Катеринославська казка

Сніг лягав на підвіконня, заліплюючи все, що Марик міг бачити у щілину поміж ставень. З рештою не стільки сніг був у цьому винний, але й мороз, який малював на вікнах казкові візерунки. Марик прикладав пальця до скла і малюнок починав змінюватися. Це було дивовижно, наче магія. Сьогодні прийшла Маланка, казала баба Мотря, яка сховала його від тих поганих людей, що забрали маму й тата, та стару хвору бабцю Розу. Цієї осені у Марика не стало домівки. Відтоді життя його змінилося. Відтоді він не бачив свічок по п’ятницях і не міг казати «Шалом» - бабка Мотря заборонила йому казати багато слів. Наприклад, на ім’я він тепер не Марк, а Маркіян, хоча скорочено залишилося Марик, ярмулку тепер не носив, а носив вишиванку та інші, чужі речи. Все це добро залишилося йому від покійного онука баби Мотрі. Теж Марика, але не Марка. Складно. Складно та сумно.

У житті баби Мотрі покрутило не як та хуртовина і Марик розумів це, коли дивився у вишневі очі баби. Вся вона була вицвіла, як стара хустка тьоті Цейтл, і волосся, і шкіра, і одяг теж був вицвілий, а очі залишалися кольоровими. Марик любив дивитися на її очі та мріяти,  як колись закінчиться війна і можна буде піти у магазин і купити кольорових олівців, щоб намалювати бабу Мотрю. Більш за все Марик мріяв знову опинитися у великому дитячому універмазі «Дєтскій мір». Пройти туди по проспекту, а назад іти через вулицю Гопнера, а потім синагогу, а потім на другий поверх до тьоті Цейтл, яка заварює такий смачний чай з каркаде, якого кожного року привозить з Криму, а ще дає кожному заварні тістечка, які купує у кондитерській у гастрономі за рогом. Заховатися на балконі, який забур’янів дівочим виноградом і сидіти повільно відкушуючи від тістечка маленькі смачні шматочки. І тільки гомінлива маленька донька Цейтл могла завадити смакувати. Ім’я дівчинки Марик не пам’ятав.

А тепер завжди хотілося їсти. Їсти і вільно гуляти на вулиці. Якось, ще до першого снігу, Баба Мотря пішла на базар з торбою речей – щось наміняти – і не повернулася вчасно. Тож Марик бігав з сусідськими дітьми, навіть доходили до аптеки, що на розі Філософської та Пушкіна. Дійшли і швиденько повернули додому, бо на величезній тополі біля аптеки висів чоловік. Марик дуже здивувався тому, які дивні в тієї людини руки й ноги – вони ніби намагалися подивитися одне на одне, а голова наче посміхалася з тих намагань, повернувшись вбік. Після тієї прогулянки, коли повернулася баба Мотря(без продуктів і речей), пригнічена і втомлена, Марик не сказав їй, де був, тільки обійняв мовчки. Того вечора їли самий хліб. Той, що давали німці – торкнешся й він розсиплеться на крихти, бо зроблений був з лушпиння від проса, казала баба Мотря.

Колись, у іншому житті, з мамою й татком він був в «Дєтском мірє». Лише один раз, але їздив там на ескалаторі! З першого поверху на другий, і з другого на третій. Ескалатор гуркотів не гучно, але віддавало у ноги й груди. Тато казав, там великий двигун рухає всі ці сходинки, які невпинно зникають під підлогу. А на першому поверсі пив молочний коктейль у кафетерії. Це було казково! Напевне у ЦУМі ще продаються кольорові олівці? Баба Мотря каже, що зараз туди не можна. Вона зовсім нікуди не дозволяє ходити. Каже, що не хоче залишитися сама, бо його точно заберуть. Куди заберуть – не каже.

Пальці Марика захололи, і візерунок на склі частково станув, мрії про інше життя, у якому є мама, тьотя Цейтл і заварні тістечка були такими реальними, що Марик відчув у роті той самий смак тістечок. Баба Мотря забороняла самому виходити на двір і піднімати ручку двері вгору. Казала, що можна лише тільки вниз, інакше можна зламати. Так і казала:

– Марику, дитино, не чіпай тієї ручки. Усе у цьому будинки тримається на чесному слові. Так може не будемо випробовувати те слово?

У старому будиночку був єдиний кульгавий стілець, на якому вони сиділи по черзі, єдине ліжко, де вони спали удвох валетом, та єдина ручка на дверях. Та ручка приваблювала Марика більш за все, бо була схожа на голову. Ні, не на людську. Вона нагадувала голову змія, як у тій книжечці, що баба іноді читала, якщо її дуже добре попросити та якщо в неї нічого не боліло. Та дивна ручка-змій вабила хлопчика, як можуть вабити чарівні істоти, або мрій про тістечка на балконі.

– Звідки така дивна ручка? Хіба бувають такі ручки? – одного вечора запитав Марик.

– Бувають. На трості мого батька трималася ця ручка – набалдашник зветься. Але ж, коли його не стало, набалдашник прикрутили замість дверної ручки. Дуже хороший майстер зробив ту трость.

– Що таке трость?

– Палка, з якою ходять, – відповіла баба Мотря і більше нічого не сказала. Мовчала аж до самої ночі, допоки не вклала Марика і не заспівала йому колискову.

Марик боявся навіть підходити до вхідних дверей, особливо після того, як кілька днів поспіль надвечір за вікном лунали поодинокі постріли і баба Мотря, сидячі на стільці, міцно притискала Марика до себе, ніби намагаючись заспокоїти.

Баба Мотря була сухою та гарячою, як пічна груба і пахла квашеною капустою. Вона довго тримала його біля себе, боячись, чи раптом не закричить цей маленький хлопчик. Але ж той розумів, що якщо відштовхне її зараз, то стара буде плакати й молитися, молитися й плакати, як тоді, коли злякалася полум’я, що зжерло сусідський будинок, коли в ньому вибухнув снаряд. То з рештою баба Мотря заспокоїлася, відпустила Марика, пішла на своє велике м’яке ліжко та тихенько заснула.