Глава 1. Рятівниці

  Совість — наймерзенніша, найболючіша та найгнітючіша річ на світі. Вона ніколи не спить, не пробачає і не відпускає. Проникає всередину, немов отруйна змія, і шукає найбільш вразливі місця, щоб вкусити якомога сильніше та запустити процес самознищення.

   Ден вже й не пам'ятав, скільки разів вилаявся про себе, щоб відкинути зайву тривожність. Чи правильно він вчинив, вирішивши все зробити поодинці? Чи не стануть друзі намагатися знайти його раніше і, тим самим, наразять себе на небезпеку? Хоча в листі він пообіцяв, що повернеться одразу ж, як знайде кристал і укладе з ним угоду — не було впевненості в тому, що він побачить їх знову. Дуель цілком могла відбутися завчасно, хоча Ден і розраховував на інше вирішення конфлікту. Залишивши друзів навмисно, він хотів лише одного — вберегти їх від смерті, яка більш ніж можлива у цьому небезпечному та невивченому світі.

   Коли він дізнався, що друзі, на відміну від нього, не мають захисту до дуелі і можуть померти в черговій сутичці — ухвалив рішення самостійно. Адже тепер саме вони потребують охорони, а не він сам. Чи варто взагалі наражати їх на небезпеку через накази якогось пророцтва? Якщо хтось із них помре — він собі цього точно ніколи не пробачить. Тим більше, Енджел дала ясно зрозуміти, що вб'є їх, якщо він не піде їй назустріч. Ден поняття не мав, чи правильно чинить, але іншого варіанту просто не бачив.

    Зараз, крокуючи вдалечінь по зарослих стежинах невідомого світу, він не міг не думати про найближче майбутнє. У нього не було впевненості в тому, чи піде все за наміченим сценарієм, чи нагрянуть якісь непередбачені обставини. Кілометри змінювалися один за одним, як і різнобарвні пейзажі, що вражали уяву своєю незвичністю та красою. Раз у раз звіряючись з компасом, Ден йшов у напрямку півночі та обмірковував свої подальші дії.

   Квітучі поля, охоплені сонцем долини, чисті озера та безліч дерев постійно мигтіли перед очима, перетворюючись на нову буденність. Сонце зігрівало ніжним осіннім промінням, але більше не пекло, як у минулу подорож. Ймовірно, вночі може значно похолодати, що очікувано в останні дні літа. Ден без емоцій розглядав красу природи та намагався не думати про закінчення шляху. Глибока емоційна втома непомітно поглинула не лише почуття, а й здатність розмірковувати. Єдине, що його хвилювало — це безпека його друзів, вирішення конфлікту двох планет і закінчення усього цього божевілля.

    Коли день змінився на вечір, а ноги оніміли від втоми, Ден трохи оторопів від усвідомлення того, що незабаром стемніє. Вночі мертвий ліс перетворювався на лігво самого Диявола. Чому ж він іде туди з такою підозрілою легкістю?

   Сутінки приховували контури дороги, легкий шлейф темряви обіймав дерева, а комарі з радістю накинулися на нього, як на останню надію не померти з голоду. Тишу в лісі порушувало лише квакання жаб десь вдалині та писк водяних щурів. Мабуть, поблизу знаходиться ставок чи болото. Якихось значних змін у природі, що б натякали на наближення мертвого лісу, як було минулого разу, Ден взагалі не помітив. Може, він був не надто уважним, катуючи себе зайвими сумнівами? Навіть про їжу забув, ніби потреба втамовувати голод тепер зовсім не мала значення.

   Перекусивши крекерами та батончиком, Денис набрав води у лісовому струмку. Зробивши жадібний ковток, він відразу ж скривився від гіркого неприємного присмаку. Вода пахла гниллю та падаллю, що, ймовірно, говорило про те, що він ближче до забороненої зони, ніж могло здаватися на перший погляд. Хоча це не дивно, враховуючи, що більшу частину дня він провів у дорозі. Ніч поступово наближалася, погрожуючи тривожною невідомістю. Втім, Ден вирішив, що не зупинятиметься на ночівлю, щоб не втрачати дорогоцінного часу. Спати все одно не хотілося, а відчуття втоми маскував адреналін. Думка про те, що він піде в мертвий ліс абсолютно один, ще й уночі, звичайно, розбурхувала його уяву, але не зупиняла. Якщо він не може померти до дуелі, то чого ще боятися? А значить, немає причин чекати ранку.

   Побачивши попереду ледь помітний просвіт, Ден прискорив крок. Здогадки виправдалися — за деревами було смердюче болото, що ламаною зеленою стрічкою відокремлювало ліс від його заповітної мети. На протилежному боці височіли сухі сосни, охоплені чорним туманом. Ось вона — заборонена зона та його головний нічний кошмар. Минулого разу вони зайшли до неї з протилежного боку і болота не виявили. Зараз же доведеться подолати цю перешкоду.

