Розділ 6. Розмова

Розділ 6

   Їду до батьків, міцно стискаючи руль. Хто вони ті, що поховані в нас у підвалі. Мої брати, сестри? Просто пересічні люди? Вороги? Хто? Чому говорять зі мною? Чому хочуть бути почутими? 

   В голові ураган, в серці вихор. Мої батьки не можуть бути вбивцями. Це все маячня якась. Може вони й не знають, що наш підвал став могилою? Хоча ймовірність цього вкрай низька. 

   Виходжу з машини, назустріч виходить батько.

- Привіт, тату. Мама вдома? - запитую, ледь стримуючи голос від тремтіння.

- Ні, поїхала на ринок до міста. 

- Я тут обіцяв їй привезти результати обстеження, - несміливо переминаюся з ноги на ноги. - Тат, а знаєш, може й добре, що її немає, нам би треба було поговорити.

   Батько наче вже знав, про що. Лише важко зітхнув і запросив до хати. 

- Тат, ти теж їх чув, чув ті голоси?

- Чув, і досі чую. Хоч вже й не живу у тому домі. Саме через них ми переїхали з того дому, щоб тільки не чути їх. Але вони не відпускають нас. Не відпускають.

- Батьку, я дещо знайшов у нас в підвалі.

   Тато дістав щось з тумбочки, поклав переді мною і знеможено опустився в крісло.

- Що це? - запитав я.

- Мати казала, ти шукав свою медичну картку. Ось вона.

- Але мама казала, що вона загубилася, коли ми поверталися з Німеччини, - відповів я, беручи медичну картку до рук.

- Ми не їздили в Німеччину, Богдане. 

- Як це не їздили? А як же операція? - запитав я дещо здивовано.

- Ти сідай, це довга історія, - сказав мені батько, сумно дивлячись десь у вікно, - розкрий картку.

   Я взявся за стару медичну карту. Вона була товста, наповнена різними результатами обстежень, аналізами, знімками. Я читав, мало що розуміючи, але скрізь стояв один висновок лікарів: потрібна пересадка серця.

- Ти і справді народився з вадами серця. Ми сподівалися на операцію в Німеччині. Але після довгих обстежень нам винесли суворий вердикт: "Операція не допоможе, вашого сина може врятувати лише пересадка серця". Нам сказали, що без пересадки ти максимум проживеш до п'яти років. 

- Але зараз мені 22, тож пересадка все-таки була? Просто не в Німеччині? 

Батько важко видихнув, і продовжив.

- Не все так просто, Богдане. Пересадка вартувала шалених грошей, та й, до того ж потрібно було чекати, поки з'явиться потрібний донор. Ймовірність цього була дуже низькою, бо тобі було необхідне дитяче серце.

- Батьку, я не зовсім розумію, як це пов'язано з тими трьома скелетами, які я знайшов у підвалі. 

- Ми не могли тобою ризикувати. Не могли, сину. Ти був у нас один і після тебе мати більше не могла мати дітей. Тож ми вирішили діяти самотужки. 

- Батьку, про що ти говориш? - запитав я, відчуваючи, як крижаний холодок пробіг у мене по спині.

- Коли тобі виповнився десь рік, ми почали будівництво нашого дому. Нам був потрібен не стільки дім, скільки необхідне приміщення. Найбезпечніше зробити його на своїй території. 

- Приміщення для чого? - запитав я, давлячись власним страхом.

- Для операції по пересадці серця, твого серця. 

   Моє серце так гупало, що мені здавалося, воно вискочить з моїх грудей і кудись втече від мене. 

- У нас не було коштів для операції в Німеччині, та й донора не було. Ми вирішили знайти його самотужки. Першою стала Еріка. Їй було 3, вона була сиротою. Тож після її зникнення ніхто особливо її не шукав. 

- Першою? - запитав я тремтячим голосом. 

- Операція по пересадці серця, то не ґудзик пришити. Її роблять у 6 пар рук. А мати була лише одна. Звісно, я допомагав їй, але то зовсім не те, я лише будівельник. У підвалі не вистачало світла, допомоги, ще одних рук. Твоя мати, хоч і вправний хірург, проте, навіть для неї це була непосильна задача. Вона не справилася, дівчинка померла від кровотечі, а ти залишився без серця. Перший раз був не обдуманим до кінця. Ми врахували всі помилки і стали готуватися до другої спроби.

- Тату, як ви могли? - запитав я, чуючи, як зривається мій голос від хвилювання.

- Як ми могли? Як могли? А що треба було, дати тобі померти? Що накажеш робити? Дивитися, як твій син до п'яти років пролежить під трубками і все його життя пройде за порогом лікарні? Чи врятувати свою дитину, давши їй нормальне повноцінне довге життя?

- Але це ж не такими методами. Не такої ціною.

- Ціна життя завжди дуже висока, все тому, що саме життя є безцінним, Богдане. 

  У матері проходила інтернатуру молода Юлія. Вона була дуже розумна і вправна, з неї був би хороший хірург, так говорила твоя мати. Але все ж лінь і дурна молода голова не дотягувала до того, щоб успішно закінчити практику. Тож мати запропонувала їй угоду, вона допоже Юлії, а Юлія матері. Звісно, ніхто їй не говорив усієї правди, тож та під пресом обставин погодилася. За місяць до цього ми підготували закордонні паспорти і сказали усім, що попри важкий діагноз у Німеччині все ж погодилися на операцію, і тебе буде врятовано.

- Скільки їй було років, Юлії? 

- Я не знаю,  мабуть десь так само як і тобі зараз. Та це вже не важливо, - махнув батько рукою.

- Не важливо, хіба це може бути не важливим? - думав я проковтуючи власні сльози.

- А хто став донором?

- Ще одний нещасний хлопчик. Його звали Юра. Йому було 2,5. Веселий такий, говіркий. Його сміх досі дзвоном стоїть у вухах. Ми запросили його у гості, усипили і потім він чекав свого часу у підвалі. 

Листопад 2003 був дуже холодним. Майже кожен день дощило. Але тієї ночі особливо. Лило як із відра, людей не було ні душі. Лише ми троє прокрадалися у підвал. Юля зрозуміла, що ми її обманули, коли побачила Юру, а не просто серце у контейнері. Але втекти вона вже не могла, тож змушена була допомагати. У неї постійно тремтіли руки і вона плакала. Досі пам'ятаю, як твоя мати кричала на неї і наказувала зібратися. 

- Ви вбили і її теж?

- А скільки скелетів ти бачив у підвалі?- запитав батько пильно дивлячись в очі. - Скільки голосів ти чув?