Глава 1. Рятівниця

Совість — наймерзенніша, найболючіша та найгнітючіша річ на світі. Вона ніколи не спить, не пробачає і не відпускає. Проникає всередину, немов отруйна змія, і шукає найбільш вразливі місця, щоб вкусити якомога сильніше та запустити процес самознищення.

Ден вже й не пам'ятав, скільки разів вилаявся про себе, щоб відкинути зайву тривожність. Чи правильно він вчинив, вирішивши все зробити поодинці? Чи не стануть друзі намагатися знайти його раніше і, тим самим, наразять себе на небезпеку? Хоча в листі він пообіцяв, що повернеться одразу ж, як знайде кристал і укладе з ним угоду — не було впевненості в тому, що він побачить їх знову. Дуель цілком могла відбутися завчасно, хоча Ден і розраховував на інше вирішення конфлікту. Залишивши друзів навмисно, він хотів лише одного — вберегти їх від смерті, яка більш ніж можлива у цьому небезпечному та невивченому світі.

Коли він дізнався, що друзі, на відміну від нього, не мають захисту до дуелі і можуть померти в черговій сутичці — ухвалив рішення самостійно. Адже тепер саме вони потребують охорони, а не він сам. Чи варто взагалі наражати їх на небезпеку через накази якогось пророцтва? Якщо хтось із них помре — він собі цього точно ніколи не пробачить. Тим більше, Енджел дала ясно зрозуміти, що вб'є їх, якщо він не піде їй назустріч. Ден поняття не мав, чи правильно чинить, але іншого варіанту просто не бачив.

Зараз, крокуючи вдалечінь по зарослих стежинах невідомого світу, він не міг не думати про найближче майбутнє. У нього не було впевненості в тому, чи піде все за наміченим сценарієм, чи нагрянуть якісь непередбачені обставини. Кілометри змінювалися один за одним, як і різнобарвні пейзажі, що вражали уяву своєю незвичністю та красою. Раз у раз звіряючись з компасом, Ден йшов у напрямку півночі та обмірковував свої подальші дії.

Квітучі поля, охоплені сонцем долини, чисті озера та безліч дерев постійно мигтіли перед очима, перетворюючись на нову буденність. Сонце зігрівало ніжним осіннім промінням, але більше не пекло, як у минулу подорож. Ймовірно, вночі може значно похолодати, що очікувано в останні дні літа. Ден без емоцій розглядав красу природи та намагався не думати про закінчення шляху. Глибока емоційна втома непомітно поглинула не лише почуття, а й здатність розмірковувати. Єдине, що його хвилювало — це безпека його друзів, вирішення конфлікту двох планет і закінчення усього цього божевілля.

Коли день змінився на вечір, а ноги оніміли від втоми, Ден трохи оторопів від усвідомлення того, що незабаром стемніє. Вночі мертвий ліс перетворювався на лігво самого Диявола. Чому ж він іде туди з такою підозрілою легкістю?

Сутінки приховували контури дороги, легкий шлейф темряви обіймав дерева, а комарі з радістю накинулися на нього, як на останню надію не померти з голоду. Тишу в лісі порушувало лише квакання жаб десь вдалині та писк водяних щурів. Мабуть, поблизу знаходиться ставок чи болото. Якихось значних змін у природі, що б натякали на наближення мертвого лісу, як було минулого разу, Ден взагалі не помітив. Може, він був не надто уважним, катуючи себе зайвими сумнівами? Навіть про їжу забув, ніби потреба втамовувати голод тепер зовсім не мала значення.

Перекусивши крекерами та батончиком, Денис набрав води у лісовому струмку. Зробивши жадібний ковток, він відразу ж скривився від гіркого неприємного присмаку. Вода пахла гниллю та падаллю, що, ймовірно, говорило про те, що він ближче до забороненої зони, ніж могло здаватися на перший погляд. Хоча це не дивно, враховуючи, що більшу частину дня він провів у дорозі. Ніч поступово наближалася, погрожуючи тривожною невідомістю. Втім, Ден вирішив, що не зупинятиметься на ночівлю, щоб не втрачати дорогоцінного часу. Спати все одно не хотілося, а відчуття втоми маскував адреналін. Думка про те, що він піде в мертвий ліс абсолютно один, ще й уночі, звичайно, розбурхувала його уяву, але не зупиняла. Якщо він не може померти до дуелі, то чого ще боятися? А значить, немає причин чекати ранку.