   Ден глибоко вдихнув і закашлявся. Прілина та падаль отруїли кисень. Запах смерті витав скрізь, викликаючи слабкість у ногах та задишку. Він дістав ліхтарик, міцніше стиснув рукоятку кинджала і попрямував уперед — до заповітної цілі. Взуття грузло у водянистій мокравині, змішаною з травою, гнилими рослинами та мертвою рибою. Навколо поблискували дрібні калюжі з очеретами, що стирчали з води. Трохи далі вони перетворювалися на ставки, тому, вірогідно, доведеться перебратися плавом. Невеликі ділянки суші, що виступали з болота, знаходились відносно близько одна до одної, що значно спрощувало подальший шлях. «А ти ще той самогубець, чувак, — промайнуло у Дена в голові. — Куди, чорт забирай, подівся твій інстинкт самозбереження?»

   Він не переставав дивуватися своїй відчайдушності. Незважаючи на близькість мертвого лісу, гниле болото і невідомість — він зовсім не відчував страху. Ніби, будь-які емоції справді померли, поступившись місцем безпристрасності та холоднокровності.

    Намагаючись зберігати рівновагу, Ден спритно перескакував з одного клаптика землі на інший. Ціле полчище величезних комарів і мух накинулися на нього, як голодні собаки на м'ясо, а на воді час від часу з'являлися кола незрозумілого походження. Ден не звертав на це уваги, спрямувавши погляд в сторону мертвого лісу. Він відчував дивне хвилювання, схоже на азарт, що все більше нагадувало божевілля. Чому зникло почуття страху? Чого його так тягне в це прокляте місце?

   Раптовий поштовх ззаду повернув Дена у реальність. Він машинально відмахнувся кинджалом, ледь втримавшись на ногах. Лезо щось зачепило, залишивши на блискучій поверхні кров'янистий слід. Ден одразу напружився, вдивляючись у завісу сірого, просоченого західним сонцем туману. Неподалік щось ворухнулося і стрибнуло у воду, підібравшись ближче до нього. Вловивши сигнал небезпеки, Ден зробив різкий мах ногою, хоч і не бачив нічого крізь липкі сутінки.

   Пролунав звук удару і оглушливий писк, після чого тварюка зникла в очереті. Ден зрозумів, що у водоймах щось ховається і, мабуть, не одне. Він кинувся бігти вперед, вирішивши не чекати на наступний напад і не шукати поглядом невидимого ворога. Раптом у щиколотку вчепилося щось гостре. Ден вмить відбився кинджалом, побачивши нарешті хижака. Ним виявився щур, розміром із французького бульдога. Він важко плюхнувся поруч, випустивши останній подих.

— Щоб мене чорти вхопили! — тихо вилаявся Ден, витріщившись на труп. Таких величезних щурів він не бачив навіть у найстрашніших фільмах. Хвилинне замішання зіграло з ним злий жарт. На допомогу родичу прийшли його хвостаті товариші та атакували хлопця з усіх боків. Вони почали вилазити з води, вистрибувати з-за очеретів і світити блискучими жовтими оченятами. Видовище, однак, не для людей зі слабкими нервами. Ден на секунду впав у ступор, намагаючись оцінити власні шанси. Якщо врахувати, що це не вовки, схожі на перевертнів — відбитися буде не так складно.

    Чекати довго не довелося. Пацюки почали стрибати на нього зусібіч, намагаючись ухопитися за волосся, взуття та одяг. Денис діяв за старим сценарієм, спритно відбиваючись від них кинджалом. Ось тільки швидкість уповільнювали клаптики землі, що йшли під воду, не витримуючи вагу його тіла. Один щур уникнув його атаки і вхопився зубами за ліву руку, змусивши впустити ліхтарик. Інші два вчепилися у ноги, а найменший по одязі заліз на плечі, намагаючись вкусити його за шию. Ден відбивався, як міг, але через безліч укусів втрачав контроль над ситуацією. Драми додавало болото, яке проковтнуло клаптики землі та почало діставатися кісточок ніг, повністю промочивши кросівки.

  Відбившись нарешті від щурів, Ден насилу стрибнув на черговий шматок суші, що виступав із болота, але той не витримав раптового вантажу і відразу ж пішов під воду. Ноги вмить поглинула густа багнюка і почала повільно діставатися талії. Зрозумівши, що його затягує, Ден відчайдушно шукав, за що б ухопитися. Сухе стебло очерету — єдина зачіпка, яку він знайшов — з легкістю тріснуло, коли смердючий в'язкий бруд опинився на рівні шиї. Невже це кінець? Найбезглуздішу смерть повелителя навіть уявити складно. Зараз за сценарієм його неодмінно повинні врятувати — або кристал, або Енджел, адже обраний не може померти до дуелі.

   Сподівання одразу ж поспішили справдитися. Коли болото вже почало доходити до рота, його хтось ухопив за руку і витяг назовні. Тепер у Енджел буде вагомий привід для глузування і явна перевага над ним. От тільки врятувала його зовсім не владна королева, а русалка, що сиділа на виступаючому камені.

