Розділ 4. Обстеження

   Прокидаюся від маминого дзвінка. Зиркнув на годинник - 8 ранку. Мама завжди була ранньою пташкою, а от я навпаки люблю поспати. Тим більше після таких вчорашніх пригод.

- Привіт, мам, - нарешті відповідаю на дзвінок, але все ще тримаю очі закритими. 

- Привіт, Богданчик. Ти не забув, що сьогодні я тебе записала на ЕХО серця? 

- Ні, не забув, - відповідаю, нарешті розплющивши очі. Визираю у вікно, злива стихла, як і голоси.

- Добре, сину, це дуже важливо, але ти і сам це знаєш. Бо мова йде про твоє здоров'я. Ну ти як там взагалі? Не сидиш уже допізна? Коли вчора ліг, от тільки чесно? - запитала мене мати,а я думав, розказувати їй про свої нічні пригоди чи ні.

- Та все добре, мам. Я ліг, десь о 10, так як ти і просила, - щоправда про те, що о 3 я вже прокинувся, я змовчав. - У вас там теж такий вчора дощ періщив, немов скажений?

- Так, Богданчику і гриміло добряче, аж вікна тряслися. Але зате зараз така прекрасна погода, так що, давай прокидайся, я ж бо знаю, що ти ще в ліжку. Забагато сну теж не добре для організму, - сказала мені мама, тихо з нотками якоїсь напруги. - Я хотіла тебе запитати, ти ще чуєш якісь голоси? - перепитала якось несміливо.

   Я думав, що їй відповісти. Брехати я не люблю більше за все на світі, але…

- Схоже, вже ні, мам. Знаєш, напевно, ти була права і все це із-за неправильного режиму та перевтоми було, - намагаюся відповісти так впевнено, як тільки можу.

- От бачиш, я так і знала, що справа у цьому, - відповідає піднесено, а я й радий тому, що вона заспокоїлася. - Не забудь про ЕХО о 12 годині, цілую. Гарного дня.

- І тобі, - відповідаю і кладу слухавку.

###

   Як тільки син поклав слухавку я поглянула у вікно. Злива цієї ночі і справді була скажена. Все, як тієї ночі, про яку йому не варто знати. Я добре її пам'ятаю, майже похвилинно. Пам'ятаю, як промокла уся до нитки із Василем, як тремтіла від холоду і хвилювання. Як страх комком застряг всередині, як проганяла його від себе і наказувала зібратися. 

   Небо тоді гриміло так гучно, а ніч була такою темною. Але не темнішою за мою душу. Я розуміла небо, воно сердилося на мене, але у мене не було виходу. Або він, або вони. Його я ні за що не віддам. Ні, знову здригаюся тільки від однієї думки про це. Я запитую у Василя, яка зараз година, він каже мені, що 3:03, ідеальнішого часу і не придумаєш. Він лається на дощ, на мене. Але ця погода була ідеальною для нас. Вона не змиє бруд з наших душ, але змиє наші сліди, затьмарить усі звуки, усі голоси.

    Її голос в'ївся у мою свідомість назавжди. Закарбувався там до кінця життя. Вона вірила нам, пам'ятаю, як тремтіла від хвилювання чи то холоду. Молода дівчина, юна, амбіційна, розумна. Але так мало бути, її голос уже більше не почує ніхто, окрім мене.

###

   Я лежу на кушетці у кабінеті для УЗД. Лікар мовчки проводить огляд. А я не перестаю думати про свій підвал. Що там під дерев'яною підлогою? Можливо саме там захована таємниця, яку так ретельно приховують від мене? А якби не ті голоси, я б взагалі про неї не довідався? Чиї вони, кому належать? Невже і справді привидам? 

- Богдане, нагадайте, коли у вас була операція на серці? - запитала лікарка, вириваючи мене із роздумів.

- Мені тоді було два чи три роки, точно не пам'ятаю. Десь, мабуть, у 2003 році. 

- Ви не маєте при собі своєї медичної карти? - запитує лікарка, відриваючись від екрану.

- Ні, лише скерування від сімейного лікаря. Щось не так? - запитую з певною тривогою.

- Ні, ні, все гаразд. Не хвилюйтеся. Є дещо пришвидшений ритм, але в загальному все добре. Навіть дуже добре, враховуючи той факт, яку складну операцію вам провели. Навіть рубців не бачу. Все прекрасно, але однаково, не забувайте регулярно приймати ліки. Зможете зараз спуститися в реєстратуру і принести вашу картку? Мушу зробити в ній запис.

- Так, звісно, зараз принесу.

   Виходжу з кабінету із заключенням лікаря. Я в цьому не дуже розуміюся, тож краще віддам його мамі. Лікарка сказала, що все добре, ну то й добре, коли добре. Швидко спускаюся в реєстратуру і прошу надати медичну карту. Я і справді не пам'ятаю, коли мені робили ту операцію. Та й взагалі, мало що про це знаю, чи то через те, що був малий, чи через те, що для батьків це болюча тема. Я народився з тяжкими вадами серця. Щоб вижити мені необхідна була операція. Її робили за кордоном, все минулося, але залишився цей шрам на грудях. Тепер раз у рік я обов'язково проходжу обстеження, щоб переконатись, що все добре. Але найбільше для того, щоб заспокоїти маму.

   Нарешті картка у мене, зазираю всередину. Операцію і справді робили у 2003 в листопаді, тож мені було майже 3. Віддаю її лікарці і збираюся вже йти.

- Богдане, а де ваша історія хвороби? - запитує лікар Лідія Петрівна.

- Тобто? - перепитую, не розуміючи, про що вона.

- Тут є дані лише з 2003 року про саму операцію та реабілітаційний період. А даних та знімків до операційних немає, можливо, у вас є ще одна картка вдома? 

- Можливо, я не знаю. Я подивлюся і повідомлю вам.

Виходжу і одразу набираю маму.

- Мам, привіт. Слухай, у нас десь є моя стара медична картка?

- Тобто? Твоя медична картка в реєстратурі в поліклініці, - відповідає здивовано.

- У ній дані з 2003, а я з 2000 року. Ну, картка ведеться з народження, чи не так?

- Так, а для чого вона тобі?- запитує якось напружено.

- Це не мені, лікарка, в якої я робив УЗД, просила. 

- Ой, лишенько, щось не так з серцем? Кажи матері правду!- чую її слізний переляк.

- Та ні, ні, мам. Все гаразд, не хвилюйся. Навіть дуже добре. Просто вона хотіла поглянути на серце до операції. Але то таке, нема, то нема. Не знаю, навіщо їй то. Завтра заїду, привезу тобі результати обстеження, сама переконаєшся, що все добре, - намагаюся заспокоїти її.