Розділ 7. Їх почують

   Як це жити з чужим серцем? З краденим? 

   Я вкрав не просто їхні серця, я забрав їхнє життя, їхні мрії, роки, які вони могли прожити щасливо і довго. Можливо, тепер, коли я знайшов їх, вони замовкнуть, але його серце битиметься зі мною до кінця життя. Воно кричатиме у моїх грудях чітким стуком. 

   Він мав жити, а я померти. Хіба одне життя варте тьох? До того ж, нещасливе життя, вкрадене, чуже! На мить я уявив себе на їхньому місці, свій скелет, засипаний глибоко під землею. Мене перетрусило, кинуло в піт, а серце знову нагадало про себе ниючим болем.

   Що мені робити? Як бути? Ох, якби ж мені пересадили мозок, а не серце! Можливо б, тоді я би знав, як поступити!

   Я нервово ходжу по кімнаті. А вони і досі лежать там. Їхні голоса стихли. Вони, нарешті, замовкли…Я почув їх, знайшов і що ж далі?

   Я ніколи не приймав спонтанних рішень. Звик усе обмірковувати. Я дізнався, що навіть, якщо піду у поліцію і видам своїх батьків, то вони не понесуть покарання. Адже терміни кримінального покарання уже спливли. То для чого псувати їм життя і собі теж? Це зіпсує їхню працю, так, свободу вони не втратять, але репутація, хороша слава назавжди зникнуть. Їм поставлять клеймо вбивць, а я стану тим, хто спонукав їй до цього. То для чого усе псувати? Ради кого? Ради тих скелетів, які заховані у підвалі? 

   Так, я син своїх батьків. Хоч в мені і серце 2,5 Юрка, але я вже не дитина. Я син своїх батьків! Вони праві, я маю прийняти цю правду. Я живу, а вони померли. Вони хотіли бути почутими, я почув їх. І на цьому все. Могили не варто відкривати, привиди мають жити там, де їм і місце, глибоко під землею.

###

- І що тепер накажеш робити? - запитала матір Богдана свого чоловіка.

- Нічого. Що ми тепер можемо зробити? - відповів той, спокійно попиваючи каву.

Вона горіла злобою, бо розуміла, що їхня свобода висить на волосині. 

- Ти нормальний? Василю, ти нормальний? Ти ж знаєш нашого сина, він нас здасть! - кричала несамовито.

- На жаль, так склалося, що наше подальше життя зараз залежить лише від нього. Колись і його життя залежало від нас і ми зробили правильний вибір. І він зробить.

###

   Швидко збираюся, забігаю в підвал, кидаю свою стару медичну картку в підземелля, ставлю батьковий карбюратор на його звичне місце. Йду до машини і їду до батьків.

   Коли я зайшов в хату, вони дивилися на мене питальним поглядом. Я нарешті почав їх розуміти. Я розумію, чому вони так вчинили і вдячний їм за це. 

- Мам, тат. Я вас не звинувачую. Прийшов подякувати, я вчинив би так само, - усміхаюся і підходжу до них.

- Сину, ти справді наш син, - говорить матір із сльозами на очах, гладить мене по голові. - У тебе була лише одна слабкість - це твоє серце, але ми це виправили, - обіймає мене, а я її. - Наші серця стукають один навпроти одного, вони б'ються в унісон, бо їх об'єднує одна таємниця.

- Ми примусимо їх мовчати. Вони замовкнуть! - кажу впевнено дивлячись їм в очі. - Я продам той будинок і ми почнемо нове життя, без таємниць, нове щасливе життя, - кажу впевнено, але чи сам я в це вірю?

   Невинно пролита кров ніколи не мовчатиме! Вона буде кричати, вона хоче бути почутою. Немає таких таємниць, які би не відкрилися. Ми можемо похоронити їх, сховати в найтемнішому підвалі, в найглибших закутках душі, але правда стане явною. Смерть теж може розкрити свої уста!

10 років по тому….

   Богдан продав свій будинок і переїхав до Києва. Голоси стихли, як і голос його совісті. Але стихли вони лише для нього. Він не зумів їх вислухати. Він почув, але не вислухав, не зрозумів, не допоміг.

   У його будинку оселився слідчий Степан із сім'єю. І якось в листопаді, під час сильної зливи, він почав чути голоси. Він знайде їх і вони нарешті будуть почутими!

###

Дякую, що дочитали. Як вам історія? відмітьте її будь ласка зірочкою, якщо сподобалася або поділіться враженннями у коментарях.