— Біжи он до того озера! Тут небезпечно, — крикнула вона ламаною англійською, вказавши пальцем на великий ставок за кілька метрів від них. Ден думав було заперечити, але побачивши на тілі безліч дрібних кровоточивих ран, вирішив послухатися. Незабаром небезпечна зона залишилася позаду. Денис важко опустився на землю, намагаючись розгледіти у каламутній воді власне відображення.

 — Ти в порядку? — почув він тихий голос ззаду. Його рятівниця тепер сиділа по правий бік від нього на поваленому дереві і била хвостом об воду.

 — Твоя місія на сьогодні виконана. Тепер вільна, — недбало кинув Ден.

 — Я тобі вже набридла? — спитала дівчина, крадькома змахнувши сльозу. Вона виглядала настільки засмученою і нещасною, що Ден відразу ж пошкодував про свої слова.

— Хіба тебе не Енджел послала? — про всяк випадок вирішив уточнити він. Її акцент відрізнявся від горянського і більше нагадував аристократичну англійську мову, якою розмовляло сімейство Райлі. Ймовірно, вона не має відношення до Енджел.

 — Пробач, я не знаю, хто це, — знизала плечима русалка. В її очах застиг глибокий смуток, який аж ніяк не був короткочасною емоцією. Щось подібне він бачив і в погляді Жаклін.

 — Тоді хто ти і що забула в цьому жахливому місці?

 — Мене звуть Рін, і я тут була завжди. Дивно зустріти людину в тутешніх краях. Думала, що всі, хто мешкав у цьому світі, давно померли.

 — Ти була знайома з місцевими жителями? — Ден відразу ж згадав Кайлу, яку колись безжально вбив її батько, а також старий цвинтар у мертвому лісі.

— Звичайно. З ними були пов'язані мої найтепліші спогади, — зітхнула Рін, опустивши довгі вії. — Колись цей світ був зовсім іншим. Тут було багато маленьких озер та річок з чистою водою. Все навколо цвіло, дихало і насолоджувалося життям. У мене була сім'я, подруги і навіть коханий із замку на пагорбі. А потім щось трапилося — і ліс помер. Ставки висохли і перетворилися на болота. Все живе довкола теж почало повільно вмирати. Тварини, птахи, комахи... У проклятому лісі з'явилися нові мешканці, які вбивали моїх рідних із особливою жорстокістю. Також завелися нові хижаки. Вони вбивали та з'їдали все, що рухається. Мій коханий загинув саме так, рятуючи моє життя. Від нього вже небагато залишилося.

   Рін вказала поглядом на потемнілий череп, що лежав неподалік Дена. Від вигляду людських рештків почало нудити. Дівчина зберігала його труп усі ці роки?

— Я тут жила не одна, були й інші русалки, — продовжила Рін, з ніжністю взявши череп у руки. Дену ще більше стало не по собі. — Але вони зрадили людей, ставши на бік тих, хто навів зло. Я не звинувачую їх за це — вони боялися смерті. Можливо, я теж пішла б за ними, якби нові мешканці не вбили мого коханого. Я краще загину сама і приєднаюся до нього, ніж зраджу те, за що він боровся.

 — Ти заслуговуєш на захоплення, Рін, — щиро зазначив Ден. Тільки зараз він помітив, наскільки знеможеною, хворою і навіть сірою виглядала русалка. — Твої подруги стали на бік зла, і повір, колись вони заплатять за свої ганебні вчинки.

 — Невже ти їх вже зустрів? Вони тобі зашкодили? — Дівчина з тривогою зазирнула йому в очі. І як вона так швидко зрозуміла?

 — Не бери в голову, я просто так сказав, — збрехав Ден, вирішивши не засмучувати Рін. Деякі деталі їй знати не обов'язково.

— Де б вони не були, мабуть, їм там краще, ніж тут. Вже багато років я хворію, голодую та борюся за виживання у цьому болоті. Як би я хотіла заснути і ніколи більше не прокинутися.

   Після значної паузи вона гірко заплакала. Ден став на ноги і озирнувся. На жаль, під час сутички зі щурами він загубив кинджал.

 — Не плач, хвостата, — сказав він, вдивляючись у темні зарості на протилежному березі. — Ліс, звідки я прийшов, ще живий. Там багато квітів, зелені та чистих озер. Якщо виживу, заберу тебе звідси. Знайдеш собі новий дім.

 — Правда? — Рін підняла на нього очі, що сяяли від сліз. — Станеш прекрасним принцом і врятуєш мене?

 — Щодо принца не знаю, але витягти тебе з цього лайна спробую.

   Він підійшов до води, розраховуючи приблизну відстань до мертвого лісу. Пливти хвилин двадцять, не менше.

 — Повертайся швидше, — з надією промовила Рін.

