Розділ 2. Щось приховане

   Тут, у селі, повітря завжди чистіше. Хоч я і сам живу за містом, але все ж відчуваю його запах.

Мама зустрічає мене обіймами, як завжди усміхнена і рада мене бачити.

- Привіт, Богданчик. А у тебе що, сьогодні немає пар? - здивовано запитує і пригортає до себе.

- Привіт, мам. Чесно кажучи, є, але я просто дуже хотів вас побачити і поговорити про дещо, - відповідаю їй.

   Ми заходимо до хати, там я обіймаю ще й батька, а потім разом сідаємо за стіл обідати.

- То про що ти хотів поговорити, сину? - запитує мати, докладаючи мені нову порцію вареників.

- Слухайте, а з нашим будинком все гаразд? - несподівано запитую, чомусь не наважуюсь поглянути в очі.

-  Тобто? - перепитує мати дещо збентежена таким запитанням і кладе мені у тарілку ще й сметани. - А що з ним може бути не так?

- Ну, розумієте, останнім часом я чую якісь голоси і мене це трохи насторожує, - пояснюю я.

- Голоси? - здивовано перепитує батько.

Ствердно киваю.

- А з чого ти взяв, що це пов'язано із будинком? - запитує мати.

- Ну, просто я чую їх лише у будинку. І завжди уночі, - пояснюю.

- Ну так це, мабуть, тобі сниться, - махає мати рукою, трохи расслабившись. - Знаєш, я тобі, як медик, скажу: є такі сни, які важко відрізнити від реальності.

- Ні, це точно не сон, - стою на своєму, - я їх чую, це голоси, вони хочуть щось мені сказати, але я не розумію, що і навіщо. 

   Мати здивовано розводить руками, а батько дивиться кудись вниз під стіл. На мить я ловлю щось у його погляді, але це щось миттю розбиває мати своїми словами.

- От казала я тобі, Богданчику, що режим - це дуже важливо. Казала, не сиди до опівночі за тим комп'ютером, лягай вчасно, висипайся, а ти. Бач, от до чого це все довело, що вже якісь голоси причуваються, - намагалася матір втиснути мені цю думку у голову.

- Мам, я не думаю, що справа у цьо…- я не договорив, бо мати продовжила наполягати.

- Ну а в чому ще? Ти точно не з'їхав з глузду? Про існування привидів я й чути не хочу! Маячня все це! Тепер я щодня тобі телефонуватиму о десятій і перевірятиму, ліг ти спати чи ні.

   Я не став сперечатись, побачив, що це марно.

- Богданчику, піди, будь ласка, в літню кухню, принеси води гарячої для чаю, - попросила матір.

   Я чемно встав і пішов, а коли повернувся, застав фрагмент незрозумілої розмови. Ніколи не мав звички підслуховувати, але ця вся ситуація примушувала мене це зробити.

"Кажу тобі, про це ніхто не міг знати. Так що заспокойся," - переконливо говорила матір.

"Тоді звідки він чує ці голоси? Це все збіг? Поясни мені це. От спробуй пояснити!" - відповідав батько.

"Ти що, віриш у цю маячню про привидів? Василю, тобі майже 60, ти свідома людина, про що ми взагалі сперечаємося? Смерть ще ніколи не відкривала свої уста, вона не вміє говорити! А ми хоч і вміємо, але будемо мовчати, ти чув мене!" - наголосила матір.

   Я необережно гримнув чайником об стіну.

- Богданчику, це ти повернувся, проходь синку, ми вже зачекалися чаю.

   Що ж вони будуть мовчати, але про що? Тепер я переконаний, що якась таємниця точно існує, але, знаючи матір, вона мені її ніколи не відкриє. Що ж, доведеться говорити із привидами.

###

Як думаєте, що від Богдана приховують батьки?