Побачивши попереду ледь помітний просвіт, Ден прискорив крок. Здогадки виправдалися — за деревами було смердюче болото, що ламаною зеленою стрічкою відокремлювало ліс від його заповітної мети. На протилежному боці височіли сухі сосни, охоплені чорним туманом. Ось вона — заборонена зона та його головний нічний кошмар. Минулого разу вони зайшли до неї з протилежного боку і болота не виявили. Зараз же доведеться подолати цю перешкоду.

Ден глибоко вдихнув і закашлявся. Прілина та падаль отруїли кисень. Запах смерті витав скрізь, викликаючи слабкість у ногах та задишку. Він дістав ліхтарик, міцніше стиснув рукоятку кинджала і попрямував уперед — до заповітної цілі. Взуття грузло у водянистій мокравині, змішаною з травою, гнилими рослинами та мертвою рибою. Навколо поблискували дрібні калюжі з очеретами, що стирчали з води. Трохи далі вони перетворювалися на ставки, тому, вірогідно, доведеться перебратися плавом. Невеликі ділянки суші, що виступали з болота, знаходились відносно близько одна до одної, що значно спрощувало подальший шлях. «А ти ще той самогубець, чувак, — промайнуло у Дена в голові. — Куди, чорт забирай, подівся твій інстинкт самозбереження?»

Він не переставав дивуватися своїй відчайдушності. Незважаючи на близькість мертвого лісу, гниле болото і невідомість — він зовсім не відчував страху. Ніби, будь-які емоції справді померли, поступившись місцем безпристрасності та холоднокровності.

 Намагаючись зберігати рівновагу, Ден спритно перескакував з одного клаптика землі на інший. Ціле полчище величезних комарів і мух накинулися на нього, як голодні собаки на м'ясо, а на воді час від часу з'являлися кола незрозумілого походження. Ден не звертав на це уваги, спрямувавши погляд в сторону мертвого лісу. Він відчував дивне хвилювання, схоже на азарт, що все більше нагадувало божевілля. Чому зникло почуття страху? Чого його так тягне в це прокляте місце?

Раптовий поштовх ззаду повернув Дена у реальність. Він машинально відмахнувся кинджалом, ледь втримавшись на ногах. Лезо щось зачепило, залишивши на блискучій поверхні кров'янистий слід. Ден одразу напружився, вдивляючись у завісу сірого, просоченого західним сонцем туману. Неподалік щось ворухнулося і стрибнуло у воду, підібравшись ближче до нього. Вловивши сигнал небезпеки, Ден зробив різкий мах ногою, хоч і не бачив нічого крізь липкі сутінки.

Пролунав звук удару і оглушливий писк, після чого тварюка зникла в очереті. Ден зрозумів, що у водоймах щось ховається і, мабуть, не одне. Він кинувся бігти вперед, вирішивши не чекати на наступний напад і не шукати поглядом невидимого ворога. Раптом у щиколотку вчепилося щось гостре. Ден вмить відбився кинджалом, побачивши нарешті хижака. Ним виявився щур, розміром із французького бульдога. Він важко плюхнувся поруч, випустивши останній подих.

— Щоб мене чорти вхопили! — тихо вилаявся Ден, витріщившись на труп. Таких величезних щурів він не бачив навіть у найстрашніших фільмах. Хвилинне замішання зіграло з ним злий жарт. На допомогу родичу прийшли його хвостаті товариші та атакували хлопця з усіх боків. Вони почали вилазити з води, вистрибувати з-за очеретів і світити блискучими жовтими оченятами. Видовище, однак, не для людей зі слабкими нервами. Ден на секунду впав у ступор, намагаючись оцінити власні шанси. Якщо врахувати, що це не вовки, схожі на перевертнів — відбитися буде не так складно.

Чекати довго не довелося. Пацюки почали стрибати на нього зусібіч, намагаючись ухопитися за волосся, взуття та одяг. Денис діяв за старим сценарієм, спритно відбиваючись від них кинджалом. Ось тільки швидкість уповільнювали клаптики землі, що йшли під воду, не витримуючи вагу його тіла. Один щур уникнув його атаки і вхопився зубами за ліву руку, змусивши впустити ліхтарик. Інші два вчепилися у ноги, а найменший по одязі заліз на плечі, намагаючись вкусити його за шию. Ден відбивався, як міг, але через безліч укусів втрачав контроль над ситуацією. Драми додавало болото, яке проковтнуло клаптики землі та почало діставатися кісточок ніг, повністю промочивши кросівки.