   Ден кивнув їй і стрибнув у озеро. Враховуючи фізичну втому та множинні укуси — триматися на плаву було вкрай важко. А густа, вкрита зеленою поволокою вода, здавалося, норовила затягнути його на дно, іноді перетворюючись на болото.

   Вибрався на берег він абсолютно розбитим. У боці поколювало, укуси щурів нещадно пекли, а в голові пульсував пекельний біль. Нарешті, він був на території мертвого лісу, і тепер треба було лише знайти кристал. Ось тільки пізно ввечері, коли темрява вже огорнула дерева, з небесної гладі зникли всі західні відтінки, а поряд не було ні душі — йти туди поодинці здавалося безумством.

   Ден вичавив у руках мокру футболку, вилив воду з кросівок, і, знайшовши міцну на вигляд палицю, попрямував у бік лісу. Руки тремтіли, як у старого, ноги налилися свинцем, а в грудях пульсував азарт від передчуття подальшої дороги. Цікаво, такий стан спричинений холодом чи нервовою напругою? Ден змушений був визнати, що вигляд мертвого лісу трохи похитнув його психіку. Більш огидного та страшного місця він ще ніколи не бачив.

    Між рівними стовпами дерев розгулював чорний мерхливий туман, що нагадував пісок, який парив у повітрі. Вигнуті криві гілки ворушилися самі по собі, видаючи тужливий протяжний скрип. Місяць забарвився у кривавий колір і зловісно виглядав із-за вугільних хмар. Але нічого не лякало так сильно, як звуки. Долинаючи з глибин лісу, вони з'єднувалися в жахливий хор і глузували з його сприйняття. Спів півня, мукання корови, звук сокири, що розсікає дерево, дитячий плач і навіть дивний нелюдський шепіт. Більш абсурдного поєднання важко було уявити. Ден вирішив поберегти свою нервову систему і не думати над джерелом звуків. Рано чи пізно він знайде кристал і зрозуміє, що робити далі. Все інше його не повинно обходити.

   Треба ж! Нещодавно вони з друзями не наважилися піти в заборонену зону вночі. Зараз же він прямує туди один, як теля на забій, плекаючи абсурдну надію на те, що повелитель не може померти до дуелі. Колишній запал, змішуючись зі страхом, божевіллям і цікавістю, робив його схожим на фанатика, який послав здоровий глузд до біса.

   Лісова глушина була наскрізь просякнута смертю. Здавалося, це місце існує лише для того, щоб наводити жах і занурювати у відчай. Ніч тут мала якісь інші відтінки, ніж уві сні. Здавалося, вона була отруєною якоюсь маркітною силою — смертоносною та сповненою зла. Змішуючись з хором погрозливих звуків, вона перетворилася на невидимого вбивцю. Ден намагався зберігати спокій та не дозволяти цьому місцю впливати на свою психіку, щоб не поїхати дахом. Його кроки були шумливими та незграбними, а мокрий одяг та взуття значно обтяжували шлях. Ден тільки зараз зрозумів, що трохи недооцінив це місце, покладаючись на безглузду сміливість.

   Через якийсь час він відчув сильну енергетику, яка непомітно взяла роль його путівника. Вона якимось магічним чином повернула йому спокій та впевненість у своїх діях. Ден ішов за нею, як сліпий, покладаючись на внутрішні відчуття. Логіка підказувала чинити опір, але серце рвалося вперед, ніби було підвладне невидимому магніту. Що, якщо це і є сила кристалу, яку він уловив на відстані?

   Раптом за спиною пролунало гучне дзижчання. Обернувшись, Ден побачив муху розміром із людську долоню. Коли вона підлетіла ближче, він відбився від неї палицею. Не встиг він зібратися з думками, як з-за кущів вилізла якась волохата тварюка, схожа на єнота, і з гарчанням кинулась до нього. Ден відкинув її ногою, не встигнувши навіть злякатися.

   Подальший шлях не обмежився раптовими атаками. Невідомі мерзенні істоти зі скляними очима нападали на Дена і, зазнавши поразки, зникали в темряві. Вони здавались слабкими й неповороткими, але виглядали страшно й лякаюче, наче вилізли з його найкошмарніших дитячих снів. Проте, як не дивно, їхня присутність швидше заспокоювала Дена, ніж лякала. Краще бачити небезпеку в обличчя, ніж дозволяти уяві малювати жахи, яких не існує.

    Відбиваючись від чергової тварюки, Ден спіткнувся і впав у якусь яму. Мабуть, не надав значення скупченню гілок, які її прикривали. Відчувши м'яке ворсисте дно, Ден відразу ж підстрибнув, зрозумівши, що сталося. Щось під ним загарчало і різко сіпнулося вгору, через що він вилетів назовні, як невагомий. Зробивши сальто на льоту, він вдало приземлився на ноги. Міцніше стиснувши в руці палицю, Ден відразу ж відшукав очима яму і став у бойову готовність. Очікування відразу ж поспішили виправдатися. Розкидавши вбік сухі гілки, з ями почала підніматися чорна гора, а ще за секунду монстр випростався у повний зріст.

