буйно поріс сухими рослинами і можна було припустити, що це просто якесь узгір'я, якби не одна цікава деталь. За сплетіннями терен вимальовувалися старі, напіввідчинені двері. Ден рвучко зупинився.

 — Що це таке?  — озвалася Еріка, дивлячись на пагорб.

 — Схоже на якийсь склеп чи погріб. Але довкола нічого немає, тому схиляюся більше до першого варіанту.

 Ден перевів подих і, висмикнувши свій кинджал з туші вбитої тварюки, переступив її і попрямував до знахідки. Швидкими рухами він одразу ж скосив набридливі рослини і побачив нарешті кам'яну цеглу, що наполовину обвалилася. В очі кинулася іржава табличка з майже стертим написом: «Спочивайте з миром. 1984 рік»

— Значить, реально склеп, хоч і дуже старий, — зробила висновок Еріка, порівнявшись з Деном. — І мені здається, збудований він був ще задовго до 1984-го. Виглядає надто древнім.

 — Можливо, він був споруджений ще минулого століття, як і замок, але інших могил тут немає. Значить, загальний цвинтар вони вирішили зробити в іншому місці — ближче до будинку, — припустив Ден, провівши пальцями по табличці. Самотній склеп у гущавині мертвого лісу виглядав трохи дивно. Це місце, за його приблизними розрахунками, знаходилося зовсім в іншій стороні від цвинтаря, який вони виявили минулого разу.

 — Я перевірю, що всередині, — попередив Ден Еріку і смикнув за ручку старих дверей. Вони рипнули і неохоче піддалися.

 — Як хочеш, але на мою компанію не розраховуй. Моторошно від однієї думки побачити чиїсь рештки. — Еріка простягла йому свій ліхтарик, а сама відступила на два кроки назад.

— Ти злякалася купки кісток після того, як відправила в нокаут монстра? — глузливо підняв брову Ден. Дівчина лише хмикнула та відвернулася, демонструючи повну незацікавленість.

 Втім, Ден і не потребував компанії. Він рішуче переступив рихлий поріг і пірнув у густу темряву. Запах прілі, вогкості й гниття відразу ж врізався в ніздрі, від чого він натужно закашлявся. Посвітивши ліхтариком перед собою, Ден виявив старі, наполовину розвалені колони, що підтримували кам'яні стіни, а також широкі сходи, що вели кудись вниз. Прогнавши рукою густий пил, він почав обережно спускатися.