Відбившись нарешті від щурів, Ден насилу стрибнув на черговий шматок суші, що виступав із болота, але той не витримав раптового вантажу і відразу ж пішов під воду. Ноги вмить поглинула густа багнюка і почала повільно діставатися талії. Зрозумівши, що його затягує, Ден відчайдушно шукав, за що б ухопитися. Сухе стебло очерету — єдина зачіпка, яку він знайшов — з легкістю тріснуло, коли смердючий в'язкий бруд опинився на рівні шиї. Невже це кінець? Найбезглуздішу смерть повелителя навіть уявити складно. Зараз за сценарієм його неодмінно повинні врятувати — або кристал, або Енджел, адже обраний не може померти до дуелі.

Сподівання одразу ж поспішили справдитися. Коли болото вже почало доходити до рота, його хтось ухопив за руку і витяг назовні. Тепер у Енджел буде вагомий привід для глузування і явна перевага над ним. От тільки врятувала його зовсім не владна королева, а русалка, що сиділа на виступаючому камені.

— Біжи он до того озера! Тут небезпечно, — крикнула вона ламаною англійською, вказавши пальцем на великий ставок за кілька метрів від них. Ден думав було заперечити, але побачивши на тілі безліч дрібних кровоточивих ран, вирішив послухатися. Незабаром небезпечна зона залишилася позаду. Денис важко опустився на землю, намагаючись розгледіти у каламутній воді власне відображення.

— Ти в порядку? — почув він тихий голос ззаду. Його рятівниця тепер сиділа по правий бік від нього на поваленому дереві і била хвостом об воду.

— Твоя місія на сьогодні виконана. Тепер вільна, — недбало кинув Ден.

— Я тобі вже набридла? — спитала дівчина, крадькома змахнувши сльозу. Вона виглядала настільки засмученою і нещасною, що Ден відразу ж пошкодував про свої слова.

— Хіба тебе не Енджел послала? — про всяк випадок вирішив уточнити він. Її акцент відрізнявся від горянського і більше нагадував аристократичну англійську мову, якою розмовляло сімейство Райлі. Ймовірно, вона не має відношення до Енджел.

— Пробач, я не знаю, хто це, — знизала плечима русалка. В її очах застиг глибокий смуток, який аж ніяк не був короткочасною емоцією. Щось подібне він бачив і в погляді Жаклін.

— Тоді хто ти і що забула в цьому жахливому місці?

— Мене звуть Рін, і я тут була завжди. Дивно зустріти людину в тутешніх краях. Думала, що всі, хто мешкав у цьому світі, давно померли.

— Ти була знайома з місцевими жителями? — Ден відразу ж згадав Кайлу, яку колись безжально вбив її батько, а також старий цвинтар у мертвому лісі.

— Звичайно. З ними були пов'язані мої найтепліші спогади, — зітхнула Рін, опустивши довгі вії. — Колись цей світ був зовсім іншим. Тут було багато маленьких озер та річок з чистою водою. Все навколо цвіло, дихало і насолоджувалося життям. У мене була сім'я, подруги і навіть коханий із замку на пагорбі. А потім щось трапилося — і ліс помер. Ставки висохли і перетворилися на болота. Все живе довкола теж почало повільно вмирати. Тварини, птахи, комахи... У проклятому лісі з'явилися нові мешканці, які вбивали моїх рідних із особливою жорстокістю. Також завелися нові хижаки. Вони вбивали та з'їдали все, що рухається. Мій коханий загинув саме так, рятуючи моє життя. Від нього вже небагато залишилося.

Рін вказала поглядом на потемнілий череп, що лежав неподалік Дена. Від вигляду людських рештків почало нудити. Дівчина зберігала його труп усі ці роки?

— Я тут жила не одна, були й інші русалки, — продовжила Рін, з ніжністю взявши череп у руки. Дену ще більше стало не по собі. — Але вони зрадили людей, ставши на бік тих, хто навів зло. Я не звинувачую їх за це — вони боялися смерті. Можливо, я теж пішла б за ними, якби нові мешканці не вбили мого коханого. Я краще загину сама і приєднаюся до нього, ніж зраджу те, за що він боровся.

— Ти заслуговуєш на захоплення, Рін, — щиро зазначив Ден. Тільки зараз він помітив, наскільки знеможеною, хворою і навіть сірою виглядала русалка. — Твої подруги стали на бік зла, і повір, колись вони заплатять за свої ганебні вчинки.

— Невже ти їх вже зустрів? Вони тобі зашкодили? — Дівчина з тривогою зазирнула йому в очі. І як вона так швидко зрозуміла?

— Не бери в голову, я просто так сказав, — збрехав Ден, вирішивши не засмучувати Рін. Деякі деталі їй знати не обов'язково.