   Ден відчув, як по спині гострими кольками пробіг жах. Істота була більшою за нього в кілька разів і нагадувала чи то понівеченого гобліна, чи то напіврозкладеного і підсмаженого на вогні трупа, чи то чорт знає на що... Він мав чорне рельєфне тіло і величезні м'язи, наче збільшені за допомогою фотошопу. Його грізна морда була схожа на безформну колбу, а очі сяяли жовтими страхітливими вогниками. Таку тварюку Денис не бачив у жодному фантастичному фільмі. Порівняно з нею вовки, які були схожі на перевертнів, здавалися звичайними цуценятами.

   Монстр видав гучний пронизливий рев і кинувся на Дена. Він здавався незграбним і млявим, але, мабуть, мав чималу силу, зважаючи на м'язи. Коли власна зброя втрачена, а фізичні сили явно поступаються противникові, існують лише два способи уникнути смерті — або ухилятися, або тікати. Ден вирішив спочатку випробувати перший варіант, а потім по ходу справи вирішити, як діяти далі.

   Коли величезна лапа з довгими гострими кігтями мчала на нього, Ден миттєво впав на землю і вивернувся. Схопившись на ноги, він одразу побіг до супротивника, щоб відвернути увагу. Монстр, ймовірно, вирішив, що він біжить на нього, тому замахнувся знову. Ден спритно ухилився і, промчавши повз чудовиська, палицею врізав йому між ребер. Жаль, що не вистачає його улюбленого кинджала! З ним, очевидно, було б легше захистити себе.

   Противник лише гаркнув, почухавши забите місце. Ден відчув себе мурахою, яка намагається протистояти велетню. Як би не хотілося визнавати, але його шанси дорівнювали нулю. Скориставшись відволіканням монстра, він сховався за найближче дерево і важко передихнув. Потвора кинулася на пошуки, видаючи гортанний страхітливий рик. Він штовхнув одну сосну, і та тріснула, звалившись на землю. Сила монстра була неймовірною. Ден тихенько сповз униз і, ховаючись за повалене дерево, хотів непомітно втекти. Тріск однієї з гілок, яку випадково зачепив, видав його присутність. Тієї ж миті істота подолала кілька метрів одним швидким стрибком і замахнулася, маючи намір розчавити його, як жалюгідного таргана. Хлопець знову ухилився, а величезний кулак чудовиська створив вм'ятину на землі.

   Він знову спробував втекти, як раптом зачепився штаниною за виступаючий сухий корінь і впав, опинившись у пастці. Тієї ж миті його тіло відірвалося від землі, а навколо грудей обвилися товстенні чорні пальці. Повітря вмить перекрило, а всередині щось тріснуло, наче зламалися ребра. У роті з'явився металевий присмак крові, в очах потемніло, а його свідомість почала повільно спливати. Коли Ден вже був готовий відключитися — щось сталося.

  Монстр голосно заревів і випустив його. Потім сів на землю і почав облизувати свою п’яту, видаючи щось на кшталт плачу. Поки Денис, долаючи біль у грудях, намагався підвестися на ноги, хтось простяг йому руку.

 — Швидше! Треба бігти!

 — Що? Ти? — видихнув він, побачивши над собою Еріку. Потім, схопившись за її долоню, насилу встав і озирнувся. Як не дивно, він не помітив решту товаришів. Невже вона тут одна? Ден настільки розгубився, що навіть забув про монстра, який знаходився за два кроки від нього. Еріка витріщила злі очі і штовхнула його вперед, показуючи, що настав час давати драпака. Дену нічого не залишалося, як подолавши нездужання, бігти слідом за нею.

   Вони мчали, як ненормальні, наче долали дистанцію на життя. Дерева миготіли перед очима, а вологий смердючий туман, потрапляючи в легені, викликав кашель та задишку. Першим пригальмував Ден, відчуваючи, як біль розтікається всередині, немов гаряча лава. Ймовірно, монстр справді зламав йому кілька ребер. На щастя, він не став їх переслідувати, тож можна було видихнути. Еріка відразу ж дістала пігулку і мало не силою запхнула її Дену в рот. Він мовчки прийняв її допомогу, так як у голові паморочилось, а сили поступово зникали.

   Коли засіб подіяв і приніс йому довгоочікуване полегшення, Ден вирішив з'ясувати, що відбувається.

 — Ти що, чорт забирай, тут робиш? Зовсім мізки втратила?

 — Життя твоє рятую, якщо ти не помітив, — з глузуванням кинула Еріка і закотила очі. Тільки зараз Ден помітив у її руці свій втрачений кинджал.

 — Знайшлася мені рятівниця! Та я в житті не повірю, що ти з власної волі пішла за мною!

 — Ото невдячний кретин! Та якби не я — цей велетень від тебе живого місця не залишив би! — Очі Еріки метали блискавки.

