Розділ 3. Пошуки

   Спочатку я думав купити собі заспокійливе, бо я, хоч і не боягуз, проте, голоси нізвідки лякають мене. Але передумав. Передумав, бо кажуть, що заспокійливі притупляють почуття, а мені вони якраз найбільше потрібні. Тож я купив великий потужний ліхтарик і просто став чекати. Чекати, поки мене знову покличуть.

Четвер. 3:03 ночі.

   Я прокинувся від шорохів, наче хтось десь вовтузиться. Прислухаюся, міцніше закутавшись у ковдру. За вікном із всією силою періщить дощ, це трохи заважає, та що там приховувати, додає своєї моторошності. Великий шрам в області грудини ниє, так завжди, коли йде дощ. 

   Шепіт, невиразний, наче туман, прокрадається в кімнату. Світло вмикати не можна, бо вони одразу втечуть. Але рука сама тягнеться до вимикача. Зупиняю себе. Мені треба їх почути. Треба почути. Несміливо вмикаю ліхтарик, притихли, але не зникли. Намагаюся зрозуміти, скільки їх. Чую наче два дитячих голоси і один дорослий. Вони говорять нерозбірливо, писклявим голосом. 

"Ми тут, знайди нас."

"Ти маєш нас почути!" - говорить уже інший голос.

   Нарешті виринаю з-під ковдри, темно, але ліхтарик відкриває переді мною білу смугу, по якій я і рухаюсь. Намагаюся визначити джерело звуку. Дощ дуже заважає. Всі звуки збиваються докупи і я не знаю, в якому напрямку мені рухатися. Намагаюся забути про дощ, ще й шрам дає про себе знати. Але продовжую йти. Стискаю в руках ліхтарик з такою силою, що в мене синіють пальці. Боюся втратити його, але найбільше боюся втрати привидів. Чи хто вони? 

   Дійшов до кухні. Тут вони звучать більш виразно. Знову прислухаюся, звуки долинають наче десь знизу.  Припадаю до підлоги, точно звуки йдуть з підвалу.

Колись у нього можна було потрапити прямо із кухні, але десь 5 років тому батько замурував туди прохід і в підвал можна потрапити лише з надвору. 

Повертаюся в кімнату, в напів темній шафі шукаю свій дощовик. Прислухаюся. Їх ще чути, вони ще чекають, потрібно пришвидчитися. Нарешті знайшов, накидаю його поверх куртки. Швидко хапаю ключі з полиці і виходжу на двір.

   Дощ ллє, як із відра. Важкі краплі гатять по стрісі, я здригаюся. З лісу дме холодний вітер. З іншої сторони спить місто, жодний вогник не горить, наче вимерли всі. Ну і місце для будівництва вибрали мої батьки! Хутко спускаюся сходами в підвал. Ледь не увімкнув світло, але вчасно стримався. Не можна, бо втечуть. Я маю їх вислухати. Вони хочуть бути почутими. 

   В підвалі темно, сиро, запах не дуже приємний, трохи затухлий. Проводжу фонариком по стінах. На стелажах красуються мамині закрутки. Йду обережно, знову прислухаючись. Голоси чути і вони тут голосніші, але наче у відлунні, наче долинають десь з глибини.

   Перечепився об якусь залізну масу, аж в нозі загуло тупим болем. Впускаю ліхтарик. Він падає і гасне він удару. В мене починається паніка. Вітер з гуркотом закриває двері до підвалу, від чого здалося, що волосся в мене на голові зашевелилось. Припадаю на коліна, намагаючись відшукати згубу. Знову напорююсь на цю залізну важку штуку. Та хай його! Ліхтарик наче крізь землю провалився! Раптом помічаю, що голоси стали більш виразними, не ворушуся. Слухаю, голоси линуть десь з-під підлоги. 

   Підводжуся. Намагаюся знайти вимикач, облапую усі стіни, але натикаюся лише на павутиння. Паніка зростає, щось гримнуло, мабуть, грім. Вдихаю і видихаю кілька разів. 

   "Я не сам, вони зі мною, я тут не сам, зі мною ще привиди!" Від цієї думки починаю реготати. Нервова істерика, чи що? Нарешті нащупую вимикач. Полегшено видихаю. Світло. Тиша. Бачу свій ліхтарик, лежить коло старого батькового карбіратора. От через що я перечепився, хай йому грець, тому карбіратору.

   Мою увагу привертає підлога, вона дерев'яна. Чому? Хіба у підвалах буває дерев'яна підлога? Якось ніколи раніше мене не бентежив цей факт. Голоси линули з-під неї. Що ж це виходить, що у нас є підвал у підвалі?