— Де б вони не були, мабуть, їм там краще, ніж тут. Вже багато років я хворію, голодую та борюся за виживання у цьому болоті. Як би я хотіла заснути і ніколи більше не прокинутися.

Після значної паузи вона гірко заплакала. Ден став на ноги і озирнувся. На жаль, під час сутички зі щурами він загубив кинджал.

— Не плач, хвостата, — сказав він, вдивляючись у темні зарості на протилежному березі. — Ліс, звідки я прийшов, ще живий. Там багато квітів, зелені та чистих озер. Якщо виживу, заберу тебе звідси. Знайдеш собі новий дім.

— Правда? — Рін підняла на нього очі, що сяяли від сліз. — Станеш прекрасним принцом і врятуєш мене?

— Щодо принца не знаю, але витягти тебе з цього лайна спробую.

Він підійшов до води, розраховуючи приблизну відстань до мертвого лісу. Пливти хвилин двадцять, не менше.

— Повертайся швидше, — з надією промовила Рін.

Ден кивнув їй і стрибнув у озеро. Враховуючи фізичну втому та множинні укуси — триматися на плаву було вкрай важко. А густа, вкрита зеленою поволокою вода, здавалося, норовила затягнути його на дно, іноді перетворюючись на болото.

Вибрався на берег він абсолютно розбитим. У боці поколювало, укуси щурів нещадно пекли, а в голові пульсував пекельний біль. Нарешті, він був на території мертвого лісу, і тепер треба було лише знайти кристал. Ось тільки пізно ввечері, коли темрява вже огорнула дерева, з небесної гладі зникли всі західні відтінки, а поряд не було ні душі — йти туди поодинці здавалося безумством.

Ден вичавив у руках мокру футболку, вилив воду з кросівок, і, знайшовши міцну на вигляд палицю, попрямував у бік лісу. Руки тремтіли, як у старого, ноги налилися свинцем, а в грудях пульсував азарт від передчуття подальшої дороги. Цікаво, такий стан спричинений холодом чи нервовою напругою? Ден змушений був визнати, що вигляд мертвого лісу трохи похитнув його психіку. Більш огидного та страшного місця він ще ніколи не бачив.

Між рівними стовпами дерев розгулював чорний мерхливий туман, що нагадував пісок, який парив у повітрі. Вигнуті криві гілки ворушилися самі по собі, видаючи тужливий протяжний скрип. Місяць забарвився у кривавий колір і зловісно виглядав із-за вугільних хмар. Але нічого не лякало так сильно, як звуки. Долинаючи з глибин лісу, вони з'єднувалися в жахливий хор і глузували з його сприйняття. Спів півня, мукання корови, звук сокири, що розсікає дерево, дитячий плач і навіть дивний нелюдський шепіт. Більш абсурдного поєднання важко було уявити. Ден вирішив поберегти свою нервову систему і не думати над джерелом звуків. Рано чи пізно він знайде кристал і зрозуміє, що робити далі. Все інше його не повинно обходити.

Треба ж! Нещодавно вони з друзями не наважилися піти в заборонену зону вночі. Зараз же він прямує туди один, як теля на забій, плекаючи абсурдну надію на те, що повелитель не може померти до дуелі. Колишній запал, змішуючись зі страхом, божевіллям і цікавістю, робив його схожим на фанатика, який послав здоровий глузд до біса.

Лісова глушина була наскрізь просякнута смертю. Здавалося, це місце існує лише для того, щоб наводити жах і занурювати у відчай. Ніч тут мала якісь інші відтінки, ніж уві сні. Здавалося, вона була отруєною якоюсь маркітною силою — смертоносною та сповненою зла. Змішуючись з хором погрозливих звуків, вона перетворилася на невидимого вбивцю. Ден намагався зберігати спокій та не дозволяти цьому місцю впливати на свою психіку, щоб не поїхати дахом. Його кроки були шумливими та незграбними, а мокрий одяг та взуття значно обтяжували шлях. Ден тільки зараз зрозумів, що трохи недооцінив це місце, покладаючись на безглузду сміливість.

Через якийсь час він відчув сильну енергетику, яка непомітно взяла роль його путівника. Вона якимось магічним чином повернула йому спокій та впевненість у своїх діях. Ден ішов за нею, як сліпий, покладаючись на внутрішні відчуття. Логіка підказувала чинити опір, але серце рвалося вперед, ніби було підвладне невидимому магніту. Що, якщо це і є сила кристалу, яку він уловив на відстані? Відкинувши сумніви та зайві домисли, Ден рушив за нею.