 — Нічого б зі мною не сталося, на відміну від тебе. Чим слухала там, у будиночку? Я пішов сам, бо мені нічого не загрожує, та й повернувся б незабаром. Навіщо лізеш поперед батька в пекло?

— А тому, Дене. Мені вже нема чого втрачати. Я просто вирішила, що моє місце з тобою, а не з ними. Для них я ізгой та зрадниця. Ти єдиний, хто, незважаючи на мій вчинок, нормально до мене ставився. — Еріка зробила такі образливі та щирі очі, що будь-хто на його місці вже б точно пом'якшав. Ден же, як справжній напівкровка, не відчув нічого, крім роздратування.

 — Досить мені пил в очі пускати! Якого біса ти за мною пішла?

 — Невже так важко повірити в мою щирість? Думаєш, я настільки занепала?

 — Ні, гадаю, ти просто брехуха. Адже явно маєш якусь свою мету, раз не зізналася, що стежила за мною. Та й, чорт забирай, жодна нормальна людина не сунулась би в це місце без наявності сили та захисту кристалу, як у мене. Ти або божевільна, або шукаєш власну вигоду.

— Ти просто нестерпний, Дене! Даремно я думала, що ти адекватний, — стомлено зітхнула Еріка і простягла йому кинджал. — Ось, візьми. Ти загубив його дорогою сюди. А я... У мене, правда, є причина, чому я пішла за тобою. Можливо, колись я розповім тобі, але точно не зараз. Просто повір, що я зробила це без злого наміру.

   Її очі не брехали. Як би Ден не був налаштований проти, і які б сильні сумніви його не долали — він хотів їй вірити. Але відкидати той факт, що Еріка — божевільна, рішуча і абсолютно безстрашна фурія — він би не став. Навіть Ксюша розвела б руками, дізнавшись усі подробиці.

 — Гаразд, упустимо цей момент. Я чекаю на докладні пояснення. Коли ти за мною пішла, що зробила з монстром і чому ховалась? Нічого не розумію. — Ден з побоюванням озирнувся навсібіч, перевіряючи, чи вони в безпеці. Чорний туман погрозливо розгулював між деревами, приховуючи можливу небезпеку. Звуки не переставали лякати своєю абсурдністю та різноманітністю. Якщо йому моторошно знаходитись в цьому проклятому місці — як на це пішла Еріка, яка була дівчиною?

— Нерви б поберіг, хлопче. Розпереживався-то як,— з глузуванням похитала головою вона. — Я теж страждаю на безсоння, якщо ти забув. Коли всі заснули, я не могла й очей стулити. Все думала-думала про все... А потім ти прокинувся і почав щось писати. До мене одразу дійшло, що ти хочеш звалити, уявивши себе рятівником світу. А залишатися там, у компанії з ними, мені взагалі не хотілося, повір. Я ж біла ворона — мене б постійно гнобили. Тим більше мені було цікаво, куди ти пішов і що задумав. Вирішила просто спостерігати з боку якийсь час.

 — Ну і що? Захопливе було видовище, як мене щури зжерти намагалися? — перебив Ден, посміхнувшись на один бік.

 — Цілком цікаве, знаєш... — Еріка сардонічно звузила очі. — Правду кажучи, у мене була впевненість, що з тобою нічого не станеться. Та й я вирішила діяти лише в критичній ситуації. А взагалі, тобі пощастило, що я твій кинджал прихопила і була відмінницею у своїй школі. Без цих двох моментів я, на жаль, не змогла б тобі допомогти.

— Невже? Вам там що, курси виживання викладали?

 — Майже. — Еріка склала руки в замок і обвела його глузливим поглядом. — Я, на відміну від тебе, більше підкована у питаннях виживання. Якби ти мав мізки, перевірив би спочатку, з якого боку болото краще переходити. За кілька метрів від тебе було більше суші, завдяки чому я перебралась на інший бік без особливих перешкод. Тому так, неможливо було без сміху спостерігати за твоєю кровопролитною сутичкою з пацюками та подальшим утопленням, коли нормальний шлях був зовсім поряд. Жаль, не прихопила з собою попкорн. Видовище було — десять із десяти.

 — А ти ще та садистка, я подивлюся, — криво посміхнувся Ден. Щиро кажучи, він відчував себе ще тим бовдуром. Якщо все було справді так, як описала Еріка, то більшого ідіота, ніж він, ще пошукати треба. Енджел, мабуть, вмирала зі сміху, спостерігаючи за цією сутичкою.

— Ти ж під захистом кристалу. У будь-якому випадку тебе б хтось витягнув, ну чи сам би виліз. Повелитель, все-таки...

 —  Невже? Чого ж ти в мій бій з монстром встряла-то? Могла б продовжити перегляд блокбастера та зацінити фінал.

 — Хотіла перевірити, чи справді п'яти — слабкі місця ікліків. Як виявилось, інформацію нам викладали достовірну.

 — Ікліків? Ти в курсі, що це за монстр? — Ден не вірив своїм вухам. Мабуть, багато він ще не знав про Еріку і цю її школу напівкровок.

— Я взагалі багато в чому обізнана, Дене. Тому погодься, що я — надійний супутник. — Еріка відкинула назад пасмо рудого волосся і спокусливо йому підморгнула. — У нас був предмет — будова світу горян. На цих уроках ми вивчили все про їхню планету, тваринний світ і них самих. Горан перенаселений різними монстрами, багатьох з яких вони використовують у своїх цілях. Деякі види легко приручити і вони служать горянам у ролі охоронців або домашніх улюбленців. Якусь частину можна вживати в їжу, тому таких монстрів так само розводять, як на Землі курей або свиней. Іклік — один із так званих «тварин», або монстрів планети Горан. Його неможливо приручити і він особливо небезпечний. Що він робить у цьому світі — навіть припущень не маю. Але єдиний спосіб його вбити – зачепити п'яту. Це його слабке місце. Тому поки він роздумував, що відкусити від тебе в першу чергу, я встромила твій кинджал у його слабке місце. Тож вважай, що ти мій боржник.

 — Он як. — Ден змушений був визнати, що, незважаючи на холоднокровність Еріки та її жорсткий підхід до всього, вона справді виявилася йому корисною.

— Може, недарма пророцтво казало, що я якимось чином вплину на твою долю. — Еріка грайливо провела пальцем по його грудях, відчуваючи явну перевагу. Треба ж, яка безстрашна дівчина! А ще неймовірно гарна, на що Ден не міг не звертати уваги. Цілком ймовірно, що вона могла б його зачепити, якби не... «Досить про неї думати! Вона зустрічається з твоїм найкращим другом». Гостре почуття провини і сорому охопило душу Дена, коли він знову згадав про Ксюшу. Коли «просто подруга» почала викликати в нього такі почуття? Він зовсім перестав себе розуміти.

 — Добре, не будемо гаяти часу на пусті балачки. — Він витер кинджал від зеленої рідини, яка, мабуть, була кров'ю ікліка, і сховав його за пояс. — Я маю знайти кристал. Тут досить страшно та небезпечно, ти не знаходиш? Впевнена, що не хочеш повернутися назад?

— Я не з лякливих, якщо ти не помітив. — Еріка першою зробила крок у напрямку до лісу. — Як вже казала, я виросла в більш жорсткому середовищі, ніж ти. Та й поводитися з кинджалом теж вмію, хай і не так справно, як ти. Питання в тому, як ти збираєшся знайти кристал у цьому богом забутому місці?

 — Я відчуваю дивну енергетику. Минулого разу, як ми наблизилися до мертвої зони, мене щось тягло до лісу, як магнітом. Думаю, це і є кристал.

 — Що ж. Доведеться довіритися твоїй інтуїції.

   Кивнувши одне одному, вони попрямували далі. Ден чітко знав напрямок, ніби щось вказувало йому дорогу. Подібного він ще ніколи не відчував. Ця сила вабила його за собою, обіймаючи світлою, невагомою енергією, і діяла, як зцілююча таблетка. Будь-які відтінки страху випарувалися, поступившись місцем впевненості у своїх діях. Ліс огортала аура невідомого зла, але Ден був переконаний у своїй недоторканності. Тільки присутність Еріки порушувала його спокій. Він почувався б впевненіше, якби не вона та відповідальність за її життя.

— Ти настільки дорожиш ними, що пішов сам у таке небезпечне місце? Не боїшся, що вони кинуться тебе шукати? — раптом порушила їхній мовчазний шлях Еріка. Ден здригнувся, знову відчувши провину. Не було жодної хвилини, щоб він не задумався про правильність свого рішення.

 — Я написав у листі, що скоро повернуся, і забрав єдиний справний компас. Вони знають, що без нього мене шукати немає сенсу — велика вірогідність заблукати. Також вони в курсі, що не набудуть сили, якщо мене не буде поруч. Я не помру до вирішальної битви, чого не скажеш про них. Впевнений, що вони довіряться мені та  дочекаються повернення. Та й червона ніч, про яку говорила Жаклін, ще не настала, а значить, ще є час.

 — Ти впевнений, що не настала? Цей червоний місяць не викликає у тебе підозри? — Еріка кивнула на небесне нічне світило, яке набуло багряного відтінку. Враховуючи похмурий мертвий ліс, чорні хмари та непроглядну сірість навколо — наявність червоного місяця величезних розмірів справді виглядала моторошно. Він зовсім не вписувався в переважну палітру фарб.

— Не думаю, що термін «червона ніч» варто розуміти буквально. Вважаю, це щось символічне, не пов'язане з червоним кольором.

 — Хто знає, — знизала плечима дівчина. — Сподіваюся, ці чистокровні придурки не кинуться шукати тебе, наражаючи себе на небезпеку.

 — Я вірю, що вони все зроблять правильно. Якщо поважають мене і цінують — не ризикуватимуть власними життями. — Ден не був переконаний у своїх словах на всі сто відсотків. Але він сподівався, що вони хоч трохи, але прислухаються до його слів.

— Ти такий наївний, Дене! — закотила очі Еріка. — Як можна довіряти цим лицемірам? Спостерігаю часом за ними і дивуюся, наскільки дволикими можуть бути люди. В такі моменти пишаюся тим, що я напівкровка.

 — Про що ти? Вони справжні друзі. Ніколи не зрадять і не залишать у біді.

 — Це не скасовує того факту, що вони лицеміри! Всі! Особливо твоя ненаглядна Ксю.

 — З чого ти взагалі це взяла? — Ден навіть зупинився, відчувши обурення. Еріка почала дратувати.

 — Тобі розписати все в подробицях? Ну що ж, сам попросив. — Вона зловила його погляд і прикусила нижню губу. — Почнемо з Кості, Борі та Марини. В принципі, вони непогані — надійні, правильні та добрі. Але ти не помічав, як підозріло вони до тебе ставляться? Говорять одне, а думають інше, долаючи сумніви та підозри. Хіба може йтися про дружбу з такими думками?

— Можу їх зрозуміти. Я напівкровка з дуже суперечливими генами. Та й з ними я не так близько знайомий, хоча разом ми багато пройшли. Те, що при всіх обставинах вони й досі на моїй стороні — багато чого варте.

 — Ну добре. Залишимо цих трьох,— здалася Еріка, з передчуттям звузивши очі. Очевидно, вирішила почати здалеку, щоб сказати щось важливіше. — Але Максим! Це ж пекельна суміш зі злості, обурення, ревнощів та образи. Ти впевнений, що за наявності всіх цих емоцій він не переріже тобі горлянку якось уночі?

 — Впевнений. Він, звичайно, часом поводиться, як останній кретин, але, втім, багато разів приходив мені на допомогу в скрутних обставинах. — Ден не зміг приховати тінь замішання, яка, вочевидь, майнула на його обличчі. Він міг постійно хапатися за спогади про колишню дружбу, як за рятівне коло, але це не скасовувало їхньої нинішньої ворожості.

 — Ну, його принаймні можна зрозуміти. Він хоч і останній мерзотник, від якого мене нудить, але буду справедлива — він чесний. І перед тобою, і перед Ксюшею, і перед самим собою. Краще відкрито ненавидіти, ніж брехати собі та оточуючим, як його кохана.

— Про що це ти? — не витримав Ден, здогадуючись, про що йде мова.

 — А ти сам не розумієш? Найбільша лицемірка та брехуха — це твоя Ксю. Таких дволиких та фальшивих людей ще пошукати треба!

 — Обґрунтуй! — Ден смикнув її за руку. Найбільше його дратувало, коли несправедливо ображали близьких. Особливо Ксю, яка була йому найдорожчою людиною.

 — А ти сам нічого не бачиш? Настільки сліпий?

 — Про що ти, чорт забирай?!

 — Про те, як вона дивиться на тебе! Та всім давно зрозуміло, що вона в тебе втюрилась! Цікаво, скільки ще вона буде дурити всіх довкола і саму себе? Використовувати Макса, до якого байдужа і брехати йому, що ти просто друг і бла-бла-бла. Світ ще не бачив таких лицемірок!

   Ден так і завмер на місці, відкривши рота. Серце зробило сальто, а його самого кинуло в жар.

 — Що ти хочеш цим сказати? — тільки й міг спитати він, переконуючи себе, що не так все зрозумів.

— Тобто ти реально не знаєш, що вона закохана в тебе? — Еріка голосно хіхікнула і зловісно блиснула очима.

 — Тобі, мабуть, здалося. Не вигадуй того, чого немає. Я ніколи не цікавив її у такому відношенні. Ходімо далі. Нема чого дарма витрачати час, фантазерко!

   Ден поспішив вирватися вперед, щоб приховати власне замішання. Він ніяк не був готовий до такої заяви. Найімовірніше, Еріка просто драматизує. Усередині, втім, серце ломило ребра. Ден чув його стукіт навіть у вухах, які теж палали вогнем.

— Значить, мені не здалося, — тихо констатувала Еріка, вмить спохмурнівши. — Не тільки вона лицемірка. Ти й сам не кращий! Довго ще обманюватимеш себе, що ви просто друзі? Ти ж теж до неї небайдужий. Тільки затям — вона тобі не підходить. Ти — напівкровка. Те, що відчуває вона — ти не зможеш зрозуміти.

— Слухай, ти не могла б закрити рота? — Денис не міг стримати хвилю обурення, яка наростала в ньому з кожним її словом. Чомусь розмова про це приносила йому біль, причину якого він зрозуміти не міг. Йому хотілося втекти від цього, сховатись, перестати відчувати. Раптове усвідомлення, подібно до блискавки, пронизало його душу наскрізь і налякало до чортиків. І що з цим робити тепер — він взагалі не уявляв.